"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

I

Шеф — зовсім уже лисий гладун — має вигляд людини, яка любить життя і добре знає його закони.

— Ну, як посувається робота? — поплескав Куліша по спині. — Ну, ну, не сердься. Ми з тобою виходимо у велику науку.

Потім звернувся до Заболотного:

— А ти що робиш?

— Думаю, Юрію Павловичу.

— Що ж, думай, думай, нам за це гроші платять, — взяв із стільця свій потертий цеглясто-рудий портфель.

Уже біля дверей, щось пригадавши, вибачливо посміхнувся до Заболотного:

— Знаєш, до твоєї статті ніяк руки не доходять. Мабуть, уже з наступного тижня. Привіт бакалаврам! — Широка постать у коричневому костюмі зникла за дверима.

Враз ніби розсунулися і стали на місце стіни вузенької дослідницької: в присутності Ковальського завжди тіснішало.

Куліш занурився в папери, його сутула спина стала ніби горбатою. Жмут сонячного світла падав на чорний витертий костюм, на цупкий картон, що вкривав письмовий стіл. Іноді Куліш підводився, щоб узяти з полиці книжку, й знову скрипів пером, кидав неуважні погляди на Заболотного.

— йому плювати, що в мене закінчується аспірантура, а я ще ні до чого не прийшов.

— Зарано хвилюєшся. На інших кафедрах люди по сім років працюють.

— Гм… Там взагалі кандидатів наук готують за методом грузинських виноробів: чим вино старіше, тим воно краще. Мені б хотілося захистити дисертацію в тридцять…

В колбах завирувало, запінилось, і з їхніх конусних отворів, немов із кратерів, забила густа біла пара. Заболотний кинувся знімати розчини з розжареної плитки.

— Бакалавре, — долинуло від Куліша, — глянь свіжим оком на мою писанину.

Володимир поставив колби, щоб охолоджувались, а сам сів до читання.

Куліш походжав — руки в кишенях — від витяжної шафи й назад. У кругленьких чорних очах непевність. Цікаво, що скаже Заболотний… Цей недавній студент, здається, тямущий хлопець, недарма за нього так ухопився Ковальський. Правда, дещо апатичний, та вже коли наморщить крутого лоба, то напевно скаже щось путнє.

Заболотний підвівся. Підсукані по лікті рукава халата відкривають засмаглі, неначе вкриті поливою, м'язи.

— Непогана робота… І, як на мою думку, цілком придатна для публікації.

— Дякую, бакалавре. Саме це мені й хотілося знати. — Куліш зирнув на годинника. — Ба! Мені за Тонькою в дитсадок бігти!..

Заболотному теж кортіло піти, та він усе ж сів закінчувати літературний огляд.

«Посилання 8. Ану, що це за автор? Ага, якийсь Є. Фінкель. «Сольові системи», переклад з німецької». Раптом йому пригадався бабусин фотоальбом, який він дивився колись у дитинстві. «Фото Фінкеля, Санкт-Петербург» — було розмальовано на звороті цупкої фотокартки з солдатом у довгій шинелі та кашкетом з кокардою. На суворому обличчі хвацько підкручені вуса. «Бабусю, а що, наш дід був царським офіцером?» — «Ні, ні, дай сюди». Вона сховала фотокартку в шух-ляду, під білизну. «Ба, а ким він був?» Стара порадила, аби краще вчив уроки і не допитувався. Вже потім, коли приїхав на перші канікули, якось сказала, майже пошепки, — твій дід був півчим при імператорі. Він тоді довго сміявся і з бабусиної родової таємниці, і з самого слова «імператор». Мабуть же, дід Сава мав гарний голос… А тут, як у хворого півня. «Знову цвіту-у-у-ть кашта-а-ани…» Гидко слухать. Ще в коридорі почують. А втім, можна дерти горлянку: нікого немає… Так на чому він зупинився? Ага, «Сольові системи», Є. Фінкель. Треба замовити в бібліотеці. А чи не родич він того Фінкеля із Санкт-Петербурга, що в 1912 році фотографував імператорського півчого? А дід Сава загинув по-дурному, як казала бабуся. Десь на переїзді коні злякалися потяга й понесли воза по рейках. Машиніст загальмував надто пізно. Залізничне полотно в тому місці було рясно вкрите конвертами. Дід розвозив пошту… Отже, посилання 8. Треба б його в статтю ввести. Шкода, Ковальський її не перевірив. А шеф таки симпатична людина. Лекції читає жваво. Та й на оцінки не скупий. І в поводженні немає тієї академічної черствості. Студенти люблять його. Пригадав, як іще на четвертому курсі Ковальський порадив узяти йому замість дипломного проекту дослідницьку тему. Протягом усього п'ятого курсу він днював і ночував на кафедрі і зробив таки гарну роботу. На захисті шеф сказав, що його робота не дуже-то й різниться від дисертаційної, і того ж дня, після захисту, запропонував подавати документи до нього в аспірантуру…

В гуртожиток Заболотний прийшов десь після десятої. Верховіття торкалося шибок. Здавалось, якась дивовижна кицька дряпає чорними пазурами по склу. Два жовтих квадрати вікна в будинку напроти мигтять, немов велетенські очі.

Розібрав постіль. Інші ліжка порожні. За шафою — купа зошитів, рулони ватманів — усе, що залишилося від студентської колотнечі. Заболотний юркнув під ковдру, поплив у серпневі сутінки, ніби ліг долічерева на тепле днище перекинутого баркаса, що хтозна-відколи лежить на водній станції. Йому примарилося, що він прислухається до плескоту хвиль… Шелестить пісок. Хтось іде берегом. Дівчина. Від вечорового сонця з волосся неначе капає золото, а очі випромінюють блакить. Коли б не шурхіт піску, можна б мати її за уяву, зіткану з дніпрового леготу та проміння. Підійшла ближче, усміхнулась. Чи не та це школярка, яку бачив два роки тому тут, на водній станції?.. Все сиділа тоді на причалі, ногами в воді бовтала, крадькома позирала, як він біля човна порається. «Я знала, що ти повернешся», — казала тепер її посмішка… Вже й сонце розжареною чавунною кулею втопилося в обрії, і місяць розлив топлений бурштин через усе плесо. А вони сиділи, сиділи… Він відчував запах її волосся, відчував невидимі промені, які несуть тепло дівочого тіла. Про щось розмовляли. Та хіба важливо, про що? Відтоді все і почалося.

Коридором протупотів запізнілий студент. Примарливий човен перетворився на рипуче ліжко в порожній кімнаті. Чути було, як дряпається у вікно ніч.