"Звірі" - читать интересную книгу автора (Крук Назар)2Халупа, як лагідно називав своє помешкання шеф, була розташована в приватному секторі, майже за межею Києва. Враховуючи жарохівський статус і його місце в цьому світі, цегляний двоповерховий будиночок за невисоким дерев’яним парканом і справді був халупою. Навряд чи хтось із сусідів Жароха — такого собі трохи схибленого, вже зовсім сивого, але дуже симпатичного старого під вигаданим ім’ям — міг собі уявити, що всередині «халупи» все напхано новітніми технологіями, а у шафці лежать зразки зброї, яку поки що багато хто навіть уявити собі не може. І точно ніхто б не здогадався, що Жарох — один із тих небагатьох, хто впевнено тримає руку на всіх можливих червоних кнопках і не менш червоних телефонах таких небезпечних особистостей, як я. А от про що сусіди не могли не знати, так це про його собак — декількох смертельно небезпечних звірів розмірами з теля. Жароха ці крокодили обожнювали, до всіх інших ставилися з обережною ненавистю. Ніколи не міг зрозуміти, яким чином моєму завжди роздратованому й заклопотаному шефові вдалося так вимуштрувати їх. Певно, він таки мав талант — виховувати дітей і собак. Часом, перехоплюючи їхні закохані погляди на Жароха, так і хотілося ляпнути щось на кшталт: «Ми з вами однієї крові, ви і я». Коли ж шефа поруч не було, ляпати цим крокодилам не хотілося нічого, взагалі не хотілося нічого, крім одного — якнайшвидше ковзнути повз них, сховатися від важких, сповнених тихої люті поглядів. Так було й сьогодні. Увійшовши на подвір’я, я одразу ж зіткнувся з цими поглядами. Так зазвичай людина дивиться на сніданок, перш ніж почати трапезу. «Тільки не бійся їх, — наставляв мене Жарох, — якщо вони відчують твій страх, тобі гаплик. І я не встигну їх зупинити». Я зачинив хвіртку, повільно вдихнув, видихнув, розслабився. Рушив до будинку. А ці крокодили — непогана школа. Якщо навчишся не боятися їх, то ніхто й ніщо у світі вже не зможе тебе злякати. Як їх не боятися, я, звісно, гадки не мав. Проте з першої ж спроби (другої у мене й не було б) навчився прикидатися, що не боюся. Так прикидатися, щоб вони повірили в це. Також непогана школа. «Цікаво, скількох з конвеєра вони з’їли?» — подумав я, заходячи до будинку й зачиняючи за собою двері. Жарох сидів у вітальні біля каміна. Там, де й мав бути, — в улюбленому кріслі, з люлькою в зубах. Вигляд мав, як завжди, зібраний, дещо втомлений і вкрай роздратований. А от чого не мало бути у жарохівській вітальні, так це ще однієї людини, яка там з якогось лиха була. У сусідньому кріслі сидів худорлявий хлопець — на вигляд не більше двадцяти років, а то й менше — із довгим чорним волоссям і величезними темними очима. Він уважно, зосереджено розглядав мене — вивчав. Довге волосся… Нам не дозволено відпускати волосся… Тобто він не з наших… Що ж він робить тут, у святая святих Жароха? В халупі для обраних? — Це що таке? — спитав я у шефа, кивнувши на хлопця. — Ти спізнився, — ігноруючи питання, зазначив Жарох. — На скільки секунд? — поцікавився я. — На вісімдесят, — відповів він, не зводячи з мене сухих, напівпрозорих очиць. — Ой! — злякався я. — Тепер ми не встигнемо врятувати світ? — Іноді секунда варта життя, — почав свою улюблену тему Жарох, замислено розглядаючи люльку, — тож по рахуй, на скільки життів ти спізнився. — Жароху, ти знову плутаєш поняття. Слова «іноді» та «завжди» мають дещо різні значення. А ще у мене дуже болить голова, тож, будь ласка, хоча б сьогодні звільни мене від своєї улюбленої демагогії та накажи волохатій людині звільнити моє крісло. Вкотре ігноруючи мене, Жарох звернувся до хлопця: — Знайомся, Максе, це Ден. Жахлива людина, пияка, базікало. Співчуваю — тобі доведеться з ним працювати. Денисе, це Макс, твій новий напарник. Новий? Наче в мене колись був старий… Що за гру веде Жарох? Хто цей хлопчик, якому явно забули повідомити про те, що я — Джокер. Чому Жарох пустив його до своєї халупи? — Привіт, Максе, — сказав я, — тепер, коли ти знаєш моє ім’я, може, таки звільниш крісло? Він швидко глянув на Жароха, підвівся, відійшов на кілька кроків і всівся просто на килим навпроти шефа. Жарохівський килим був єдиним досі мною не вивченим об’єктом у халупі. До свого килима він не підпускав нікого, навіть мене. Не до самого килима, ясна річ, — до того, що було під ним. Саме тому я був упевнений, що там було щось дійсно цікаве. Дверцята до потаємної кімнати, портал в інший вимір, таємна мапа, накреслена на підлозі, — там могло бути будь-що… Та хоч би як я намагався витягти з шефа інформацію про це будь-що чи принаймні дозвіл відкинути килим, усе було марно. Хлопець же так необережно гепнувся на цей килим, ніби й гадки не мав, куди сідає. Втім, може, й справді не мав… Я зайняв трофейне крісло. Декілька секунд я мовчки вивчав його, він — мене. Він витріщався на мене зовсім не вороже, з безпосередньою, дитячою навіть цікавістю, але було в його погляді щось таке, від чого хотілося підхопитися та врізати по мордяці. Щось неприємне й гостре. — Він німий? — поцікавився я у шефа. Не подобався він мені. На якомусь підсвідомому, інстинктивному рівні не подобався. А ще дужче не подобалося те, що мене просто таки оточили дітьми. Спочатку якась шифрована дівчинка, тепер — цей мовчазний хлопчик… І найбільше мені не подобалося, що я геть нічого не розумів у тому, що відбувається. Жарох на мене навіть не глянув. Витримав невеличку паузу, вибив і знову набив люльку, розкурив, тоді, нарешті, обернувся до мене й спитав: — Матеріали вивчив? — Лист? Лист я вивчив дослівно. — А інші матеріали? — Жароху, твоя схильність до драматизму часом лякає. Навіщо питати? Ти прекрасно знаєш, що інших матеріалів немає. — Молодець. Отже, ваше завдання — ці матеріали створити. Увійти з об’єктом у контакт і зібрати якомога більше інформації. Деталі тобі розповість Макс. Питання? — Так. Хто це? — я кивнув на хлопця. — Здається, я вже відрекомендував вас. — О’кей, перефразую питання: звідки воно? — Санаторій, — коротко повідомив Жарох. — Ах, Санато-орій, — сказав я спрокволу й поглянув на хлопця, — ну, ясно! Мої вітання Доктору Зло. А мав би вже й звикнути — коли навколо відбувається щось неадекватне, одразу шерше Доктора Зло з його триклятим Санаторієм. Санаторій — він же Об’єкт 27 — один із надсекретних відділів нашої й без того надто засекреченої Контори, який займається усілякою надприродною фігнею, як то виховання екстрасенсів і медіумів, полювання на зелених чоловічків і чортів, вивчення природи сновидінь і марень тощо. Коротше кажучи, працюють не покладаючи рук на благо Батьківщини. Не знаю, кого і як Док (моєю мовою — Доктор Зло) надурив чи загіпнотизував, але кошти на утримання Санаторію надходили йому досить серйозні, чого ніяк не можна було сказати про роботу, якою він там займався, зокрема — про результати цієї роботи. Макс злегка посміхнувся мені й кивнув. — Німий екстрасенс! — із захватом прокоментував я. — Дене, — докірливо поглянув на мене Жарох. Так поглянув, що я аж злякався: раптом хлопчина дійсно німий? — Добре-добре, — я підняв руки, — пробачте. Ще питання можна? — Тільки по суті, — застеріг Жарох. — По об’єкту. Ким її вважаємо? — Потенційною загрозою. — Загрозою кому? — Людству. — То я не помилився! — зрадів я. — Ми таки рятуватимемо світ! Дайте здогадаюся — загрозу цю виявив наш юний екстрасенс! Так? — Так, — Жарох витяг з рота люльку, відкинувся у кріслі та запитально поглянув на мене. «Ти маєш щось проти?» — промовляв цей погляд. Чи маю я щось проти? Ні! Звісно ж, ні! Я просто відчуваю, що мене списують з рахунків. Що замість нормальної роботи мені доручають цю дитячу маячню. У нас в Конторі не буває пенсій. У нас замість пенсій дають роботу, яка після всіх тих справ, якими займався раніше, здається відпусткою. Ні, я нічого не маю проти. Я відчуваю себе використаним презервативом на смітнику. Мій час дії сплив. Термін зберігання закінчився. — Дене, — раптом озвався Макс, — це дуже серйозно. О так, юначе. Для вас це, певно, справа життя та смерті. Ви все ще збираєтеся рятувати людство. До вас іще не дійшло, що людству ви потрібні, як собаці п’ята лапа. — Ай, — сказав я, — Жароху, волохата людина розмовляє. — Дене, ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно, — здається, Макс уже навчився у Жароха ігнорувати мене. Й одразу ж, природно, без будь-яких мансів перейшов на «ти». Дитина-індиго… — Та годі тобі! — відмахнувся я. — Що я, по-твоєму, «Омена» не дивився? Знайдемо дівчисько, побризкаємо святою водою, скрутимо, швиденько заріжемо десь у церкві та й усе. — Та ні! — дитина-індиго почала нервуватися. У Санаторії всі такі емоційні? Тоді його тим більше давно вже час закривати на фіг. — У тому-то й річ, що ні! Ми не знаємо, хто вона! Ми не вбиватимемо, доки не зрозуміємо! — Ясно, — я знизав плечима, — і не треба так кричати, я не глухий. Жароху, можна особисте питання? — Останнє на сьогодні, я сподіваюся? — Так. Чому я? Дуже мені кортіло почути від нього правду. Дуже кортіло почути: тому що ми тебе списуємо, Джокере, втім, який ти тепер Джокер? Жарох помовчав, намагаючись, видно, знайти більш-менш увічливу відповідь. Почухав носа. Ще помовчав. Нарешті видав: — Санаторій уже мав справу з аналогічним випадком. Тоді вони не впоралися. Двоє, що працювали з об’єктом, зникли. Досі невідомо, де вони. Об’єкт було знищено нібито вибухом газу. При цьому постраждали ще дев’ятеро осіб. — Ламери, — не втримався від коментарю я. — Можливо, — легко згодився шеф, — а може, це й направду надто серйозно… Коротше кажучи, цього разу вони хочуть все зробити чітко й без лаж. Вони попросили надати їм найкращого. Я обрав тебе. Що ж, із такою локшиною на вухах і на пенсію йти легше. — Жароху! — сплеснув я руками. — Невже вони і тебе порахували? — Тобто? — Невже і ти повівся на маячню Доктора Зло? Жарох роздратовано сплюнув, відмахнувся: — Та йдіть уже! Згиньте звідси! І без вас роботи вистачає! Я задоволено посміхнувся. Обожнюю виводити із себе шефа. Макс легко підвівся. Кивнув Жарохові, запитально поглянув на мене: — Ходімо? Й не чекаючи на відповідь, попрямував до дверей. Я піднявся за ним. — Тільки не пий з ним, Максе! — гукнув нам у спини Жарох. — Ні в якому разі не пий! Макс вийшов на подвір’я першим. Я рушив за ним, намагаючись рівно дихати й не зіштовхуватися зайвий раз поглядами з крокодилами. І лише коли ми вийшли на вулицю, зрозумів, що щойно вперше побачив людину, яка не боїться цих собак. Не прикидається, а дійсно не боїться. Макс пройшов поміж ними легко й невимушено, ледь не посміхаючись їм, ледь не погладжуючи кожного. А вони й не подивилися на нього. І не подумали звертати увагу на таку зухвалість. Ну точно, дитина-індиго. Сміливець. Просто-таки справжній лицар без страху й догани. Може, мені справді вже пора на пенсію? Може, у молодого покоління Контори вже атрофувалося таке непотрібне в нашій справі почуття, як страх? Макс обернувся до мене: — Тут неподалік є парк, можемо посидіти там. — Парк? — перепитав я. Не люблю я громадські місця. Можливо, тому, що там постійно тусуються натовпи веселих і безтурботних людей, які віднедавна мене дратують, надто — у великій кількості. — Ага, — посміхнувся Макс, — парк. Візьмемо по пиву, сядемо на лавку й спокійно все обговоримо. Я здійняв брову. — Ти що, не чув? Жарох заборонив тобі зі мною пити. — А хто каже про «пити»? — здивувався він. — Трохи хильнемо, аби розмова зав’язалася… Що ж, мушу зізнатися, номер із собаками та ця заява викликали щось схоже на повагу до хлопця. — Ну, пішли, — погодився я. — Eх, з ким-ким, а з екстрасенсами ще ніколи не пив… |
||
|