"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

III

Куліш критично оглянув Заболотного.

— Об стрілки на твоїх штанях можна порізати палець, — сказав, лукаво примружившись. — Та й сорочка така вже біла, що зір зіпсуєш, коли дивитимешся без захисних окулярів.

Володимир тільки хмикнув у відповідь. В кімнаті приємно пахло. Колега чаклував над колбою з кавою. Він любить каву, мабуть, тому, що в неї можна доливати коньяк.

— Лишилося там щось на дні? — запитав Куліш, маючи на увазі ту пляшку «КВ», що стояла в шафі.

— Мабуть, ще трохи є.

Випивши свою каву, Заболотний став складати до ексикатора зразки осадів, які тиждень уже сушилися в термостаті. Один ненароком вислизнув із рук — на підлозі забіліла пляма.

— Ет!.. Стільки праці пропало! — А ти не хвилюйся. — Чорні очі Куліша блаженно поблискували. — В науці не все гладенько. Бери краще приклад із шефа — той завжди в доброму гуморі.— Однією рукою Куліш відтягував підтяжку й легенько поляскував себе по грудях. — Давай краще доп'ємо залишки коньяку.

— Не хочу, — відмовився Заболотний. — І тобі не раджу.

Та колега вилив у мензурку коньяк і, зазначивши об'єм, порівно розлив у дві склянки.

— Не злись, Володимире, ми вип'ємо за успіх твого досліду. Пропоную тост: щоб усі крапки лежали на прямій!

На порозі з'явилася завідуюча лабораторією — низенька, тілиста жінка з великими лупатими очима. На м'ясистому обличчі чорніла родимка з двома довгими волосинами. Куліш називав її волохатою жабою.

— Що привело вас до нашої келії? — спитав він.

— Ці мені аспіранти! їм все б жарти. — Підозріло повела носом: — Чим це у вас пахне?

— Кавою. Зводите скляночку? Натуральна, — просторікував Куліш.

— Дякую. Не збагну тільки, яке відношення має кава до вашої роботи?

— Найбезпосередніше. Ми на кофейній гущі досліджуємо властивості германію.

Жінка обсмикнула на собі зелену, товсто-плетену кофту.

— Я до вас у справі,— звернулась до Куліша. — Не могли б ви на хвилинку вийти?

— …Звичайна історія, — повернувшись, пояснив Куліш. — Чийсь товстий папа хоче заплатити мені за світло. А ця достойна була посередником.

— Яке світло?

— Той товариш сказав, ученіє — світло, а неученіє — темрява, й прохав допомогти доньці в хімії.

— І скільки ж він тобі плататиме за світло?

— П'ять карбованців за дві години.

— Чимало.

Куліш накинув пальто, яке від багатьох хімчисток добре вже лиснілося, взяв крисатого капелюха й, весело гукнувши «чао!», вийшов.

«Якого біса він байдики б'є? — думав Заболотний. — Аспірантура закінчується через якихось чотири місяці, а він ні кує ні меле…»

Слабо клацнуло реле. В сушильній шафі запалахкотіла зелена контрольна лампочка, ніби вічко в радіолі. Враз попливла в пам'яті знайома мелодія Гріга, немов течія понесла уривки споминів. Вони з Вітою — біля вікна в квартирі її батьків; унизу краєчок сірого скелета-моста й порожні осінні пляжі. Із того вікна він бачив уранці по весіллі стигле сонце, яке ніби обсипалося палаючим кленовим листям. У те вікно він дивиться ось уже тиждень кожного ранку перед тим, як поцілувати Віту й піти на роботу, спостерігає, прокинувшись серед ночі, як бліда рухлива куля місяця протаранює хмари, плескає цитрусовим соком на софу, де вони сплять. Крізь те вікно спостерігатиме весняну повінь, позеленілі острівці, білі вітрильники, що шугатимуть по плесу, немов чайки. Замість постійної, як у термітнику, гуртожитської колотнечі спокійні дбайливі погляди, як колись, дуже давно, коли ще жива була мати. Йому тоді було одинадцять. Він приходив із школи, і його голівку гладила худа, дуже худа рука — мати хворіла на сухоти — імлисті очі її радісно воложились або ж повнились докором, коли в щоденнику з'являлася трійка…

Знову клацнуло реле, контрольна лампочка погасла — температура в сушильній шафі вирівнялась і показувала дев'яносто вісім градусів. Мелодія Гріга обірвалася. Нараз відчув смоктання всередині. Зиркнув на годинника. Обидві стрілки вклякли на цифрі сім — уже давно слід було щось поїсти.

Невдовзі відчуття голоду минуло, й нічого більше не відволікало його уваги. Аркуші в лабораторному зошиті зарябіли колонками цифр, формул, записів.

Наступного дня по обіді Заболотний застав у дослідницькій Івана. Поряд з Кулішем він здавався ще довшим, ніж є. Широчезні рогові окуляри неначе заважкі для його худого, в ластовинні обличчя. Він палив біля вікна, випускаючи у прочинену кватирку кільця диму.

Привіталися.

Іван зиркнув на годинника:

— Отже, чекатиму на вас із бакалавром о п'ятій. Чув, бакалавре? — Він попрямував до дверей.

— На бенкет нас запрошено, — пояснив Куліш, коли за тим зачинилися двері.— Іван сьогодні дисертацію захищає. Коли маєш бажання, підемо й на захист…

Куліш розповідав, що Іванів шеф щойно по-вернувся зі Штатів, їздив читати лекції в Бостонський університет… Іван у нього тридцятий дисертант…

— Бакалавре, Гнатенко — то особа, зірка першої величини. Його школа відома у всьому світі. Майбутніх аспірантів він відбирає зі студентів. Іван теж, починаючи з третього курсу, працював у нього в гуртку СНТ, а вже на п'ятому мав свої публікації.

…Гості стояли або сиділи по двоє-троє, розмовляли. З сусідньої кімнати долинали пахощі страв. Заболотний непомітно оглянув запрошених. Ось Іванів опонент — його він бачив сьогодні на захисті — зовсім сухий з густим русявим волоссям, щось розповідає, жестикулюючи довгими кощавими руками. Співбесідник—огрядна людина з лискучим черепом — відкинувся на спинку стільця, уважно слухає.

…—Товариство, я хочу випити за професора Гнатенка, мого вчителя! — Іванове обличчя — мов жар, навіть не видно ластовиння.

Всі підняли келихи.

— Дякую, Ваню. — Професор підвівся. Сірі очі поблискували під скельцями окулярів у тонкій позолоті. Він обвів поглядом гостей, що сиділи тихо, мов на лекції, з пошаною дивились на нього. — Дякую і, в свою чергу, хочу випити за вас, молодих. Адже незабаром прийде час звільнити вам місце. Ви будете нашими спадкоємцями і, як господарі, матимете право судити, яку зі старих речей помістити до музею, а яку вимести на смітник. Не кожному з нас випаде жити після смерті, й тільки той матиме таке право, хто віддасть цьому все своє життя. Ви будете нашими суддями…

Професор говорив тихо, неначе сам до себе. На тлі бронзового обличчя рідке сиве волосся нагадувало білі нитки.

— …Ти, Йване, був одним із здібних аспірантів, але одних здібностей мало. Треба знати, кому віддаєш безсонні ночі та напружені дні. Якщо ти цього не розумієш — ти не вчений. Ти не зможеш гідно представити свою Батьківщину, ім'я якої мусить бути твоїм першим іменем… За молодих учених!

Випили в цілковитій тиші, тільки чулось. як десь на вулиці шелестіли шинами авто.

Було проголошено ще кілька тостів.

Молодші почали виходити. Магнітофон посилав у повітря жваві ритми. Кілька пар уже рухалися посеред вітальні. На дивані сиділи дві літні жінки. Одна казала:

— Яв нього консультувалася. Це людина енциклопедійно грамотна. Таких тепер мало…

Куліш легенько штовхнув Заболотного:

— А наш Ковальський енциклопедійно безграмотний… Таких тепер багато. — його краватка була зсунута, в очах тьмяніла байдужість.

На вулиці яскраво горіли ліхтарі, й з вікна було видно, як навколо них, неначе нічні метелики, мигтять сніжинки. Трохи віддалік голі дерева здавалися чорними тінями, в яких заплуталась темрява.

Куліш знову до Володимира:

— Дивись, він не нагадує тобі лантуха з гарбузами?

На дивані, поряд із двома жінками, вмостився товстий чоловік похилого віку. Він посміхався комусь із танцюючих і легенько в такт притупував ногою.

— З цитатами, — зауважив Іван, щойно підійшовши. — Він захистив кандидатську на цитатництві. Це колись практикувалось. Тепер працює на нашій кафедрі.

— Що він у вас робить? — поцікавився Куліш.

— Трохи читає лекції, трохи керує науковою роботою, а взагалі, як кажуть, стирає протиріччя між розумовою та фізичною працею: мало рухається і ні про що не думає…

Була десята година вечора. Заболотний ішов бульваром і поволі відчував, як зникає сп'яніння. Лави, на котрих іще недавно сиділи закохані, тепер були притрушені товстим шаром пухкого снігу. «Так. Іванові можна позаздрити… Все, як каже Куліш, залежить від щасливого або нещасливого розкладу. майже так само, як у преферансі. В нього шеф досвідчений учений. А що в мене? Навіть прості реактиви, та й ті треба вимінювати». Заболотний пригадав, як блискуче тримався на захисті Іван. Чи й у нього буде такий день, коли він запросить на захист, а потім на бенкет своїх друзів, потелефонує батькові. Щось тепле розлилося всередині. А як радітиме Віта, теща, тесть. Особливо тесть, він не буде верзти зайвого, його спокійний погляд скаже багато більше…

Під ногами уїдливо рипів сніг, ніби знущався з його думок. «Дурень думкою багатіє», — раптом обірвав себе й озирнувся, чи. бува, ніхто не підслуховує. Велетенські шахові дошки-кам'яниці байдуже дивились па нього чорно-жовтими квадратами вікон.