Розділ другий БАГНЕТОМ І ГРАНАТОЮ

Обід на передову доставили в термосах. Його привезли пізно, коли вже стемніло. Але каша була ще гаряча і парувала. Нечай сів навпочіпки, притулившись до обшитої дошками стіни окопа і, затиснувши котелок між колінами, підніс ложку до рота. Неслухняні пальці насилу тримали ложку. Вони набрякли і погано згиналися.

Їсти не хотілось. Усе тіло було налите важкою втомою.

Він заплющив очі. Напруження повільно спадало. От і закінчився його перший день на передовій. Перший день, перший бій… Він чекав його не без тривоги. Як він зустрінеться з ворогом віч-на-віч? Чи знайде в собі сили підняти голову під прицільним вогнем?

Він ніколи не був боягузом. Стрибав у воду з десятиметрової вишки, лазив на дерева, пірнав по монетки… Давно, коли був ще хлопчаком. І не боявся кидатися в бійку. Але це було ще в тому, тепер уже далекому мирному житті. А тепер?.. Хоч би не осоромитись перед друзями. Йому здавалося, що друзям принаймні невідоме почуття страху. Він не підозрював, що всі вони думають про те ж саме, що й він. Адже всі вони ще тільки знайомилися з війною на суші, вживалися в неї.

Воно й зрозуміло. Війна на суші не була схожа на морські бої з урочистими артилерійськими дуелями, величними маневрами кораблів і димовими завісами. І хоч відомо, що в бою час ніби зупиняється, морські бої були короткі, швидкоплинні, мали свої припливи і відпливи. Коли лунала команда «Відбій!» і ворожі кораблі поквапливо ретирувалися, зникаючи за горизонтом, а літаки противника, похапцем відбомбившись, старалися сховатись за хмарами, піняві сліди торпед знову затягувалися водою, здійняті снарядами водяні гейзери опадали, і море, як і перед початком бою, ласкаво синіло. Море ковтало залізо, і наставала дивовижна тиша.

Так було, коли Нечай служив на крейсері.

Кінчався бій, і тільки осколки на палубі, важкий чад, що роз'їдав очі, та великі краплі поту на темних від пороху обличчях комендорів нагадували про те, що над ними щойно промчав вогняний смерч. Війна ніби знову заповзала у свій барліг. І через те, що знову сяяло сонце, а вітер полоскав прапор на гафелі, і довкола на десятки миль і — хто знає? — може, на десятки годин встановлювався спокій, ти переставав думати про війну. Життя на кораблі знову йшло своїм звичаєм.

Але тут, на твердій і черствій степовій землі на південний схід від Одеси, війна була зовсім інша — безперервна, виснажлива. Вона не припинялась ні вдень ні вночі. Тут не можна було змити водою сліди бою і впасти на зручну койку. Можна було тільки на кілька хвилин прихилитися до хисткої стіни окопу і заплющити очі.

Перший бій…

Усе починається з першого бою. До першого бою ти ще не солдат Він може тривати лише хвилини, але в твоїй пам'яті назавжди лишиться довгим, тривалим, складеним із тисяч підігнаних одна до одної хвильок, кожна з яких могла бути для тебе останньою.

Солдатами стають після першого бою, коли вже перестають боятися вогню і заліза.

Поквапливо, наздоганяючи один одного, ніби з-під землі злітали у високе піднебесся і гнулися, досягши зеніту, круті пружні дуги ракет. Вони нагадували стиглі колоски. І не було такої коси, яка зрізала б їх під корінь і вклала на землю

А згодом, свердлячи темряву, із стогоном пролітали важкі снаряди. Слідом за ними небо прокреслювали траси вогню.

Ще хвилина, і десь поблизу вибухнув снаряд. За ним — другий. А потім ще два жорстких удари, злившись в один, струснули землю. І почалося

Усі попадали, розпластавшись по дну окопу, намагаючись сплющитися, втягти в себе тіло, як втягують його слимаки. І на якусь мить, що триває вічність, встановилася тиша. Але ця тиша лякала більше, ніж завивання і гуркіт. Нема гірше, коли після пекельного шуму раптом настає тиша…

Коли розвиднилось, у безхмарній високості, ніби усвідомлюючи свою безкарність, повільно й статечно з'явилися з боку сонця ворожі літаки. Скільки їх? Нечай збився з ліку. Літаки йшли прямо, не звертаючи з курсу, а потім — одразу! — клюнувши носами, пірнули, наповнюючи все довкола нестерпним дзвоном металу.

Нова серія близьких вибухів струсонула землю. Таких близьких, що із щілин між дошками, якими були обшиті стіни окопу повного профілю, посипався пісок. Смерть, здавалося, була вже не тільки навколо, але й поруч. Вона підступала ближче й ближче…

А треба ж було примусити себе підвестися, стати на ноги. Після того, як ворожі літаки відбомбили передній край, після артилерійської підготовки, румуни пішли в атаку.

Їдке, строкате полум'я ударило Нечаєві в обличчя, засліпило, і мигтіння цього близького вогню обпалило йому вії. Але він уже стояв на повний зріст і не було такої сили, яка зрушила б його з місця, кинула навзнак. А навколо все горіло Навіть те, що звичайно горіти не може. І плавилося, і рушилося, і сплющувалося. Земля і залізо. Трава і камінь. А він стояв.

Він уже не бачив, яке над ним було небо, денне чи вечірнє, не помічав ні трави, ні каміння, ні дерев… А втім, це не мало значення. Навколо було темно. І в цій темній відчуженості були тільки дві сили — він сам і його вороги. Але він не був самотній. Поруч були товариші. І він відчував себе непереможним…

Такий був його перший бій. І тепер, знову переживаючи його в прохолодній вечірній тиші, Нечай думав про те, що попереду у них ще багато буде таких боїв, навіть важчих, може, навіть зовсім безвихідних, але жоден із них не запам'ятається йому так, як цей перший бій, коли він знайшов у собі сили відштовхнутися руками від землі і стати на ноги. Хтозна, може, саме в цю мить він став людиною?..

Минув тиждень. Загін морської піхоти не виходив із боїв. Потроху Нечай і його друзі обжилися, звикли до тяжкого окопного побуту з щоденниками атаки, контратаками і чеканням нових атак, з мінометним обстрілом, зухвалим, що сліпило очі, світлом ракет уночі, з випадковими кулями, котрі залітають бозна-звідки, з котелками упрілої каші, ста грамами горілки, теплим домашнім шарудінням мишей у соломі та з їдким хімічним запахом відстріляних гільз. Їхні руки й обличчя загрубіли, стали шорсткими, темними, а очі випило безсоння Тепер їх уже нічим не здивуєш.

А довкола була суха земля, порита осколками заліза, напоєна кров'ю, земля, яку немилосердно палило сонце. 4

Траплялося, однак, що на передову, на гіркотрав'я, спадала мертва тиша. Війна давала людям перепочинок. Але ця тиша була важка, нерухома. Вона закладала вуха і каменем лягала на серце. Так минала година, друга… Ти вже починав звикати до неї, як зненацька тиша знову вибухала, небо наповнювалося скреготом, гуркотом, стогоном, і низьким степовим громом котився по стерні та бур'янах гарматний гул, за яким знову підводилися цепи ворожих солдатів у ядучо-зелених мундирах. І все починалося спочатку.

Першими, як правило, йшли «шарманщики», — так прозвали ворожих автоматників — вони поливали землю автоматним вогнем. За ними, гнані офіцерами, виповзали із поріділих, посічених кулями заростей кукурудзи бородаті солдати з гвинтівками.

Так починався ранок. Щодня те саме. О цій ранній порі степ, як звичайно, був рудий, небо теж руділо, а повітря, рідко леліючи над окопами, каламутно пломеніло. Серпень випав сухий. Сонце стояло високо, без променів, без блиску. Через те й дихалося важко, втомливо.

Тільки на Костя Арабаджі ця серпнева спека, здавалося, зовсім не впливала.

— Жити можна, — казав Кость, перекочуючи цигарку з кутка в куток почорнілого рота.

— А хто заперечує? Звичайно, можна, — підтримував його Сеня-Сенечка.

З ними мовчки погоджувалися. Жити можна. Погано тільки, що води обмаль.

Доводилося навіть збирати в котелки росу, яка вранці скляно тремтіла на срібних листочках степового полину. Та хіба отак багато назбираєш вологи? Ось прислухай. Он і поранені румуни, що залишилися на полі бою, весь час канючать: «Baпa! Baпa!» Чуєш?..

— Води просять, — пояснив якось Гасовський. — Їх, либонь, тримають у чорному тілі.

— А ви, товаришу лейтенант, і по-їхньому вмієте? — спитав Кость Арабаджі.

— А що ж тут дивного? Звичайно, вмію, — мовив Гасовський. — Я, мій юний друже, із міста Тирасполя. Там усі вміють. Я там у театрі працював Хіба ти не знав цього?

— Ким? — запитав Кость. — Невже актором?

— Хіба не видно?

— Видно, — поспішив підтвердити Кость Арабаджі.

Він, правда, краєм вуха чув, що Гасовський до військового училища був усього-на-всього робітником сцени і стовбичив за кулісами. Та як було сказати про це? Гасовський так вичитає, що й своїх не впізнаєш. Кость не боявся ні бога ні чорта, але задиратися з Гасовським не ризикував. Більше того: він потай заздрив Гасовському.

Лейтенант навіть в окопах якось умудрявся мати вигляд франта з Приморського бульвару.

Оце людина!.. На кітелі — жодної порошинки. Штани випрасувані наче під рейсшину. Козирок мічманки не втратив своєї колишньої лакованої пишності. Гарний, нічого не скажеш. Артист!.. Не витримуючи його насмішкуватого погляду, Кость поквапливо відводив очі, ніяковів. «Ви, здається, щось зволили сказати, мій юний друже?..»

Сам він так не вмів. Кость був запальний і грубий. Таким зробило його життя — море, солона морська робота, пиятики в колі друзів-рибалок, таких же безшабашних і завзятих, як і він сам. Кость не знати що віддав би за те, щоб мати такий «інтелігентний» вигляд і розмовляти так само насмішкувато, розтягуючи слова, як це робив Гасовський.

Люди завжди заздрять тому, чого самим бракує. Кость заздрив Гасовському, не підозрюючи, що той сам іноді заздрить йому, — його вмінню задовольнятися малим, що так допомагає на війні, вмінню швидко сходитися з людьми і одразу ставати з ними запанібрата. Від природи Гасовський, як і Нечай, був тихий і сором'язливий, але цю свою сором'язливість він старанно маскував під напускною байдужістю. Звідти були і його бравада, і його насмішкуватість. Він ніби кепкував не над іншими, а над самим собою.

Коли Гасовського поблизу не було, Кость Арабаджі намагався показати себе.

Зараз був саме зручний момент. Гасовський щойно пішов на СП командира полка, а хлопці з'юрмилися навколо Сені-Сенечки, який стиха наспівував «Ой хмелю, мій хмелю…», і Кость, відчуваючи себе в безпеці, приступив до давно задуманого «заходу», йому хотілося розворушити понурого Якова Бєлкіна, котрий сидів збоку і покусував губи.

— Прикро, — сказав Кость з легким, як пушинка, зітханням, не помічаючи при цьому, що він копіює Гасовського. — Диявольськи прикро.

Сеня-Сенечка перестав співати.

— От я, наприклад, Одеси ще не бачив, — оволодівши загальною увагою, вів далі Кость. — А Бєлкін там виріс. І що ж? Замість того щоб сказати: «Товаришу Арабаджі, командування зглянулося на вас», замість того щоб дати мені можливість познайомитися з місцевими визначними пам'ятками і тим самим підвищити свій культурний рівень, наш командир відпустив у місто Бєлкіна. Ну, навіщо Якову ходити по Одесі? Він її і так знає. А я, скажу вам по секрету, вже путівник дістав. Де ж справедливість, я вас питаю?

Кость Арабаджі глянув на Якова Бєлкіна.

— У нього путівник, точно, — підтвердив Сеня-Сенечка. — Я бачив.

Починався щоденний окопний спектакль. Матроси підсунулися наперед, смакуючи насолоду від чергової дивогляді! На передовій було відносно тихо — тільки пострілювали міномети. Хто жував черствий хліб, старанно збираючи кришки в долоню, а хто курив, затуляючи вогник цигарки од вітру.

— Де ж справедливість? — Кость повернувся до Якова Бєлкіна. — Хоч ти скажи.

Яків Бєлкін сидів, підібгавши коліна до підборіддя. З-під широченного кльоша виглядали тупоносі флотські черевики, чи сорок шостого, чи сорок восьмого розміру — щодо цього погляди Костеві і Сені-Сенечки розходилися. Слова Костя Арабаджі горохом відскакували од його широкої спадистої спини.

— Ось ти потомствений одесит, — не вгавав Кость. — Не раз, либонь, бував у Палаці моряків, так? А чи знаєш, хто побудував цей шикарний палац на радість усьому людству? Можу побитися об заклад, що не знаєш. А я тобі відповім на це делікатне запитання. Архітектор Боффо, ось хто. А тепер я задам тобі зовсім просте запитання. Скільки приступок мають знамениті Потьомкінські сходи? Сподіваюся, ти хоч це знаєш.

— Я не рахував. Одчепись, — відмахнувся Бєлкін рукою, ніби відганяв ґедзя.

— Рівно сто дев'яносто дві приступки, щоб я так жив, — торжествуючи вимовив Кость. — Ех, ти. А ще одесит!..

— Одесит, — уперто хитнув головою Бєлкін. — Я на самій Молдаванці народився.

— А ти, Нечай? — спитав Кость Арабаджі.

Нечай здригнувся. Він думав про інше. У нього з голови не виходили слова сусідки, сказані в темному коридорі, коли він уже збирався йти. Хто він, той моряк з нашивками, що питав про нього? Знайомий? Дружок?.. Але дружок не розшукував би Нечая-спортсмена. Він би просто спитав: «Петька вдома?..» А той моряк шукав навіть не спортсмена, а чемпіона Але чемпіоном Нечай ніколи не був. Він плавав, як усі хлопці. Можливо, тільки трохи швидше. І брасом, і на спині, і стилем батерфляй, коли викидаєш руки і стаєш схожим на метелика… Але до світового рекордсмена Семена Бойченка йому, Нечаєві, було ще далеко. У Севастополі Бойченко обставив його метрів на вісім… А тому невідомому морякові потрібен був Нечай-спортсмен. Чи не дивно? Кому зараз спаде на думку шукати колишніх спортсменів? Чи не збираються знову влаштовувати запливи на далекі дистанції? Смішно…

— Нечай, от ти скажи… — повторив Кость. — Я страшенно цікавлюся однією вулицею. Ніяк не можу знайти її на карті. Старопорто-Франківською зветься. Знаєш таку?

— Ти ще спитав би, чи знаю я Лютеранський провулок, Кінний ринок або пам'ятник дюку Рішельє, — усміхнувся Нечай. — У тебе ще будуть запитання?

— Оце відповідь!.. — вигукнув Кость. — Ти чув, Якове? — І перш ніж Яків Бєлкін встиг роззявити рота, Кость Арабаджі проспівав:

— Як на Дерибасівській, на розі Рішельєвської…

І тут Якова Бєлкіна прорвало. Він заговорив. Повільно, ніби перемелюючи слова жорнами своїх кам'яних вилиць. Обсипаний білою пилюкою, він достоту був схожий на велетенського мірошника, що петлює зерно. До такого мірошника Нечай їздив якось зі своїм дідом.

— Значить, так, потопав я одразу додому, на Дальницьку…

Бєлкін не звертав уваги на слухачів — він дивився поверх бруствера, ніби там, попереду, була його рідна Дальницька, і він бачив її зараз усю — горбату, вимощену важким булижником, по якому цокають, викрешуючи іскри, копита волохатих битюгів, і свій будинок, і дворик з водопровідною колонкою, і дерев'яні сходи на другий поверх, і кімнати в смугастих шпалерах з широким бордюром, на якому гралися шишкінські ведмежата. В ці кімнати можна було потрапити тільки через кухню, а там з ранку до ночі вергала чорні чавуни його мати. «Яшенько!.. — мовила вона і опустила руки. — Синку!»

Вона була в чоловічих шкарбунах, вилинялій ситцевій кофтині і темній спідниці до п'ят. Тільки в свята на її плечах красувалася чорна кашемірова шаль з китицями. «Яшенько! Синку…» Більше вона нічого не сказала, і Яків, пригнувшись під одвірком, пройшов у кімнату, що правила за їдальню, і побачив там батька, згорбленого над столом.

— Тату…

Вдома все залишилося таким, як і три (тоді Яків ішов на флот), і тридцять років тому, коли його ще не було на світі. Батькові штиблети були густо змащені смальцем, від його люстринового піджака за верству тхнуло тютюном. Війна?.. Це ще не причина, щоб панікувати і залишати насиджені місця. Війна? Батько їх уже дві пережив — і російсько-японську, і першу світову… Цим його не здивуєш.

— Батько і слухати не схотів про евакуацію, — вів далі Яків Бєлкін. — Тільки-но я рота розкрив, мовляв, треба в'язати лахи, він як хряпне кулаком по столу, як закричить… Не смій чіпати речі, байстрюк! Не ти їх наживав. Щоб, кричить, твоєї ноги не було в моєму домі. Я ще тут хазяїн.

Яків замовк. Йому нелегко було стільки виговорити. Що він міг? Не піднімеш же руку на рідного батька, правда? Тим більше, що батько, коли подумати, має рацію. Куди йому евакуюватися з матір'ю? Тут хоч дах над головою.

— Твій батя з характером, — з повагою мовив Арабаджі.

— З характером, — підтвердив Яків Бєлкін, і в його голосі не було й крихти осуду. — Насилу заспокоїв старого. Людина, каже, повинна вмерти у своїй хаті, щоб поховали її біля батька і діда, і прадіда…

— А мати ж як? — поцікавився Кость. Яків не відповів, а тільки знизав плечима.

Він усе ще був далеко-далеко, на своїй Дальницькій. Та хіба мати могла не послухатися батька? Вона не зронила жодного слова. Навіть не насмілилась заплакати, коли Яків ішов.

— А ти про Потьомкінські сходи теревениш… — Яків Бєлкін з ледь помітним жалем глянув на Костя Арабаджі. — Для тебе вони що? — сто дев'яносто дві приступки, каміння, а для мене… Та що тут розводитись…

Цими ж словами (інших він не шукав) Яків Бєлкін щоразу розповідав про відвідини батьківського дому, як тільки заходила мова про Одесу, евакуацію, тривогу військових зведень. Та це в тому випадку, коли комусь із хлопців удавалося його розворушити. Звичайно ж Яків одмовчувався, хоч, відчувалося, що він увесь час думав тільки про це, про своїх рідних, ніби вся величезна Батьківщина, за яку воював, вміщалася в тому маленькому будиночку, де він народився і виріс.

І Нечай, слухаючи його, теж мимоволі ловив себе на думці, що йому самому Одеса дорога не тільки своєю Дерибасівською і колишнім кафе Фанконі чи кінотеатром «Едісон», про які завжди розпитували одеситів, і не «Гамбрінусом», не позеленілими від старості бронзовими левами в міському саду. Вона була йому близька і зимова, нордова, і ласкаво-весняна, і сльотлива, з почорнілими від кіптяви віадуками і вугільними причалами, п'яними бійками на Пересипі, з відкритими, схожими на іграшкові, вагончиками трамвая, які, знай собі, котяться по вузькоколійках Великого Фонтану. Хіба людина знає, чому вона прикипіла серцем до того каміння, на якому не раз розбивалася до крові?

Двоє міст увійшли в його життя назавжди і заповнили його. Одеса, в якій він прожив дев'ятнадцять років, і Севастополь, в якому до нього прийшло перше кохання. І хоч Ганнуся залишилася у Севастополі, а в Одесі у нього вже не було близьких, він чомусь більше думав про Одесу, якій загрожувала небезпека. Чи не тому, що Одеса була в нього за спиною, що до неї рукою подати? Хліб на передову з міських пекарень привозили ще теплий.

— Гарний хлібець. До нього б іще маслечка, — мрійливо сказав Кость Арабаджі. — Або свіжого молочка.

— І соску, — обізвався Гасовський, наминаючи пшоняну кашу. Раніше він скаржився, що немає апетиту, а ниньки старанно, хлібною скоринкою вимазав котелок і, зітхнувши з жалем, облизав наостанку алюмінієву ложку. — Соска тобі пасуватиме.

Потім, скосивши на Костя темне око, Гасовський з насолодою закурив.

Було 23 серпня На цей день Антонеску призначив парад своїх військ на Соборній площі підкореної Одеси. Але Гасовський, певна річ, цього не міг знати. Він просто відчував: румуни щось затівають. В окопах противника було підозріло тихо, і не треба було бути великим стратегом, щоб зрозуміти: це неспроста.

Бачачи, що після ситого обіду у лейтенанта був миролюбний настрій, Кость Арабаджі настільки осмілів, що підсів до нього і попросив цигарку. Гасовський не відмовив.

— Прошу вас, мій юний друже… — Гасовський франтувато, з шиком, клацнув кришкою портсигара.

У ворожих окопах, до яких було всього кілька сот метрів, як і раніше, стояла підозріла тиша.

І тому, що ця тиша тривала так довго, вона стала важкою. У неї вслухалися до дзвону в вухах. Небо було білястим, порожнім, і земля по той бік теж здавалася пусткою — випалена земля, що пагорбилась до самого обрію.

Першими вдарили ворожі міномети. Дружно, оглушливо. Кожний вибух, що рвав землю, тієї ж миті відлунював у серці тупим болем. Здавалося, це земля намагається викинути з себе вороже залізо, не приймає його. Та сама земля, яка покірно корилася лемешам мирного плуга.

Обробивши передній край, ворожі міномети перенесли побатарейно вогонь у глибину, і стіна чорного, димного полум'я відсікла окопи від другого ешелону, від тилів, від усього світу, лишивши людей віч-на-віч з війною і невідомістю.

А вогонь, що буйно палахкотів попереду, лопотів під натиском вітру, ніби парус. І, лише коли якийсь сильний і чіткий удар звалив невидиму щоглу, на якій трималося вогненне вітрило, воно впало на землю, і від нього лишилися тільки рвані клапті.

Цього разу румунське командування послало в атаку своїх королівських гвардійців.

Гвардійці, усі як на підбір, були високі. Вони йшли, як і личить гвардійцям, на повний зріст, не ховаючись і не втягуючи голови в плечі. Ішли, як у кінофільмі «Чапаєв», що його Кость Арабаджі дивився безліч разів. До того ж вони викидали ноги під бравурну маршову музику — попереду, спотикаючись, дріботіли акордеоністи.

— Мені б таку гармошку, — зітхнув Сеня-Сенечка, засліплений перламутровим блиском. Він усе життя мріяв про баян — хоч би потримати його в руках. Але в нього була тільки мандоліна, на якій він навчився грати по самовчителю.

— То в чому ж річ? — спитав Гасовський. — Кожен — коваль свого щастя. Запам'ятай це, мій юний друже.

Сказавши це, навіть не повернув голови. Щиглем збивши з рукава кітеля якусь порошинку, він витріщився на одного з матросів, який квапливо клацнув затвором, і прикрикнув:

— Не стріляти! Кому кажу?..

Тим часом гвардійці підходили ближче й ближче. Вони йшли безтурботно, красиво. Не стріляли. Якщо раніше вони уникали рукопашного бою, то тепер явно лізли на рожен.

— На бога беруть, сволота, — сказав Кость Арабаджі, поправивши на голові безкозирку. Хіба всидиш в окопі? Ось він, Кость, зараз дасть перцю цим мамалижникам.

У цю мить Кость люто ненавидів їх. Не тому, що це були румуни. Для нього вони були ворогами, фашистами, і він не міг спокійно дивитися, як вони топчуть його землю.

Слідом за Костем і Нечай перескочив через бруствер окопу. Та Гасовський не поспішав. Діставши флягу, він прополоскав рота іржавою водою і тільки тоді рвонув із кобури пістолет.

Одинокий постріл клацнув тихо, але чітко.

— За мною!.. — вигукнув Гасовський і двома стрибками випередив Нечая. Він навіть не оглянувся. Знав: за ним уже котиться хвиля біло-голубих матроських тільників.

Але гвардійці, всупереч сподіванню, не прийняли багнетного бою. І не побігли, не позадкували, як бувало раніше. Вони миттю попадали на землю, залягли, і тоді з тісної балочки, що звивисто йшла впоперек поля, грізно гуркочучи моторами, посунули танки.

Танки ще не зробили жодного пострілу. Вони просто нагадували жуків.

Кость і Нечай майже одночасно зупинилися, їхні обличчя були розгублені, здивовані. Як це так? Інші зупинилися теж. І хтозна, чим би все це скінчилося, якби Гасовський не гукнув:

— На-за-ад!..

Нечай уже не пам'ятав, як знову опинився в окопі. Серцю було душно і тісно в грудях. Виходить, їх обдурили, виманили з окопів. Він глянув на Гасовського. Як же це так?..

Обличчя Гасовського було землисто-сіре. Лейтенант дивився вперед, і Нечай, прослідкувавши за його поглядом, зрозумів, що не всім пощастило повернутися назад. Тут і там посеред поля мелькали чорні безкозирки, фланелівки і тільники, по них і по беретах королівських гвардійців, не розбираючи, де свої, а де чужі, довгими кулеметними чергами шмагали ожилі танки.

— Та-ан-ки!.. — хтось захлинувся власним криком.

— То й що? Хіба ти танків не бачив? — голосно запитав Гасовський, обертаючись на цей крик.

Він уже опанував себе. До нього повернувся колишній спокій. Обсмикнувши кітель, він виліз на бруствер і сів на ньому, як на пагорбку, спустивши по той бік свої довгі ноги. Потім, театрально клацнувши кришкою портсигара, недбало кинув у рот цигарку і попросив, звертаючись до матроса, котрий, несамовито крикнувши «Та-ан-ки!..», зараз лежав ниць:

— Подай-но сірники, мій юний друже.

Підвівши голову, матрос кілька секунд отетеріло дивився на Гасовського, а потім, здригнувшись, поліз у кишеню по сірники. Діставши коробку, він замахнувся, щоб кинути її лейтенантові, та не встиг. Гасовський випередив його, сказавши насмішкувато:

— А ти їх подай, голубе. Нічого сірниками кидатися. Це тобі не гранати.

І матрос, підкоряючись цьому спокійно-насмішкуватому голосу, покірно поліз на бруствер.

— Сідай біля мене, закуримо. Щоб дома не журилися, як говорять у красуні Одесі, — Гасовський простягнув матросові портсигар, під кришкою якого біліло фото жінки, і спитав: — Подобається?

— Гарна… — промимрив матрос.

— І я так гадаю, — мовив Гасовський, затягуючись «Нашою маркою». — Між іншим, це Любов Орлова, чув про таку? Актриса. Вона знімалася в кінофільмі «Цирк»… Бачив? Вона співає пісеньку «Мері хоче на луна…»

Здавалося, Гасовський не від того, щоб потеревенити про мистецтво. Але він продовжував стежити за танками. Повзуть, кляті. Так просто їх не зупинити.

Потім він побачив, що за танками посунула піхота. Не королівські гвардійці, ні. За танками йшли якісь солдати в рогатих касках і сіро-зелених мундирах, з високо, по лікоть, закачаними рукавами. Ці солдати були в широких, розтрубами догори, чоботях. І автомати вони притискали до животів.

— Гансики завітали, — сказав Гасовський з презирливою посмішкою.

— Хто? — не зрозумів матрос.

— Гансики, — повторив Гасовський. — Німці. Ферштеєн?..

Скочивши назад в окоп, він поклав біля себе дві «лимонки» і довгу РГД. По тому люто виплюнув недокурену цигарку.

— Кінчай перекур!..

У Нечая теж була граната. Досить висмикнути чеку і… Не довго думаючи, Нечай став поруч з Гасовським. За спиною він чув гучне сопіння Бєлкіна.

— Спокійно, хлопчики, спокійно, — остудив Нечая і Бєлкіна Гасовський. — Поспішиш — людей насмішиш.

Танків було багато, штук дванадцять чи п'ятнадцять. Вони розсипалися по полю віялом, випльовуючи довгі струмені кулеметних черг, кашляючи снарядами. Їхні могутні мотори грізно гуркотіли.

Та ось перед одним із танків, ніби з-під землі, виріс матрос у тільнику, і Нечай впізнав у ньому Костя Арабаджі, котрого він чомусь випустив з поля зору. На якусь частку секунди Кость завмер з піднятою рукою. «Розчавить же, чорт смугастий!..» — тоскно подумав Нечай. Але Кость уже відскочив убік і ніби крізь землю провалився, а танк, спіткувшись об щось невидиме, здригнувся й вкутавсь димом. Він трохи піднявся на задніх траках, щоб стрибнути слідом за Костем, але так і застиг. З нього вирвалися язики полум'я.

— Так, один готовий, — спокійно констатував Гасовський. І раптом гукнув: — Дивись, живий!.. — Це стосувалося вже не танка, на якого Гасовському було наплювати. Він угледів безкозирку Костя Арабаджі, що виринула з диму. Кость біг, розмахуючи руками, біг зигзагами, низько пригинаючись до землі, а за ним, хижо гуркочучи, гнався другий танк, що встиг обійти підбиту машину, яка вже перетворилася в купу непотрібного залізяччя. Довгими чергами цей другий танк намагався відрізати Костя від окопів, щоб потім розчавити його своїми гусеницями, порахуватися з ним.

Живий, живий…

У Нечая була тільки одна граната, він шпурнув її під ліву гусеницю танка, що гнався за Костем, і раптом побачив: танк закрутився на місці, намагаючись розвернутись і відшукати ворога. Нечай, холонучи, подумав: «Капець!..» Він був один перед танком, бачив тільки його.

Звідки йому було знати, що не він один вважає цей танк «своїм», що й з інших окопів у нього кидають гранату за гранатою, і що з флангу по оглядових щілинах цього танка уже б'є «дегтяр», встановлений на тринозі, і намагається засліпити його. У бою бувають хвилини, коли людина лишається сама. Так їй принаймні здається.

Та, побачивши поруч Якова Бєлкіна, Нечай зрозумів, що він не одинокий.

А ще за якусь мить відчув себе в безпеці.

Він, Петро Нечай, був живий, тоді як танк, що стояв за десяток кроків від нього, був уже мертвий, горів. Він був живий і зрозумів, що так буде завжди, вічно, доти, доки поруч з ним будуть Гасовський і Бєлкін, Сеня-Сенечка і Кость Арабаджі, пітні, збуджені хлопці в бушлатах, фланелівках і брудних тільниках. Коли він зрозумів це, очі його стали гострими, і він побачив ще один танк, який підминав під себе землю і все, що було на цій землі.

— Утюжить, гад! — вигукнув Кость Арабаджі. — Лягай!..

Штовхнувши Нечая в окоп, Кость упав на нього і придавив до землі. Вмить небо над ними потемніло, стало залізним і чорним, воно пахло бензином і машинним маслом, а потім, коли танк перевалився через окоп, спорожніло, і в цій порожнечі прозвучав голос Гасовського:

— Вперед, морячки! По-лун-дра!..

Танки вже пройшли, і тепер перед окопами були німці. Близько, зовсім близько…

Нечай вискочив з окопа слідом за Костем, замахнувся і опустив приклад на зелену каску, потім знову замахнувсь і знову вдарив. Його теж оглушили чимось важким, вперіщили по спині, та він навіть не відчув болю. Це була робота. Важка воєнна робота. Люди робили своє діло мовчки і люто. Вони робили його без відпочинку доти, доки не зметнувся дикий, тваринний зойк:

— Schwarze Teufeln! Teufeln! ^[3]

Репетував якийсь німець. І його дружки завагалися, а потім побігли, намагаючись догнати танки, щоб сховатися за їхньою бронею, і Нечай відчув, як щось обірвалося в небі, в землі, на якій він стояв, і в ньому самому. Він уже нічого не чув і впав на землю. — Нечай!.. — Кость Арабаджі струсонув його. — Чуєш, Нечай! Це наша, чотириста дванадцята б'є. Чого ти, браток? Кажу ж: наша батарея б'є. Дає гансам жару!..

Голос Костя долинув здалеку, з того життя, яке ще повнилося веселими звуками. Нечай очманіло водив очима. І раптом відчув, як повилітали затички з вух, і він знову почув усе, що здавалося йому беззвучним. Для нього знову зашумів вітер війни, залебеділа трава. Всі ці звуки заглушав один, басовий. З-під Чабанки били важкі 180-міліметрові гармати берегової артилерії. Били по танках, що відходили, по ворожій піхоті, і в степу почали виростати чорні дерева вибухів.

Над цим чорним мертвим гаєм, над усім кукурудзяним полем до самого небокраю кошлатився дим.

— Чому замовкли «дегтярі»? — спитав Гасовський.

— Диск міняють, — відповів Кость Арабаджі.

— А другий?

— Івана вбило.

— Давай туди, хутко! — наказав Гасовський.

В атаках і контратаках минуло ще кілька днів. А потім прийшов наказ відійти. Становище на фронті ускладнилося, боєприпасів було обмаль. Назавжди замовкла 412-а батарея, яку довелося висадити в повітря, щоб не дісталася ворогові. Комендори попрощалися з нею мовчки і пішли на Крижанівку, прихопивши з собою сорокап'ятки.

Один із цих комендорів, чубатий хлопчина з рукою на перев'язі, розповів потім Нечаєві і Костеві Арабаджі:

— Хто я ниньки? Піхота… Хіба ж так було на батареї. Життя!.. Залізобетон, електрика, бібліотека… Подача з льохів велася автоматично, як на лінкорі. Тільки встигав заряджати. І таку красуню довелося висадити в повітря. Ех!.. А ми могли б іще воювати й воювати. Та ви відступили.

— Ми? Ти що, думаєш, це через нас? — з погрозою в голосі спитав Кость Арабаджі.

— А через кого ж? Ех!..

— Гаразд, годі тобі розпускати нюні, — втрутився Гасовський. — А ми, думаєш, даром їмо фронтовий хліб? Пі-хо-та!.. — він перекривив чубатого. — Не вся піхота однакова. Розуміти треба. Тут усі з кораблів. Добровільці…

Матрос одвернувся.

— Ти не відвертайся, — сказав Гасовський. — Не люблю, коли кирпу гнуть. Доведеться тобі тепер разом з нами бити гадів. Ми їх знаєш скільки поклали?.. — він заходився рахувати, загинаючи пальці. — Мисливський полк третьої румунської дивізії на друзки — раз. Шостий гвардійський — два. Стрілецький полк «Михаїл Витязь»— три. От тбі й піхота!..

— Істинно, — підтримав Кость Арабаджі, котрий уже трохи охолонув. — Не дрейф, братк.

— Ти навіть не знаєш, з им маєш справу, — мовив Гасовський, ласкаво поглядаючи на Костя. — Ти «Лістригони» товариша Купріна читав? Так це ж про нього. Кость у нас із Балаклави.

— Так-таки й про нього, — усміхнувся чубатий. — його ще тоді й на світі не було.

— Ну, то й що? — відказав Кость. — Мій батько теж був рибаком. І все це моє. Земля, лимани, море… — він широко повів рукою. — Що про них написано, то, виходить, і про мене. Скумекав, браток? Товариш лейтенант має рацію.

Кость тепер трохи шепелявив — у рукопашній йому вибили переднього зуба — і говорив м'яко, як справжній одесит: «Слюшай, рюка, шьюба…» Він картинно спльовував набік. Оскільки їх відвели на заслужений відпочинок, він, Кость Арабаджі, має законне право робити і говорити все, що заманеться.

— Потерпи, ми тобі після війни золотого вставимо, — пообіцяв Гасовський. — Заслужив.

Нечай згріб руками оберемок сіна і поніс його під повітку. Було жарко. У затишку на лемеші плуга сидів півень. Гасовський голився перед уламком дзеркала, витягуючи свою гусячу шию. Біля повітки диміла польова кухня. Благодать!..

От тільки листів не було. Пошта не працювала, і писати листи не було сенсу.