"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

VII

Білі сніжинки-комети полосували нічну порожнечу і скочувалися по теплому склі прозорими краплинами. На мить здалося, що він у батьківській хаті, що йому зараз дванадцять чи тринадцять років. Дитячий погляд все глибше й глибше занурюється в темряву, борсається, намагається осягнути таємницю ночі, таємницю снігу. В хаті пахне картоплею. Бабуся обдирає лушпиння й кладе її паруючу на полив'яну тарелю. Ось-ось має прийти батько з депо, де він працює слюсарем. Бабуся наллє в три блюдця пахучої олії…

Спогад тане, відлітає в ніч. Біля столу темноволоса дівчина в білій кофтині схилилась над аркушем міліметрового паперу. В мензурці букетик гвоздик.

«Отут наші аспіранти, Любо, — пригадав Заболотний. — Проходь, проходь, не соромся. Володимире Кононовичу, ця дівчина — студентка-дипломниця. Познайом її з обставинами, введи в курс справи… Будеш у неї науковим керівником. Ну, я пішов. Привіт бакалаврам».

Ковзнув поглядом по періодичній системі — її недавно повісила Люба — між вікном та витяжною шафою. «Вольфрам. У перекладі — вовча паща… Уран. У Ковальського є кіт Уран. Здоровенний котище — сибірської породи. Любить, коли Ковальський плеще його по боці долонею-оладкою, голосно мурчить, аж сопе від насолоди. А Ковальського дружина кличе Юреком. Ха-ха, Юрек… Дружина — дебела жінка. Обличчя гарне, але мертвотно-бліде, неначе з недопеченого тіста. В університеті працює. Доцент…»

Раптом відчув голод. «Під витяжкою лежить пакунок із їжею. Віта вранці непомітно впхнула в кишеню».

Поклав перед Любою бутерброд.

— Пригощайтесь.

— Дякую. Я вже їла, — сором'язливо блиснула чорними очима. — Одна крапка весь час випадає з графіка. Я вже тричі повторювала дослід. Ось тут, — показала ділянку на графіку.

— Цікаво… — наморщив лоба. — А що це за буфер? Чи не бреше потенціометр?

— Мені здається, тут справа не в буфері. Я його готувала зовсім недавно. Скоріше тут утворюється якась нова речовина.

— Нова речовина? Можливо, маєте рацію… Треба ще раз переглянути літературу.

В коридорі почулися знайомі кроки, а згодом легенький стукіт у двері.

— Заходьте.

На порозі з'явилася Віта. Метнула бентежний погляд на Любу, на Заболотного, котрий здивовано усміхався — вона ще ніколи до нього не приходила.

— Я невчасно? — втупилася в букетик гвоздик, від чого вони ніби затлілись.

«Ось-ось запалають», — подумав Володимир.

— Проходь, проходь. Ми вже скінчили роботу. Приберемо тільки, — заметушився. — Вибачте, я вас не познайомив…

— Віко, чому ти така сумна? — запитав,

коли вони вже ішли засніженим проспектом.

— Ні, ні, все гаразд.

— Та, мабуть, негаразд, коли мовчиш. Адже ти завжди мені про щось розповідала, — зазирнув їй у вічі. Вони ледь жевріли холодним вогнем, нагадували нічні вікна, світло яких ледь пробивається крізь щільні ширми. «Що за цими ширмами? Чи не ревнощі? Вона якось дивно дивилася на Любу, на квіти…»

— Ти ревнуєш, Віто?

— З чого ти взяв? — відповіла поспіхом.

— Вчора я сказав, що працюю з Любою, а сьогодні ти прийшла до мене в лабораторію.

— А що, не треба було? Добре, я цього не робитиму.

— Навпаки. Мені було приємно. Вони проходили мимо кінотеатру. Було пізно, й біля каси стояло лише кілька чоловік.

— Ходімо в кіно, — запропонував. Замість відповіді взяла його під руку, щільніше притиснулась.