"Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим" - читать интересную книгу автора (Багмут Іван Адріанович)

НА ПЕДАГОГІЧНІЙ РОБОТІ

Школа зустріла мене з ентузіазмом. Учні кинулись до куточка живої природи, щоб познайомитися зі мною, і вчителька, яка привела мене сюди, змушена була встановити чергу.

Першими щасливцями, яких допустили де мене, були керівники піонерської організації — члени ради піонерської дружини, члени рад загонів, піонервожаті. Всіх вабили моя пухнастість, чорна масть і великі, золотого кольору очі, які раптом, коли я почув запах і побачив мишей та пацюків у клітках, стали зеленими.

Після перших, досить безладних вигуків радості, привітань і потисків лап, шиї і вух до мене звернувся хлопчик з двома личками на рукаві.

— А чи знаєш, Лапченко, що ти — родич тигрові? Я не знав цього і глянув на піонера недовірливо.

— Так, так! І не тільки тигрові, а й левові! А чи знаєш ти, що лев — цар звірів?

Я щось чув про це, але, признаюсь, оскільки це особисто мене не торкалось, мало цікавився цим. Тепер мені лестило, що я маю таких високопоставлених родичів.

Раптом блиснула думка: коли лев — цар, то я, його родич, принаймні — великий князь! А може, й принц! На якийсь час не тільки піонери, але й миші та пацюки втратили для мене всякий інтерес, мене заполонили думки про моє високе становище: я — царів родич!

Голос піонера з двома личками вивів мене з світу мрій.

— Лапченко! Уяви собі Африку. Твій родич лев виходить вночі з своєї схованки і могутнім риком примушує тремтіти все живе. Уявляєш: пустеля, пальми, піраміди...

Пальми я уявляв, бо в квартирі диригента росла пальма в дерев'яній діжці, пустелю — теж, але що таке піраміди — для мене було не зовсім ясно. Частіше я чув слово «пірамідон». Я не думав, що між пірамідою і пірамідоном велика різниця, і уявив порожню кімнату, діжку з пальмою, таблетки пірамідону, розкидані долі, і себе, що вийшов з нічної схованки.

— Ня-я-в! — ревнув я на всю силу і побачив, як затремтіли миші в клітці.

— О, він як чорна пантера! — крикнуло якесь дівчисько,— Давайте називати його пантерою!

— Пантера не з родини кошачих,— заявив хлопчик з однією жалюгідною личкою на рукаві.

— Ти так вважаєш? — строго спитав його хлопець з двома личками, і малюк знітився.— Пантери теж з родини кішок!

— З родини царів! — поправив я його. Але він так глянув на мене, що я зрозумів свою помилку: не кішки з родини царів, а царі — з родини кішок.

Та як би там не було, а я родич царя! Хто б міг подумати! Я, родич царя, і терпів таке знущання в родині Письменника! Мене перекривляли, обзивали ледарем, навіть часом били! Били! Мене!

Ні, тепер я не дозволю нічого подібного!

Приємне почуття пойняло мене всього. Я — цар! Та незабаром я схаменувся. Письменник виховував мене в демократичному дусі, і я почав відчувати, що пишатися своїми родичами-царямии не зовсім добре,.. Адже ж царі — паразити і експлуататори, а я — чесний кіт, кіт-трудяга. Може, не варто відновлювати родинних зв'язків?.. З таким непевним настроєм я почав снідати. Діти поприносили мені гостинців — ковбаси, сиру, всякої всячини, і я, нажершись, заснув у кутку кімнати.

Уві сні я відчував якесь незвичне хвилювання, таке гостро тривожне і в той же час приємне, що прокинувся, Позіхнувши, я втяг у себе повітря і враз розплющив очі. Десь поблизу були звірі. Мої ніздрі роздулися, нервово заходив хвіст, очі шукали здобич, У вечірньому присмерку, що оповив кімнату, я побачив звірів. Принишклі, боячись писнути, вони біліли в своїх клітках. Раптом враження дня нахлинули на мене, і я забув усе. Забув туляремію, забув довір'я піонерів, що призначили мене завідувати куточком живої природи, забув добру вчительку, що рекомендувала мене дітям як ввічливого, добре вихованого кота. Свідомість пронизувало: «Я — цар звірів! Все боїться мене! Все належить мені! Я все можу!»

Нечутно ступаючи, я йшов пустелею, серед розкиданих то тут, то там таблеток-пірамід, до звірів, що біліли поміж розкішними пальмами, які височіли в пофарбованих зеленою фарбою діжках. Нині, пишучи ці рядка, я можу спокійно аналізувати свої переживання. Піднесення моє було таке сильне, що я забув своє сибірське походження і уявив себе не в тайзі, як це бувало звичайно, коли я мріяв чи потрапляв у нові умови, а в африканській пустелі.

Раптом до мене долинув жалібний виск збожеволілого від жаху звіреняти. Свідомість моя потьмарилась. Я нічого вже не пам'ятав і, як навіжений, стрибнув до своєї жертви. Клітка луснула, в пазурах у мене забилася миша. Запах крові запаморочив голову, і я, скаженіючи, бив, гнув, трощив клітки і давив звірів — мишей, пацюків, птахів. Покінчивши з наземними тваринами, я кинувся до акваріума.. Вода охолодила мене, хоч я не вмочив навіть лап, — досить було уявити себе мокрим!

— Ну що ж! Живіть! — промовив я до рибок.

Після такої напруженої праці мені захотілося їсти, і я підійшов до ще теплого пацюка.

«А туляремія?» — озвався внутрішній голос, і я ступив крок назад.

«Дурень! — пролунав другий голос.— Хіба в школі держатимуть хворих тварин?»

Я вагався, а дражливі запахи розпалювали апетит.

— Пан чи пропав! Двічі не вмирати! — вигукнув я і розпочав бенкет.

Боже, яка смачна їжа, коли ти сам її здобув! Яка насолода ласувати нею після важкої праці!

Я поїв майже все і розлігся серед кімнати. Хоч я недавно прокинувся, але мене знову хилило на сон. Я не стримував себе і незабаром заснув. Снилася спочатку тайга, потім Африка, а далі почали душити кошмари. Невідь звідки з'явилася дружина Письменника і, тримаючи в руці величезного віника, грізно кричала: «Мерзотник!» Поряд стояв Письменник і дражнився: «Дрллляс-туйте! Так некллясивенько!» Він не посміхався, як це було звичайно, коли перекривляв мене, а промовляв похмуро, і саме це мене жахало.

— Убити його! — раптом розлігся голос диригента хорової капели, і я прокинувся.

Ні Письменника, ні його дружини, ні диригента не було.

В кімнаті юрмилися діти у червоних галстуках і, обступивши мене, вигукували погрози на мою адресу.

— Я хочу спати,— сказав я і, труснувши головою, повернувся на другий бік.

— А! То ти ще й не каєшся! — обурився той хлопчик, що розповів мені про моїх родичів. Він схопив мене за в'язи і підняв високо вгору. — Подивіться на цього мерзотника!

Я згадав ніч і зрозумів усе. Що ж мені буде?

— Він знищив наші експонати і заслуговує на смерть! — промовив хтось з натовпу.

Справа повертала иа кепське. І як я так необачно піддався хвилинному настрою? Про туляремію подумав, а про небезпеку — ні. Затаївши дух, я чекав, що скажуть школярі. Всі мовчали. У мене зажевріла надія: жорстоку пропозицію не підтримали маси.

— Вигнати його з школи! — пролунав голос.

— Вигнати! Вигнати! — заверещали всі, і я вперше в своєму житті дізнався, що дитячий гамір може бути приємний для вуха.

Мене вигнала з школи, але не на вулицю. Учень 7-го класу, син убиральниці Сергій, взяв мене за шкірку і запросив до себе. Я погодився. Так кінчилася моя педагогічна діяльність і почалась нова сторінка життя.