"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

V

Попільничка на стільці, що біля софи, повна недопалків. Крізь заширмлене вікно ледь цідиться денне світло.

«Чи не пора взятися до справи? — почувся чийсь дуже знайомий голос. — Адже останнім часом ти досліджував цікаві речі. Ну повалявся трохи вдома, але ж навіщо так нудьгувати?»

Це був голос його бабусі, що виринув із пам'яті. Вона стоїть над ліжком і говорить щось заспокійливе. Собаки вночі розідрали його двох білих кроликів із блискучими червоними очима. Вранці він знайшов у дворі лише шмаття скривавленого пуху. Він пролежав тоді у гарячці два дні…

«Твої ж досліди стали досконалішими, з ґрунтовною теоретичною підвалиною…»

«Що ти мене заспокоюєш? — обізвався до бабусиного голосу. — Все одно Ковальський забирає весь мій матеріал для своєї докторської. А це значить, що півтора року напруженої праці загуло в трубу».

До кімнати нечутно зайшла теща. Поставила на стілець склянку кави.

— Про що ти весь час думаєш, Володю?

— Про смисл буття, — кисло посміхнувся.

— То був завше енергійний, а тепер якийсь кволий. Стаєш песимістом?

— Песиміст, Надіє Петрівно, це той же оптиміст, але з життєвим досвідом.

Раптом здалося, що в ньому десь сидить Куліш і відповідає, замість нього. Заболотний підвівся з софи, взяв обома руками гарячу склянку.

— Дякую, Надіє Петрівно… Гарно пахне. Теща розуміюче кивнула, вийшла. «Так, наука — це тобі не ощадкаса, куди вигідно влаштовувати себе, — все настирливіше й настирливіше випинався з нього Куліш. — Це незручно, невигідно й шкідливо для здоров'я…» Змушував себе не думати взагалі ні про що, але думки все ж просочувалися, мов іржа.

Він скочив із софи, розширмив вікно. Над Дніпром на диво чисте пообіднє небо, бездонне й синє. Міст білий, немов відлитий із гіпсу, й сніг, сніг блискотить на осонні… Враз заіскрилося в душі.

«Дурниці. Не все ще втрачено, — бадьоро забила свіжа думка. — Експеримент майже закінчено, отже треба писати. За два, нехай за три місяці напишу й покажу директорові Ковальському, — посміхнувся, піймавши себе на думці, що назвав шефа директором. — Нехай тоді спробує зі мною не рахуватись». Заболотного раптом охопила така завзя-тість, якої він давно вже в собі не відчував. Пошкодував, що вже кінець дня.

Нічний холод ще ховався в затінку будинків, та сонячні промені визолотили дахи верхівки дерев. Володимир заглянув до газетного кіоску на розі. «О, та ще й восьмої немає». Відчував шалений приплив енергії, навіть легеньке тремтіння, яке можна порівняти хіба що з тим, коли він сидів за веслами напоготові, очікуючи сигналу. Тільки зараз супротивник—не весляр із іншого вузу, а його шеф. «Працювати, працювати, працювати…» — лунало в мозкові в такт рипінню снігу… Як здивувалася вчора Віта, прийшовши з роботи й заставши його бадьорим і дотепним. Зараз іще ніс на собі тепло ЇЇ обіймів.

Біля інституту наздогнав Івана. Той чимчикував — руки в кишені. З-під пелехатої, сірої вушанки лише поблискували окуляри та стирчав тонкий ніс.

— Салют! — обізвався Іван на привітання. — Не звик бачити тебе так рано.

— Період нудьги скінчився. Стаю до роботи.

— Давно б… — Іван повернув на свою кафедру.

…Заболотний підвів голову від журналу, втупився в стіну, де висів портрет Писаржевського. «Оптимальні умови сорбції… Але що вони дадуть без розуміння самого процесу? А що, як дослідити властивості сполуки, утвореної при сорбції германію гідроокисом алюмінію? Може, це й допоможе з'ясувати хімізм? Гай, гай, як багато знаків запитання. А ти, шановний, гадав, що все зроблено й залишається лише глави писати?..»

Сутеніло. Куліша вже з годину як не було в дослідницькій. Заболотний ввімкнув світло. Боляче різонуло натомлені очі. «Коли спати щодоби по шість годин, та дві години на їжу й переїзди до інституту й додому, залишається шістнадцять годин. Нехай ще годину відкинути. Отже, залишається п'ятнадцять. Вдень, коли вештається Ковальський, ставитиму контрольні досліди, а ввечері — писатиму. Писати, писати, і хай іде до дідька Куліш зі своїм скімленням. Сьогодні мало не піддався його настрою».

Простягнув руки до спіралі електроплитки, навіть не одразу відчув задубілими пальцями тепло. Він міркував, що це єдине слушне рішення — інакше й бути не може.

І він працював. Уже через тиждень помітив чималі зрушення. Другу, після літературного огляду, главу майже було закінчено. Куліш, який кілька разів робив спроби нав'язати йому розмову і замовкав, наштовхуючись на мовчання та колючий погляд, якось зауважив із сумною іронією в голосі: «Послухай-но, жокею, у твого коня, здається, наймізерніші шанси дістатися першим фінішу». Заболотний на те не зважив; перед ним стояла ясна мета, а завзятості йому не позичати. Правда, прикро було бачити докір у Вітиних очах, коли він пізно приходив з роботи. Та й у тещі на обличчі вже бракувало того тепла, що було раніше, її все ще муляв той випадок, коли він пізно повернувся з Іванового бенкету.