Розділ п'ятий БУДИНОК З ВЕЖЕЮ

Уночі Гасовський розбуркав Костя Арабаджі і звелів йому побудити хлопців.

Після повернення з розвідки Гасовського призначили командиром роти, і він дуже пишався цим. Його ліва рука була підв'язана — зачепила випадкова куля, коли приймав справи від попереднього командира роти, обходячи з ним окопи.

Судорожно позіхаючи, Кость Арабаджі натягнув бушлат. Сеню-Сенечку, який солодко причмокував уві сні губами, він ніжно полоскотав гілочкою, Нечаю шепнув: «Підйом!..», а над Бєлкіним нерішуче зупинився.

Яків Бєлкін могутньо хропів на повну силу своїх богатирських легень. Вони в нього були як ковальські міхи. Ще в Севастополі, коли всі проходили медогляд, Бєлкін на очах у Костя з такою силою подув у спірометр, що бистроока сестриця злякано замахала на нього руками. Злякалася, що він їй апарат зіпсує.

З Бєлкіним треба поводитися обережно. Він не розумів жартів. І Кость легенько штовхнув його під бік.

Прокинувшись, Бєлкін схопивсь і витріщився на Костя.

— Ти чого?

— Тихше, усіх румунештів побудиш, — відповів Кость.

Ніч повільно випрозорювалась. Взвод за взводом знімалися з передової і прямували до штабу полка.

Перед завантаженою полуторкою, що стояла біля штабу, походжав опасистий інтендант. «Скільки чоловік?» — спитав він у Гасовського, і коли той відповів, що в роті сімдесят шість багнетів, одкликав лейтенанта набік. Термінова справа. Прийшов наказ; моряків переобмундирувати. Що? Гасовський, здається, заперечує? Але накази не обговорюють.

— Хлопці зчинять бучу, — сказав Гасовський, хитаючи головою. Уже хто-хто, а він знав своїх хлопців. Колись він сам навчав допризовників, які прийшли на флот, що морська форма — це така ж святиня, як і прапор на судні. Умри, але форми своєї не зганьби. Як же він казатиме їм тепер зовсім інше?.. Не може він вимовити такі слова. Що, воєнна необхідність?.. Це він сам розуміє, у захисній гімнастьорці на суші воювати зручніше, але серце, як відомо, не завжди у злагоді з розумом.

— Ну, це вже не моя турбота, — мовив інтендант. — Не мені вас учити. Що доповісти командирові полка?

Гасовський і сам знав, що накази не обговорюють. Тільки ж прикро, що нагадав йому про це інтендант із цивільних, який сам носить форму без року тиждень. асовський насунув мічманку на очі. Голос у нього став хрипкий, наждачний. У такі хвилини він завжди ставав вишукано ввічливий.

—Чотири чоловіки… — сказав він, зупинившись перед строєм і намагаючись не дивитися на своїх хлопців. — Прошу… Два кроки вперед! Сміливіше, хлоп'ята.

Яків Бєлкін і ще два гренадери, які стояли на правому фланзі, одночасно ступили до Гасовського.

— Розвантажити машину. Миттю.

— Єсть, розвантажити машину…

Важкі тюки полетіли на землю. Не минуло й п'яти хвилин, як усе було зроблено.

— Обережніше, — сказав Гасовський не обертаючись. Заклавши здорову руку за спину, він повільно пройшовся перед строєм і наказав, карбуючи кожне слово:

— Р-роз-дя-гайся!.. Сміливіше! Не померзнете!..

— Купатись будемо? — єхидно спитав Кость Арабаджі. — Так моря щось не видно. Та й лазні немає.

— Припинити р-роз-мо-ви… — металево обірвав Гасовський і ніби провів своїм наждачним голосом по шкірі тих, хто уже встиг роздягтися. Він дивився собі під ноги. — Р-ро-зі-брать ар-мій-ське обмундир-ру-вания!..

— Я страшенно вибачаюсь. А це ж навіщо? — вважав своїм обов'язком поцікавитись Кость.

— Починається бал маскар-рад, — відповів Гасовський. — Зараз музика заграє туш. — Він усміхнувся недоброю посмішкою. — Що вас іще цікавить, мій юний друже?

З його голосу Кость зрозумів, що краще підкоритись. А може, й справді якийсь маскарад?

А Гасовський мовчки спостерігав, як хлопці вдягають гімнастьорки, приміряють штани. Вони щулилися від ранкової прохолоди. Хто стояв, пританцьовуючи, а хто вже сидів на землі… Тільки Яків Бєлкін стрибав на одній нозі, намагаючись натягти холошу.

— Братці, зверніть увагу. У Якова корма не влазить, — сказав Кость сміючись.

— Що, малі? — співчутливо запитав Гасовський. — Візьми інші…

— Пробував. Не налазять… — збентежено відповів Бєлкін.

— А гімнастьорка?

Натягнувши гімнастьорку, Яків розвів руки, і вона одразу ж тріснула. Гімнастьорка доходила йому тільки до пупа.

— Відставити, — мовив Гасовський, тамуючи сміх. — Усе обмундирування перепсуєш. Скажу інтендантові, щоб завтра тобі привезли інше. Правильно, товаришу інтендант?..

— Не знаю, чи знайдеться… Доведеться, видно, за спеціальним замовленням…

— Фортуна! — Кость зітхнув, дивлячись на Бєлкіна, який уже знову вдягав свою м'яку фланелівку. — І в кого я такий удався?..

Кость не приховував заздрощів. Яків Бєлкін принаймні ще добу ходитиме в матроській робі. А може, й більше. Аякже, шитимуть йому за спецзамовленням! Він іще ж не генерал. А там… Інтендант поїде і — шукай вітра в полі. Костю було навіть страшно подумати, що дружки, які залишилися на «коробці», можуть коли-небудь побачити його в цій бавовняній одежині. Передусім спитають: «Що, списали тебе, голубе? Чи, може, розжалували в інфантерію?..» Засміють хлопці. Слово честі, засміють… Кость боявся підвести очі. Прощавайте, мрії. В такій гімнастьорці краще не з'являтися на Примбулі. Он і Гасовський ховає посмішку. Це неспроста.

— А це що за штуковина? — розгублено спитав Сеня-Сенечка.

— Обмотки, — відповів інтендант. — Не бачите, чи що?

— А навіщо?

— Дивак, це ж розкішна річ, — сказав Кость Арабаджі. — Я про такі все життя мріяв. Не віриш?..

Він тримався за живіт. На Сеню-Сенечку не можна було дивитися без сміху.

— Лейтенанте, де ви?

Короткозоро вдивляючись в обличчя моряків, інтендант шукав Гасовського. Він був чимось заклопотаний.

— Що там іще трапилося? — Гасовський з'явився з-за автомашини.

— А тільники? Розпорядіться, щоб вони їх поскидали. Ми ж видамо нову білизну.

— Це ти, дорогий товаришу, кинь, — тихо відповів Гасовський. — Тільників вони тобі не віддадуть, зрозумів? Я хлопців краще знаю. Не віддадуть, і все.

Він рубонув долонею повітря. Нічого не вийде!.. Та звідки відомо цьому інтендантові, що означає для моряка смугастий тільник? Хлопці кістьми поляжуть… Очі Гасовського стали колючими, злими. Вій рідко втрачав самовладання, а тут навіть підвищив голос:

— Будемо вважати, що цієї розмови не було…

Кость Арабаджі, який стояв поблизу, одразу зрозумів, у чому річ. З цього треба було скористатися. Швидко озирнувшись, він сховав у кишеню свою безкозирку і, підморгнувши друзям, просемафорив: «Роби, як я!»

— Струн-ко!..

Гасовський критично оглянув своє воїнство. Ну й вигляд! Пірати!.. Коміри гімнастьорок були навмисне розстебнуті, а каски зсунуті на потилицю. У нього трохи відлягло од серця. Пройшовшись перед строєм, він удав, ніби не бачить, що жоден із хлопців не захотів розлучитися з широким флотським ременем і змінити його на зелений, брезентовий. Нечаю навіть здалося, ніби Гасовський підморгнув Бєлкіну. Мовляв, тримайся… Бєлкін стояв на правому фланзі в широченному чорному кльоші, у фланелівці і бушлаті. Кость вважав, що зараз тільки він схожий на людину.

Знову пройшовшись перед строєм, Гасовський голосно промовив:

— Вище голову, орли!..

Сам він, певна річ, усе ще був у флотському кітелі і сподівався, що це йому так минеться. На крайній випадок він обміняє черевики на чоботи. Він командир чи ні? А командирам треба потурати І потім, у нього є виправдання, йому незручно зняти кітель. Адже в нього рука підв'язана.

Кадровий військовий, Гасовський, однак, не був службістом. Не вмів запобігати перед начальством і догоджати йому. Проте і на рожен він теж не ліз. Знав, що начальство має право зажадати від нього звіту за кожне слово, за кожний вчинок. Будь-коли. І тоді він, Гасовський, повинен давати відповідь. А тому в нього завжди має бути про запас пара-друга переконливих доказів… Щоб начальство не застукало його зненацька.

Зараз Гасовський був стривожений. Він не розумів, чому роту все ще затримують біля штабу. Невже їх відкликали з передової не тільки для того, щоб переобмундирувати? Гасовський губився у здогадах. Він раз у раз поглядав на ґанок, чекаючи, що хто-небудь на ньому з'явиться. А може, йому піти в штаб і самому доповісти, що люди вже переодяглися? Він завагався, а потім відкинув цю думку. Командир полка, напевне, ще відпочивав. Не варто його турбувати.

Нарешті відчинилися двері. На порозі з'явився не командир полка, а його вістовий.

Коли цей молоденький вістовий збіг із ганку, притримуючи рукою важку кобуру, Гасовський усміхнувся. Цей хлопчина зобов'язаний йому. Хто йому подарував трофейний парабелум?.. Він, Гасовський. Його слово святе, це всі знають.

Подих молоденького вістового торкнувся вуха Гасовського. Вістовий пахтів суничним милом. Вслухаючись у його скоромовку, Гасовський дедалі дужче супився. Не може бути!.. У його роті і так некомплект. Кожна людина на обліку.

— Дзвонив сам командуючий… — багатозначно, трохи затинаючись, мовив вістовий. — По них приїхали. Моряк і ще один, у кепочці. Сидять у полковника, розмовляють. От-от вийдуть.

— Командуючий? Бреши, та знай міру…

Якби сам господь бог подзвонив командиру полка, Гасовський, мабуть, здивувався б менше. Але командуючий… Не може бути! Звідки командуючий знає про існування якогось Костя Арабаджі чи Петьки Нечая?..

— Я сам чув…

— А ти, часом, не переплутав?..

Вістовий навіть образився на Гасовського.

У нього, хвалити бога, ще не відбило пам'ять. Командуючий, певна річ, дзвонив з іншого приводу, а наостанок сказав: «Іще таке. Ти запиши прізвища, зараз я тобі їх назву…» І вістовий сам бачив, як полковник записав на перекидному календарі: «Арабаджі, Нечай, Шкляр…» Провалитися б йому на цьому місці.

І тут, оглянувшись, Гасовський побачив полковника. Його супроводжували моряк з нашивками і цивільний у пом'ятій кепочці-восьмиклинці. Гасовський виструнчився, підніс руку до козирка.

Прийнявши рапорт, полковник спитав:

— Ці хлопці тут?

— Тут… — Гасовському враз перехопило подих. — Арабаджі, Шкляр, Нечай… Два кроки вперед.

Вони вийшли із строю. Обличчя їхні були напружені.

— Дякую за службу, — сказав полковник. — Спасибі, розвідники.

Він підійшов до них і кожному потиснув руку. У нього було стомлене обличчя.

Нечай не розумів, чому полковник подякував тільки їм трьом. А Яків Бєлкін? А Гасовський?.. Адже вони разом ходили в розвідку. Нечай почував себе ніяково. Він опустив очі.

Але незабаром усе з'ясувалося.

Полковник сказав, що не по своїй волі він відчисляє їх із частини. Так треба, одержано наказ. Сьогодні ж вони переходять у розпорядження товаришів… — він кивнув на моряка і цивільного, які стояли біля ґанку. Певна річ, для подальшого проходження служби. Оце і все, що він може їм сказати.

Нечай підвів очі на полковника, чомусь зітхнув.

— Товаришу полковник. А як бути з цим? — Кость Арабаджі одразу зорієнтувався і відтягнув поділ гімнастьорки. — Дозвольте скинути?

Полковник перезирнувся з моряком.

— Гаразд, — сказав він. — Дозволяю. Тільки швидко.

Вони кинулися до речей, що були скидані на купу. Кость тріумфував. Їм повертають морську форму! Це треба розуміти!.. Він знав, він відчував… Коли-небудь і їм мусило ж поталанити!..

А Нечай був наче сам не свій, з тугою подумав він про те, що залишає полк. Жаль було розлучатися з Гасовським, з Бєлкіним. Він устиг поріднитися з ними, відчував, що йому не вистачатиме їх.

А втім, про майбутнє він не думав. Війна вже навчила не загадувати наперед.

— Хто з вас Нечай?..

На кітелі у моряка тьмяно блищали нашивки. Нечай виструнчився. Чи це не той дивний моряк, що розшукував його?.. Він слово в слово пригадав розповідь сусідки по квартирі. Тільки моряк помиляється. Він, Нечай, ніколи не був чемпіоном…

— Бач, де ви!.. А ми вас шукали… Посилали запит і в Севастополь.

— Мені сусідка говорила, що приходив якийсь моряк, — відповів Нечай. — Але я не знав…

Він так і не встиг сказати, що його, мабуть, приймають за когось іншого. Тільки намірився сказати про це, як моряка покликав полковник, і вони вдвох пішли до хати. Тоді Нечай почав шукати очима Гасовського. Хоч руку потиснути на прощання.

— Не згадуйте лихом, товаришу лейтенант, — сказав він.

— І ти…

Вони обнялися. Нечай рішуче засунув руку в кишеню і вийняв батькову люльку. І хоч це була єдина пам'ять про батька, він простягнув люльку Гасовському:

— Візьміть…

— Та що ти, мін юний друже… — якомога байдужіше промовив Гасовський. — Я ж цигарки курю. І взагалі збираюся покинути це діло. Треба берегти здоров'я.

Він майже силоміць втиснув люльку Нечаєві в руку.

— Живі будемо — не помремо, як говорить народна мудрість, — сказав він. — Ще зустрінемося, Нечай. Згадаєш моє слово. Гасовський базікалом ніколи не був.

Нечай повернувся до Бєлкіна.

— Прощай, Якове!..

Той буркнув, не підводячи очей:

— Прощай!..

Під попелястим небом задушливо тлів вересень. Нерухомо стояли дерева. Трава під ними була жухла, шорстка… Нескошена, вона низько стелилася по землі.

Кабіна полуторки чіплялася за віття акації, і воно люто шмагало по ній.

Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка лежали в кузові на брезенті, що вкривав купу флотських штанів, бушлатів і фланелівок. Кость курив і дивився увсібіч. Порожні вікна, купи цегли, перевернуті афішні тумби… Попереду машини іржавіли трамвайні рейки.

Нечай дивився тільки на ці рейки, що бігли з-під полуторки, і думав про те, що за останній місяць місто стало якимось іншим. У серпні воно було ще гомінке, шумно готувалося до оборони, його вікна ніби здивовано прислухалися до гарматного гуркоту і на відповідь тихо деренчали, а тепер, у вересні, це вже було понуре, байдуже до всього фронтове місто, звикле до бомбардувань, похмурих черг за хлібом і, що найстрашніше, за водою, звикле до прогірклого диму пожеж. Сірі зморшки вулиць поорали його постаріле і змарніле обличчя.

Вулиці були майже безлюдні.

Про те, куди вони їдуть, можна було лише здогадуватися. Кость Арабаджі ладен був побитися об заклад, що не інакше як у порт. По-перше, їм повернули флотське обмундирування. По-друге, відібрали тільки водолазів. А це означало, що їм можуть доручити приємну роботу. Водолази, треба думати, зараз у ціпі.

Неуважно прислухаючись до його скоромовки, Нечай мовчав. Хіба не однаково? Війна була скрізь, і на суші, і на морі. І їй не видно кінця…

Тим часом машина звернула праворуч, проскочила мимо невеликого трикутного скверика і загуркотіла по камінню. Преображенська!.. Нечай одразу впізнав цю вулицю. От і кінець суперечкам: порт залишився осторонь. Та коли, проїхавши мимо вокзалу, машина плавно і м'яко покотила Куликовим полем, Нечай теж занепокоївся. Куди ж вони їдуть? Місто от-от закінчиться.

— Везе як утопленику, — сказав Кость Арабаджі. — Чуєш, Нечай. Здається, я знову не побачу твого знаменитого дюка.

І дався йому цей пам'ятник!.. Нечай трохи підвівся на лікті, щоб подивитися на море.

Море лежало далеко внизу, і берег круто падав у блакитну беззвучну порожнечу. Машина йшла краєм урвища, за яке судорожно чіплялися оливково-темні кущики дроку і запилені, миршаві кущики акацій. Крізь гілки поблискувала розплавлена голубінь.

Зараз море не світилося, не вигравало на сонці. На похмурому латунному блиску не було ні димка, ні вітрила. Та й береги, знайомі Нечаєві з дитинства, встигли ніби здичавіти. На станціях Великого Фонтану стояли порожні кіоски, в яких, як пам'ятав Нечай, раніше весело торгували хлібним квасом і пивом, халвою і бубликами. На кам'яних оградах будинків відпочинку пухко лежала пилюка. І такі самі попелясто-припорошені були грона перестиглого винограду «дамські пальчики», що звисали через огради.

По верандах опустілих дач бігали ящірки.

Дорога ніби висіла над морем у небесній порожнечі. Під нею, далеко внизу, ліпилися один до одного покинуті рибальські курені. Раніше, коли їхні господарі йшли в море, курені охороняли волохаті цепні пси, а на крутих схилах, у мудрій самоті пощипували гірку травичку старі кози. Та зникли люди, і берег спустів, і стійкий запах смаженої на прогірклій олії скумбрії і ставриди вивітрився з охололих літніх печей.

На п'ятнадцятій станції від спорожнілих рундуків курортного базарчика пологий спуск вів до просторих пляжів Золотого берега. Але водій узяв праворуч, і машина вихопилась у відкритий степ, який сухо шелестів кукурудзяним бадиллям.

Від землі пашіло жаром. У густому дзвінкому повітрі несподівано з'явилися білокамінні стіни монастиря, оточені тополями, а потім знову рівнин курний степ, у якому й окові зачепитися нема за що. Дорога вела до Люсдорфа.

— Нічого не розумію, — зізнався Кость Арабаджі. — А ти, Нечай, що скажеш на своє виправдання?

Із них тільки він, Нечай, був одеситом, і Кость, мабуть, вважав його мало не відповідальним і за цю поїздку, і за їхнє майбутнє.

— А тут і розуміти нічого, — Нечай перевернувся на бік. Він знав: фронт проходить десь біля Сухого лиману, і тепер не сумнівався, що їх везуть туди.

Але машина знову повернула, тепер уже ліворуч, до моря.

Кожний одесит знав це місце. Його називали «Дача Ковалевського». Жив собі в Одесі дивак, який захотів побудувати дачу на відлюдді, і не тільки дачу, але й високу круглу вежу, щоб вечорами сидіти й дивитися на ошатні пароплави, що наближаються до Одеси, Скажете, примха? Що ж, кожен по-своєму сходить з розуму. Але тепер ніякої дачі за деревами вже не було, збереглася лише напіврозвалена вежа, яку добре було видно з моря, і тому її згадували в усіх лоціях, а за нею стояло кілька хатин, збудованих напередодні війни.

Не доїжджаючи до яру, за яким було видно вежу, машина знову повернула й різко зупинилася. Біля воріт під грибком стояв матрос із гвинтівкою.

— Приїхали, — весело оголосив моряк, який сидів у кабіні.

Він одчинив дверці і скочив на землю, обсмикнув кітель. Слідом за ним із тісної кабіни виліз його супутник у кепочці-восьмиклинці.

Цей моряк був капітан-лейтенантом (що видно було з його нашивок), але зі своїм цивільним супутником він розмовляв так поштиво, ніби той мав звання адмірала.

Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка перескочили через борт. Хоч як зручно було лежати на м'якому брезенті, але Нечай із задоволенням відчув під ногами землю.

А водій уже газував. Розвернувши машину, він погнав її назад, до міста, і за мить вона зникла у хмарі куряви.

— Зі мною!.. — коротко сказав капітан-лейтенант вартовому.

Вузенька стежечка, протоптана в лободі й кропиві, вела од воріт у глиб садиби до двоповерхового червонуватого цегляного будинку. Будинок мав балкони і криті веранди.

— Раніше цей будинок належав Федорову, — сказав капітан-лейтенант. — Був до революції такий письменник. З Купріним дружив, з Буніним, з Горьким… Вони, кажуть, сюди частенько приїжджали. Відпочити, порибалити. Може, чули?

— За Федорова не скажу, — відповів Кость Арабаджі, який уже призвичаївся до обстановки. — А Купрін і в нас у Балаклаві бував, мені батя розказував. — Він замовк і підвів очі на капітан-лейтенанта, ніби міркуючи, що це за людина і як треба до неї звертатися. Нарешті відважився спитати: — Чого ви нас сюди привезли, на екскурсію?

— Не зовсім, — капітан-лейтенант зжував посмішку. — Час для екскурсій непідходящий.

— І ми так думаємо, — втрутився Нечай. — Може, ви нам поясните…

— Неодмінно, — перебив його капітан-лейтенант. — Сьогодні ж. Але спочатку… Днювальний! — гукнув він у розчинені двері.

Днювальний з боцманською дудкою на грудях вискочив з дверей і клацнув каблуками.

— Він вас одведе, — сказав капітан-лейтенант, кивнувши на днювального. — Розташовуйтесь. Кубрик для вас приготували на другому поверсі. У нас тут, треба вам знати, корабельний порядок. Не забули ще, як на кораблях було? Підйом, відбій, усе як положено…

— Здорово! — Кость Арабаджі зрадів. Таке життя йому до смаку.

Більше капітан-лейтенант не вдавався в подробиці. Зиркнувши на годинника, він сказав:

— Обід за сорок хвилин. Прошу не запізнюватись. Зустрінемося в кают-компанії.

Кімнатка, яку капітан-лейтенант любовно назвав кубриком, виходила вікнами в занедбаний сад. Залізні койки, що стояли під стінами, були застелені — не причепишся. Кость Арабаджі з розгону упав на найближчу койку, як падають у воду. Розкіш!.. Ще вчора він навіть мріяти не смів про чисті простирадла. То чи варто думати про завтрашній день! Лежи, втішайся… А там — обід із двох страв, не менше, і не з котелка, а з тарілок, і знову відпочинок. Відсипайся, не трать даремно часу. Кажуть же: солдат спить, а служба йде. За тебе начальство думає…

— А от мені… Щось мені це не подобається, — мовив Сеня-Сенечка, обережно сідаючи на вільну койку. — Чи це госпіталь для нервових, чи санаторій. Одразу не розбереш…

— Менше думай, браток. Хай коні думають, у них великі голови, — відповів Кость Арабаджі, перевертаючись на спину. — Я правильно кажу, Нечай?

Треба жити, насолоджуючись кожною хвилиною, жити на повну котушку, а не мучити себе нескінченними «Як?» і «Чому?» Є розумники, які хочуть до всього докопатися, дійти своїм розумом. Але він, Кость Арабаджі, не належить до них. Людині дано одне життя. Це не означає, звичайно, що треба за нього чіплятися будь-якою ціною. Він, слава аллаху, боягузом ніколи не був. Але й продешевити було б нерозумно. Що, хіба не так?

Сидячи навпочіпки, Нечай запихав свій речовий мішок у тумбочку. Він озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися, і на порозі виріс здоровил о-матрос із світлими рудуватими вусиками на вилицюватому обличчі.

— З прибуттям!.. — пробасив матрос і розвів руки, ніби хотів обняти і Нечая, і Сеню-Сенечку, і Костя Арабаджі разом з їхніми тумбочками і койками. — Будьмо знайомі. Троян, старшина другої статті. А в миру просто — Гришка, Григорій…

Він ступив крок уперед, і в кімнаті одразу стало тісно, а коли до неї ввалилися його дружки, що стояли у нього за спиною, вона одразу стала задушливим корабельним відсіком. Хто осідлав стілець, а хто забрався на підвіконня.

Троян і четверо його друзів, як виявилося, прибули учора ввечері і ще не встигли оглядітися як слід. Звідки прибули? Троян підморгнув: про це, як то кажуть, історія умовчує, їх попередили, щоб не патякали зайвого. Хто? Звісно, капітан-лейтенант, а хто ж іще?..

— Годі брехати, Грицю, — озвався веснянкуватий матрос у тільнику з закачаними рукавами. — Тут усі свої. А ви звідки, хлопці? — він повернувся до Костя Арабаджі, який уже сидів на койці.

— З першого полка. Розвідники. А до цього…

— Підходяща анкета, — кивнув веснянкуватий і взявся руками в боки. — Ну, а ми — діти лейтенанта Гранта. Мабуть, чули про такого?

На Костю, однак, його хизування не справило враження.

— За кого ти мене маєш? — спитав він, образившись. — Думаєш, я про дітей капітана Гранта не читав? Грамотний…

Його слова заглушив голосний регіт. У Трояна аж виступили сльози. А веснянкуватий упав на койку.

— Доконав!.. — веснянкуватий матрос аж за живота брався. — До чого тут Жюль Верн? Ми із загону Гранта Казар'яна.

— Лейтенанта Гранта Казар'яна, — уточнив Троян. — Розвідники.

Он вони які! Нечай зацікавлено подивився на Трояна. Він, звісно, чув про цих відчайдушних хлопців Про них розповідали чудеса. Казали навіть, що в їхньому загоні є нібито й дівчата…

— Тільки одна, Ганнуся, — відповів Троян. — Але ми її і на сотню хлопців не проміняли б.

Ганнуся!.. Почувши це ім'я, Нечай здригнувся. Але він одразу ж подумав, що це, звичайно, якась інша Ганнуся, і заспокоївся. Звідки він міг знати, що то була саме його Ганнуся?

А Троян уже розповідав, як їх учора підняли по тривозі. Думали, нове завдання. А їм кажуть збирайтеся. Не всім, звичайно, а тільки п'ятьом. Ну, і повезли їх через усе місто… А загін лишився на Татарці. Хлопці зараз відпочивають. А може, і в тил уже пішли, хіба узнаєш? Капітан-лейтенант відбувається жартами. А з другого, що в кепочці, взагалі слова не витягнеш.

— Я на твоєму місці збігав би до них, — сказав Нечай, звертаючись до Трояна. — За три години обернувся б.

— У місто? Легко сказати. А ти спробуй, — відповів Троян. — Ти хіба вартових не бачив? Не пускають. Ні туди, ні сюди. Муха й та не пролетить.

— Як? — схопився на ноги Кость Арабаджі. — Хіба ми під арештом?

— Виходить, так.

— Та я цьому капітанові-лейтенанту…

— Не гарячкуй. — Нечай схопив його за руку. — Сиди.

— Так уже ж обідати пора… — сказав Кость, виправдуючись. — Одним повітрям жити не будеш.

— А як тут годують? — запитав Сеня-Сенечка.

— Ну, годують як на заріз, — відповів Троян. — Сам побачиш.

Довгий стіл, накритий клейонкою в ромбиках, стояв посеред кімнати. Двері і вікна, що виходили на веранду, були відчинені. Капітан-лейтенант не примусив себе чекати: поруч з ним сів цивільний, уже без кепочки. Виявилося, що він лисий, як коліно. Капітан-лейтенант поштиво величав його Миколою Сергійовичем.

Днювальний відкрив привезені з міста термоси — на дачі не було кухні — і налив у тарілки наваристий суп. У центрі столу височіла гірка житнього хліба.

Обідали статечно, неквапливо. Капітан-лейтенант удавав, ніби не помічає тривожних запитливих поглядів. Він, здавалося, раював, цілком віддаючись трапезі. Після того як розправилися з другим (гречана каша з м'ясом), капітан-лейтенант витер пухкі губи паперовою салфеткою і спитав:

— Наїлися?..

— А компот?.. — спитав веснянкуватий дружок Трояна, який вдягнув до обіду фланелівку.

— Який іще компот? — здивувався чоловік у цивільному.

— Морякам належить, — з викликом сказав веснянкуватий. — Нам на Татарці й то давали. Хлопці можуть підтвердити.

— Істинно, — прогримів протодияконським басом Троян.

«Діти лейтенанта Гранта» були зараховані в другу кавдивізію. А кавалеристам, як вони скоро довідалися, компоту не давали. Але «діти» свого домоглись. Якось до них приїхав бригадний комісар. Свій, теж із моряків… Подякував, як водиться, від імені командування, а потім спитав, що б вони хотіли мати в нагороду. І «діти», не змовляючись, хором відповіли; «Компот на третє». Моряки вони чи ні? А якщо моряки, то подавайте їм компот. Вони вже звергалися з цим проханням, а їх узяли на кпини. Компот, мовляв, буде вам після війни… Хіба не образливо? А от бригадний комісар їх одразу зрозумів. І дав розпорядження…

— Ну, що ж, тоді і в нас буде компот. Із завтрашнього дня, — сказав капітан-лейтенант. — Що ще?

— Тут дехто цікавиться… Навіщо нас привезли сюди? — спитав Нечай.

— Як — навіщо? — капітан-лейтенант удавано здивувався. — Купатися будемо, плавати… Сподіваюся, плавати всі вміють?

— Який моряк не вміє плавати? — образився Кость Арабаджі.

— А інші що скажуть?

У капітан-лейтенанта були маленькі хитрі очі. Коли він мружився, вони нагадували мальків, що заплутались у густій сітці дрібних зморщечок.

Нечай качав по клейонці хлібні крихти. Навіщо ця гра? Капітан-лейтенант чудово знав кожного. Він їх сам відбирав… А тепер темнить. Для чого?

— Інші теж уміють плавати, — сказав Нечай. — Ви, здається, саме це хотіли від нас почути?

— Авжеж, — відповів капітан-лейтенант і одразу посерйознішав. — Тоді розпочнемо…