Читайте цю книгу: вона навчить розуміти українську історію

Мабуть, кожен, хто взяв у руки цю книгу, прагне знати справжню історію українського народу. В кого такого бажання немає, — той пройде своєю увагою не тільки мимо цієї праці, а й сотень інших. Знання історії не дає миттєвих дивідендів, не гарантує належності до інтелектуальної еліти. Історична наука не стала ще в сучасній Україні ні засобом консолідації нації, ні умовою її самоствердження у світовому міждержавному устрої. Дехто із філософів узагалі почав говорити про відсутність будь–якої перспективи світової історії, про «кліоцид» (С. Кримський). Відчуваючи непошанованість історичного знання, багато хто із читачів поставить сакраментальне запитання: а чи потрібна вона, власне, ота історична правда? Не одне покоління українців (радянського періоду) прожило без неї. І що з того? Політики певного штибу кажуть, що ми перемогли у війні, індустріалізувались, опанували космос… Інші стверджують, що «з нами Бог і Росія», що українська мова не може бути єдиною державною мовою в державі Україна… Лише в нашій країні (і це на початку XXI ст.!) немає належного вшанування героїв, що віддали життя за Україну: де могили Є. Коновальця, С. Бандери, Я. Стецька, усіх героїв Крут? Розмови про створення українського Інституту національної пам'яті зайшли в глухий кут. Календар офіційних і державних свят в Україні залишився радянським або ж російсько–православним. А назви вулиць і міст? Стає очевидним, що зусиль поодиноких патріотично налаштованих істориків замало. Вихід у світ найблискучіших історичних монографій не в змозі зрушити гігантську масу суспільно–історичних стереотипів і фальшивих міфів. Пора будити національно–історичну пам'ять всього багатомільйонного українського народу. Слід крок за кроком, крихта за крихтою збирати розрізнені сторінки нашої історії, збирати воєдино славний пантеон героїв українського народу. Історики мають дати адекватну відповідь на виклик, що його висуває сьогодення. Актуальними є ті постаті в історії, імена тих, хто справді боровся за Україну незалежну, не йшов на компроміси автономістсько–федералістського типу чи квазідержавності у формі радянської союзної республіки. Найважче повернути до справжньої історії тих велетнів українського народу, чиї імена не влаштовували ні їх сучасників, що стали жертвами конформізму, ні нащадків, що поспішно відхрещувались від всього національного.

Відтворити біографію, життя і діяльність українських діячів такого типу, як Микола Міхновський, можуть такі ж неординарні й сміливі історики, як Федір Турченко.

Жанр передмови передбачає обов'язкове представлення як теми, головної ідеї книги, так і її автора. Сьогодні історичну постать Миколи Міхновського представити, завдяки зусиллям Ф. Турченка, стало відносно легше. Більш–менш повно відтворено його біографію, вивчено виявлені його твори, охарактеризовано світогляд. Але важче окреслити головне — місце М. Міхновського в українській історії. Як пише Ф. Турченко, він належав до тієї когорти людей, кого неможливо назвати «людиною свого часу». Він його випереджував. У той час, коли його сучасники несміливо подавали голос за автономію України, він звучно і твердо відстоював ідею українського самостійництва і своєю безкомпромісною боротьбою наближував перспективу незалежності конкретними справами. М. Міхновський — це ще один «пророк не своєї вітчизни», чий голос прозвучав як «глас вопіющаго в пустині» (Є. Маланюк). Постать Миколи Міхновського — з розряду тих українських діячів, як стверджує Ф. Турченко, суть і значення яких можна оцінити не на тлі часу, коли він жив і діяв (середина 90–х рр. XIX ст. — 20–ті роки XX ст.), а на співставленні зі значно масштабнішим часом — усе XX ст. і навіть початок XXI ст. Сьогоднішні проблеми українського державотворення, образно кажучи, закликають із минулого справжніх її — України — героїв: безкомпромісних, послідовних, незламних. Повернення у таку ж справжню історію України Миколи Міхновського — це, безсумнівно, науковий подвиг запорізького професора Федора Турченка.

Видається цілком закономірним, що саме Ф. Турченко повернув українцям із забуття ім'я Миколи Міхновського. Українська історія, особливо модерна — XX століття, давно, понад 35 років, є його справжнім науковим зацікавленням. Навчання в Харківському університеті, з професурою якого свого часу співпрацював в українському русі Микола Міхновський, а згодом — викладацька робота в Запорізькому університеті, де після здобуття Україною незалежності у 1991 р. сформувалося коло вчених–істориків, що створили перше покоління вітчизняних підручників з української історії, вивели Ф. Турченка в число провідних сучасних істориків. Він відстояв право українців на власну історію: понад 10 його підручників з історії України XIX і XX ст. вийшли у світ кількамільйонними тиражами. Він сформував свою наукову школу, що успішно досліджує історію Південної України. Ним підготовлено 12 кандидатів і 5 докторів історичних наук.

До постаті М. Міхновського вчений звернувся ще в кінці 1980–х рр., коли ця тема була, м'яко кажучи, небажаною для тогочасної науково–історичної номенклатури. А вже в 1992 р. у співавторстві з І.Ф. Курасом та Т.С. Геращенко в «Українському історичному журналі» була опублікована перша в українській історіографії системна розвідка «М.І. Міхновський: постать та тлі епохи». Вона окреслила контури майбутньої книги, публікація якої стала можливою тепер. Крихта за крихтою Ф. Турченко зібрав такі скупі документальні матеріали про М.І. Міхновського. Досліджено джерела архівосховищ Києва, Львова, Харкова, Москви, Краснодара, що дало змогу реконструювати біографію Міхновського. Сторінка за сторінкою книга розкриває власну творчу лабораторію історика. Ф.Г. Турченко полемізує із першими біографами Міхновського, зрозумів, чому сучасники вже в 1920–х рр. спотворили його життєпис, заклавши тим самим на довгі роки основу негативного підходу до висвітлення його образу. Основний лейтмотив книги Турченка про Міхновського — це достовірність фактів. Мабуть, тільки такою може бути методологія праці історика, якщо мова йдеться про занадто контраверсійну, суперечливу постать.

Ф.Г. Турченко демонструє зразки фахової майстерності, аналізуючи програмні положення документів, створених М.І. Міхновським, що довго були в центрі дискусії щодо мети і завдань українського національного руху. Це стосується, насамперед, «Самостійної України» та «Десяти заповідей». Конкретно–історичний підхід дає можливість Ф.Г. Турченку сміливо і переконливо довести безпідставність одного із найживучіших стереотипів у сприйнятті образу Міхновського. Це стосується його лозунгу «Україна для українців». Вороги Міхновського трансформували цю заповідь у шовіністичну: «Україна лише для українців». Якщо ж говорити про становище українців на початку XX ст., то програмний лозунг «Україна для українців» якраз найповніше відбив основну мету національного руху. «Десять заповідей» не були спрямовані проти російського, єврейського чи польського народів. Вони були спрямовані проти русифікації, проти зненаціоналізованої української еліти, проти тих, хто позбавляв українців національної політики, економіки, культури.

Ф.Г. Турченко так само сміливо стає на захист М.І. Міхновського, якого і сучасники, і недалекі нащадки звинувачували в антисемітизмі. Так, на жаль, склалось в українській історії і в сучасному громадсько–політичному житті, що будь–який більш–менш помітний національний рух українців, якщо він спрямовувався на власну самоідентифікацію, а значить; на виокремлення серед оточуючих його національностей (а це — євреї, росіяни, поляки, татари та ін.), відразу починав зазнавати звинувачень у юдофобському характері українського руху. Ярлики антисемітів приклеїли не тільки М. Міхновському, а й М. Грушевському, С. Петлюрі, С. Бандері та ін. Такі сентенції формують хибне уявлення про ставлення до єврейства як мірила національного характеру будь–якого суспільного руху. Не єврейська проблема була і є для українців визначальною. І націоналізм Міхновського — це не антисемітизм чи русофобство, а захисний націоналізм, спрямований на самозбереження українців, на протидію їх денаціоналізації.

Досліджуючи Життя (а це справді було велике життя великої людини) і Слово (а це також було і є велике слово–заповідь до всіх українців, які прагнули відчувати себе такими) Миколи Міхновського, Федір Турченко тим самим розкрив глибинні підвалини українського національного руху. Якщо ми хочемо і прагнемо осягнути суть українства, неупереджено дослідити свою історію, вирватися з обіймів великодержавної російської історіографії, що все ще тяжіє над нами, такі книги і такі українські герої сприятимуть цьому. Впевнений, що книга професора Ф.Г. Турченка «Микола Міхновський: Життя і Слово», якщо її уважно прочитати і осмислити, навіть те, що не сказане автором, але читається між рядками, допоможе українізм краще зрозуміти власну історію.

Олександр Удод, доктор історичних наук, професор