Бережной Василий ПавловичКосмiчний Гольфстрiм (на украинском языке)

Василь Бережний

Космiчний Гольфстрiм

Повiсть

1

Капiтан "Вiкiнга" сидiв у крiслi бiля пульта керування i, коли вiдчув, що його хилить на сон, випростав спину, розвiв руки, потягнувся. В'ялiсть розливалася по всьому тiлу - такого ще не бувало з того самого дня, коли вони покинули Землю заради вивчення глибинного космосу. I оця дрiмота... Чи не захворiв? Але ж нiщо не болить, лише важкiсть в усьому тiлi, от i руки нiби поважчали, i голова... Певне, одноманiтнiсть дається взнаки. Ось уже сьомий рiк одне й те ж, одне й те ж... Капiтан позiхнув. Ритмiчнiсть внутрiшнього розпорядку також має свої мiнуси. Треба порадитися з психологом... Еола часто буває похмурою, i це дратує... Ще не вистачає депресiї та неврастенiї...

Капiтан спокiйно, можна сказати - безсторонньо обмiрковував становище, пригадуючи окремi деталi поведiнки свого численного екiпажу, зiставляв, аналiзував i зрештою зробив не дуже втiшний висновок, що стосунки мiж чоловiками й жiнками потроху заплутуються, i це може призвести до ексцесiв. А нехай йому всячина, ще цього не вистачало - любовнi iнтрижки на космiчному кораблi! Бiолог почав писати вiршi, вимагає видiлити площу в оранжереї пiд квiти, бо хлорели, мовляв, надлишок... Цiкаво: кому вiн їх пiдноситиме? А що як Еолi?

Думки снували в капiтановiй головi спокiйно, але вiн помiтив, що в його свiдомостi з'явилося невиразне, туманне вiдчуття небезпеки. Погладив долонею свого рудуватого йоржика, немов бажаючи у такий спосiб позбутися того вiдчуття, але воно не зникало. Капiтан озирнувся. Усе спокiйно, нiчого не змiнилося, а проте... Щось його непокоїть!

Натиснув кнопку, вiдкриваючи сферичний оглядовий екран. Як i вчора, як i рiк тому, зорi течуть назад, попереду зяє чорнота космосу, до якої "вiкiнги" вже давно звикли. То в чому ж рiч? Нерви, починають здавати нерви... Дивно, це дуже дивно. По закiнченнi вахти треба обов'язково пiти на медпункт. Звичайно, з кожним може трапитись, хоча "Вiкiнг" абсолютно стерильний, але щоб вiн занедужав перший, вiн, капiтан, це... Та йому явно нездужається.

Гордiй Нескуба поклав голову на руку, неспроможний перебороти втому, i одразу заснув. Йому привидiвся якийсь кошмар - неначе вiн бiжить по трасi, а за ним суне порожнiй металевий вагон без передньої стiни, вiн уже в тому вагонi, збоку ще лишається невелика щiлина, в яку треба неодмiнно вискочити, але в нього вже вичерпалась сила i нiяк не можна пiдбiгти швидше. Ось-ось щiлина закриється, його притисне, роздушить... Напружившись, вiн таки встигає вискочити в той просвiт, i тяжка сiра громада помчала мимо... Нескуба вiдiтхнув i прокинувся. Роззирнувшись навколо i усвiдомивши, що то був тiльки сон, ще раз полегшено зiтхнув. Пiдвiвся, маючи намiр досягти протилежної стiни, де прикрiпленi гумовi стрiчки, еспандери та iнше спортивне начиння, щоб зробити зарядку, але не втримав рiвноваги i стукнувся об пульт.

"От незграба! - подумки вилаяв себе. - Добре, що нiхто не бачить, а то пiдняли б на смiх..."

Тепер вiн пiдводився, мiцно тримаючись за пiдлокiтники свого крiсла, та його тiло, наче маятник, знову хитнулося в бiк пульта. Це вже не на жарт стривожило капiтана. Якщо хвороба вразила вестибулярний апарат... От халепа! Ще цього йому не вистачало! Рiшуче вiдштовхнувся вiд крiсла, проте його не пiдкинуло вгору, вiн не поплив у повiтрi, як це було завжди в таких випадках, а важко опустився на сидiння. Кров шугнула йому в скронi вiд одного тiльки здогаду: з'явилась вага! Це ошелешило Нескубу, деякий час несила було зiбратися з думками. Звiдки воно взялося, це гравiтацiйне поле? У навколишньому просторi немає жодного формування, бодай незначного скупчення матерiї, яке тiльки й може бути джерелом гравiтацiї. То, можливо, це блукаюче поле - своєрiдна хмара в космосi? I хоч таких гравiтацiйних полiв наука не знає, Нескуба готовий був пристати на таку гiпотезу.

Оговтавшись, окинув поглядом панель з приладами, i тут його знову чекали прикрi несподiванки. "Вiкiнг" вiдхилився вiд встановленого курсу на 13'7''! Траєкторiя польоту скидалася на обважнiлий колосок, що хилиться донизу.

Тепер капiтановi стали зрозумiлими симптоми його нездоров'я: нервова система одразу вiдчула гравiтацiю i реагувала на це пониженням кров'яного тиску.

Так, значить, тяжiння... Нескуба, обережно ступаючи, наче боячись, що пiдлога провалиться пiд його ногами, пройшовся по рубцi керування, оце вперше за сiм довгих рокiв, протягом яких вони перебували в станi невагомостi. А зараз... Дивовижне то було вiдчуття - ступати по свiтло-сiрому пластику, пiднiмаючи то лiву, то праву ногу та ще й розмахуючи руками! Серце капiтановi забилося частiше, легенi жадiбно втягували повiтря. Цiєї хвилини вiн був схожий на хлопчика, який вискочив пiд густий дощ. Тiльки цей дощ був невидимий i, здається, посилювався з кожною хвилиною.

Капiтан знову сiв до пульта, ввiмкнув мiкрофон i, тамуючи тривогу, заговорив:

- Прошу всiх, вiльних вiд вахти, негайно зайти до мене...

Ранiше, скликаючи екiпаж, вiн говорив "прибути", "з'явитись" чи просто: "прошу до мене", а зараз пiдкреслено вимовляв - "зайти".

- Усiх, вiльних вiд вахти, прошу зайти...

Ситуацiя раптово змiнилась, i Нескуба вирiшив порадитися з колективом. Був глибоко переконаний, що спiльне рiшення завжди найкраще, наймудрiше, i весь час дотримувався цього. "Вiкiнг" - наша планетка на час польоту, наголошував капiтан, - отже, всi ми вiдповiдаємо за нього". Коли через недогляд чи, може, недбалiсть старшого iнженера вийшла з ладу радарна установка, Нескуба винiс цей факт на розгляд колективу. Тодi ж "вiкiнги" затвердили запропонований ним додаток до дiючої "Iнструкцiї" про вiдповiдальнiсть за недбайливе виконання обов'язкiв. Винного пропонувалося вважати пасажиром i вiдсторонити вiд усяких, навiть найменших обов'язкiв. Покарання гуманне, проте досить дошкульне. Увесь екiпаж, за винятком бiолога, схвалив цей пункт, i порядок та дисциплiна помiтно змiцнiли, колектив працював чiтко й злагоджено. Хоча в особистих стосунках i почали з'являтися деякi аномалiї.

- ...прошу зайти... - ще раз повторив Нескуба i вимкнув мiкрофон.

Першими до рубки з'явилися бiолог Алк та Еола, i це кольнуло капiтана. Кинувши погляд на самовдоволене обличчя старого парубка, Нескуба подумав, що зробив промах, включивши його в екiпаж. Щось частенько вiн буває в товариствi Еоли... "Невже я ревную? - дорiкнув собi. - Ще цього не вистачало..." I хоч як вiн силкувався придушити, вiдкинути почуття неприязнi до Алка, та це не вдавалося, i йому було нiяково, навiть соромно. Еола, мабуть, помiтила, вловила вираз чоловiкових очей, бо, торкнувшись його непокiрного йоржика, тихо спитала:

- Ти стривожений? Як ти себе почуваєш?

Голос дружини завжди гамував йому нерви, приносив спокiй. Нескуба зiтхнув i стримано вiдповiв:

- Дякую. Хилило на сон, i трохи подрiмав. А як ти?

- Незвично. Звiдки це?

- Зараз обмiркуємо.

Еола вiдiйшла i сiла в крiсло - через одно вiд Алка, що помiтив капiтан. До сидiнь уже не прив'язувались, i в'яло звисаючi ременi знову нагадали йому про те, що сталось, i вiн почав подумки добирати слова, якi мусить сказати екiпажевi.

Тим часом з'явилися всi, хто мiг з'явитися, - тридцять сiм чоловiк.

- Товаришi, - почав Нескуба, ввiмкнувши запис, - ви й самi помiтили, як змiнилася ситуацiя. Наш "Вiкiнг" потрапив у гравiтацiйне поле, причому джерело цього досить iнтенсивного поля менi не вiдоме. Нам треба негайно вирiшити, що робити. Вам слово, Лойо Майо.

Астроном - смаглявий молодий чоловiк з гострими очима - був, здавалося, заскочений зненацька.

- Спостереження, якi ми провадили, не виявили в навколишньому просторi нi поодинокої зорi, нi пилової хмари...

- А чи може бути блукаюче гравiтацiйне поле? - спитав Нескуба.

- Досi астрономiя не знала таких, - Лойо Майо вибачливо усмiхнувся. Магнiтнi поля пiд час великих збурень в атмосферi сонця можуть вiдiрватися, але гравiтацiйнi... Випадок унiкальний, у нас зовсiм мало даних спостережень, щоб зробити якiсь певнi висновки.

"А iнтуїцiя? - невдоволено подумав Нескуба. - Що тобi говорить iнтуїцiя?" Уголос запитав:

- Що ви пропонуєте?

Лойо Майо знизав плечима.

- Треба вивчити поведiнку поля.

"Ну, звичайно, - вивчити, проаналiзувати..." Пiсля астронома промовляв астрофiзик - низькорослий чоловiк з копицею чорного волосся. Говорив коротко i категорично:

- Нова загадка природи. Сюрприз. Вся надiя на радiолокацiю. Коли вiзуальнi спостереження недостатнi...

Наче блискавка, Нескубу пронизала думка: чорна дiра! Вiзуально її не виявиш, хiба покриє якусь зiрку, але це надзвичайно рiдкiсне явище - таке покриття...

Вiн уже не чув, що говорив астрофiзик: слухав свої власнi думки. I коли той умовк, запала тиша - капiтан дивився на своїх товаришiв, але нiкого не запрошував говорити. Цю хвилинну розгубленiсть помiтили, заворушилися. Нескуба опам'ятався i швидко сказав:

- Цiлком правильно: це явище потребує дослiдження. Але насамперед треба виправити курс "Вiкiнга". Енергетичним резервом ми ще не користались... Вiн якраз i призначений на випадок непередбачених, несподiваних обставин. Якщо немає заперечень, прошу всiх негайно зайняти свої мiсця, антиперевантажнi костюми - обов'язково. Черговий пiлот i штурман лишаються тут. Нараду закiнчено. - Нескуба вимкнув запис.

Нiхто не заперечував, усi заспiшили до виходу. Еола на мить обернулася, i капiтан вловив у її очах тривогу.

"Невже вiдчула? - подумав, i серце йому тенькнуло. - Тонка, спорiднена натура".

Нескуба, черговий пiлот i штурман швидко перевдяглися в антиперевантажнi костюми, якi щiльно облягали тiло, стискували ноги. Кожен зайняв своє крiсло, вiдхиливши спинку i мiцно стягнувши на животi широкi ременi. Капiтан поглядав на своїх помiчникiв спостережливим оком i з задоволенням вiдзначав, що тримаються вони добре, так, як i належить космонавтам. "А може, ще не здогадуються про небезпеку? - подумав.- Та нi, це досвiдченi люди..."

- Увага, увага! - заговорив у мiкрофон. - Доповiсти готовнiсть! Енергоблок?

- Готовi.

- Житловий сектор?

- Готовi.

- Аварiйна система?

- Готовi.

Тим часом штурман заклав перфокарту у приймальний пристрiй комп'ютера. Залишалося тiльки натиснути вмикач - i електронний пiлот почне корекцiю траєкторiї "Вiкiнга". Якщо ж вiн не впорається iз завданням, то можна буде перейти на ручне керування.

Як тiльки працiвники всiх систем життєзабезпечення корабля доповiли про готовнiсть, Нескуба, окинувши поглядом команднi прилади, сказав у мiкрофон:

- Вiдлiк часу - одна хвилина.

Напружену тишу командного вiдсiку пронизали стократ посиленi звуки хронометра. Вони бухали в найдальших куточках величезного корабля, i здавалося, що то б'ється його живе серце, розганяє по жилах кров. Потяглися довгi, тягучi секунди чекання. Кожен принишк, насторожився, напружено очiкуючи i все-таки думаючи про своє. Коли б тi кадри, що промайнули в головах екiпажу за шiстдесят секунд, спроектувати на екран, вийшов би довжелезний i досить оригiнальний фiльм. Одному пригадувався старт "Вiкiнга", прощання з рiдними, другий бачив синю звивисту рiчку, до якої котяться зеленi хвилi трав, третя - свого чубатого школярика, що лишився на Землi, iнший - сумовитi очi матерi або веселу посмiшку дiвчини з натовпу проводжаючих на космодромi. Бiолог Алк чомусь пригадав своїх кажанiв, над якими провадив дослiди на Землi, i вони здавалися йому дуже симпатичними; вiн тодi вiдкрив у них органи зору, що сприймають iнфрачервоне промiння, i цим самим спростував твердження про їхню бiолокацiю, яке панувало в науцi понад столiття. Еола бачила нахмуренi брови чоловiка, i її охоплював страх за долю експедицiї, бо це гравiтацiйне поле не обiцяє нiчого доброго.

Мабуть, лише сам капiтан не думав нi про що стороннє, зосередивши увагу на приладах. До якої потужностi доведе комп'ютер двигуни, щоб виправити траєкторiю? Скiльки усе займе часу й скiльки поглине пального?

Хронометр вiдстукував секунду за секундою, i тим, хто подумки рахував їх (а були й такi), вони здавалися страшенно довгими. Та ось вiдбило сьому, за нею шосту, п'яту, четверту, третю, другу, останню...

Пуск!

"Вiкiнг" ледь вiдчутно здригнувся, обертаючись навколо поперечної осi, а коли запрацювали головнi двигуни, затремтiв усiм своїм велетенським тiлом.

Нескуба спостерiгав маневр корабля на сферичному екранi, лелiючи надiю, що колосочок траєкторiї виправиться i спiвпаде з пунктирною лiнiєю намiченого маршруту. Та коли вiн побачив, що навiть дюзами наперед "Вiкiнг" не може подолати криву, страх почав стискувати йому горло, стало важко дихати. Комп'ютер збiльшував потужнiсть двигунiв, корпус корабля вiбрував, тремтiв, як у пропасницi, але обрис кривої не змiнився нi на йоту. Отак борсається рибина у мiцнiй сiтi, яка тягне її до судна.

На осцилографi хистка лiнiя потужностi двигунiв торкнулася червоної позначки, половина резервного палива, перетвореного на фотони, вилетiла в космос...

Капiтан вiдiтхнув, опанував себе i, ще раз позирнувши на прилади, наказав припинити це безнадiйне борсання. Двигуни одразу вмовкли, залишився лише шум у вухах.

"Невже таки чорна дiра? - мiркував капiтан. - Цього ще нам не вистачало! Мiцнюща сiтка!.. Якщо це справдi чорна дiра... Звичайними засобами вирватись неможливо. Тяжiння колапсуючої зiрки не випускає навiть фотонiв, а наша максимальна швидкiсть становить лише три чвертi їхньої... Невже безвихiдь? А що, якби прорвати хоч невеличку дiлянку цiєї сiтки? Шарахнути б антигравiтацiйною бомбою. Нехай помiзкують фiзики... Лабораторiя устаткована добре... а може, не бомба, а гармата хай би пробила тунель... Фантастика. Нiчого не вийде... Але не розкисати. Ще чого не вистачало..."

Думка його теж борсалась, як i захоплений тяжiнням корабель, так само натикаючись на непереборнi перепони.

Що вiдомо досi про чорнi дiри космосу? Один затятий математик у годину дозвiлля придумав собi таку задачу: а що, коли дуже велика маса речовини опиниться в дуже маленькому об'ємi, то що тодi буде? Як ця речовина поводитиметься? Розрахунки показали: сила тяжiння так стисне ту масу, що простiр увiгнеться, викривиться i зрештою замкнеться. Математик назвав це колапсом - така зiрка тонула в його формулах, як сонце в морi. З тiєю тiльки рiзницею, що сонце свiтить, а колапсуючу зiрку вже нiхто не побачить, бо її страхiтливе тяжiння не випускає жодного електромагнiтного сигналу. Замiсть сяючої зiрки - чорнота, дiрка, в яку падає все, а звiдти нiщо не вертається.

I хоч астрономи вважали, що в нашому Всесвiтi є чимало сонць, в яких сконцентрована величезна маса i якi в майбутньому будуть колапсувати, - все це, на думку Нескуби, не виходило за рамки химерних гiпотез. I хоча були повiдомлення, що деякi чорнi дiрки виявлено, Нескубi не вiрилось, вiн гадав, що це гра математичної уяви. Розум, зрештою, не може погодитись з тим, що в однiй точцi, майже в нульовому просторi концентрується яка завгодно велика маса речовини. Хоча... її всемогутнiсть Природа може творити ще й дивовижнiшi парадокси!..

"От i пiдтверджується, здавалося б, неймовiрне припущення, - думав капiтан. - "Вiкiнг" потрапив у сферу тяжiння чорної дiри космосу, ми першi... - Капiтан спохмурнiв, губи скривилися в гiрку посмiшку. - Першi... яких поглине колапсуюча зiрка!"

- Витки спiралi крутiшають, швидкiсть зростає, капiтане.

Голос штурмана вивiв Нескубу iз задуми. Вiн стрепенувся, несамохiть провiв долонею по йоржику i, поглянувши на своїх помiчникiв, замислено сказав:

- I зростатиме... якщо не зумiємо обрубати лапи цьому хижому павуковi.

2

Капiтан розплющив очi, потягнувся пiд ковдрою. Вставати не хотiлось. Руки, ноги, усе тiло важке, як глина. I без вимiрiв ясно: тяжiння набагато збiльшилось. Зараз вiн важить не менше тридцяти п'яти кiлограмiв, i хоч це становить лише половину його земної ваги, вiдчувається величезний тягар. I не дивно: довгi роки невагомостi позначилися на механiчнiй опiрностi органiзму. "Безплотний перiод закiнчився!" - пiдписав свою карикатуру якийсь дотепник. На екранi було зображено, як чоловiки ходять на чотирьох, а жiнки спираються на милицi. "Вистачило такту не намалювати навпаки, - подумав Нескуба. - Милицi... Ще чого не вистачало!"

Зиркнувши на хронометра, почав пiдводитись: незабаром будуть доповiдати керiвники секцiй i служб. Останнiм часом, у зв'язку з тривожною обстановкою, капiтан спав у команднiй рубцi, i зараз був дуже радий, що Еола не бачить, як вiн пiдводиться з канапи, - немов старий дiд. Уявивши, що бiолог Алк також ледве пересуває ноги, Нескуба трохи втiшився, повеселiв. От кому б личило ходити на чотирьох!

Поки умивався в маленькiй кабiнi, Еола принесла снiданок. На тацi в затискувачах лежали два великi тюбики остогидлого пюре iз хлорели, в маленькiй картоннiй коробочцi - кiлька горошин полiвiтамiнiв.

"Можна б уже й на тарiлочках, - подумав з досадою. - Тюбики обридли".

- Як спалося? - Еола стала навшпиньки i на мить притулилася щокою до його щоки.

- Голова чавунна.

- Мабуть, пiдвищується тиск. - Еола намацала його пульс. - Так i є, трохи пiдвищений. Це напружена нервова обстановка.

- А тяжiння - не позначається?

- I тяжiння, звичайно. Фiзичне навантаження рiзко збiльшилось... Обличчя Еоли пойняла тривога. - Слухай, чим усе це скiнчиться?

- Не хвилюйся, люба, робота в наших лабораторiях iде повним ходом, щось придумаємо. А ти, як невропатолог... Знаєш, в такiй ситуацiї в декого можуть не витримати нерви...

- Служба здоров'я функцiонує нормально. А щодо нервiв ти маєш рацiю - у нас уже є один пацiєнт.

Нескуба запитливо скинув бровами.

- ...Правда, нiчого особливого, безневинна манiя: квiти. Тiльки й мови, що про квiти. Квiти - чудо природи, пластика, живопис, поезiя, навiть музика. Вiн, мовляв, обов'язково виростить незвичайну квiтку...

Нескуба уже здогадався, про кого йдеться, i не став розпитувати. У нього складалася iнша думка про того "пацiєнта".

Видавивши в рот рiдке пюре iз тюбика, Нескуба майже гидливо скривився.

- Я бачу, ти не в захопленнi, - обiзвалась Еола, сiвши поруч чоловiка.

- Та не дуже, - вiдказав, нехотя ковтаючи теплу масу. - Якесь воно нiяке.

- Здається, ти полюбляв антрекот...

- Не забула? - Нескуба аж облизався. - Ех, якби оце зараз...

- А вiд курятинки вiдмовився б?

- Клянуся космосом! За курячу нiжку...

- А на гарнiр пухкого рису, змащеного маслом...

- Краще не нагадуй, Еоло, не терзай мого шлунка, його й так судомить.

Еола зiтхнула:

- Менi теж цi калорiї в горлi застряють. Та й усiм уже осточортiла проклята хлорела.

Жартiвливi нотки вже не бринiли в її голосi, i це стурбувало чоловiка.

- Що ти кажеш? Проклята хлорела? - трохи силувано усмiхнувся Нескуба. Схаменись, люба. Ця водорость... якщо ти хочеш знати, то вона якраз i є чудом природи. Такий вмiст бiлка, вiтамiнiв, амiнокислот...

- То чого ти кривишся, мов середа на п'ятницю?

- Я кривлюся? Ще чого не вистачало!

- А меню можна полiпшити.

- У перфострiчцi нашого електронного кухаря запрограмовано десятки рiзних страв.

- Десятки... - знизала плечима Еола. - I все це варiацiї на тему, яка зветься - хлорела. Пора б уже замiнити перфострiчку - маємо непочатий запас трохи кращих продуктiв. Ти б скуштував i курятини, i баранини, i навiть вим'я!

Терпляче вислухавши її кулiнарну декламацiю, Нескуба сказав:

- Саме зараз, коли "Вiкiнг" потрапив у небезпечну ситуацiю, почати недоторканий запас було б нерозумно з психологiчних мотивiв. Ти мене зрозумiла? Космос теж вимагає жертв.

Так i не вдалося бiдолашнiй Еолi, гострiй на язик, перемогти хлорелу. Звичайнi аргументи на Гордiя Не-скубу не вплинули, а сильнiшi, знадливiшi, що ними тiшаться привабливi жiнки, не могли подiяти через пiдступнiсть цiєї ж водоростi, яка за вiдданiсть вiддячує чоловiковi кволiстю та байдужiстю до всього, окрiм хiба службових обов'язкiв.

Буркнувши щось не дуже гречне на адресу хлорели i свого капiтана, Еола склала на тацю зiм'ятi тюбики, порожнi коробочки i подалася з рубки. Нескуба не дуже дослухався до її бурмотiння, бо саме засвiтився екран внутрiшнього зв'язку i з голубуватої його глибини виринуло пiсне обличчя керiвника фiзичної лабораторiї. Попiд очима в нього були синцi, вчений кашляв i шморгав носом.

- Ну, як там у вас? - запитав Нескуба.

- Усе добре, але майстерня зриває графiк: досi не виготовили редуктора.

- А соленоїд?

- Почали монтаж. - Фiзик чхнув, хапливо дiстав хусточку i, витерши носа, додав: - Згiдно графiка.

- Гаразд, - капiтан спробував усмiхнутися, - давайте так, тiльки, того, бережiть здоров'я. А на майстерню ми натиснемо.

Звичайно, вiн добре знав, що iнженери не байдикують, але настрiй вони йому зiпсували. Гравiтацiйний трансформатор, модель якого запропонували фiзики, - може, це справдi порятунок для "Вiкiнга"! За iдеєю, цей пристрiй зможе пробити тунель у полi тяжiння, i всi схвалили програму робiт, обiцяли напружити, стократ помножити зусилля, а от...

З'єднавшись з майстернею, Нескуба довго доскiпувався, в чому ж причина затримки. Iнженери пояснили, послалися на об'єктивнi причини, але це не покращило капiтанового настрою. I патетичне повiдомлення з обсерваторiї вiн сприйняв без ентузiазму.

- Епохальне вiдкриття! Ми сфотографували об'єкт iз проторечовини. За попереднiми обчисленнями ця хмара перевищує своїми розмiрами наш Чумацький Шлях у мiльярд разiв!

Нескубi здалося, що великi темно-карi очi Лойо Майо вiд страшенного захоплення от-от вискочать з орбiт. Молодий вчений помiтив кислу мiну на капiтановому обличчi i здивовано вигукнув:

- Невже це вас не хвилює? Ви ж тiльки подумайте...

- А чи впливає ця хмара на силу гравiтацiйного поля?

- Еола? Та вона знаходиться...

- До чого тут Еола? - спантеличився капiтан. - Ми говоримо про нововiдкриту хмару.

- Ми хочемо назвати її Еолою на честь вашої дружини, капiтане.

- З якої речi? - здивувався Нескуба. - Здається, вона нiяких заслуг в астрономiї не має. Але я цiкавлюсь гравiтацiєю.

- На простiр, в якому ми перебуваємо, новий об'єкт не впливає. Вiн знаходиться на околицi видимого Всесвiту, вiдстань - десять мiльярдiв свiтлових рокiв*. Так що промiнь, який ми зафiксували на фотоплiвцi, вирушив у мандри тодi, коли не тiльки не iснувало життя на Землi, а й самої нашої планети ще не було. Уявляєте?

______________ * Неточнiсть. Насправдi вiдстань до цього об'єкта 14 млрд. свiтлових рокiв.

- Не дуже. З такими вiдстанями моя уява не може впоратись.

- Можливо, й так, але... Це ж дозiркова стадiя речовини!

Мабуть, не кожен закоханий з таким жаром говорить про свою кохану, як Лойо Майо про цю космiчну хмару, що мрiє десь у неуявнiй далечинi. Нескуба з властивою йому витримкою ще цiлу хвилину слухав дифiрамби, що їх виспiвував темпераментний мексiканець "зорянiй матцi", "дивовижному явищу Природи", "золотiй рибинi", яка так щасливо потрапила у фотокамеру.

- Мусимо сфотографувати її з рiзними свiтлофiльтрами, провести найдетальнiшi вимiри, виявити деякi характеристики за допомогою телескопа-спектрометра, - провадив учений. - Нам треба максимально використати сприятливi обставини, в яких перебуває "Вiкiнг".

- Сприятливi обставини?! - скрикнув капiтан, схопившись за голову.

- Ну, так... тобто, я хотiв сказати: сприятливi для астрономiчних спостережень.

- Все зрозумiло,- перебив капiтан, кладучи руки на пульт. Почувався трохи нiяково за свою миттєву невитримку i провадив далi якомога спокiйнiшим i твердiшим голосом: - Що ж до назви... Може, краще буде - Гуллiвер?

- Ну, що ж, - зам'явся Лойо Майо. - Ми хотiли увiчнити iм'я...

"Увiчнити... - подумав Нескуба. - Оце оптимiст! Певне, зовсiм не здає собi справи, в яких "сприятливих обставинах" ми опинилися. I зв'язку з Землею давно нема..."

- ...Та якщо ви... - зiтхнув Лойо Майо. - Що ж, нехай буде Гуллiвер.

На закiнчення розмови Нескуба пiдкреслив, що най-пекучiшим завданням зараз є спостереження за ближнiм космосом, хоч вiн i здається пустельним, бо це для "Вiкiнга" життєво необхiдне. На знак цiлковитої згоди молодий астроном ствердно хитав головою, але капiтан не був упевнений, що вiн усвiдомив важливiсть цього завдання. Та перепитувати не мав часу - треба навiдатись до майстернi, яка вибилася з графiка, i допомогти iнженерам на мiсцi. Залишивши за командним пультом першого пiлота - блискучоокого Саке Мацу, Нескуба подався в майстерню. Iшов довгим вузьким коридором, який нагадував йому вулички старої Риги - чудового мiста, де вивчав тонкощi радiосправи i де спiзнав гарячий ритм Еолиного серця. А втiм, спогади ненадовго вiдволiкли капiтанову увагу. Зусиллям волi вiн вiдiгнав їх за обрiй свiдомостi i почав думати про гравiтацiйний трансформатор. Це ж оригiнальна, смiлива iдея - розщеплення гравiтонiв! Якби тiльки пощастило подолати деякi технiчнi труднощi. Чи вистачить енергiї? Десь у глибинi душi ворухнувся сумнiв, зневiр'я, бо досi з гравiтонами не було жодного вдалого експерименту, але капiтан твердо вирiшив довести почате до кiнця. Та, власне, iншої альтернативи й не було, якщо спроба не вдасться - тяжiння їх розчавить.

У майстернi Нескуба повеселiшав: iнженери працювали дружно: двоє монтували соленоїд, троє поралось бiля редуктора. Чути було дзижчання моторчикiв, зумер вимiрювальних приладiв.

Капiтан пiдбадьорливо кивнув хлопцям: давайте, мовляв, давайте! Швидко надiв робочий комбiнезон, узяв креслення ще не готової деталi i почав складати програму для верстата-автомата. Хлопцi тiльки перезирались, спостерiгаючи, як чiтко i вмiло працює капiтан.

Потрiбно було майже сорок вiсiм годин виснажливої працi, щоб виготовити усi вузли Гравiтацiйного трансформатора. Молодi iнженери ледве трималися на ногах, а капiтановi шумiло в скронях, як шумить Ризька затока пiд час негоди. Була хвилина, коли Нескуба подумав про посилене харчування i вже хотiв дати дозвiл зiрвати пломбу з того люка, за яким зберiгається недоторканий запас, але втримався, може, просто з упертостi. "Ще не так важко, - подумав. - Оранжерея забезпечує бiлками, а роз'їдатися нiчого".

Тепер належало змонтувати трансформатор на обшивцi корабля - у вiдкритому космосi, а це було, мабуть, ще складнiше. Той, хто побував у космосi, знає, що працювати в скафандрi, навiть призвичаївшись, не дуже легко. Проте труднощi не лякали iнженерiв - усi працювали з молодечим завзяттям.

Нарештi-таки настала довгождана мить, радiсна звiстка облетiла всi секцiї, найдальшi закутки "Вiкiнга": Гравiтацiйний трансформатор встановлено, вiдрегульовано, до нього пiдвели кабель високої напруги, апарат готовий до випробування!

"Вiкiнг" давно не знав такого пiднесення. Особливо жiнки - зрадiли, як дiти. Навiть медикiв охопила евфорiя - смiх, жарти, вигуки, сяючi очi. Де в них i енергiя взялася! Еола обхопила мiцну Гордiєву шию, повисла, зiгнувши ноги в колiнах, i обпалила чоловiка поцiлунками.

- Не дурiй, - гамував радiсть капiтан, - ще не вiдомо, чи вдасться...

Звичайно, становище було непевне, i навiть самi автори проекту не виявляли надмiрного оптимiзму. Але як хотiлось, щоб сталося чудо! Всi iншi небезпеки, якi чигали на них на шляху до мети, були нiщо в порiвняннi з оцим реальним лихом, яке їх уже спiткало. Вирватись, будь-що вирватись з нещадних лабет цього дикого гравiтацiйного поля! Чи виправдає ж сподiвання схожий на мортиру апарат, встановлений на носi корабля? Ех...

Звiльнившись вiд Еолиних обiймiв, Нескуба сiв у своє крiсло бiля командного пульта, i тiєї ж митi пролунав його наказ:

- Кожному зайняти своє мiсце! Стартова готовнiсть...

Усiх наче вiтром здуло. Без метушнi й гамору екiпаж кинувся по мiсцях. Через кiлька секунд на "Вiкiнгу" стихло, принишкло. Здавалося, навiть осцилографи, повирячувавши свої зеленкуватi очi, нашорошено дослухалися: коли ж воно станеться?

Якщо експеримент удасться i Трансформатор проб'є тунель у гравiтацiйному полi, "Вiкiнг" рiзко шарпнеться вперед i помчить, неначе кулька з цiвки пневматичної рушницi. Годин з двiстi такого лету - i корабель буде на волi. О, тодi вони вже пильнуватимуть!

Нескуба сидiв у нервовому зацiпенiннi, але мозок його працював чiтко, немов добре налагоджена електронна машина. Перед ним на пультi один по одному спалахували зеленi сигнали - знак готовностi секцiй, вузлiв, пристроїв. Зелене сузiр'я тiшило капiтанове око, знiмало нервове напруження. На екранi вiн бачив, як спускаються з поверхнi корабля фiзики та iнженери, вiдзначив їхнi злагодженi рухи. "Молодцi, з витримкою, - промайнула думка. Такi не розкиснуть, не вiдступляться, боротимуться, доки б'ється серце". Кинув погляд на оглядовий екран - бездонне провалля космосу вiйнуло холодком небезпеки. Фiзично вiдчув, що падає в цю холодну, жахливу прiрву, заповнену мороком. Аж здригнувся i вже хотiв вимкнути екран. "Чи не починається агорафобiя?* - стривожився. - Ще чого не вистачало!" Змусив себе дивитися в безкiнечний простiр, де оковi не було за що зачепитися, - жодної цятки! I почуття страху швидко зникло. Корекцiя не потрiбна, корабель i так зорiєнтований дюзами в бiк падiння.

______________ * Агорафобiя (мед.) - боязнь простору.

На запитливий погляд старшого фiзика Хоупмана, який зайняв своє мiсце бiля пульта, Нескуба спокiйно кивнув: можна починати.

Фiзик простяг руку до щитка i взявся за рукоятку рубильника. Тiєї ж митi почало меркнути i незабаром погасло освiтлення по всьому кораблю, зупинилися численнi електромотори, побутовi та всякi допомiжнi прилади: енергосистема "Вiкiнга" пiдключилася до Гравiтацiйного трансформатора.

Це була кульмiнацiйна хвилина експерименту, i хто б змiг визначити напругу, яка охопила тут кожного в чеканнi невiдомостi! Адже ось зараз, цiєї митi вирiшується їхня доля: чи каменем падати в безодню, чи птахом випурхнути з неї...

"Вiкiнг" шарпнувся вперед, це добре вiдчули всi, хто сидiв бiля командного пульта, - їх притиснуло до спинок крiсел, i в скронях зашумiла кров. Та не встигли вони зрадiти, як цей короткий рух припинився, нiби наткнувшись на м'яку, але неподатливу стiну. У перший момент натиску вона увiгнулася, але не пiддалася, Трансформаторовi просто не вистачило потужностi. Згодом новi розрахунки покажуть, що на той час навiть у сто разiв бiльша потужнiсть не допомогла б - сила тяжiння була занадто велика.

Хоупман поглянув на капiтана i схилив голову. Не дивлячись на щиток, висмикнув рубильник з гнiзда. Вони обидва зрозумiли: це - поразка, страхiтлива катастрофа, вiдвернути яку несила.

Нескуба ще не отямився, коли Лойо Майо мовчки поклав перед ним кiлька фотографiй. "Знову зi своєю хмарою..." - подумав з досадою i вже хотiв одсунути картки, бо хiба зараз до цього? Та астроном притримав їх рукою.

- Нi, ви погляньте. Бачите Еолу... тобто Гуллiвера?

- Ну, бачу. То й що? - в голосi капiтана чулося роздратування.

- А на цiй ось нема. Нескуба стрепенувся:

- Нема? Нащо ви менi тут ребуси пiдсовуєте?

- Це не ребус, а ще одне iсторичне вiдкриття, - поважно промовив молодий астроном. - Нам пощастило сфотографувати покриття космiчної хмари темним об'єктом. Ось тут, погляньте, Гуллiвер знову визирнув!

Болючий спазм перехопив капiтановi горло, i йому забракло повiтря.

- Це ж... виходить, що...

Лойо Майо докiнчив за нього:

- Це ота сама гiпотетична чорна дiра. Колапсуюча зiрка. I ми її зафiксували вперше в iсторiї. Жоден астроном Землi...

Нескуба примружив очi i холодно спитав:

- А чи усвiдомлюєте ви, що це означає для нас?

Лойо Майо знизав плечима:

- Це вже iнша тема, капiтане.

- Ну, що ж, вiтаю вас з вiдкриттям. - Капiтан гiрко посмiхнувся. Шкода тiльки, що його не можна передати на Землю, людство ним не скористається. Новина загине разом з "Вiкiнгом"...

На астронома це, здавалося, не справило нiякiсiнького враження.

- Ми ще нiчого певного про такi об'єкти не знаємо, - сказав спокiйно. А зараз у нас є можливiсть познайомитися з чорною дiрою...

- На жаль, є, - вставив капiтан.

- I було б безглуздо не скористатися цiєю можливiстю, адже так?

- Цiлком слушно, - хитнув головою Нескуба. - Ми будемо продовжувати...

- Це ваш обов'язок, Лойо Майо! - вже твердiшим голосом сказав капiтан, а сам подумав: "От у кого треба вчитися витримки!"

3

Уже вкотре Алк уперто намагався замiряти дiаметр квiтки, але зiв'ялу пелюстку нiяк не вдавалося розправити на решiтцi. "Прокляте тяжiння, - думав Алк, - це воно її поморщило, квiтка ж тендiтна... Колись у двадцятому столiттi на Суматрi росла гiгантська квiтка, яку назвали на честь ученого, що натрапив на неї в джунглях, - Рафлесiя Арнольдi. Дiаметр її сягав метра, i то було справжнє диво. Ця ж... - Алк знову окинув сумним поглядом зiв'ялi пелюстки. - Ця має не менше п'яти метрiв! Новий вид, можна б назвати Космiчна Алка. Можна б... На очах гине, i нiчого не вдiєш. У невагомостi вона росла корiнням угору, тепер же її бiологiчний годинник зовсiм розладнався, i така пишна квiтка пожухла... I все це Нескуба... Через нього "Вiкiнг" потрапив у таке скрутне становище. Скрутне? - сам собi заперечив. Аби ж то скрутне... Катастрофiчне!"

Важко зiтхнувши, Алк облишив возитися з квiткою, перевiрив, як працює генератор електронно-iонного поля, потiм сiв на прикутого до пiдлоги металевого стiльчика i почав перебирати в думках подiї останнього часу. Та зосередитись чомусь важко було, перед очима лежала розпластана квiтка, i думки крутилися навколо неї. Ах, яка це унiкальна рослина! Як вiн ждав її цвiтiння... I от маєш... Нескуба в усьому винен, Нескуба. I що там квiтка, хоч яка вона дивовижна, - загине оранжерея з усiм багатством флори, страшного тяжiння не витримають люди, i "Вiкiнг" з осередку життя перетвориться на холодну домовину... I хто зна, скiльки рокiв чи десятилiть ця домовина падатиме у ту чорну дiрку, доки не буде розплющена, розтрощена, розтерта на атоми... Ех, як це трагiчно й... безглуздо! Алк стиснув кулаки, роззираючись навколо, як загнаний звiр. Усвiдомлення безвиходi, безсилля лютило його ще дужче. Невже ж отак i гинути - покiрливо, безмовно? Невже не можна зарадити? А як усе добре починалось... Колектив згуртований, працювали з ентузiазмом, нiхто не шкодував енергiї для досягнення мети. Ех!.. I все це пiде прахом, не буде нi його самого, Алка, нi "Вiкiнга", нi... Еоли... Безглуздя. Алк спробував уявити, як це не буде його, їх, нiкого,- i не мiг. Уявлялася чорна, безмежна, бездонна порожнеча, але в нiй була присутня його думка, його "я" - наче якась вiчна i всюдисуща субстанцiя.

Будучи глибоко переконаний, що всi, без винятку, явища зумовленi певними причинами, Алк почав мiркувати про причини катастрофiчного становища експедицiї. Довгий ланцюжок причин i наслiдкiв, який вiн перебирав багато разiв, приводив до того самого висновку: Нескуба, капiтан Нескуба вишколений, висококвалiфiкований космонавт у вирiшальний момент спiткнувся, допустив злочинну, так, злочинну недбалiсть. Сам же сказав, що пiд час вахти заснув, сидячи за пультом. Прогавив, проморгав... Така от прозаїчна, буденна причина: задрiмав чоловiк, i ось наслiдок - "Вiкiнг" потрапив у гравiтацiйний капкан! А чому вiн задрiмав? Перевтома? Нездужання? Самозаспокоєнiсть? Що б там не було, це вже не має нiякiсiнького значення, бо подiя невiдворотна. I капiтан мусить вiдповiдати за недбайливе виконання своїх обов'язкiв. Це ж вiн був запропонував додаток до "Iнструкцiї"... Хоч Алк тодi заперечував проти цього додатку, а зараз... Якщо колектив визнає капiтана винним, то... В пасажири!

"В пасажири..." - повторив у думцi Алк i, згадавши Еолу, насупився. Мабуть, усi помiтили, що вiн симпатизує капiтановiй дружинi, може, навiть i Нескуба здогадується. Що ж виходить? Особистi рахунки? Алк поморщився: неприємно навiть подумати, що товаришi можуть розцiнити його наскоки на капiтана саме в цьому аспектi. А хiба можна мовчати? Нi, нi, його моральна свiдомiсть збунтується... Його обов'язок, та й не тiльки його, це обов'язок всякої чесної людини... Так, безперечно, але це легко тiльки в думцi. А на дiлi... Спробуй виступи, кинь каменюку в свого товариша... Еола... Може, поговорити з нею? Якраз i привiд є: нехай допоможе зафотографувати на кiнострiчку оце ботанiчне чудо...

Алк пiдвiвся i, похитуючись на неслухняних ногах, пiшов помiж гратчастими перегородками до вiдеофона. Покрутивши диск, уп'явся поглядом в сiрий екран, де ось-ось мало з'явитися обличчя Еоли. Воно виринало поволi, нiби формуючись iз туману, вимальовуючись усе чiткiше й виразнiше. Найперше з'явилися очi, потiм чоло i щоки, i розтрiпане золотисте волосся. "I вродилося ж отаке гарне, - не то захоплено, не то обурено подумав Алк. Справдi, квiтка!"

Коли їхнi погляди зустрiлися, Алк розгубився. Що вiн їй скаже? Що її чоловiк, капiтан корабля Нескуба, вчинив злочин?

Рука несамохiть шарпнулася до вимикача, i обличчя Еоли почало танути, тьмянiти. В останню мить Алк помiтив здивування в її очах.

Дивлячись на погаслий екран, Еола всмiхнулася. Цей Алк такий дивак: упнеться очима, наче гiпнотизує, а нiчого не каже. Хоча, може, це й добре. Його красномовнi погляди, як сформулював би затятий кiбернетик Нескуба, несуть не менше iнформацiї, нiж слова, а вiдповiдати на них не обов'язково. Що буде з "Вiкiнгом", з усiма ними? Куди вони падають? I хоч тяжiння дужчало, посилювалось, Еола вiдкидала думку про загибель. їй не вiрилось, не хотiлось вiрити, що Нескуба i весь екiпаж не зможуть нiчого придумати для порятунку. Одна спроба не вдалася, та хiба вони сидiтимуть склавши руки?

А ботанiк Алк... Який глибокодумний i трiшечки кумедний у нього вираз обличчя, коли вiн починає фiлософствувати. "Природа - великий архiтектор i скульптор. Рiзноманiтнiсть її витворiв дивовижна. Рослина, риба, тварина, людина - це вiдкритi термодинамiчнi системи, тобто форми прояву живого. Жива матерiя так само безкiнечна в часi, як i нежива, i розповсюджена в усьому просторi Всесвiту..." Любить пофiлософствувати Алк, подискутувати, хоча останнiм часом ходить мовчазний, насуплений. Еола вiдчуває: вiн щось замислив... Раптом їй подумалось: чи вона часом не розлюбила Нескубу? Чого її бентежать, так - бентежать, вона не вiдчуває, позирки Алка? Чому гаряча хвиля заливає їй обличчя, коли той дивиться на неї чи щось каже? Та ось i зараз...

Еола пiдвелася, встала з лiжка i поглянула в дзеркало, прикрiплене на металевiй переборцi бiля дверей. Так i є, щоки палають. Пiдморгнула, скорчила гримасу i жартiвливо промовила сама до себе:

- Ти ж iще молоденька i гарна! I що ж тут дивного, коли дехто звертає на тебе увагу? Цiкаво, чи вiн коли-небудь освiдчиться? Авжеж освiдчиться! А цiкаво б почути... Певне, скаже щось ботанiчне: найдивовижнiша квiтка космосу, троянда "Вiкiнга" чи, може, термодинамiчна система. Ха-ха-ха!..

На чергування до медичного блоку Еола пiшла звеселiла, осяйна, так нiби й не було нiякої загрози їхнiй експедицiї, нiби "Вiкiнг" не падав у чорну безодню.

А тим часом два фiзики, зарослi, як орангутанги, не вiдходили вiд радiолокацiйної апаратури. Навiть вiдпочивали у своїй тiснiй радiорубцi, в якiй, щоб пройти, не зачепивши якого-небудь апарата, треба було мати котячу спритнiсть. Радiофiзики методично, квадрат за квадратом, обмацували "небо", посилаючи навсiбiч iмпульси надвисокої частоти. З кожним "днем", ба навiть з кожною годиною сигнали поверталися назад за коротший i коротший промiжок часу. Протягом останнiх 12 годин час повернення iмпульсу скоротився з 9,7 секунди до 0,8. А крива, що вимальовувалась на екранi, нагадувала видовжену пляшку, поставлену вверх дном, "Вiкiнг" викреслював круту спiраль у її вiдкритiй горловинi. "Пляшка", вочевидь, меншала, коротшала, та кiнцi її тiкали кудись за екран.

- Ну, що ж, - сказав Кантор, примруживши золотистi, мов у кота, очi, як тiльки крива замкнеться - наш час скiнчиться. Не встигнемо й побачити, як її кiнчики зiйдуться.

- Коротке замикання? - обiзвався Iдерський, повернувши до свого друга заросле обличчя. - Тобi, значить, вiдомi властивостi просторово-часового континууму при надвисокiй напрузi гравiтацiйного поля? Ти генiй, мiй любий, чому ж ти досi мовчав, замiсть того, щоб ощасливити...

- Облиш свою iронiю. Зарядив: просторово-часовий континуум... Ця крива знаєш коли замкнеться?

- А коли?

- Саме тiєї митi, коли "Вiкiнг" шарахнеться об поверхню колапсуючої зорi.

- Ну, що ж, - зiтхнув Iдерський, - тодi давай хоч поголимось, а то якось нiяково буде перед чорною зiркою.

Кантор хмикнув:

- До чого ця бравада?

- Якщо хочеш знати, то це самозахист. Бо iнакше в нас опустяться руки i ми занедбаємо працю.

- А навiщо нам горбитись у цьому залiзному ящику?

Iдерський рiзко вiдкинувся на спинку сидiння, наче його вдарили в груди. Пильно подивився в котячi Канторовi очi:

- Ти це серйозно?

- Цiлком. Безглуздi графiки, скрупульознi обчислення - все остогидло. Який сенс? Нiякої ж перспективи нема. Сам же бачиш: наближаємось до фiнiшу, перестали навiть борсатись у цiй гравiтацiйнiй течiї. А оця крива, - Кантор кивнув на екран, - нагадує менi зашморг.

- Боїшся смертi?

- Я боюся не так самої смертi, як страху смертi, оцього жахливого чекання. А можна ж струсити з себе цей страх, i той час, що залишився, прожити цiкавiше.

- Якби ж на "Вiкiнгу" був ресторан чи кав'ярня, - осмiхнувся Iдерський. - Та навiть i джазу нема! Хiба вибратись на прогулянкову палубу та слухати музику сфер?

- Ну, ти як собi хочеш - iронiзуй, мучся над сiткою координат, а з мене досить. Моя свiдомiсть постає проти цього безглуздя. До дiдька все!

Кантор скинув спецiвку, пожбурив її в куток i вийшов, грюкнувши важкими дверима.

Iдерський п'ятiрнею розчесав волосся i кiлька секунд тупо дивився на дверi, за якими зник розпринджений Кантор. Що це з ним сталося? Досi такий стриманий, наполегливий у працi, невтомний у конструюваннi наукових гiпотез, i от розмагнiтився. Тяжкi часи переживає "Вiкiнг", якщо такi, як цей Кантор, не витримали. Але ж i аргументацiя в нього: часу лишається мало, то...

Iдерського раптово охопило гаряче обурення. Рвучко пiдвiвся i, стиснувши кулаки, несамохiть ступнув до важких овальних дверей, нiби там ще був Кантор, цей нiкчема, пiгмей. Ох, i розпiк би вiн його! "Як тiльки крива замкнеться..." А звiдки тобi вiдомо, що вона от-от замкнеться? (Iдерський обернувся, кинув погляд на екран комп'ютера). Це ж чистiсiньке припущення. Поки що воно аж нiяк не пiдтверджується емпiричними даними. Ось уже тривалий час кiнцi кривої на графiку йдуть паралельно. Та навiть якщо "Вiкiнг" i наближається до катастрофи, то хiба не слiд працювати ще iнтенсивнiше? А раптом виявиться хоч один шанс! Прогавити його було б жахливо... Бач, йому закортiло "цiкавiше провести час"! Обиватель у науцi. Що ж може бути цiкавiше для фiзика, анiж проникнення в найглибшi глибини матерiї?

Поступово Iдерський врiвноважився i за якусь хвилину вже схилився над панеллю радарної установки - посилав iмпульси в простiр, стежив за рухом кривої на матовому тлi екрана. Вiн залишиться на своєму посту до останку, вiн мусить пережити, вiдчути усе до краплини, до тiєї невловимої митi, коли розплющаться молекули його тiла.

Тим часом Кантор, вискочивши в тiсний коридор, мало не збив з нiг ботанiка Алка, що вперше за довгий час покинув свою оранжерею.

- О, кого я бачу! - вигукнув Кантор. - Архiтекторам живої природи палкий привiт!

Алк поглянув на нього з-пiд насуплених брiв, привiтався холодно, збиваючи награний ентузiазм зарозумiлого фiзика. Знайшов, бач, слушний момент для дотепiв.

- А ми не в гуморi, - провадив далi Кантор, iгноруючи похмурий вигляд ботанiка. - Якiсь неприємностi, чи що?

Алк мало не застогнав з обурення. От жевжик!

- Ти що - справдi дурний чи прикидаєшся?

Кантор поплескав його по плечу:

- Не прикидаються тiльки тварини, i то через те, що не вмiють. Усмiшка розтанула, i його заросле обличчя потемнiло. - Хiба щось змiниться, коли ми будемо лютитися на обставини?

Алковi було за що вчепитися.

- А ти замислювався, чому склалися такi обставини?

- Фiзику цiкавить не "чому?", а "як?" Ми потрапили у сильне гравiтацiйне поле...

- А як це сталося - знаєш?

Вони трохи пройшли тiсним коридором, потiм зупинилися, тримаючись за поручнi.

- Як? - здивовано перепитав Кантор.

- Ага, як?

- Ну, знаєш, у космосi трапляється багато несподiванок...

- А найбiльша несподiванка - це недбалiсть нашого капiтана...

Кантор ухопився за свою бороду, наче хотiв її вiдiрвати. В очах граничне здивування.

- Так, так - злочинна недбалiсть! Вона й призвела до катастрофiчного стану. - Алк, намагаючись будь-що розпалити Кантора, ще бiльше розпалювався сам. - Через одного пиховитого... тiльки через цього чванька гине така експедицiя! Корчив супермена... Прогавив момент, заснув за пультом!

- Зажди, зажди, - перебив Кантор. - Вiн що... заснув на посту?

- Авжеж!

- Слухай, Алче, - Кантор поклав йому руку на плече. - Таке звинувачення, знаєш... Це дуже серйозно...

- Знаю. Додаток до "Iнструкцiї" вiн запропонував сам. Новоявлений Лiкург!

- Але як ти доведеш, що Нескуба...

- Доведу! Варто лиш прокрутити запис наради.

- Я був тодi... - Кантор потер долонею чоло. - Але нiчого такого не пригадую... Обговорили заходи...

- Ти, певне, припiзнився.

- Ну, що ж, якщо є пiдстави, то... звинувачуй... Я пiдтримаю. Peres mundus, fiat justitia!*

______________ * Нехай хоч свiт згине, правосуддя мусить здiйснитися (лат.)

Алковi аж полегшало: перший спiльник! Потиснув Канторовi руку i подався снувати свою нитку по всьому велетенському кораблю. Невидимi пута тяжiння хапали його за ноги, тiло наливалося втомою, немов свинцем, та впертий бiолог не присiв i на хвилину, доки не обiйшов усi палуби й сектори, пiдбурюючи екiпаж "поставити крапку над "i", "постати за справедливiсть". Однi зустрiчали його з недовiрою, декому було байдуже, особливо хворим, якi переповнили госпiталь, але бiльшiсть вдалося наелектризувати. На "Вiкiнгу" вирувало:

- На обговорення!

- Нехай вiдповiсть!

- Закон для всiх один!

Майже з усiма зустрiвся Алк, уникав тiльки Еоли.

Стомлений, похмурий, Алк повернувся до своєї оранжереї, прагнучи одного: лягти вiдпочити, помiзкувати наодинцi, як дiяти далi.

Теплиця вiйнула на нього розiмлiлим повiтрям, аж запаморочилася голова. Одразу згадав свiй ботанiчний унiкум, i хвиля злостi почала пiдступати до горла.

Цiєї митi побачив Еолу. Вона повiльно, ледве переставляючи ноги, йшла помiж гратчастими перегородками йому навстрiч. Iшла, як у маревi, схожа на якесь видиво.

Алк зупинився, протер очi, - видиво не зникало. Вона... О сили космосу, як вiн марив нею i як не хотiв, як боявся побачити зараз! Якусь мить боровся з собою: чи не втекти? Та одразу ж угамувався: це було б смiшно. Хлоп'яцтво!

Еола наближалась не поспiшаючи, нiби на прогулянковiй палубi, а вiн стояв зiщулений, знiчений, готовий провалитися крiзь сталеву обшивку корабля. Нiжив очима її тонкий стан, милувався нею i водночас потерпав зi страху: яку владу має над ним оця тендiтна жiнка! Та скажи вона, щоб вiн сам викинувся за борт - не завагався б нi на мить. Але вона ж не знає, мабуть, i не пiдозрює про свiй вплив, про владу своєї вроди. Певне, той Нескуба нiколи не кохав її так... Згадка про капiтана одразу протверезила Алка. Вiдчуття провини перед цiєю жiнкою вмить зникло. Подумки дорiкнув себе: розкис, готовий впасти на колiна...

Обiзвався перший:

- Може, вас цiкавить моя унiкальна квiтка? На жаль, її бiологiчний годинник майже...

- Нi, - заперечила Еола. Ледь помiтний iронiчний усмiх пробiг по її рожевих губах. - Я хотiла подивитися на вас.

Так i сказала - подивитись, а не побачити.

- Ну, що ж, ось я перед вами, - Алк переступив з ноги на ногу.

Еола пильно поглянула йому в вiчi. Потiм обiйшла збоку i, вже виходячи, сказала з притиском на першому словi:

- Такого я вiд вас не чекала.

Алка нiби вдарило струмом - хитнувся, замахав руками, поривався побiгти за нею, щоб довести свою правоту, виправдатись. Вiн же чесно, принципово... Е, та хiба її переконаєш?

Знесилено опустивши плечi, почовгав до своєї спальнi - невеликого куба, що притулився неподалiк вiд входу в оранжерею.

У лiжку трохи заспокоївся: минув такий важкий, нервовий день.

4

Гордiй Нескуба пiсля чергування поспiшливо замкнувся у своїй каютi, неначе хотiв якнайшвидше втекти, сховатися вiд когось.

Настрiй був "нiякий" - сiрий, як осiння мжичка на Ризькому узбережжi, нудотний, як пюре з хлорели. В такi хвилини не знаєш, де себе подiти, - i до людей не хочеться, i без них тоскно. Еола теж не всидить на мiсцi. Куди це вона подалась?

Атмосфера на кораблi похмура, бiльшiсть його iнтернацiонального екiпажу занепала духом, лише кiлька ентузiастiв працюють так, наче нiчого й не сталося. Але то фанатики... А як вiн сам, капiтан? Чи не вичерпав своїх моральних сил? Ще чого не вистачало! Та нi за яких обставин...

Повернув крiсло до iлюмiнатора, одразу в очах йому вiдбилася безмiрна глибочiнь космосу. Довго дивився у темно-фiолетовий простiр, але заспокоєння не приходило. А ранiше споглядання космiчних глибин стишувало тривогу, непомiтно улагiднювало душу, i тодi з'являлося вiдчуття гармонiї мiж тобою i Всесвiтом, радiсне вiдчуття здоров'я, енергiї, коли серце б'ється в ритмi космосу. Ритм, злагода... Зараз цього в багатьох нема... Майже третина екiпажу захворiла, i психолог має рацiю, твердячи, що це викликано страхом невiдворотної катастрофи, неминучої смертi...

Згадавши психолога, Нескуба простяг руку до комунiкатора i набрав його номер. Психолог увiмкнувся, не встаючи з лiжка.

- Занедужав? - стурбовано спитав Нескуба.

- Та нi, просто... мiркую.

- I що, в горизонтальному положеннi з'являються цiкавiшi думки?

Iлвала нарештi пiдвiвся i окинув капiтана уважним вивчаючим поглядом. Сказав спроквола:

- Буває... зрiдка.

- А як шаховi настрої?

Психолог здивовано спитав:

- Ти хочеш зiграти?

- Заходь, позмагаємось, - усмiхнувся Нескуба. - Щоб мозок не дрiмав.

Ще донедавна шахове життя на "Вiкiнгу" вирувало. Шахiстами стали усi поголовно, навiть тi, що до польоту не знали, як ходить пiшак. Провадились турнiри - жiночi, чоловiчi, на командну i особисту першiсть, на кубок i т. д. Щорiчно вiдбувався чемпiонат корабля, i шахове мистецтво збагачувалось новими вiдкриттями. Цього року до фiналу особистої першостi вийшли Нескуба i Алк, та про матч мiж ними зараз нiхто й не помишляв.

Розставляючи магнiтнi фiгури, Iлвала думав: "Невже вiн збирається провести матч, незважаючи... Оце характер! Чи знає вiн, до якого змагання готується Алк? Певне, нi. Видно по настрою. Може, сказати? Неприємно..."

- Ну, що ж, почнемо, - обiзвався психолог, пересуваючи на два поля ферзевого пiшака.

Грали довго, уперто. I хоч як психолог намагався "мобiлiзуватись", з п'яти партiй вiн не змiг виграти жодної, одна тiльки була нiчия.

Гра так захопила їх, що вони забули геть-чисто все: i тяжiння, яке дужчало з кожним днем, i чорну дiрку космосу, i ситуацiю на борту. Реальнiсть заволодiла свiдомiстю, як тiльки вони виринули iз шахових глибин.

- От ви, психологи, вважаєте, що страх смертi пригнiчує нервову систему, ослаблюючи цим органiзм,- сказав капiтан, дивлячись в iлюмiнатор. А що ж таке смерть? Ти скажеш, що це фiнiш, крайня межа всякого життя, ендшпiль, в якому природа обов'язково завдасть нам поразки.

- Скажу, - скинув бровами Iлвала.

- Усе це так, - глибоко зiтхнув Нескуба. - Чому ж ранiше ми про неї зовсiм не думали?

- Це природно, що психiчно здорова молода людина не думає про смерть, забуває про неї, - вiдповiв Iлвала. - Та й навiщо обмiрковувати те, що не стоїть на порядку денному? Тодi здається, що смертi взагалi немає, що життя триватиме нескiнченно довго. Бо як це так: ось я живу, думаю, i раптом усе це обiрветься? Свiдомiсть теж має суперечливу природу.

- Ну, гаразд, - мiркував капiтан, - а от ми, люди зрiлi, ми ж усвiдомлюємо свою смертнiсть? Ми ж добре знаємо, що так чи iнакше, а кiнець дивовижної вистави настане, природа перед кожним опустить завiсу. Чому ж з'являється страх?

- Це iнстинкт самозбереження. Спонука до пошукiв порятунку.

- Мобiлiзацiя сил? - капiтан перевiв погляд з чорного овалу iлюмiнатора на психологове обличчя.

- Якщо хочеш -так. - Iлвала кивнув головою, при цьому брови його пiднялись i опустились. - Iнстинкт самозбереження - то великий органiзатор i винахiдник. Вiн працює на безсмертя людського роду.

- I в нашiй ситуацiї теж? - капiтан знову дивився в iлюмiнатор.

- Звичайно. Пригадай, якi вiдкриття зроблено перед лицем небезпеки! Один тiльки Гравiтацiйний трансформатор...

- Так, вiдкриття значнi... - роздумливо промовив капiтан. - Шкода тiльки... - Рiзко повернув голову до спiвбесiдника. - А як ти вважаєш, винахiдник цей i органiзатор вичерпав свої можливостi у нас? Невже безнадiя захопила наш корабель i нiхто не бачить нiякого просвiтку?

- А який же просвiток, коли всi знають правду, кожен усвiдомлює безвихiдь становища.

- Знають правду... - повторив капiтан. - А чи не поспiшнi це висновки? Я, наприклад, починаю сумнiватися. I взагалi... Знають правду... Ну, то й що? Хiба невiдомо з iсторiї, що iнколи цiлi пiдроздiли одержували таке завдання, яке не давало жодних шансiв уцiлiти. Вони знали це i йшли на загибель. В iм'я перемоги над ворогом... Хiба це не торжество свiдомостi над iнстинктом?

"Що вiн замислив? - подумав психолог.- Поставити активний стрижень до охололого реактора? А що ж, це iдея. В кожному разi, краще дiяти, анiж нидiти склавши руки". Уголос промовив:

- Я розумiю, але...

- Що "але"?

- У нас особливий випадок. Якщо ти хочеш, незважаючи на це, розпочати...

- Чому ж незважаючи? - насупився капiтан. - Саме зважаючи на обставини, нам треба пiднести дух екiпажу Пам'ятаймо, що ми - загiн людства, вiдправлений в далекий пошук!

- А що, з'явилися хоч натяки, хоч якi-небудь симптоми? - Психолог аж подався вперед. Уп'явшись очима в капiтана, подумав: "От iнтелект! Навiть менi пiдкинув зерно надiї..."

- Так, симптоми є, - потеплiлим голосом сказав Нескуба. - I ця думка з'явилася буквально у вiдповiдь на твоє запитання, дорогий Iлвала. Може, це iнтуїтивне...

- Якi ж симптоми? - в голосi психолога вже чулася надiя. Очi йому заблищали, - як пiд час напруженої шахової гри.

- А ось якi. - Нескуба повернув крiсло i тепер сидiв лицем до психолога. - Перше - локацiйний графiк. Адже крива не замикається? Бiльше того, намiтилась тенденцiя до розширення "горловини". Друге - сила тяжiння вже не зростає. Може, ми досягли її максимуму?

Iлвала був трохи розчарований такими симптомами, але зацiкавлення не втратив. Нескуба, звичайно, краще розбирається у гравiтацiйних графiках, може, й справдi "Вiкiнг" пройшов критичну точку...

- Пора вже нам спрямувати дiяльнiсть екiпажу в нормальне рiчище, провадив капiтан. - А то дехто вже зовсiм розкис. Я можу оголосити наказ, це неважко. А от хороший настрiй, ентузiазм... Тут потрiбнi тонкi психологiчнi методи. Розумiєш, дорогий Iлвала?

Психолог насторожився:

- То що, будемо сiяти iлюзiї? Замiсть золота правди пiдкинемо сухозлiтки?

Нескубу не збентежили нi цi шпильки, нi тон, яким це було сказано. Вiдповiв з витримкою, тiльки трохи примружував очi, коли добирав слова:

- Золото правди... Яке ж це золото, коли воно... чорне?

Капiтан з пафосом обстоював думку, що не завжди правда потрiбна i корисна, що часто буває якраз навпаки...

Iлвала слухав i в той же час думав про Алка, про галасливi його звинувачення. Ясно, що Нескуба не знає. То сказати чи нi? Мабуть, таки не треба, Незабаром дiзнається. Неприємна вся ця iсторiя, дуже неприємна...

- За останнiй час, - провадив далi капiтан, - життя на кораблi спохмурнiло, скисло. Не написано жодної картини, не створено жодної пiснi, не кажучи вже про кантати чи симфонiї... Спортивних змагань - нiяких. Як же ти, психолог, миришся з таким-от становищем?

"Хоча Нескуба повiв атаку на мене, - подумав Iлвала, - все це вiн адресує й собi, добиваючись психологiчного зламу. Адже факт, що i його не поминув депресивний настрiй, який охопив екiпаж, немов епiдемiя".

- З чого ж почнемо? - якось нiби винувато посмiхнувся Iлвала.

- З чого? - Обличчя Нескуби полагiднiшало, в очах навiть усмiх промайнув - легенька, ледь помiтна сонячна цяточка. - Давай почнемо iз спорту. Найперше - матч на шахову першiсть...

"Не шаховий матч буде з Алком, - подумав Iлвала, - а запекла сутичка двох антагонiстiв. I якщо ботанiк доможеться свого..."

- Ну, то як ти вважаєш? - Нескуба торкнувся його плеча.

- А що ж, це дуже цiкаво. Коли нiщо не стане на завадi...

- А що ж може завадити? - стенув плечима капiтан. - Завтра ж i почнемо.

"Iстинно, людина не знає сьогоднi, що її жде завтра", - подумав Iлвала.

5

Виклик знайшов Алка в бiблiотецi, де вiн вивчав архiвнi матерiали: накази, розпорядження, iнструкцiї i т. п. Вiн так поринув у дослiдження, що не вiдразу почув, коли його покликали.

- Вас розшукує капiтан, - вже голоснiше сказала бiблiотекарка - жiнка з великими сумними очима, прихиляючись до його вуха.

Алк з несподiванки шарпнувся, потiм оговтався i, не поспiшаючи, пiдiйшов до екрана. "Поiнформували, значить, без мене, - думав Алк, - ну, що ж, може, це й краще..." Дихав важко, серце колотилось, i це, мабуть, помiтив Нескуба, що пильно дивився на нього з екрана.

- Що з вами, Алче? Не бачу бойового запалу.

- Буде запал, буде... - вiдповiв Алк.

- То коли?

- Чим швидше, тим краще, - видихнув Алк.

- Тодi давайте почнемо сьогоднi. Я думаю - у малому спортзалi, не заперечуєте?

- У малому? Не вистачить мiсць...

- Гадаєте, буде стiльки болiльникiв? - усмiхнувся капiтан. - Ну, що ж, пiдходьте, порадимось з арбiтром. Я на вас чекаю!

Кров шугнула в скронi, Алк з роззявленим ротом дивився, як тьмянiло зображення капiтана. "Болiльники, арбiтр... Це ж вiн про шаховий матч! А я... Ну, зажди, я за тебе вiзьмусь..."

Матч на першiсть "Вiкiнга", особливо пiсля нiчийного рахунку (12 : 12), привернув увагу чи не всiх вiльних вiд вахти. Тринадцяте очко! Для кого ж це число виявиться щасливим? Мiсця в залi були зайнятi задовго до початку. Тут стояв глухий гомiн - люди вже давно не збиралися разом, i зараз панувало нервове збудження. Говорилося про що завгодно, тiльки не про гравiтацiйнi пута, якi скували корабель. Усi наче змовились - жодного слова про це! Чи таки справдi шаховий двобiй цiлком заполонив думки?

Ось двi молодицi - тендiтна брюнетка i блондинка спортивного типу розмовляють, час вiд часу позираючи навколо:

- Ти часто прогулюєшся з отим iнженером, - каже з прихованою заздрiстю брюнетка. - Що ти в ньому знайшла?

Блондинка знизує плечима:

- З ним легко, i час минає швидко - як на крилах летить. - Вона усмiхається, i хлопчакувате її обличчя, освiтлене усмiшкою, стає милим, симпатичним. - Розумiєш, вiн увесь час розмовляє сам. Запитує i вiдповiдає. А я тiльки слухаю, та й то не все. Якщо нецiкаво, то думаю про своє. Але здебiльшого його монологи цiкавi.

- А мiй поки пiдбере слово, - зiтхнула чорнявка, - то й паста з хлорели може скиснути.

- Не знаю, в чiм тут секрет, а зi мною всi балакучi, навiть Алк.

- Ну, цей найохочiше розмовляє з Еолою... Хоча останнiм часом... Ти як вважаєш, хто з них має рацiю - Алк чи Нескуба?

- Хоча б i Алк, а я все одно за капiтана! - щось зухвале зблиснуло в очах блондинки.

- Логiка... - скривила губи чорнявка.

- Доброта - ось моя логiка!

- Ну, знаєш... Так можна скотитися...

Бiлява нiчого не сказала, тiльки блиснула очима. Подруги вiдхилились одна вiд одної, сiли рiвно й надовго замовкли.

Чоловiки не зводили очей з демонстрацiйного табло, на якому електронний промiнь миттю висвiтлював кожну змiну в розташуваннi фiгур. Подiї на шахiвницi розвивалися бурхливо. Спочатку iнiцiатива була в Нескуби, та поступово Алковi вдалося вирiвняти гру, а згодом розпочати активнi дiї. Тепер бiльшiсть знавцiв перевагу вiддавала чорним, якими командував Алк,може, через невдале розташування бiлого ферзя на g7.

Хтось упiвголоса сказав:

- Хоча бiлi мають зайвого пiшака, але позицiя...

- Боротьба гiгантiв!

- Не треба було брати пiшака на g7. Зараз чорна тура нападе на ферзя i капець.

- Але ж хiд бiлих.

- Ну то й що?

- Ферзь може взяти ще одного пiшака - на h7.

- Ну, тодi зовсiм... Атака чорних буде невiдпорна.

Рука сама шарпнулася до тури, але Нескуба вчасно схаменувся i зупинив її за кiлька сантиметрiв од фiгури. "Не смiй! - наказав собi. - Втрата темпу!!" Рукою, що на мить зависла в повiтрi, потер чоло. Вiдчув, як з глибини єства напливає острах, думки розлiтаються, як листя на вiтрi. Вгамуйся, опануй емоцiї... Потрiбна яснiсть думки...

Нескуба нахмурив брови i знову почав аналiзувати позицiю. Часу в нього було обмаль, та якщо дисциплiнувати думку... А думки з'являлися самовiльно, i важко їх погамувати. Так, часу все менше й менше... А що таке час? Черговiсть подiй, ситуацiй, станiв?.. От зроблю хiд, i стан змiниться, з'явиться цiлком iнша ситуацiя. Калейдоскоп: вiд одного поруху змiнюється вся картина. "Вiкiнг" потрапив у гравiтацiйний тунель, i от маємо... А годинник цокає, клацає, стрiляє... Який же хiд зробити? Мабуть, таки треба пiдтягувати ферзя до центру подiй... Але ти чомусь вагаєшся? Що ж ти за капiтан, якщо не можеш перебороти страх?

Нескуба почав подумки картати себе, i це було певною прикметою мобiлiзацiї душевних сил.

Алк старанно приховував свою радiсть - тримав, наче птаха в клiтцi. Хоча Нескуба тiльки зсунув брови, проте ясно, що нервує... Так, так, вiн боїться! Ну, звичайно ж, загроза така очевидна i... невiдворотна. Зараз я йому покажу... Бiльш не буде спати на посту!

Алка тiпало п'янке передчуття перемоги. Зиркав то на шахiвницю, то на руку Нескуби, яка от-от мала зробити хiд. Ну ж бо, давай, давай... Тепер уже поразки не уникнеш! Певне, пiде ферзем, але це не рятує... Так i є - взявся за ферзя...

- Фh7.

Алк одразу ж вiдповiв:

- Тg8.

Бiлий ферзь вiдiйшов на h3, i цiєї митi серце Алкове стрепенулося, забилося в радiсному ритмi. Розгром! Алковi хотiлося вигукнути це слово на весь зал, ох, як хотiлося! Розгром! Та вiн якось мляво вимовив:

- Ну, що ж, здавайся, капiтане.

Простягши мiцну руку, Алк цупкими пальцями пiдняв туру i, взявши пiшака на g2, аж засичав:

- Ш-шах!

Окинув очима на капiтанове обличчя i встиг помiтити, як по ньому промайнула гримаса болю. Ага, попався? Чого ж ти ще роздумуєш? Чому не капiтулюєш?

Зал теж затаїв подих, ждучи, що капiтан зараз потисне Алковi руку, вiтаючи того з перемогою. Декого навiть дратувала безглузда його упертiсть. Що тут ще можна зробити, як не здатися?

Коли Алк оголосив шах, Нескуба цiлком механiчно взяв туру ферзем i пробубонiв:

- Здаватися? Ще чого не вистачало! Поборемось...

У голосi вiдчувалась безнадiя.

Алк поставив свою другу туру на g8. Пропав ферзь!

Нескубу аж пересмикнуло, неначе по ньому пройшов струм. Як можна опиратися без ферзя?.. Зажди, зажди, але ж ферзь гине за двi тури? I в мене зайвий пiшак... А позицiя... у мене ж чудова позицiя! Поспiшив Алк... Я ж беру з шахом!

Нескубi все стало так ясно, наче розсiявся туман. Ще не вiрячи собi, окинув поглядом шахiвницю. Так i є, чорнi пiшли на авантюру. Ну що ж, зараз буде несподiвана для них розв'язка.

Вдячно поглянувши на свої тури ("Ох, як це добре, що вони з'єднанi!"), Нескуба взяв ферзем чорну туру на g8. Шах!

Кисла мiна з'явилась на Алковому обличчi, радiсний блиск очей потьмянiв i згас.

- Тепер можна говорити i про капiтуляцiю, - не стримався капiтан.

Алк дивився на шахiвницю спiдлоба. Так, порятунку нема. Вiдступати нiкуди, ферзя треба вiддавати за туру, а потiм пiд загрозою мата - i коня...

- Здав... - понуро сказав Алк i пiдвiвся, ввiбравши голову в плечi.

Тiльки зараз капiтан почув гомiн у залi, наче ввiмкнувся динамiк.

Низенький, з пласкуватою головою Хоупман, який був арбiтром, тиснув капiтановi руку, вiтаючи з "блискучою перемогою", а вiн чомусь не радiв. Шаленство боротьби вiдринуло, i зараз, дивлячись, як пробирається до виходу зiгнутий, нiби побитий, Алк, Нескуба впiймав себе на тому, що спiвчуває бiологовi. Певно, це дуже неприємно - зазнати поразки...

- Дякую, дякую, дорогий Хоупман, - вiдповiв нарештi арбiтровi. Перемiг я випадково, мабуть, через магiю числа тринадцять... Воно завжди було для мене щасливе.

- А може, воля до перемоги? - усмiхнувся Хоупман, задерши голову, щоб бачити капiтанове обличчя.- Це риса вашого характеру.

6

Поздоровивши капiтана з перемогою, Хоупман оглянувся i не побачив Алка - той уже був коло виходу.

- Товаришу Алк! - гукнув арбiтр. - Куди ви так поспiшаєте?

Ботанiк знiтився, постояв якусь хвилину, вагаючись, а тодi обернувся й рiшуче покрокував назад, до помосту.

- Друге мiсце на "Вiкiнгу" - є... є... це, знаєте, неабияке досягнення! - звернувся до нього арбiтр, не то iронiзуючи, не то радiючи за Алка, який, щоб вийти в фiнал, перемiг кiлькох сильних шахiстiв.

Алк ступив на помiст i нетерпляче махнув рукою в бiк суддi.

- Я хочу сказати зараз не про шахи...

Гомiн у залi вщух, погляди звернулися до помосту. Нескуба i Хоупман стали, заклавши руки за спину,

Алк прокашлявся - видно, хвилювався, а коли почав говорити, то здавалося, що кидав у зал не слова - каменюки.

- Чи ви забули, в якому становищi ми всi перебуваємо? "Вiкiнг" - на гранi загибелi. А хто вiдповiдає за це?! Хто винний?! Я обмiркував ситуацiю i тепер твердо заявляю: винен капiтан! -Алк зробив паузу, i в тишi, що запанувала в залi, чути, було його важке дихання. Не обертаючись до Нескуби, тицьнув у його бiк пальцем: - Злочинна недбалiсть капiтана, його нехтування своїми обов'язками - ось причина, що породила такий трагiчний наслiдок для всiх нас. Пам'ятаєте, який додаток до "Iнструкцiї" зробив сам капiтан? За особливо тяжку службову провину вiн запропонував переводити в пасажири...

- Але ж ви, я добре пам'ятаю, виступали проти цього пункту, - кинув реплiку Хоупман.

- Так, я тодi заперечував, але ж всi ви, - Алк зробив круг рукою, схвалили! I той додаток набрав сили закону. I там не було оговорено, що це не стосується капiтана, що вiн тiльки диктує закони, а сам не пiдлягає...

Еола сидiла в першому ряду i дивилась то на метушливого Алка, що розмахував руками i крутив головою, то на свого Нескубу, який стояв i слухав галасливий виступ свого шахового опонента, слухав з витримкою, гiднiстю, не обзиваючись i словом, так, наче йшлося про когось iншого. Еолу дратували Алковi жести, скрипучий голос. Дрiбний чоловiчок... А бач, скiльки в нього злоби, жорстокостi... Пiгмей супроти Гордiя. Отак помилитися в людинi...

Краска сорому залила їй обличчя - нiде правди дiти, було приємно, коли вiн лестився. Та хiба ж вона знала, що цей вiдлюдько такий лихий?

Хтось нарештi перебив Алка:

- Докази! Чи є в тебе докази?

Алк переступив з ноги на ногу, крива посмiшка перетнула йому лице.

- Тут не фiлософська дискусiя, а кримiнальна справа, i коли б не було доказiв..,

- Тодi кажи! - наполягав усе той же голос, Еола впiзнала нарештi - то говорив психолог Iлвала.

- Та що там казати - є свiдок, який говорить саму лише правду, електронна пам'ять. Варто прослухати запис наради, коли капiтан уперше повiдомив про катастрофiчне становище корабля, i найменшi сумнiви розвiються. Тодi вiн сам казав, що, будучи на посту, задрiмав...

Усi погляди звернулися до капiтана. Як прореагує?

Еолi пригадалося, нiби й справдi Нескуба говорив тодi щось подiбне. Здається, йому нездужалось, мав поганий вигляд... Але ця прискiпливiсть... Та якщо навiть i задрiмав, то хiба це... Корабель ведуть електроннi навiгатори, а вони ж недремнi!

У залi стало тихо, як у вусi. Здавалося, навiть численнi прилади притишили своє ледь чутне дзижчання, i в самому повiтрi з'явилась напруженiсть, наче от-от мусив статися вибух. Пострiлом пролунало чиєсь кашляння, i знову зацiпенiла тиша.

Нескуба неголосно сказав:

- Увiмкнiть запис... тiєї першої наради.

За кiлька секунд у залi зазвучало:

- "Товаришi, ви й самi вже помiтили, як змiнилася ситуацiя. Наш "Вiкiнг" потрапив у гравiтацiйне поле, при чому джерело цього досить iнтенсивного поля менi не вiдоме. Нам треба негайно..."

Хвилина за хвилиною вiдтворювався запис - усе було зафiксовано до найкоротшої реплiки, але про капiтанову недбалiсть не було й згадки!

На Алковому лицi з'явилася мозаїка з рожевих i бiлих плям. Капiтан був зовнi спокiйний, мав вигляд зосередженої замисленої людини, i тiльки Еола завважила, що в нього трохи примруженi очi, а це означало, що вiн гамує хвилювання.

З динамiкiв звучав такий характерний, такий милий Еолi голос:

- "...Це явище потребує дослiдження. Але насамперед треба виправити курс "Вiкiнга". Енергетичним резервом ми ще не користались... Вiн якраз i призначений на випадок непередбачених, несподiваних обставин. Якщо немає заперечень, прошу всiх негайно зайняти свої мiсця, антиперевантажнi костюми - обов'язково. Черговий пiлот i штурман лишаються тут. Нарада закiнчена".

"Ну, от, - з полегшенням подумала Еола, - вiн абсолютно нi в чому не винен, чесний i чистий перед колективом".

Алк стояв нi в сих нi в тих, розводив руками i винувато посмiхався, мовляв, що хочете, те й думайте.

Раптом Нескуба зробив кiлька крокiв уперед i сказав:

- У записi нiчого такого нема, бо пiд час наради про це не було мови. Але товариш Алк має рацiю: я був задрiмав. Може, це сталось пiд впливом гравiтацiї, та факт залишається фактом - я не вiдразу помiтив покази приладiв...

"Що вiй робить?! - жахнулася Еола, подалася вперед, стиснувши руки в кулачки - аж пальцi побiлiли. - Хто його тягне за язик?!"

- Отже, провину визнаю i не хочу уникати вiдповiдальностi, - Нескуба випростався. Дивився в зал уже не примруженими, а широко розплющеними очима чесної людини, готової до всього. За тi пiвтора десятка хвилин, що вiдтворювався запис, вiн магiчно змiнився, зараз це був зовсiм iнший чоловiк - зiбраний, рiшучий, натхненний. Наче прозирав далеко за обрiй часу i бачив те, про що всi iншi й не здогадувались.

"Боже, який вiн гарний! - думала Еола. - Таким я його ще нiколи не бачила... Цiкаво, чи вiн хоч здогадується про це?"

- Обов'язки капiтана передаю астронавiгаторовi першого рангу штурмановi Павзевею, - провадив далi Нескуба. - А тепер продовжимо розгляд.

Павзевей, мiцної статури чоловiк у вишуканiй штурманськiй формi з золотими позументами, одразу пiдвiвся i почав прокладати собi шлях до виходу серед вируючого гурту. Очевидно, поспiшав до капiтанського пульта. Лакований козирок елегантного кашкета затiняв йому лице, i не можна було помiтити, чи вiн радий з такого несподiваного пiдвищення, чи навпаки - засмучений.

Кiлька хвилин стояв такий галас, що годi було щось розiбрати. Присутнi, наче змовившись, говорили всi разом, щось вигукували, не слухаючи один одного. Помахи рук, розчервонiлi обличчя, розкритi роти, - Еола аж очi заплющила, щоб не бачити цiєї веремiї. Сидiла оглушена i нiяк не могла прийти до тями. Були моменти, коли їй здавалося, що все це - важкий сон, що ось вона прокинеться - i все буде так, як слiд. Справа Не-скуби? Кошмар! Он уже обирають суд. Алк- громадський обвинувач?! Та що ж це дiється? Якийсь масовий психоз...

Кожна клiтина її мозку обурювалась, протестувала.

"Доле! - шепотiла вона, затуливши обличчя долонями, - хоч наостанку зжалься над нами... Ну, чому в складнiй системi Свiту нам випала отака нещаслива Доля?"

Опустивши руки на колiна, зiтхнула, вибачливо, уже спокiйно подумала: "Мабуть, Доля дiє за законом великих чисел, а цьому законовi нема дiла до моїх переживань".

Поступово оговталась, i до її слуху почало доходити те, що тут вiдбувалось.

Алк наполягав на застосуваннi додатку до "Iнструкцiї".

"В пасажири - це ж для такої дiяльної натури... - Еола знову вiдчула гостру зненависть до бiолога.- Затятий, запеклий. I сам же не уникне... Пропаде в своїй оранжереї, вiдлюдько..."

Громадським захисником Нескуби виступав Iлвала. Вiн почав з того, що пiддав сумнiву юридичну силу додатку. Хiба вищi iнстанцiї, якi складали i затверджували "Iнструкцiю" на Землi, санкцiонували цей додаток? Вони не могли цього зробити, бо додаток внесено до "Iнструкцiї" пiсля того, як зв'язок з планетою вже був давно перерваний. А в самiй "Iнструкцiї" немає пункту, що дозволяв би доповнювати чи змiнювати її.

- Хiба ж не ясно, що це - самодiяльнiсть? - Iлвала обвiв поглядом зал, нiби намагаючись заглянути кожному в очi. - Самодiяльнiсть чистої води. Тодi можна спитати: навiщо ж потрiбно було город городити? А я вам скажу: психологiчно цей додаток виправдав себе, дисциплiна змiцнiла, виконання обов'язкiв стало ретельнiшим, вiдповiдальнiсть зросла. Отже, додаток цей виключно психологiчний захiд.

- Вiдповiдальнiсть... - кинув реплiку Алк. - Приклад показав сам капiтан!

- Тепер друге, - продовжував Iлвала, не звертаючи уваги на реплiку, нiби й не чув її, - вина капiтана Нескуби не встановлена, не доведена...

- Вiн сам визнав!

- Його визнання "провини" не є доказом. Це тiльки свiдчення його скрупульозної чесностi перед собою i перед колективом. Безперечно, позначився i психологiчний фактор: нетовариськiсть, несолiдарнiсть, навiть антипатiя з боку деяких колег, незрозумiла й нiчим не виправдана ворожiсть. Я переконаний, що капiтан зробив свою наяву, перебуваючи в стресовому станi.... (Еола, кинувши на Нескубу тривожно-сторожкий погляд, помiтила, що вiн ворухнувся, нiби хотiв щось сказати, але передумав i продовжував сидiти, трохи схиливши голову). Бо фактично за ним нiякої вини немає. Рухом корабля керує електронiка, чергування ж встановлено на випадок аварiйних пошкоджень.

- Значить, винна електронiка? - насмiшкувато обiзвався Алк. - Давайте засудимо її!

- Не треба блазнювати, Алче. Ми перебуваємо в такому становищi, коли згуртованiсть, монолiтнiсть колективу потрiбна як повiтря.

- Я прагну справедливостi, лише справедливостi! - вигукнув Алк i обвiв поглядом своїх однодумцiв, шукаючи пiдтримки. Але всi сидiли мовчазнi, непорушнi, мовби закам'янiлi.

- А хто тут не прагне справедливостi? - пiдвищив тон Iлвала. - Всi ми прагнемо! Та щоб дiйти до iстини, треба облишити демагогiю й ступити на шлях правди. Чому не спрацювала електронiка? - Ось запитання. Перевiркою встановлено: програма не враховує тяжiння як небезпеку. Точнiше кажучи, гравiтацiйне поле, в яке ми потрапили, програмою не передбачене та й не могло бути передбачене. Ми ще далеко не все знаємо про матiнку-природу i не в спромозi увiбгати її нi в яку перфокарту. Структура космосу така неймовiрно складна, що й помислити важко. Ось у чому суть, iстина i справедливiсть! Nuda veritas* - казали римляни. - Iлвала передихнув, зробив паузу, а тодi сказав: - Я пропоную припинити цю справу як необгрунтовану i бездоказову. Сподiваюся, що ми всi проголосуємо за цiлковите довiр'я капiтановi.

______________ * Гола правда (лат.).

"Ну, от i все, - полегшено зiтхнула Еола. - Кому ж не ясно, що це iнтрига психа, очманiлого в оранжереї, озлобленого типа? Нескуба вчинив злочин! Тiльки хвора уява могла таке виплодити. I це переконливо довiв Iлвала..."

Нескуба зiйшов з помосту i мовчки сiв бiля неї,

Нервове напруження спадало, проте тривога чомусь не зникала. Крижина страху, якогось невиразного побоювання, крихiтна скалка отам у грудях нiяк не хотiла танути, обдавала холодом серце. Невиразне, ледь вловиме передчуття бiди тонким туманцем застилало свiдомiсть. Невже це ще продовжиться? Звiдки така затята злiсть у цього Алка? Що поганого зробив йому Нескуба? О боже, пошли цьому Алковi сердиту, сварливу дружину! Якось вiн фiлософствував: "У нас немає сторiн свiту. Де пiвнiч, або пiвдень, або схiд, чи захiд? Усе перемiшалося, i простiр цей, без орiєнтирiв, без певних знакiв,- що це за простiр? I от вiн накинув на нас зашморг". Злякався за своє iснування. Тодi вона тiльки здивувалася, а тепер бачить, що усе йому в головi перемiшалося.

Останнє слово Нескуби перед голосуванням. Пiдвiвся - статурний, але нiби трохи зiв'ялий. Провiв долонею по чолу, заговорив спроквола:

- Тут було правильно сказано - курс корабля тримає електронiка. Та це аж нiяк не знiмає моєї вини. Я мусив пильно контролювати систему навiгацiї так само, як i систему життєзабезпечення. Ви тiльки не подумайте, що я втратив надiю i менi все байдуже. Зовсiм навпаки. Локацiйний графiк дає пiдстави сподiватися, що "Вiкiнг" проскочить помiж Сцiллою i Харiбдою.

"Чи в нього з'явився комплекс вини i приреченостi? - майнула думка в Еоли. - Навiщо цi жести? А може, така його позицiя зворушить серця..."

Еола подивилася на своїх колег i багатьох не впiзнавала: похмурi, набурмосенi обличчя, погляди вiдводять убiк. Цих зворушиш... I навiть цей ось, зарослий, здається, Кантор, що снує помiж рядами, роздаючи аркушики для голосування, i цей дихає неприязню. Чому вони так настроєнi? Яких прикростей завдав їм Нескуба? Певне, порушився закон сумiсностi. Дуже довго однi й тi ж лиця...

I до неї пiдiйшов Кантор - нiби не помiчаючи Не-скубу, мовчки тицьнув у руки папiрця, а їй здалось, що то не папiр, а полум'я пече пучки. На картцi всього два рядки, з яких один треба закреслити:

Вважаю капiтана Нескубу винним.

Не вважаю капiтана Нескубу винним.

Поодверталися одне вiд одного - ховаються з тими папiрцями... Та чого тут ще вагатися? Не винен вiн; зовсiм не винен, анi на ангстрем!* Черкнула, закреслюючи рядок, скоса поглянула на сусiдiв - закреслюють, але що? Вiднесла свого папiрця - скринька скраю помосту,- повернулась на своє мiсце. Силувано усмiхнулась до чоловiка, мовляв, що ж, побачимо, який буде наслiдок, чекати вже недовго. Алк демонстративно подає останнiм.

______________ * Ангстрем - стомiльйонна частина сантиметра.

Настроювалась оптимiстично, але чим менше лишалося часу - вже пiдраховують бюлетенi! - тим бiльше її охоплювала тривога. Думки металися врiзнобiч, i годi було їх погамувати. Втомлено прихилилась до Нескуби.

Раптом гомiн ущух. Оголошують наслiдки... Винен?..

Капiтана Нескубу визнано винним бiльшiстю... в один голос! Це Алкiв бюлетень переважив, це його каїнiв камiнь... Виходить, що вiн один вирiшив справу? Божевiлля! Схопилася з мiсця, скрикнула:

- Я вимагаю переголосувати! Чому це один Алкiв голос...

Нескуба поклав їй руку на плече, лагiдно посадив на мiсце:

- Не треба, Еоло. Це твiй голос переважив...

- Що? - повернулась до нього перекошеним лицем. - Що ти сказав?!

- Я бачив. Ти закреслила другий рядок.

Еолу наче вдарило струмом. Це гак i є, вона переплутала... Затулила долонями обличчя, захлипала, хапаючи ротом повiтря, немов задихалася.

Капiтан сидiв закам'янiлий, мовчав, даючи їй виплакатись.

7

До "Всякої всячини", як прозвали один з вантажних вiдсiкiв, напханий необов'язковим начинням, Нескуба iшов твердим кроком. Тепер, будучи "пасажиром", вiн мав багато вiльного часу, отож i надумав зайнятися живописом. А фарби лежали у "Всякiй всячинi". Як художник-любитель, Нескуба ще в студентськi роки пробував сили в пейзажi - i не без успiху. То чому б не взятися за пензля тут, на борту "Вiкiнга"? Нехай нiхто не думає, що Гордiй Нескуба розкис. Ще чого не вистачало!

Еола ледве встигала за ним. Уздовж вузького коридора стояли всi, вiльнi вiд вахти, а багато хто й чергування покинув,- стояли, повернувши голови в їхнiй бiк. От уже людська цiкавiсть!..

Коли Нескуба пiдходив ближче, очi опускались на пiдлогу. Лише Алк дивився прямо. Еола теж не одвернулась, але її погляд ковзнув так, наче Алка там i не було. I цим вона висловила бiльше, анiж могли вмiстити слова.

Нескуба нахмурився, поправив берета, на якому змигнув золотий капiтанський знак - палаюче сонце, - i мовчки покрокував далi. "Добре, що сила тяжiння не збiльшується i можна йти нормально, - подумав, оглянувшись на Еолу. - А то б човгали, зiгнувшись... Ще чого не вистачало!.."

- Увага, увага! - гучно пролунало з динамiкiв. Нескуба i Еола уповiльнили крок. - Останнi спостереження показали, що "горловина" має тенденцiю до розширення.

Обличчя всiх, не виключаючи й екс-капiтана та його дружини, прояснiли. "Горловина" розширюється - це ж надiя на порятунок!

- Усiм зайняти свої мiсця! - лунала команда Павзевея. - Негайно по мiсцях!

"Проскочимо? Удару не буде? - шугали думки в Нескуби. - Дивовижна чорна дiра... Вона що - порожниста? Може, це зовсiм i не чорна дiра? А чому ж таке тяжiння?"

Еолинi думки закружляли в iншому напрямку. Раз обставини змiнюються на краще, то...

Нескуба вирiшив не повертатися до каюти i крокував спустiлим коридором, як i ранiш, ось уже й люк "Всякої всячини". Вiн натиснув кнопку, люк вiдсунувся, i вони втиснулись до тiсної камери, такої тiсної, що нiяк було й повернутися. У свiтлi тьмяної лампи залиснiли боки контейнерiв, ящикiв, труб, рiзноколiрних коробок.

Нескуба почав приглядатися до наклейок i незабаром знайшов довгастий ящик з фарбами. Неквапом витягнув його, але вiдкривати не поспiшав. Думав про щойно передану iнформацiю. "Горловина розширюється - цiкаво... що це має означати?"

Обоє мовчки сiли на ящик. Нескуба пiд впливом несподiваної нiжностi пригорнув Еолу i вдихнув такий звичний i такий завжди приємний запах волосся, що вибивалося їй з-пiд берета. Чомусь згадалися лiтнi вечори на Українi, зеленi береги Днiпра - яке то щастя вiдчувати нiжне, пестливе лiтепло повiтря, слухати плюскiт хвиль!.. Вiн i в Ризi, куди поїхав учитися, не мiг забути рiдного Днiпра, i широченнi плеса Балтики завжди нагадували йому величну рiку. I ось тепер в уявi пливли мiсячнi вечори, немов легкокрилi яхти. Притуляв Еолу до себе, а пам'ять догiдливо конструювала картини далекого минулого - такого далекого, що здавалося, нiби все те траплялось iз кимось iншим, а не з ним. Та хiба насправдi той хлопчина - вiн сам? Плинув час, i юнак поступово, але невiдворотно ставав iнакшим, i його попереднiй стан утримувався тiльки в пам'ятi, та й то втрачаючи i втрачаючи чiткiсть. Наукою встановлено, що за вiсiм рокiв у процесi асимiляцiї й дисимiляцiї замiнюються усi клiтини органiзму. Людина оновлюється фiзично. А її "я" - хiба воно незмiнне протягом життя? Tempora muntantur, et nos mutamur in illis!*

______________ * Час мiняється, i ми мiняємось з ним (лат.).

Враз його пройняла слабiсть, у вухах засичало, свiтло потьмарилось, i вiн почав хилитися, падати, провалюватись у якийсь темний хаос. Життєва сила полишила тiло, i воно скидалось тепер на якесь лахмiття.

Опритомнiвши, Нескуба побачив (спочатку - як у туманi, а потiм виразнiше), що й з Еолою сталося те саме: дружина впала на колiна, одна рука звисала до пiдлоги, друга лежала на ящику. Потер пальцями чоло, наче силкуючись щось пригадати.

- Що сталося? - торкнув Еолу за плече. Вона розплющила очi, нерозумiюче подивилася на нього. - Тобi погано?

- Я втратила свiдомiсть... - нарештi обiзвалася вона тихим голосом, в якому чулася тривога.

Нескуба пiдвiвся, допомiг їй встати.

- Слухай, - глянула йому в вiчi, - а чого... ми тут? Може, щось трапилось з кораблем? А де всi iншi? Я чогось боюсь, у мене в толовi все переплуталось..,

Нескуба також розгублено поглядав навколо. Тiсний, захаращений вiдсiк... Чого ж вiн тут опинився?

- Певне, я за тобою прийшов... Ну, звичайно ж, за тобою.

- А чого я сюди забралась?

- Хто тебе знає! Вам, жiнкам, iнодi стукне що-небудь у голову...

- А вам, чоловiкам, не стукає?

Перемовлялись упiвголоса, не можучи подолати остраху, не вiрячи, що на "Вiкiнгу" все гаразд.

"Щось тут не так, - думала Еола, виходячи з вiдсiку, - зi мною щось сталося, а вiн не каже..."

Нескуба тiльки чмихав - явно незадоволений з цiєї безглуздої ситуацiї. Добре, що хоч коридор порожнiй - анi душi. Де ж це видано бродити отак, невiдомо з якою метою по найдальших вiдсiках! Ще чого не вистачало...

Бурчав на Еолу, щоб i її заспокоїти, i самому позбавитись душевного сум'яття. А воно не полишало його, i думки борсались, як у тенетах. Пiшов по дружину... А чому не викликав по радiо? Та зрештою - чого вона забралася у той вiдсiк? Якесь божевiлля. Треба обмiркувати ситуацiю з психологом.

- Капiтане! - пролунало по всьому коридору. Нескуба аж здригнувся. Капiтане, ми чекаємо на вас у спортзалi.

Нескуба упiзнав голос астрофiзика Хоупмана, арбiтра матчу, i трохи оговтався. Зараз вiн сяде за шахiвницю, i все внормується. Ну, сталось короткочасне затьмарення свiдомостi чи навiть амнезiя*, то й що? Мабуть, наслiдок виснаження... Треба таки розпочати недоторканий запас, а то хлорела й хлорела, дiдько б її забрав... А найголовнiше: сконцентрувати волю, не розпускати нерви. Кожну, навiть найменшу дiю - пiд контроль свiдомостi!

______________ * Втрата пам'ятi.

До спортзалу Нескуба зайшов твердим, пружним кроком. Зал був заповнений, на пiдвищеннi за шаховим столиком уже сидiв Алк, поруч стояв Хоупман, а побачивши капiтана, ступнув навстрiч, потиснув руку i одразу ж пустив годинника. Бiлими грав Алк, i поки вiн думав над ходом, Нескуба окинув поглядом присутнiх. На втомлених лицях - зосередженiсть, очiкування i нiчого незвичайного. Стиха перемовляються жiнки, чоловiки зиркають на демонстрацiйне табло. Невже нiхто не помiтив його вiдсутностi? Правда, можна ж подумати, що вiн щось робив там. Еола сидiла в першому ряду i, здавалося, була цiлком спокiйна. Одне тiльки трохи непокоїло Нескубу: йому здалося, що таку сцену вiн уже бачив, переживав щось подiбне.

I оця шахова партiя iз взаємними загрозами нiбито знайома - чи сам колись грав, чи розглядав у збiрнику? Та як не напружував пам'ять пригадати не мiг. Це трохи нервувало, вносило розлад у настрiй. А, ще чого не вистачало!.. Аж головою труснув, щоб вiдiгнати непроханi, непотрiбнi зараз думки, якi заважали зосередитись.

Окинув поглядом шахiвницю, вивчаючи позицiю.

Передостаннiм ходом Алк узяв своїм бiлим ферзем на g7 - тепер у нього зайвий пiшак, та зараз вiн пошкодує, що взяв! Адже турою можна атакувати ферзя - i хоч вiддавай його за туру, хоч одержуй мат. Пiймався, хитрий Алче? Ану ж куди вiн зараз пiде? Мабуть, прийме ферзя... Так i є - iде на h6. Ох, i зухвалець!

Нескуба одразу ж вiдповiв: Тg8, i все єство його наповнилось передчуттям торжества. Механiзм пастки спрацював чiтко! Алковi не залишається нiчого iншого, як здатися. Але нi, вiн береться за ферзя i, сопучи, ставляє його на h3. Нескуба, не роздумуючи, взяв турою пiшака на g2.

- Шах!

Зал занiмiв, навiть жiнки перестали перемовлятися. Усi погляди зверненi на демонстрацiйне табло. Удар турою, певне, зломить Алка, примусить його капiтулювати. Але впертий бiолог узяв туру ферзем.

"Ах, ти так, - подумав Нескуба, - ну, то одержуй!" I напав другою турою на ферзя - Тg8. Бiлий ферзь гине, ну, а без ферзя...

Алк узяв другу туру з шахом - Ф:g8. Власне, кращого ходу в нього й не було. Ферзь пiшов за двi тури. Достатня компенсацiя.

Ентузiазм Нескуби почав спадати, зникати, як вода в пiску. Невже промахнувся? Кволою рукою, вже передчуваючи поразку, узяв конем ферзя. Алк негайно напав на його ферзя - Тf1-d1, i цим ходом доля партiї була вирiшена. Чорний ферзь iде за одну туру...

Нескуба, пересилюючи гiркоту поразки, зупинив годинника i потиснув Алковi руку. Той не змiг приховати своєї радостi - очi блищали, сяяли торжеством, губи аж сiпались, так хотiлося розсмiятися. I, мабуть, вiн пирхнув би смiхом, якби не пiдiйшов Хоупман. Як арбiтр, вiн, може, аж занадто серйозно привiтав "iз значним досягненням у проведеннi мудрої гри".

- Та помiркуйте про свою флору, - нiяково посмiхнувся капiтан, - а то сама хлорела...

Щось буркнувши у вiдповiдь, Алк подався до своєї оранжереї i там уже дав волю своїм почуттям. Тiшився, немов дитина,- шастав помiж арматурою, заглядав у склянi призми басейнiв, у яких погойдувалась зелена маса хлорели, i все приговорював:

- Оце всипав! Так i надалi треба. I тут хлорела не винна...

Раптом погляд його впав на квiтку - пелюстки розправились, набралися отiєї тендiтної пружностi, що пiдтримує форму. Дивовижно: яке життєве джерело наснажило цi нiжнi, прозорi пелюстки?

- Космiчна Алка, - прошепотiв ботанiк, - моя чарiвна Космiчна Алка!.. Пiд такою назвою ти ввiйдеш у ботанiчнi реєстри Землi...

Згадавши про далеку, назавжди втрачену Землю, Алк спохмурнiв. Сiв бiля своєї квiтки, торкав її пальцями, а думав про капiтана.

Оце якраз була нагода виступити з обвинуваченням... Майже всi зiбрались, i, мабуть, дехто й чекає... I вiн же збирався... Чому ж не сказав? Ну, та нiчого, не слiд гарячитись. Зрештою, може, його недогляд не такий уже й значний? Треба проаналiзувати все без найменшого упередження, об'єктивно. Iсторiя знає не один випадок несправедливих покар... Та й навiщо плекати в собi колючки зла? Вони ж колотимуть i тебе самого, та ще й боляче!..

Його поволi проймало почуття заспокоєностi, лагiдностi, коли i сам стаєш iнакшим, i зовнiшнiй свiт набуває теплiших вiдтiнкiв. Одразу ж почав вiдживлюватись, як оця космiчна квiтка; негативнi емоцiї вiдпливали, вiдкриваючи душу сонцю.

Згадав Еолу. На її чутливому обличчi з'явився болiсний вираз, коли Нескуба зазнав поразки. Аж губи їй пересмикнулися. Любить. Це, мабуть, дуже приємно, якщо тебе люблять. Це щастя... А хто ж тут, на космiчному кораблi, ощасливить його, Алка? Та нiхто й нiколи. Щастя вже розподiлено, час вiдмiряно. Скiльки там ще лишається, щоб цей невеличкий простiр, в якому вони себе замкнули, обернувся на металеву домовину? Час i Простiр - ось у чому суть...

Алк довго сидiв, замислено дивлячись на гiгантськi пелюстки своєї квiтки, нiби хотiв знайти в них вiдповiдь на запитання, якого не мiг сформулювати.

8

Нескуба знемагав, розпластаний на лiжку, тяжкий, немов уранова плита, сон душив, причавлював тiло, капiтан не мiг навiть пальцем ворухнути. Снилося, що вiн застряв у тiсному тунелi, важко навiть плечi розправити, кам'янi стiни стискуються, сiрий морок вибирає очi, i душу проймає жах безсилля. Промигнули чиїсь перекошенi злобою лиця, пропливло кiлька формул, серед них чiтко видiлялося гравiтацiйне рiвняння загальної теорiї вiдносностi, в якому матерiя пов'язана з геометрiєю простору - часу; далi все потемнiло, i Нескубi зробилося так лячно, що вiн застогнав. Раптом на плече лягла чиясь рука.

- Що з тобою?

Вiн прокинувся, але не зовсiм, ще не мiг орiєнтуватися, i тьмаве свiтло нiчного плафона лише дивувало його. А рука легенько торкала за плече, потiм доторкнулась до щоки. I раптом крик:

- Хто це?!

В голосi переляк i обурення. А скрикнула Еола - Гордiй одразу прочумався, розплющив очi. Дружина вiдсахнулась вiд нього, поспiшливо ховаючи руки за спиною. Проте погляду не вiдривала - придивлялась, наче вперше бачила його.

- Я питаю: хто це? - повторила вже трохи тихiше i ввiмкнула свiтло.

- Ти що, не впiзнаєш мене? - нарештi спромiгся Гордiй. - Еоло...

- Голос наче твiй, але ж ти зовсiм... - вагаючись, переборюючи сумнiв, говорила Еола,- ти зовсiм змiнився... Слухай... що за дурнi жарти?

- Оцього ще не вистачало: рiдна жiнка не впiзнає!

Нескуба хотiв рвучко пiдвестися, але це йому не вдалося. Тодi, спираючись на руки, ледве сiв, неначе пiсля тяжкої хвороби. Збiльшилось тяжiння? Але ж Еола рухається вiльно... I чого вона все дивиться на його груди? Що вона там побачила?

Нескуба несамохiть торкнувся рукою грудей i обiмлiв: борода! Невже борода?! Ухопив обома руками жорстке волосся, провiв донизу - борода сягала пояса. Ще не вiрячи, смикнув i скривився вiд болю. Нi, вона не приклеєна, вона справжня. За одну нiч вирiс отакенний вiник?!

- Еоло... Це якесь божевiлля... Лiг спати молодим, а прокинувся... Скiльки ж я проспав? - Гордiй поглянув на пружинний хронометр, вмонтований у стiнку поряд з вiдеофоном. Стрiлки показували 11 годин 13 хвилин бортового часу. - Хм... Одинадцять... А може, двадцять три?

- Годинник стоїть, - сказала Еола i сiла на лiжко, загортаючись у халат.

- Стоїть?

Гордiй схилив бородату голову до годинника.

- Так, час зупинився...

- Навпаки, - сказала Еола, - вiн мчить з космiчною швидкiстю. Якщо ми так постарiли за одну нiч... А сивини в тебе скiльки! Борода срiблиться. Ти менi нагадуєш святого iз стародавнiх iкон.

- А ти на святу аж нiяк не скидаєшся, - спробував пожартувати Гордiй, але жарту не вийшло, в голосi виразно почулося старече бурмотiння. - Та невже ж ми так постарiли?!

Нескуба iз жалем поглянув на дружину. Ой, леле! Зморшки попiд очима i бiля кутикiв безкровних вуст, обличчя - наче прив'яле яблуко. Спитав:

- Як ти себе почуваєш?

- Кепсько, - Еола провела долонею по обличчю, наче знiмаючи павутиння. - Отак, як ото напiвусохла вишня. Пам'ятаю, у нас...

Нескуба роздратовано махнув рукою:

- Сентименти, ремiнiсценцiї. Не на часi, зрозумiй.

Еола змовчала; зiбравши вузликом губи, стежила, як цей, зовсiм чужий дiдуган порпається бiля вiдеофона. Хоч як вiн не натискував на кнопки, екран мовчав, витрiщившись на каюту мертвим бiльмом. Почала й собi збиратися.

- Що ж це таке? - бубонiв собi пiд нiс капiтан. - Того бути не може, щоб атомнi батарейки вичерпалися. Вони ж на двадцять п'ять рокiв...

Квапливо надягнувши свою капiтанську форму, яка помiтно обвисала на ньому, Нескуба покрокував до командного вiдсiку. Роздратування i тривога поступово слабли, розвiювались.

За пультом сидiв, згорбившись, старезний космонавт, в якому Нескуба ледве впiзнав Павзевея. Де й подiлася його статурнiсть, його молодеча виправка... Запалi щоки, втомлений погляд колись таких жвавих очей i велика бiла лисина посеред голови.

"Поголився... - подумав Нескуба. - Встиг. Але чуприну наче метеоритом зчистило..."

Побачивши капiтана, Павзевей мерщiй узяв свого форменого кашкета, що лежав на пультi, i надягнув його по самiсiнькi вуха.

- Не треба, - капiтан махнув рукою, даючи знати, що зараз не до формальностей. - Що воно дiється, як ти гадаєш?

Павзевей устав, озирнувся, чи нiкого бiльше нема, заговорив глухуватим голосом:

- Що дiється? А дiдько його знає... Якщо ти перевiряєш мої зв'язки з реальнiстю, то... - Павзевей трохи пiдняв кашкета i провiв долонею по лисинi. - Скажу вiдверто: зi мною щось не в порядку... У мене, розумiєш, випадiння пам'ятi. Нiби ще вчора, заступивши на вахту, я був молодий, а зараз... I нiчогiсiнько не пам'ятаю. А це ж немалий вiдтинок часу... От наче промигнуло iз швидкiстю свiтла... I вже я лисий... - Вiн знову, пiднявши кашкета, погладив тiм'я - голе, немов екран. - Була мить, коли я подумав, що божеволiю...

- Заспокойся, друже, - Нескуба торкнувся його плеча. - Нiякої перевiрки, i ти цiлком здоровий психiчно. Я просто хочу розiбратися в ситуацiї. З нами всiма не все в порядку. Що показує локацiйний графiк?

- Поглянь, горловина покоротшала i розширилась. Чи це менi так тiльки здається?

- Нi, це справдi так, - замислено сказав Нескуба, уп'явшись очима в екран. - Скоро ми її пройдемо.

- Скоро? - гiрка посмiшка скривила заросле обличчя Павзевея. - Чи доживемо? Скiльки нам залишилось? Ти теж, капiтане, проклав курс до старостi - хiба не вiдчуваєш?

- Маєш рацiю: ми всi... якось раптово постарiли. - Капiтан схилився над панеллю внутрiшнього зв'язку, але як не натискував на кнопки, екран залишався мертвим. - Що сталося?

Павзевей знизав плечима.

- Не встиг перевiрити.

Нескуба мимохiть кинув погляд на оглядовий екран. Жодної цяточки, жодної iскорки - споконвiчна пiтьма, яка, мабуть, нiколи не знала, що таке промiнь.

"I в цiй чорнотi зав'яз "Вiкiнг"... - подумав Нескуба, вiдчувши подих остраху. - В який же простiр ми потрапили? Невже i досi кружляємо бiля колапсуючої зорi? Чи, може, тут нiчого й схожого нема?.. Можливо, то все лише химернi гiпотези..."

Чорний простiр гiпнотизував, притягував, неначе прiрва, жахав Нескубу своєю великiстю, налягав на душу тяжкою брилою. Нараз Нескуба вiдчув свою дрiбнiсть, свою нескiнченну малiсть супроти Всесвiту. Але то була тiльки мить. "Нащо менi всiлякi комплекси? - подумки обурився Нескуба. - Ще чого не вистачало! Треба дiлом займатися, а я..."

Струснув головою, розправив плечi, як мiг, постарався збадьоритись.

- Ну, от що, Павзевею, ти все-таки пильнуй бiля пульта, а я пiду побачу, як iншi. Та треба налагодити внутрiшнiй зв'язок.

- Гаразд.

Павзевей сiв на своє мiсце, знову скинувши свого красивого форменого кашкета i сяючи лисиною.

Капiтан, силкуючись ступати якомога твердiше, покрокував з командного вiдсiку.

Як i передчував, нiчого втiшного вiн не побачив. Нiкого з екiпажу не обминула старiсть - нi чоловiкiв, нi жiнок. Зарослi, зморшкуватi обличчя; в декого в очах переляк, розгубленiсть, безпораднiсть. I майже всiх охопила глибока депресiя. Гай, гай... Колись бадьорий, енергiйний колектив космiчного корабля перетворився на якийсь занедбаний пансiонат для пенсiонерiв. Особливо постраждало жiноцтво. Хоча Нескуба на собi вiдчув "феномен старостi", як подумки назвав те, що їх спiткало, проте йому було дуже прикро бачити, як час глибоко поорав їхнi обличчя, ще недавно такi милi та гарнi.

Дехто ще снiдав по каютах, а деякi, споживши належнi калорiї, сидiли в лабораторiях, але Нескуба не був упевнений, що вони щось там роблять: занадто вже старi й кволi.

Чимало кают були порожнi, i вони нагадували Нескубi покинутi гнiзда. Де ж їхнi мешканцi? Капiтановi все стало ясно, коли вiн зайшов до госпiталя. Невеличке овальне примiщення в серединi корабля було переповнене хворими. Коло них порались усi троє лiкарiв, серед них i Еола.

- Що за пошесть? - спитав Нескуба, i в голосi його вiдчувалась тривога.

- В основному анемiя, - вiдповiла Еола. - Даємо вiтамiннi препарати, але, сам розумiєш, цього недостатньо, потрiбне посилене харчування.

- Гаразд.

Нескуба ступнув до екрана, щоб одразу передати наказ, та, згадавши, що зв'язку нема, тiльки змахнув рукою.

- Ну, а Канторовi вже, мабуть, нiщо не допоможе, - прошепотiла Еола капiтановi на вухо i очима вказала на лiжко, де лежав скорчений фiзик. Блiда з синюватим вiдтiнком рука недужого затиснула вiхоть жовтаво-бiлої бороди. Нескуба одразу помiтив цi неживi кольори, насупився.

- Що з ним?

- Тяжкий випадок. - Еола вiдiйшла з Нескубою вiд лiжка недужого. Останнiм часом вiн тiльки те й робив, що пiдривав своє здоров'я...

- Конкретно, - нетерпляче перебив Нескуба.

- Дуже ушкоджена ендокринна система. Серцевосудинна також. Ми вживаємо всiх можливих заходiв... Нескуба пiдiйшов до Кантора, схилився над ним i обережно торкнувся плеча.

- Канторе... Чуєш, Канторе...

Фiзик не змiнив пози, лише клiпнули повiки i ледь зворухнулися губи може, хотiв щось сказати, але не змiг, не вистачило краплини енергiї.

- Чого ж ти, друже...

Спазм перехопив Нескубi горло, i вiн не змiг вимовити бiльше нi слова. Мовчки, навiть з якоюсь дивною цiкавiстю, дивився, як поволi зсуваються з Канторової бороди посинiлi пальцi, як западають, покриваючись сiрiстю, щоки i в очах залягає тiнь. Еола кинулась за шприцом, але це вже було непотрiбне. Капiтан скинув кашкета, може, з хвилину постояв, схиливши голову, а тодi, нi на кого не дивлячись, вийшов.

"Так, перша смерть... у космосi... - запульсувала думка. - Переступив межу Кантор... Ну, що ж, у свiй час кожен її переступить... У свiй час..."

Хотiлось якомога швидше дiстатися до каюти, впасти на лiжко i лежати, нi про що не думаючи. Ох, якi ноги важкi, нiби з чавуну...

"Е, починаю розкисати, - дорiкнув собi. - Ще чого не вистачало!.."

Змусив себе обiйти увесь корабель, щоб на власнi очi побачити кожен вiдсiк, майстернi, лабораторiї, склади. Спожив свою порцiю хлорели i тут же дав наказ про посилене харчування - старший кухар одразу ж узявся складати нове меню.

До командного вiдсiку Нескуба повернувся вкрай знесилений, важко опустився у своє командирське крiсло i кiлька хвилин сидiв, пiдперши голову руками.

- Внутрiшнiй зв'язок налагодили, - доповiв Павзевей, погладжуючи долонею лисину.

- Так... Добре... - Нескуба пiдвiв голову. - А що там було?

- Енергоблок. Батарея вичерпалась.

- Атомна батарея? - скинув бровами Нескуба.

- Так.

- Перевiрити причину. Атомна батарея... Неймовiрно!

- Причина одна - час. - Павзевей знову торкнувся лисини i вiдсмикнув руку, наче йому припекло.

Нескуба якусь мить мовчав, потiм ввiмкнув мiкрофон i, дивлячись на своє зображення на екранi (достеменний дiд!), заговорив:

- Товаришiв Хоупмана, Iдерського, Iлвалу, Лойо Майо прошу зайти до мене.

Коли психолог i фiзики з'явилися, - по-старечому повiльнi, неповороткi, - Нескуба довго клiпав очима, поки розрiзнив їх.

"Ох, i постарiли... - щемливий жаль ворухнувся в Нескубиних грудях. Мабуть, вiдчувають своє тiло, як чийсь поношений одяг. Так само, як i я... Ми ж не встигли звикнути до старостi... Певно, в кожного млоїться на душi що то з нами буде?"

- Не знаю, як i назвати нашу зустрiч, - розвiв руками. - Симпозiум? Колоквiум? Чи невеличка наукова конференцiя? Нам треба проаналiзувати ситуацiю. При цьому, я вважаю, не грiх дати волю фантазiї, Чим бiльше буде висунуто iдей, тим краще. На цiй основi, сподiваюсь, нам удасться хоч трохи пояснити... задачу, в якiй майже всi параметри невiдомi. Вiльна дискусiя дозволить нам вiдiбрати рацiональне зерно i зробити правильнi висновки. Починайте, Хоупман, вам слово.

Астрофiзик сiпнувся, щоб пiдвестись, але Нескуба нетерпляче махнув рукою, мовляв, не до церемонiй.

Хоупман пiдвiв голову i окинув присутнiх втомленим поглядом. Потiм час вiд часу позирав на чорний овал оглядового екрана i говорив упiвголоса, наче остерiгаючись когось стороннього:

- Останнiм часом на "Вiкiнгу"... дiється щось незвичайне. Окремi моменти можна пояснити хiба що... порушенням закону причинностi. А що як ми потрапили в таку систему координат колапсуючої зорi, яка характеризується... щiлинами в часi? Бо як iнакше пояснити перервнiсть у наших дiях? Я, наприклад, нiяк не можу пригадати, яким чином опинився бiля гравiтацiйного трансформатора...

- А ми з Еолою отямились у "Всякiй всячинi", - обiзвався Нескуба. Пам'ятаєте, якраз перед матчем? Досi не можу збагнути, чого ми там були i як туди дiсталися.

- Може, це провали пам'ятi? - кинув реплiку Iлвала.

- Можливо, - погодився Нескуба. - Але яка причина? Адже цих дивних провалiв зазнали майже всi. А от якщо прийняти припущення про щiлини в часi, тодi все стане на мiсце.

- А оце наше постарiння? - обернувся вiд пульта Павзевей. - Перед сном екiпаж був молодий... Не могли ми справдi проспати... майже сорок земних рокiв i лишитися живими!

- А чому ви назвали саме цю величину? - спитав Лойо Майо.

- Акумулятори живлення внутрiшнього зв'язку, розрахованi на п'ятдесят рокiв, цiлком вичерпались. Довелося мiняти пластини.

- Так, це вже щось iнше, - роздумливо сказав Iдерський. - Щiлиною це пояснити не можна. Навпаки, тут, очевидно, вiдбулося ущiльнення часу, велике його пришвидшення.

- Виходить, за вiсiм годин - сорок рокiв? - пробубонiв Нескуба. - Ще цього не вистачало!

- Теоретично, в просторi, який Iнтенсивно стискується, час може летiти з нескiнченно великою швидкiстю, - сказав Хоупман. - Тисячолiття можуть промайнути за одну коротку мить, цiлi тисячолiття. Так що нам... в цьому розумiннi пощастило.

- Справдi, - зiтхнув Павзевей, - якби з такою швидкiстю...

- То ми б отут не сидiли i не обговорювали б парадокси часу i простору, - iронiчно усмiхнувся Iлвала.

- Це вже так, - хитнув головою Iдерський. - На тисячу рокiв нас би не вистачило.

Аж тепер Нескубi трохи вiдлягло вiд серця: жартують, усмiхаються значить, не все втрачено. Заговорив розважливо, нiби мiркував уголос:

- Колапсуюча зоря, простiр, замкнутий на себе... Всi ми зiйшлись на тому, що "Вiкiнг" потрапив у гравiтацiйну пастку чорної дiрки. Але от минуло досить часу...

- Понад сорок рокiв, - докинув Павзевей.

- Так, - хитнув головою Нескуба, - понад сорок рокiв, а ми все падаємо i падаємо... Чи одержано якiсь новi характеристики... цього об'єкта?

- Самої зорi як такої досi намацати не вдалось, - сказав Лойо Майо. - А от конфiгурацiя неба дуже змiнилася. Галактики стягуються докупи. Усi видимi галактики.

- Стягуються докупи? - перепитав Нескуба, i рiденькi брови його скинулися вгору. - Наслiдок швидкостi "Вiкiнга"?

Лойо Майо потер пальцями чоло, нiби хотiв розгладити зморшки. Сказав роздумливо:

- Нi, наша швидкiсть тут нi до чого... Тобто вона якоюсь мiрою... Але це не головне. Очевидно, мiняється геометрiя простору. Ми заглибились у таку частину Всесвiту... де можливi парадоксальнi явища. Втiм, висновки робити ще рано, спостереження продовжуються.

Iдерський теж був такої думки:

- Треба провадити спостереження простору всiма наявними засобами, щоб охопити не лише Метагалактику, а й елементарнi часточки. Якнайширший спектр спостережень - ось що дасть нам змогу розiбратися в новiй картинi свiту.

Дослухаючись до мiркувань учених, Нескуба намагався втiлити їхнi абстракцiї у якiсь конкретнi образи, пробував уявити отi "щiлини в часi", викривлення простору, його замикання на себе, мигтючий плин часу... I нiчого не виходило. Уява оперувала звичними образами евклiдового простору i не могла збудувати нiяких iнших конструкцiй. Звичайно, Нескуба розумiв, що тут може послугуватися лише математичне мислення, що абстракцiї треба ловити сiткою формул, i все одно вiдчуття отiєї невидимої перепони, яка обмежувала уяву, гнiтило душу.

У дверях з'явилась жiноча постать, i вiн, придивившись, впiзнав Еолу. Дружина причовгала до нього, прихилилась до вуха:

- Уже спорядили.

- Що? - не второпав Нескуба.

- Кантора спорядили, кажу.

- Ага, так... - Невблаганна дiйснiсть нагадувала про себе, вимагала свого, i вони мусили облишити принадну сферу гiпотез. Нескуба пiдвiвся. - От що, друзi, настав час попрощатися з Кантором...

Iдерський скинув головою, на очах йому зблисли сльози.

- Невже... Кантор... - прошепотiв, благально дивлячись на Еолу. - Невже вiн...

Еола мовчки похитала головою i подалась до виходу. Iдерському здалося, що то посунула зловiсна тiнь.

- Так. - Нескуба обвiв поглядом своїх товаришiв. - Першi похорони в космосi...

Один по одному вони, пересилюючи втому, рушили з командного вiдсiку, лише Павзевей горбився за пультом.

9

Лойо Майо поклав перед капiтаном чорну фотографiю i заклав руки за спину. Мовляв, дивися, чи розпiзнаєш, що тут є? Очi йому сухо зблискували.

Нескуба схилився над тiєю карткою, але, як не напружував зiр, нiчого не бачив, окрiм рiвномiрної чорноти. Протер очi пальцями - ефект був той самий: темрява, i жодних слiдiв руху.

- його безкiнечнiсть космос?

Астроном кивнув.

- Я такої мови не розумiю, - пiдвiв голову Нескуба. - Може, доповните цей негатив словами?

Лойо Майо переступив з ноги на ногу, провiв язиком по сухих губах.

- Це... таке... розумiєте... вражаюче вiдкриття...

- Я тут нiчого не бачу,- знизав плечима Нескуба.

- Перепрошую... - Лойо Майо заметушився, мацаючи кишенi комбiнезона. З однiєї вiн таки витяг те, що шукав. - Ось, будь ласка, - подав капiтановi лупу i вказав пальцем на праву половину фотографiї. - Подивiться сюди.

Нескуба почав нацiлювати лупу, то наближаючи, то вiддаляючи її вiд фото, проте знову нiчого не знаходив. "Химернi люди цi астрономи, - думав капiтан, - завжди щось пiдсунуть... Якийсь вiн екзальтований.."

- Бачите? - нетерпеливилось Лойо Майо. - Ось де вона. - Астроном простяг руку i торкнувся фотографiї тремтячим пальцем. - Одна-єдина крапочка в усьому просторi.

Нескуба навiв на це мiсце лупу i аж тепер помiтив малюсiньку бiлу цяточку,

- Хiба це не подряпина?

Лойо Майо хмикнув, трохи ображено вiдповiв:

- Технологiя у нас на висотi... А цей унiкальний документ має епохальне значення. Тут зафiксована уся наша Метагалактика - Всесвiт, з якого ми вилетiли...

- Оця свiтла крапочка? - перебив його патетику Нескуба.

- Вона, - хитнув головою астроном. - Звичайно, при дуже великому збiльшеннi.

- Хiба ми вiдлетiли так далеко? - з острахом у голосi спитав Нескуба. Та на таку вiдстань не вистачило б життя тисячi поколiнь!

- Вiдстань тут, може, й невелика. Як на космiчнi масштаби, це - поряд. Суть у розмiрах нашої Метагалактики. Ми бачимо її збоку, розмiр її становить мiкроскопiчну частину сантиметра: десять у мiнус тридцять третьому ступенi.

Нескубинi брови зiйшлися докупи, чоло прорiзали зморшки. Що це вiн городить? У мiнус тридцять третьому ступенi? Це ж нуль цiлих, за ним ще тридцять два нулi й одиничка. Чи вiн при своєму розумi, цей Лойо Майо?

- Це парадоксально, але...

- Але факт? - пiдхопив Нескуба i пильнiше поглянув на свого спiвбесiдника. Той не витримав погляду, вiдвiв очi вбiк, губи йому пересмикнулись, наче хотiв щось сказати, але не наважився.

"Ну, ясно: психiчний розлад, - подумав Нескуба. - В умовах безкiнечних стресiв не диво й звихнутися... Тривожно-манiакальний стан..."

Лойо Майо пояснював далi:

- До такого парадокса спричинилася велика концентрацiя маси, що з неминучiстю викликало викривлення простору...

У глибинi оглядового екрана капiтан помiтив купку золотих цяточок далекi зорi посилали йому на сiтчатку вiсть про своє iснування.

- Настав момент, коли простiр замкнувся... - провадив Лойо Майо.

- I тепер мiльярди зiрок спресувалися в одну елементарну частку, чи не так?

- Нi, тут не те. Нашi Галактики мiстяться в оцiй елементарнiй часточцi.

- Ай-я-яй, - скрушно похитав головою Нескуба, - бiдолашнi Галактики... I наша Земля там, людство, цивiлiзацiя... Чи не затiсно їм у такому об'ємi? Та ви не горюйте... - Удавано усмiхаючись, капiтан пiдвiвся, поклав руку на плече астрономовi. - Ну ж бо, вище голову! Ми теж не спресувались в який-небудь електрон, а лишаємось людьми!

- Ми вискочили звiдти... - нiяково сказав Лойо Майо, вiдступаючи вiд Нескуби. - Розумiєте - вискочили через горловину так званої чорної дiрки, так що... нам безпосередньо загрози... поки що... Не треба хвилюватися...

"Це вiдкриття травмувало капiтанову психiку, - подумав астроном, - бач, як зреагував... Не треба було так прямо... як лазером у голову... Може, викликати Iлвалу?"

- Я не хвилююсь, - сказав капiтан. - Але ж ви самi кажете: явище парадоксальне... Ну, гаразд, iдiть уже вiдпочивати, а зорi... зорi тим часом ще можуть висипатись iз тiєї гравiтацiйної пастки, i все стане на свої мiсця.

Лойо Майо позадкував до виходу, пiдозрiливо поглядаючи на капiтана. Здогадався, що той думає про нього, i це тiльки пiдтвердило його власне припущення про капiтанову психiку: адже божевiльнi вважають хворими всiх, окрiм себе.

- Так, так, - бурмотiв астроном, - ви теж вiдпочиньте... Усi ми перевтомилися до краю.

Нескуба iшов за ним до самiсiнького виходу, заступаючи собою екран, i все непокоївся: "Хоча б вiн не помiтив зоряного скупчення, хоча б не помiтив..." Зачинивши масивнi дверi, зiтхнув, провiв долонею по чолу i повернувся на своє мiсце до пульта. Чорне фото, принесене астрономом, чомусь непокоїло, муляло око, i вiн рiзко вiдсунув його вбiк. Яка нiсенiтниця Метагалактика в елементарнiй часточцi! Велетенська маса замкнула простiр... А промiнчик? Як вiн мiг вирватись? Оце нафантазував! Гра хворої уяви i бiльше нiчого...

Перевiв погляд на оглядовий екран i аж усмiхнувся. Ось вiн - Всесвiт! Виринає нова Галактика, а вiн плете про якусь елементарну часточку... Ну, ясно - звихнувся бiдолашний.

Нескуба з'єднався з каютою Iлвали, та психолога не було. Передав радiовиклик по всьому кораблю, i хвилин через десять Iлвала з'явився.

- Поглянь, - капiтан вказав на чорне фото i пiдсунув лупу. - Це принiс Лойо Майо.

В очах Iлвали мигнув усмiх.

- Знаю, я оце був у нього.

- Ну, як вiн?

- Тривожиться, що травмував твою психiку.

Тепер i Нескуба засмiявся, його широка, як вiяло, борода задрижала.

- Який же ти ставиш дiагноз? Чи не pseudologia fhantastika?* Шкода, якщо такий учений...

______________ * Фантастична псевдологiя (грецьке) - розповiдь про подiї, яких не було в дiйсностi, при щирiй переконаностi в їх iстинностi.

- Не квапся з висновком, Гордiю. - Iлвала сiв поруч капiтана, повертiв фотографiю в пальцях. - Це ж документальний знiмок, i вiн мiстить iнформацiю...

- Яку? - прохопився Нескуба. - Про що?

- Про структуру Всесвiту. Нескуба вирячив на нього очi:

- Що тут дiється! I ти тiєї самої спiваєш?

- Бачиш, капiтане, вони там, в обсерваторiї, не припиняли спостережень нi на мить. Чому ж не довiряти...

- Ось чому! - Нескуба рiзким рухом правицi вказав на оглядовий екран, де було добре видно зоряне скупчення. Та на Iлвалу це не справило враження.

- Я не астроном i не фiзик, отож дискутувати з тобою не збираюся. Викликай фахiвцiв, а я послухаю, менi цiкаво, що вони скажуть.

Нескуба ошелешено поглянув на психолога, знизав плечима, мовляв, не чекав од тебе такого, але нехай буде по-твоєму, i схилився над мiкрофоном внутрiшнього зв'язку. Насамперед запросив астрофiзика Хоупмана, потiм звернувся до Iдерського i, звичайно, до астрономiв. Лойо Майо з'явився iз своїм колегою - сухорлявим Олександром Осиповим, який увесь час насуплював брови. Сам Лойо Майо здавався спокiйним, ледь не байдужим, але по тому, як затремтiли його пальцi, коли вiн брав "чорну фотографiю", Нескуба зрозумiв, що той погамовує свої емоцiї. Але що його хвилює? Чи оте несподiване "вiдкриття", чи обговорення, на яке вони зiбрались?

- Ну, що ж, товаришi, хоча перед нами вiчнiсть, гаяти часу не будемо. Капiтан скупо усмiхнувся i продовжував стриманим, рiвним тоном: - Ви, певно, вже трохи чули про астрономiчну сенсацiю, отож виникла думка обмiркувати її разом. Прошу вас, Лойо Майо, поiнформувати товаришiв докладнiше.

Астроном обвiв присутнiх якимось дивним поглядом, наче побоюючись, чи зрозумiють його, чи, може, сприймуть як маячню. Тремтячими пальцями пiдняв угору фотокартку i сказав:

- Оце портрет нашого Всесвiту, останнiй портрет... Зовнiшнi розмiри всiєї нашої Метагалактики, - Лойо Майо iронiчно скривився,- колишньої нашої Метагалактики - зараз становлять 10-33сантиметра. - Поклав картку на лискучий пластик пульта керування, передихнув. - Мусимо це усвiдомити, прокладаючи дальший маршрут... Коли б я сам одержав такi наслiдки, то подумав би, що збожеволiв. Але ж ми спостерiгали космос разом iз Олександром Осиповим...

Усi присутнi, навiть i Нескуба, слухали iнформацiю Лойо Майо як завороженi. Метагалактика - в елементарнiй часточцi! Мiльярди мiльярдiв зiрок, планет... Незлiченна енергiя, емоцiї, думки, минуле i майбутнє жива, бурхаюча матерiя... Та як усе це може вмiститися у мiкроскопiчному об'ємi?

Нескубина уява, зрештою, здоровий глузд противилися, не сприймали такого парадоксального припущення.

Коли Лойо Майо замовк, усi були такi приголомшенi, що в першi хвилини нiхто не мiг здобутися на слово. Потiм заговорили водночас, i Нескубi довелося пiдвищити голос, закликаючи до порядку.

Бiля комп'ютера умостився Хоупман, маленький такий, зiщулений дiдок, i на екранi побiгло мереживо формул, якi неможливо було заперечити. Аналiтичний розум астрофiзика вражав тонкою логiкою мислення. Формула Всесвiту розросталась, неначе якесь химерне дерево, i її символи-значки, такi нiкчемнi самi по собi, зiбранi в систему, набували фантастичної сили. Вони стискували, спресовували Метагалактику в отой квант простору, який виражається величиною 10-33 сантиметра. Макрокосм у мiкрокосмi, безкiнечне в кiнечному! Хоупман, вказуючи на екран комп'ютера, списаний формулами, нагадав, що такi космологiчнi iдеї були висунутi ще в двадцятому столiттi, що дехто вважав це грою розуму на тему: "Що сталося б, якби було отак..."

- Тепер ми бачимо, що це не розумовi конструкцiї, а сама реальнiсть, втомленим голосом закiнчив астрофiзик.

- Реальнiсть... - тихо повторив Нескуба, розгублено поглядаючи на своїх товаришiв. - А ото що - хiба не реальнiсть? - вказав на зоряне скупчення у лiвому верхньому кутку оглядового екрана. Голос його звучав трохи роздратовано. - Що ж то по-вашому?

Нараз стало тихо-тихо, погляди ковзнули по великому оглядовому екрану та й прикипiли до свiтних цяток. Хоупман знизав плечима:

- То, певне, iнший Всесвiт розкривається перед нами. Космiчний Гольфстрiм виносить нас у новий простiр.

- А що ви на це скажете, Iдерський?

Фiзик трохи помовчав, збираючись з думками.

- Що ж, цi твердження не суперечать теорiї i, як бачимо, пiдтверджуються дiйснiстю. Мусимо перебороти iнерцiю мислення... Свiт незмiрно складнiший, анiж ми уявляли досi, як у розумiннi структури, так i щодо фундаментальних законiв...

Iдерський поворухнувся i... поплив у повiтрi. У тiй же самiй позi наче сидiв на невидимому стiльцi.

- Обережно! - вигукнув капiтан. - Тримайтесь за сидiння!

Та його застереження спiзнилося: усi, окрiм його самого та Осипова, який встиг учепитись за пiдлокiтники, опинилися пiд бiлим пластиковим куполом. Безпорадно борсаючись, то збивалися докупи, то розлiталися в рiзнi боки. Один бурчав, той вигукував, iнший - смiявся, - усi були в станi ейфорiї, навiть Осипов перестав хмуритись. Невагомiсть! Тенета гравiтацiї порвались. Невагомiсть - це ж порятунок! Невагомiсть - як це прекрасно!

Капiтан, спостерiгаючи своїх товаришiв, що плавали, наче риби в акварiумi, вiдчув якусь млость у всьому тiлi, легке запаморочення. Перед очима тремтiв сизий серпанок. Нескуба силкувався зосередитись на цьому явищi, але безуспiшно: кожної даної митi вiн забував, про що думав щойно. Пам'ять стиралася i, природно, самого цього процесу зафiксувати було неможливо. Нескуба не мiг навiть помiтити, як вони всi молодiли, як хвилина за хвилиною вкорочувались їхнi вуса, бороди, а потiм i зовсiм зникли; як темнiшало їхнє волосся, а Павзевеєва лисина бралася густою щетиною. Кожен вiдчув пружнiсть у м'язах, бадьорiсть в усьому тiлi. Увесь екiпаж помолодiв - i жiнки й чоловiки фiзично стали такими, якими були десь на сьомому роцi польоту, коли потрапили в Космiчний Гольфстрiм. Ще один зигзаг Часу, i зигзаг, щасливий для наших мандрiвникiв: до них вернулась молодiсть, здоров'я, бажання жити i працювати.

10

Помолодiлий, сповнений енергiї, Гордiй Нескуба у вiльнi вiд вахти години не мiг усидiти в своїй каютi. То йшов до Лойо Майо та Осипова, щоб припасти до окуляра телескопа: "Мусимо вiдкрити планетну систему!", то заходив до клубу подивитися новий фiльм, знятий на "Вiкiнгу", але найбiльше часу вiддавав електроннiй пам'ятi корабля. Прослухував те, що надиктував сам чи його помiчники. Еола з цього дивувалася, пробувала навiть випитати, до чого вiн дошукується, але Гордiй тiльки рукою змахне, винувато усмiхнеться i нiчого не скаже. Та цi гримаси не могли приховати вiд чутливої дружини його внутрiшнього неспокою, ба навiть тривоги. Щось мучило капiтана, вiдбирало сон, аж помарнiв чоловiк, пiд очима залягли синцi. Нарештi Еола не витримала. - У тебе виснаження нервової системи, Гордiю, треба обов'язково...

Нескуба щось буркнув нерозбiрливе, та Еола не вiдступилася: її охопила тривога.

- Ти поводишся... безвiдповiдально!

- Як? - усмiхнувся Нескуба.

- А що ж, у тебе симптоми нервового захворювання, треба лiкуватися, вiдпочити...

- Може, подамся на Ризьке узбережжя? Море, лiси, рiчка, пiсок, червононогi чайки i дзьоби червонi, на головах попелястi косиночки...

- Я йому серйозно, а вiн жартує.

Нескуба зiтхнув, обличчя його набрало серйозного виразу.

- Мабуть, ти маєш рацiю, Еоло. Справдi, нервове виснаження... Але ж мушу я дiзнатися, де подiлася людина?

- Про що ти? - злякано вигукнула Еола.

- Кантора нема.

- Якого Кантора?

- Фiзика. Забула? Енергiйний такий, з котячими очима...

- Той, що працює з Iдерським?

- Працював...

- Де ж вiн подiвся?

- Нiхто не знає. Електронну пам'ять я вже прослухав кiлька разiв нiякого слiду!

- А як вони... з Iдерським? - насторожено спитала Еола.

- Злочин виключається.

Еола почервонiла: справдi, як вона могла таке подумати?

- Та, звичайно... це я так... Але де ж вiн мiг подiтися? Може, забрався в який-небудь закуток, а там трапився сердечний приступ чи iнсульт... Мало що може статися...

- Я оглянув увесь корабель.

- Слухай, а чому ти досi тримаєш це в секретi? Чому б не оголосити всьому екiпажу?

- Саме це я й хочу зробити зараз.

Нескуба тут же, не виходячи з своєї каюти, ввiмкнув сiтку внутрiшнього зв'язку i оголосив про зникнення Кантора. Попросив усiх по-можливостi допомогти в пошуках.

Еола порадила повторити, i вiн ще двiчi передав це повiдомлення, вимовляючи кожне слово якомога спокiйнiше. Це була певна ознака, що вiн дуже хвилюється.

Як i слiд було сподiватися, звiстка про зникнення одного з них збудоражила увесь екiпаж корабля. Шукали скрiзь, нишпорили по всiх закутках, та Кантора нiде не було. Скафандри для виходу в космос були на мiсцi всi до одного - в кожнiй каютi, робочих примiщеннях i запаснi комплекти, затиснутi у спецiальних коридорних нiшах. I його, Канторiв, скафандр звисав металiчною головою у затискувачi. Отже, в космос вiн не виходив!

Нескуба побоювався: ану ж виникнуть пiдозри? Проте моральний дух екiпажу витримав це випробування з честю. Ото тiльки й того, що Еолина реплiка, та й то наодинцi з ним.

I все ж таки: що сталося з Кантором?

Капiтана мучила невiдомiсть, тривога млоїла серце. Та ще й те: на кораблi, очевидно, сталася трагедiя, i нi вiн, анi хто iнший нiчого не чули, не бачили, не знають! Що це - колективне випадання пам'ятi? Масове навiювання? В голову лiзли всiлякi фантастичнi думки, в яких фiгурували навiть якiсь таємничi iнопланетяни i т.п.

Та ось нарештi гримнув грiм! Перший пiлот Саке Мацу перевiрив розвантажувальний вiдсiк i одразу виявив: однiєї з "портативних" ракет немає... Усi зiйшлись на тому, що Кантор у станi афектацiї чи якоїсь психiчної кризи покiнчив самогубством, викинувшись у космос. Так було записано i в електронну пам'ять "Вiкiнга" - покiнчив самогубством. I коли б хто сказав капiтановi Нескубi, чи астронавiгаторовi Павзевею, чи навiть психологу Iлвалi, що вони самi "поховали" Кантора в космосi, що пiлот Саке Мацу вмикав спусковий механiзм, який виштовхнув ракету з мертвим Кантором назовнi,- коли б хтось мiг це сказати,- вони б нiзащо не повiрили. Та про це нiхто й нiколи їм не розповiсть, хiба, може, ввi снi з'явиться щось невиразне, примарне, щоб одразу ж i зникнути.

Сум'яття, викликане такою несподiваною i зовсiм незрозумiлою смертю фiзика, потроху вляглося, екiпаж "Вiкiнга" набирав звичного ритму роботи. Тривалий час точилася дискусiя про напрямок польоту. Куди летiти? З якою метою?

Було вирiшено скликати нараду. До рубки керування зiйшлися всi, окрiм тих, що на вахтi.

Перше слово Нескуба надав астрономовi:

- Лойо Майо пильнує космос, дружить iз Галактиками, - лагiдно посмiхаючись, сказав капiтан. - От i послухаємо, яка його думка.

- Ми з тутешнiми свiтилами ще не встигли зазнайомитись, - у тон капiтановi сказав астроном. - Але вже маємо досить широку програму дослiджень... За попереднiми даними, - вони ще потребують перевiрки, "Вiкiнг" виринув у цей, сусiднiй, Всесвiт поблизу центрального району Галактики, отже, напрямок вiд її ядра обiцяє максимальну рiзноманiтнiсть об'єктiв для спостереження i вивчення.

Капiтан бачив: навiть вiд самої цiєї думки астроном був у захватi, очi його сяяли якимось лихоманковим блиском.

- Пояс життя, - трохи навiть урочисто проголосив Лойо Майо, - завжди розташовується на периферiї Галактик. Якщо ми навiть не натрапимо на планету, придатну для колонiзацiї, то зробимо не одне вiдкриття, що збагатить науку про Всесвiт.

"Фанатик науки, йому аби вивчати, найцiннiший для нього сам процес вивчення, - подумав Нескуба, слухаючи тираду Лойо Майо. - А навiщо всi цi спостереження, коли вони не наближаються до Землi?"

Осипов пiдтримав свого колегу:

- Звичайно, вiсь вiд центра до периферiї Галактики найперспективнiша...

"I цей туди ж, - подумки коментував Нескуба, поглядаючи на суворе обличчя промовця, на острiшки його брiв, зсунутi над перенiссям... - Мабуть, вони обидва втратили надiю на повернення. А що з тих знань, коли їх не можна передати людству? Певне, для астрономiв спостереження космiчних тiл - це форма i сенс iснування, але... чи не вузько? Людство - ось альфа i омега нашого життя!"

Планетолог Сiагуру, звичайно, обстоював "планетну програму".

- Окрiм своїх, Сонячних планет, людина досi ще не побувала нi на яких iнших. Може, в цiй Галактицi нам пощастить?

"Не дуже ти нудьгуєш за своєю Африкою, - думав Нескуба. - Його, бач, ваблять чужi планети..."

Коли Сiагуру скiнчив свою пiсню, капiтан окинув поглядом присутнiх i не без досади вiдзначив, що багато хто симпатизує планетологовi, а в очах iнших проглядає байдужiсть i безнадiя. I фiзик Iдерський, i бiолог Алк, i астронавiгатор Павзевей, i навiть психолог Iлвала були якiсь iнертнi на вигляд, здавалось, їх зовсiм не цiкавить тема дискусiї.

Нескуба все ж таки сподiвався, що до нього приєднається бiльшiсть, а щодо пiдтримки з боку Павзе-вея та Iлвали не мав нiякого сумнiву.

- Скажу одразу, товаришi, що з пропозицiєю нашого... астроблоку я погодитись не можу, - почав Нескуба, позираючи на зоряне скупчення, що срiблилось на оглядовому екранi. - Мусимо усвiдомлювати себе частиною людства...

Капiтан доводив, що летiти треба якраз в напрямку до ядра Галактики. Це дасть хоч невеличкий шанс натрапити на "чорну дiрку", яка допровадила б їх у свою Галактику. Вiн розвивав гiпотезу про обмiн матерiєю помiж Всесвiтами-сусiдами.

- Якщо "Вiкiнга" винесла в цей Всесвiт гравiтацiйна течiя Космiчного Гольфстрiму, то чому не припустити, що десь є i зворотний рух? Як ви вважаєте, Iдерський?

Заручитися пiдтримкою фiзика Нескуба вважав дуже важливим.

Iдерський поворушив пальцями на пiдлокiтниках, потiм торкнувся защiпки еластичного пояса, що втримував його на крiслi, нарештi пiдвiв голову:

- У принципi я з вами цiлком згоден, капiтане...

- Це вже добре, - квапливо обiзвався Нескуба, окинувши його теплим поглядом. - Я так i сподiвався.

- ...Але тiльки в принципi, - похитав головою Iдерський. - Так, менi теж iмпонує гiпотеза про взаємний обмiн матерiєю мiж сусiднiми Свiтами. Цiлком можливо, що саме так воно й є. Але у ваших мiркуваннях вiдсутня навiть згадка про... час i вiдстань. Ви тiльки прикиньте - i одразу переконаєтесь, що коли б перед нами була ще тисяча рокiв життя, то й тодi ми не наблизилися б до ядра цiєї Галактики на якусь помiтну вiдстань. А камер анабiозу на "Вiкiнгу" нема.

- А може, до того тунелю кiлька мiсяцiв польоту! - кинув реплiку Нескуба, розчарований мiркуваннями Iдерського. - Може, тут рукою подати!

Iдерський видивився на капiтана, поплямкав губами i вибачливо всмiхнувся:

- Ви менi даруйте, але це вже, знаєте, ворожiння. Може, близько, а може, недосяжно далеко - це не науковий пiдхiд до проблеми.

- Що ж ви пропонуєте? - холодно спитав Нескуба, уже шкодуючи, що вирвалось оте "може".

- Я вважаю: треба промацувати простiр за допомогою гравiметрiв, i коли виявиться гравiтацiйний осередок, прямувати до нього.

- Так, гравiметричнi дослiдження треба провадити безперервно, погодився капiтан. - Але їхнiй ефект мiг би бути значно бiльшим, коли б "Вiкiнг" рухався у напрямку ядра.

- Iмовiрнiсть тут не набагато вища вiд нуля, - не поступався фiзик. - А от пошуки в "поясi життя", як висловився Лойо Майо, вiдкривають бiльшу перспективу. Висадившись на котрiйсь iз планет, а вони тут, безперечно, явище не рiдкiсне, ми тим самим утвердимо, закрiпимо найдальшу межу земної ноосфери*. Хiба це не велична мета?

______________ * Ноос (грецьк.) - розум.

- Не бачу нiякої величi в тому, щоб вiдмовитись вiд усього людства, сказав Нескуба. - Наше iснування втрачає сенс.

Деякий час усi мовчали. Капiтанова реплiка змусила багатьох замислитись.

- Як на мене, - обiзвався психолог Iлвала, - то напрямок до ядра видається перспективним. Збiльшується iмовiрнiсть попадання, а найголовнiше - з'являється орiєнтир, мета, до якої слiд прагнути. Маю на увазi те, що нагадав капiтан, - наш Всесвiт, рiдну Землю...

Нескуба слухав Iлвалу, i настрiй його кращав з кожним словом психолога. Може, таки вдасться переконати упертi голови!

Услiд за їлвалою пiдтримав капiтана Павзевей. Але астрофiзик Хоупман... Цей вважав, що пошуки зворотного тунелю - справа цiлком безнадiйна, i вiд неї треба вiдмовитись iз самого початку, щоб потiм не зазнати гiркоти невдачi й розчарувань.

- Ви кличете нас у примарний свiт iлюзiй, але той, хто не зважає на реальнiсть, неминуче зазнає краху.

"От тобi i Хоупман, - з прикрiстю думав капiтан, - отакий маленький, кволий чоловiчок, а розговорився - Цiцерон!"

- Тут капiтан i психолог дуже красиво говорили про "Рiдну Землю", певне, цi слова в них з великої лiтери, - зворушливо говорили. Справдi, хто з нас не хотiв би повернутися додому - пiд шатро голубого неба, у сферу звичного тяжiння? Хто не хотiв би з'єднатися з людством, яке, певно, досi вже пiднялося на ще вищий щабель. Та погляньмо правдi у вiчi. Де наш Всесвiт? Де наша Земля? Чи є хоч найменший шанс повернутися? Хоч один з мiльйона, ба навiть мiльярда? Можна з певнiстю сказати: немає. Ми назавжди втратили Землю, вiд неї нас вiддiляють океани Часу...

"Говори, говори, безкрилий чоловiче... - хмурився Нескуба. - Яке ж то життя без великої мети?"

- Та ще й невiдомо, якi властивостi даного простору, - провадив далi Хоупман, - як вiн себе поводитиме. То чи не краще всi зусилля спрямувати на пошуки планети, на якiй можна осiсти?

- Логiчно, - вигукнув Алк. - Якщо пiдходящий грунт... Я в широкому розумiннi...

"Ще цей ботанiк встряє, - роздратовано подумав Нескуба. - Хоупман голова! А яке там у тебе "широке розумiння"?

Капiтановi було неприємно слухати Алка, вiдчував якесь глухе невдоволення проти ботанiка. I водночас було прикро з цього. "Невже ревнощi? - подумки дивувався Нескуба. - Ще цього бракувало!"

Долю дискусiї вирiшило жiноцтво. I не на користь пропозицiї капiтана Нескуби. Навiть Еола висловилась за те, щоб шукати притулок тут, у цьому незвiданому космосi.

- Хочеться простору, вiтру, пахощiв трави!.. - Еола аж руками змахнула, аж засмiялася. - А то в гонитвi за нездiйсненним отак i звiкуємо у цiй металевiй бочцi!

В її словах стiльки було запалу i сама вона свiтилась такою жагучою красою, що Нескуба на мить завагався: а може, й справдi облишити мрiю про Землю? Закоренитися тут, започаткувати нову цивiлiзацiю? Але нi, його натура не могла примиритися з цим. Вiдчував гiркоту на душi, а "новопланетникiв" вважав мало не вiдступниками. Та нiчого не вдiєш, коли вони взяли гору.

- Ну що ж, - зiтхнув капiтан, закриваючи нараду, - нехай буде так, як того хоче бiльшiсть...

"Вiкiнг" почав заглиблюватись у "Пояс життя".

Минали довгi, тяжкi роки, протягом яких екiпаж "Вiкiнга" зазнавав жорстокої скрути, коли нервове i фiзичне виснаження навiть у найвитривалiших викликало апатiю. Навколишнiй простiр здавався пустелею без берегiв, у глибинах якої ледь мрiли свiтнi цятки. Життя на кораблi зробилося таким одноманiтним, що iнколи здавалося, нiби зупинився час. Звичайно, робилися спроби розворушити, чимось зацiкавити людей - iгри, вiкторини, спектаклi i т.п., але нiщо не могло сколихнути тяжкої води байдужостi. Навiть шахи... Не нудьгували тiльки вченi та ще Алк, - той у своїй оранжереї невтомно провадив селекцiйнi дослiди. Лише вiдкриття, може, навiть потрясiння могло збадьорити екiпаж, зарядити наснагою. I таке вiдкриття сталося. На 6-му роцi нового лiточислення недремнi вартовi космосу - астрономи - помiтили планетну систему, досi приховану вiд їхнiх очей хмарою космiчного пилу.

Звiстка, наче електричний розряд, миттю пронеслася по всьому кораблю.

- Планети?!

- Невже це правда?

- Пристань...

- Нарештi!..

Люди нiби прокинулись зi сну: вигуки, смiх, жарти, - усiх охопила ейфорiя.

А в рубцi керування йшла iнтенсивна робота. Дослiджувались параметри планет, спектр центрального свiтила, яке мало незвичайну будову, плескатий, видовжений диск, його фотографiя тремтiла в руцi Нескуби, капiтан з гiркотою думав: "Чуже сонце..."

Майже пiвроку бортового часу втратили на попереднє вивчення планетної системи. Iз вiсiмнадцяти масивних планет для посадки обрали п'яту, яку одразу ж i охрестили: Гантеля. Маса її майже втричi перевищує масу Землi, а за формою вона скидається на гiгантську гантелю. (Iншi також мають неправильну форму - то схожi на бруски, то на зрiзанi пiрамiди тощо).

Основнi характеристики Гантелi:

- Атмосфера має приблизно 32% кисню, 65% азоту;

- тяжiння помiтно рiзниться на полюсах i в центрi, в середньому

на якихось 15-20% перевищує земне;

- гiдросфера - 31% усiєї поверхнi в основному зосереджена в

океанi, який заповнює центральну впадину помiж двома пiвкулями, тобто

покриває ручку "гантелi". Досить велика хмарнiсть;

- щiльнiсть - 7,5 г/см3.

- Гантеля робить один оберт навколо своєї вiсi за 13 годин.

- Тривалiсть року - 218 земних дiб.

- Ну, що ж, дiм нiбито непоганий, - сказав Iлвала, сподiваючись хоч трохи розворушити капiтана, що похмуро переглядав картки, виданi електронним мозком, - усього є доволi.

Нескуба, помовчавши, буркнув:

- Невiдомо тiльки, чи цей дiм порожнiй...

- О, якщо там є господарi - це ще цiкавiше! Капiтан поглянув на нього, як на пiдлiтка:

- Цiкавiше... А що, коли вони агресивнi? Що, коли їхня мораль велить проганяти непроханих гостей? Ви над цим не замислювались?

- Правду кажучи, менi це й на думку не спадало, - спокiйно вiдповiв Iлвала.

- А ми ж зовсiм беззбройнi. Це вас не турбує?

- Анiскiлечки. Я глибоко впевнений, що свiй витвiр, який зветься "Людство", Природа видала в одному-єдиному екземплярi.

- Цей висновок, можливо, справедливий щодо нашого Всесвiту, поступився капiтан. - А де гарантiя, що в цiй, сусiднiй сферi немає ще одного примiрника?

Павзевей, що сидiв за пультом керування, обернувся до спiврозмовникiв:

- Нiчого, якщо й є, то ми встигнемо пiдготуватись! Вийдемо на планетарну орбiту - пильнiше придивимось до планети...

- Звичайно, таких гарантiй немає,- замислено сказав психолог,- але вiрогiднiше припустити: раз фундаментальнi закони Природи зберiгають свою силу i тут...

- Саме з огляду на це, - перебив Нескуба, - можна сподiватись, що й тут виникла мисляча матерiя!

- Якщо виходити з припущення iзольованостi, окремiшностi свiтiв, - не вiдступав Iлвала. - А я дотримуюсь того погляду, що всi вони, скiльки б їх не було, поєднанi мiж собою i становлять, якщо хочете, єдиний Надвсесвiт.

На це Нескуба не вiдповiв нiчого, лише знизав плечима i знову взявся перебирати картки.

Iлвала подався до обсерваторiї, де Лойо Майо та Олександр Осипов навперемiну спостерiгали жадану для землян планету.

З усього екiпажу чи не найбiльше радiв Алк. Це ж тiльки подумати: тридцять два вiдсотки кисню! Отже, чого-чого, а хлорофiлу на Гантелi хоч вiдбавляй, рослинне життя, певне, буяє. Отам вiн зможе селекцiонувати... I Космiчну Алку вiдродить.

Зустрiвши Еолу, яка поверталась iз медичного блоку, запросив її до оранжереї.

- Вiдкрию вам секрет, - сказав, схиляючись до неї i нiби ненароком черкнувшись щокою її щоки. - Окрiм зерен злакiв, я тут маю насiння квiтiв... Як ви гадаєте, приживуться на Гантелi земнi квiти?

Подих ботанiка грiв Еолину щоку, i жiнка вiдхилилася. "Невже таки закохався? - думка про це збентежила її. - Цiкаво б почути, як вiн освiдчується..."

Промовила чомусь занадто голосно:

- А чого ж! Може, Гантеля буде до них ласкава.

- Ну, а ви, Еоло, - все дужче розпалювався Алк, - ви будете ласкавою... до них?

- Ще б пак! - не стримала усмiшки. - Кожна жiнка любить квiти.

Алк необережно схопився з мiсця, присоски його пiдошов з ляскотом одiрвалися од пiдлоги, вiн замахав руками i... поплив по оранжереї, вигукуючи:

- Я прикрашу квiтами всю планету! От побачите...

Палку ботанiкову балачку перервав зойк i чортихання - Алк зненацька вдарився колiном об арматуру. Перебираючи руками, дiстався до металевого стiльця i вже й рота розкрив, щоб продовжити розповiдь про свої плани пiдкорення планети, коли з гучномовця пролунало:

- Увага, увага! Всiм зайняти свої мiсця!

- Можете лишатися тут, - великодушно запропонував Алк.

- Нi, я пiду, - вона вiдчинила дверi. - Сказано ж: свої мiсця!

Ботанiк дивився на зачиненi дверi i на сiрому тлi бачив її бiлий силует. "Оце космiчна квiтка! - подума-лось ботанiку. - Пишна, як... як..." В уявi одна за одною виникали троянди, пiвонiї, лiлеї...

А гучномовець закликав:

- Негайно зайняти свої мiсця!..

"Певне, виходимо на планетарну орбiту, - подумав Алк, вмощуючись у протиперевантажувальне крiсло. - Хоча б уже швидше..."

- Починаю вiдлiк часу. Дванадцять, одинадцять, десять...

"Нехай би краще замiсть Кантора - Нескуба... - снувалося в Алковiй головi. - Отодi б Еола... Ну й дурнi ж з'являються думки... Нечесно так, погано. Нехай вiн буде живий i здоровий... А Еола... Еола хай розлюбить його, покине... Дуже просто: "Обрид ти менi, Гордiю, осточортiв. Тiльки й знаєш свiй пульт. А квiтку хоч одну виростив?"

Цiєї митi загримiли двигуни, по велетенському тiлу "Вiкiнга" пройшов дрож.

11

Все вирувало на "Вiкiнгу": готувалася висадка експедицiї на Гантелю. Iнженери-механiки перевiряли "Гондолу", яка має облетiти Гантелю на невеликiй висотi - "заглянути планетi в очi", як сказав Iлвала, i визначити мiсце для висадки землян. Звичайно, капiтан не полишив без уваги нi операторiв зв'язку, що готували лазерну лiнiю, нi вчених, що перевiряли бортову апаратуру, нi працiвникiв харчоблоку, якi вкладали iндивiдуальнi пайки в герметичнi пакети, нi медикiв, що комплектували аптечки, - встигав за всiм простежити, пiдказати, порадити. Лише про Еолу вiн, здається, забув, зате вона поглядала на нього люблячим оком, отакий - у русi, в кипучiй дiяльностi - чоловiк пiдносився над сiрiстю буднiв, робився iнакшим, натхненним.

Згодом (уперше, коли вiн хапливо обiдав) запримiтила ознаки нервозностi. Жестикуляцiя, рiзкий голос. Чому б це? Перевтомився?

- Ти б вiдпочив хоч годину, - сказала якось, торкнувшись його плеча.

- Для вiдпочинку ще час буде, - блиснув очима Нескуба. - А зараз не до цього!

Невиразне, пiдсвiдоме передчуття якоїсь бiди непокоїло Еолу, та хiба можна було здогадатися, що обмiрковував, яке рiшення приймав капiтан Нескуба, гарячково готуючи висадку на невiдому планету? Це потiм, повертаючись думкою до подiй цього часу, Еола згадає промовистi деталi, риси, якi мали б насторожити її. А зараз... Така подiя! Зараз усi були неначе в лихоманцi, нервове напруження охопило навiть врiвноважених. Чи прийме їх Гантеля? Чи стане для них другою матiр'ю?

- Вiльним вiд вахти зiбратися бiля "Гондоли"!

От i настало те, чого так нетерпляче ждали, до чого прагнули.

...Перед вхiдним люком "Гондоли" стояло троє космонавтiв на чолi з Павзевеєм. У Саке Мацу зосереджене, навiть суворе лице. Сiагуру усмiхався, i зуби в нього бiлiли, як разок намиста. Потиски рук, побажання, поради. У жiнок зблискують сльози на очах, а коли урочисто зазвучав "Гiмн планети Земля", Павзевеєва дружина не змогла погамувати нерви i зайшлася плачем.

- Дорогi друзi! - капiтанiв голос бринiв стриманою радiстю i, може, щоб приховати її, Нескуба насуплював брови. - Усе готове до польоту. Системи життєзабезпечення перевiренi якнайпильнiше. "Гондола" оснащена комп'ютером, який, враховуючи змiни ситуацiй, зможе мiняти програму, задану електроннiй автоматицi. На випадок необхiдностi - перейдете на ручне управлiння. Бережiть машину, i вона збереже вас. - Капiтан окинув поглядом Павзевея i його товаришiв. - Отже, технiчнi засоби в цiлковитiй готовностi. А ви - чи готовi перекинути мiст до чужої планети?

- Готовi!

- Претензiї? Вимоги?..

- Нема, - Павзевей зиркнув на Саке Мацу i Сiагуру, вони лише кивнули головами.

- Тодi - щасливо! - Капiтан потиснув космонавтам руки.

- До побачення! - гукнув Павзевей до всiх.

Дружини кинулись обнiмати своїх чоловiкiв, неначе прощалися з ними назавжди.

- Щасливого повернення!

- Привiт Гантелi!

- А ви тут не нудьгуйте без нас! - махнув рукою Сiагуру.

Пiд звуки гiмну екiпаж зайняв свої мiсця в "Гондолi". Люк закрився, i всi поспiшили iз шлюзу. "Гондола" спокiйно лежала мiж рейками, немов зернина в стручку, ждучи, коли її вилущать з нього.

Капiтан уже був за пультом керування. На одному з екранiв почали проступати тьмавi обриси кабiни "Гондоли", ось уже видно й самих космонавтiв.

- Як ви там? - спитав Нескуба.

- Все нормально, - вiдгукнувся Павзевей. - Готовi до старту.

- Даю старт.

Нечутно розсунулися шлюзовi ворiтницi, "Гондола" посунулась спочатку повiльно, ледь помiтно, потiм швидше, швидше, змигнуло кiлька секунд - i вона зiсковзнула у вiльний простiр. "Вiкiнг" злегка гойднувся, а "Гондолу" вже можна було бачити не лише на екранi, а й у вiдшторенi iлюмiнатори. Освiтлений променями плескатого сонця, космiчний човен, як показували контрольнi прилади, швидко виходив на розраховану траєкторiю...

З "Вiкiнга" пильно стежили за "Гондолою", її екiпаж був ось тут поряд екран показував усе, що вiдбувалось у їхнiй забитiй апаратурою кабiнi.

Павзевей наче прикипiв до пульта керування, обидва його товаришi вже працювали з приладами, скеровуючи об'єктиви на планету.

"Цi прокладуть шлях, - спокiйно думав Нескуба. - Досвiдченi, не пiдведуть. От якби тiльки не пiдвела "Гантеля..."

Еола удвох з дружиною Павзевея спостерiгала за "Гондолою" в iлюмiнатор правої прогулянкової палуби. Спочатку вона скидалась на золоту рибину, а вже через кiлька хвилин зробилася кометою.

- Все-таки могли б i мене включити... - зiтхнула Павзевеєва. - Занадто самовпевненi... А без нас, лiкарiв... Усе ж може трапитись.

- Не журися, Ренато. - Еола погладила подругу по спинi. - Ось побачиш усе буде гаразд.

- Але ти, я бачу, теж хвилюєшся?

- Та всi, мабуть, хвилюються перед висадкою... Як ми там будемо жити? Що, коли справдi на Гантелi є аборигени?

- Може, й є. Родильний будинок наче непоганий, чому ж вiн має бути порожнiм?

- Добре, якщо напiвдикi...

- Чому ж добре?

- Вважали б нас за богiв. Ти б хотiла пожити богинею?

- Не мели дурниць, - усмiхнулась Рената. - Якщо вони антропоїди...

- Нi, в принципi, ти б не заперечувала? Так, як ото змальовували колись у фантастичних романах: з неба на вогненних колiсницях спускаються космонавти, i темне населення, охоплене страхом, падає перед ними ниць.

- Читала... їхнi автори вважали, що вiра в бога виникала зi страху. Я їх розумiю: в їхнiй час на Землi панував Страх. А первiсна людина, може, якраз нiчого й не боялася. Все це дуже складне...

- Ну, а все-таки, - жартiвливо наполягала Еола, - невже ти вiдмовилася б вiд статусу богинi?

- Якщо Павзевей оголосить - не вiдмовлюся, - засмiялась Рената. Подивилась в iлюмiнатор, i обличчя її враз спохмурнiло. Зiрочка "Гондоли" така малесенька, така беззахисна - вже наближалася до планети, вкутаної сувоями хмар. - Наче падає сльоза, - прошепотiла Рената.

- Заспокойся, кажу тобi - все буде добре.

- Але ж ти не богиня, щоб це знати, - сумовито усмiхнулась Павзевеєва. - Планета... незвичайна, не вивчена, чужа... Це дуже складний органiзм, який живе за своїми законами. Як цей органiзм реагуватиме на втручання ззовнi? Чи полюбить нас, дiтей iншої планети, i чи полюбимо ми її, як другу матiр?

- Ми пристосуємось, - зiтхнула Еола. - Iншого виходу в нас нема. Пристосуємось i звикнемо...

Жiнки ще довго дивилися в iлюмiнатор, аж поки золота краплина не зникла з очей.

12

"Гондола" кружляла навколо планети майже три мiсяцi. Комплексна програма дослiджень вимагала напруженої роботи екiпажу, i, щоб пiдбадьорити колег, Павзевей iронiчно вигукував:

- Нiчого, працюємо для її величностi Iсторiї!..

Це й справдi було так - суспiльна iсторiя Гантелi тiльки оце починалася, i вони вперше вiдкривали завiсу нової сцени для людського дiйства. Звичайно, жоден iз космiчних вiкiнгiв не мiг не те що знати, а навiть i здогадуватись, яких метаморфоз цi подiї зазнають у майбутньому. Iнформацiя про заселення Гантелi через довгий ряд столiть змiниться настiльки, що перекази про iсторичний початок далекi нащадки вважатимуть мiфами, якi не мають нiякого реального грунту. "Небесний цикл" розглядатимуть як втiлення одвiчної мрiї людини про полiт у космос.

Та все це - в iмлi майбутнього. А поки що - буденна робота. "Гондола", снуючи свою траєкторiю навколо Гантелi, приглядалася до неї численними об'єктивами, промацувала її пульс, прислухалася до биття її серця, намагаючись уточнити хоча б найголовнiшi параметри. Показники були не оптимальнi, але з кожним витком ставало ясно: земляни зможуть пристосуватися до цих умов.

Першу посадку "Гондола" зробила на невисокому плато, власне, узгiр'ї, яке круто обривалося в океан. Павзевей сподiвався, що грунт у цих мiсцях злежаний, твердий, i не помилився. Навколо - вiд берега аж до самiсiнької гiрської гряди - крiзь рiденьку сизувату траву проступав гранiт чи, може, якась iнша тверда порода.

"Гондола" осiдала на газовiй подушцi повiльно, плавно, сантиметр за сантиметром. Рiдка пилова запона огорнула фюзеляж, та коли замовкла силова установка, пил почав швидко осiдати, вкриваючи тонким шаром крила та iлюмiнатори.

- Ну, що ж, вiтаю з прибуттям, - втомлено обiзвався Павзевей до своїх товаришiв, якi також мали не дуже бадьорий вигляд. Обснувати велетенську планету, зазнаючи перевантажень, було нелегко. Тим бiльше, що в умовах невагомостi на "Вiкiнгу" вони зовсiм детренувались.

- I ми вас вiтаємо, - сказав Саке Мацу, крiсло якого стояло поруч з командирським.

- А я вас обох! - вигукнув Сiагуру, що розташувався в кiнцi кабiни.

- Прибрати крила, - наказав Павзевей, i Саке Мацу пустив у дiю механiзм. Крiзь запиленi iлюмiнатори все-таки можна було бачити, як втягуються у свої гнiзда трикутники крил.

Деякий час десантники сидiли мовчки, наче до чогось прислухаючись.

Повiки в Сiагуру склепилися, гудiння в головi стихло, натомiсть учений почув шум прибою i нiби побачив Сахарське море. Ах, як йому зробилося гарно пiд щедрим африканським сонцем!..

А Саке Мацу, трохи повернувши голову, дивився на зубцi гiр, що вхромлювалися в небо, i згадував довершений конус Фудзi, який нiби пливе в повiтрi...

Павзевей, глянувши на годинника, ввiмкнув систему зв'язку.

- Я - "Гондола", ви мене чуєте? Я - "Гондола"...

- I чуємо, i бачимо! - пролунало з овального екрана, де виринуло обличчя капiтана Нескуби. - Як там у вас?

- Посадку зробили успiшно. Почуваємо себе... - Павзевей глянув на Саке Мацу - той кивнув головою, - потiм на сонного Сiагуру, - почуваємось трохи втомлено, але добре.

"Трохи втомлено..." Не буде ж Павзевей доповiдати капiтановi, що кiлька разiв - над гiрськими пасмами i над океаном - вони потрапляли в жахливi ситуацiї, коли, здавалось, загибель неминуча. Над горами на "Гондолу" налетiв лютий шквал, закрутив, пожбурив у шалену круговерть, вони втратили керування, орiєнтацiю. I все ж таки Павзевею якимось чудом пощастило вирватись iз цiєї зони. Вiд кам'яного бескеття "Гондолу" вiддiляв промiжок не бiльше десятка метрiв.

Або над океаном. Буря виникла цiлком раптово, небо змiшалося з водою, i в цьому хаосi почалися такi електричнi розряди, якi хiба що могли приснитися в страхiтливому снi. Не блискавки, а цiлi стовпи яскраво-синьої плазми постали в океанi, i кожен тримався по кiлька хвилин. В якомусь екстазi природа споруджувала грiзний у своїй величi храм, невдоволена, трощила його, кидала в безодню i тут же зводила новий - ще грандiознiший.

Павзевей скеровував "Гондолу" в коридори помiж електричними колонадами, потерпаючи на саму думку, що може зiткнутися...

Було вiд чого "трохи втомитися"...

- Вiтаю вас! - Нескубин голос потеплiшав.

- Дякую. Сподiваюсь, на "Вiкiнгу" все гаразд?

- Так, усi здоровi, настрiй пiднесений. Радiють, що не виявлено аборигенiв, i цивiлiзацiю на планетi випадає починати з нуля.

- Мабуть, так воно й буде, - кивнув Павзевей. - Жодних ознак дiяльностi мислячих iстот ми не помiтили.

Так, нi шляхiв, нi мостiв, перекинутих через рiки, їхнi об'єктиви не зафiксували. А от кам'янi споруди... "Гондола" пролiтала над величезною рiвниною, коли на обрiї з'явився силует мiста. Першим його помiтив Сiагуру, що вiв спостереження по лiвому борту. "Мiсто!" - вигукнув планетолог, i в усiх стрепенулися серця. Невже справдi? А може, то мiраж? Павзевей скерував "Гондолу" в той бiк. I в мiру того, як вони наближалися, мiсто ширилось, виростало. Нi, це не мiраж. Ось уже добре видно потужнi фортечнi стiни, високi вежi, бiлостiннi палаци... Покружляли навколо, не зважуючись одразу пролетiти над мiстом, а коли перетнули його, то побачили, що це витвiр природи, її архiтектурна фантазiя...

- Жодних ознак? - перепитав Нескуба. - Це полегшує ситуацiю.

- Правда, одне мiсто ми вiдкрили...

- Що ви сказали? - нахмурив брови капiтан.

- Мiсто... збудоване природою. Справжнi архiтектурнi ансамблi в монументальному стилi. Майдани, вулицi, арки...

- То, може... мертва цивiлiзацiя?

- Виключається. Ми переконалися - гра природи. Але в майбутньому... Павзевей оглянувся на сонного Сiагуру. - В майбутньому, може, й виникне мiсто... Першим це чудо помiтив планетолог, то чи не назвати його iменем?

- Мiсто Сiагуру, - капiтан скинув бровами, - звучить непогано. Що збираєтесь робити зараз?

- Кортить якнайшвидше вийти на поверхню планети. Пил уже, здається, осiв...

- Можете виходити, - кивнув з екрана капiтан. - Зв'язок не вимикайте: ми всi тут хочемо побачити цю знаменну подiю.

- Зрозумiло.

- I хоча нi тварин, нi птахiв, за вашими спостереженнями, на планетi нема, ви мусите добре пильнувати, - по-товариському суворо нагадав капiтан. - Згодьтеся: не виключена можливiсть мiмiкрiї.

- Звичайно.

- I в синiх заростях, може, причаївся синiй дракон, - усмiхнувся Нескуба.

- Вiд "Iнструкцiї" не вiдхилимось нi на йоту, - запевнив командир "Гондоли".

- Не забувайте: "Iнструкцiя" не може передбачити усi можливi випадки.

- Там є пункт про iнiцiативу, iнтуїцiю, - спокiйно вiдповiв Павзевей. Вiн добре зрозумiв капiтанiв натяк на його, Павзевея, гiпертрофовану пунктуальнiсть.

- Бажаю успiху.

Екiпаж "Гондоли" одразу почав готуватися до виходу. Вони ще висаджуватимуться у бiлих полярних областях i в синiх лiсних масивах, у гiрськiй мiсцевостi i на берегах рiчок серед широких блакитних рiвнин, зрештою, звикнуть до цього. Але перший вихiд на планету не забудеться довiку.

Павзевей поторсав планетолога за плече i в такий спосiб швидко повернув його з берегiв Сахарського моря сюди, на Гантелю.

- Приготуватись до виходу назовнi, - дав команду Павзевей. - Ви удвох виходите, я залишаюсь бiля пульта.

- Iсторичний момент, - сказав планетолог Сiагуру, пiдводячись iз свого крiсла. - О, Гантеля вже накинула на нас гравiтацiйну сiть.

- Адаптуємось, - обiзвався Саке Мацу. - I невагомiсть остогидла.

Сiагуру, за звичкою, хапаючись то за спинки сидiнь, то за петлi, що звисали з обшивки, похилитав до вихiдного люка.

- Скафандр, - сказав Павзевей.

- Навiщо? - здивувався Сiагуру. - Склад атмосфери вiдомий... - Його бiлозуба посмiшка могла обеззброїти хоч кого, але тiльки не Павзевея. - I температура оптимальна... як у тропiках...

- "Iнструкцiя", - твердо сказав командир, вставляючи мiнiатюрного навушника.

Планетолог перестав усмiхатися, бо коли вже йдеться про основний закон зореплавцiв, то тут не до жартiв. Дiстав свiй бiлий, як снiг, скафандр i почав надягати. Те саме робив i Саке Мацу, тiльки в нього скафандр був яскраво-жовтий. Перевiрили один в одного численнi застiбки, взяли деякi прилади (магнiтометр, спектрометр тощо), не забули й про iнструмент,- все це настовбурчило накладнi кишенi, наповнило ранцi, що горбились на плечах.

Дивлячись на їхнi незграбнi постатi, Павзевей вибачливо сказав:

- Пiсля того, як зробимо хiмiчнi аналiзи повiтря, грунту, рослин i якщо вони виявляться прийнятними, коли визначимо рiвень радiацiї i вiн не перевищуватиме норми, - отодi можна буде i в звичайних робочих костюмах...

- Все буде нормально! - прозвучав у командирському навушничку голос Сiагуру. - Ця планета вже на такiй стадiї розвитку... .

- Не "ця планета", - перебив Саке Мацу, - а наша Гантеля. Пора звикати.

- Слушно, - докинув i собi Павзевей.

- Згода, - провадив далi Сiагуру, - наша Гантеля, наша Гантеля! Так от, ця планета, тобто наша Гантеля, перебуває на такiй стадiї розвитку, коли їй не вистачає нас...

- Можна заходити до шлюзової камери, - сказав Павзевей.

З висоти вiсiмнадцяти тисяч кiлометрiв - там пролягає стацiонарна орбiта "Вiкiнга" - земляни, затамувавши серце, стежили, як "Гондола" викинула драбинчастий пандус i як по ньому зiйшли на поверхню планети два їхнi товаришi.

Сталося!

Сiагуру i Саке Мацу переставляли ноги обережно, нiби вивiряючи грунт на мiцнiсть, нiби ще не вiрячи, що тут, на цiй неймовiрно далекiй планетi, такiй не схожiй на рiдну Землю, доведеться боротись за життя їм, їхнiм дiтям, онукам i правнукам...

Та ось першi люди на Гантелi оговтались, пiшли твердiшим кроком, хоча й перевальцем, бо вiд незвички їх похитувало, наче п'яних. Вони таки й справдi сп'янiли вiд радостi, що пiсля довгих рокiв, сповнених небезпек, мiжзоряний Гольфстрiм винiс їх до справжнього порту.

Саке Мацу i Сiагуру обернулися, щоб їх обличчя видно було на екранах "Гондоли" i "Вiкiнга", i привiтально помахали руками.

Сталося!

Планетолог хотiв щось сказати, але тiльки поворушив губами: так схвилювався, що йому забракло повiтря, не мiг вимовити й слова.

А Саке Мацу подумки прощався зi своїм Фудзi, то вiн йому, бiлоголовому, помахував рукою, Фудзi i всiй Землi.

Сталося!..

13

- От i скiнчилася наша одiссея! - в голосi Алка бринiла дитяча радiсть, очi поблискували. - Я марив цим днем! Вiдкрию вам секрет, Еоло: крiм насiння основних поживних культур, я прихопив чимало й iншого. Будуть у нас i дерева, потрiбнi в господарствi. Негайно оброблю дослiднi дiлянки, проведу лабораторнi експерименти. I почнеться на Гантелi рослинна революцiя!

Евакуацiя "Вiкiнга" iшла повним ходом, вони здибались у шлюзовiй камерi, куди Алк принiс довгого ящика, а вона - кiлька пакункiв з медикаментами. В її присутностi учений розгублювався, говорив занадто голосно i червонiв, як дiвчина. Це смiшило Еолу, та вона не показувала виду. Говорила стримано, холоднувато.

- А чи приживуться? - висловила сумнiв. - Середовище тут незвичне.

- Упевнений - ростимуть. Виведу гiбриди, вони швидше пристосуються. Взагалi, генетична iнженерiя вiдкриває такi можливостi...

Поклавши свiй вантаж, вийшли iз шлюзової камери, пропускаючи туди iнших. "Вiкiнг" скидався на потривожений мурашник: кожен щось пакував i нiс до камери. Коли її заповнювали, вхiд герметично закривався, i двоє чоловiкiв у скафандрах, вiдчинивши вихiдний люк, все те перевантажували в товсте черево так званого спускового контейнера, який здiйснював човниковi рейси "Вiкiнг"-Гантеля-"Вiкiнг".

Алк поспiшав за Еолою, i жiнка вiдчувала його дихання на своїй шиї.

- Виростуть i плодовi дерева, i твердi породи... - вигукував, неначе клятву.

- Шкода тiльки, що не пурхатимуть птахи, - зiтхнула Еола. - I спiв соловейка почуємо хiба в запису...

Ботанiк засмiявся:

- Спiв соловейка! Та навiщо вiн вам? Чи без того тьохкання не можна прожити? Хiба з нього матимеш якiсь калорiї?

Еола зиркнула на нього через плече i нiчого не сказала. Тiльки якась тiнь пробiгла в її очах.

- От якщо фiзiологи мають у своїх колбах курячi зародки... - дихав на її шию Алк. - У них там великий набiр. Почути на Гантелi кукурiкання пiвня оце була б радiсть! Згодьтеся, що куряча нiжка до пюре з хлорели не завадила б.

Еола знизала плечима, їй явно не хотiлось продовжувати цю кулiнарну тему. Знала, що для генетичних дослiджень на борт "Вiкiнга" було взято чимало живого матерiалу, але, зрештою, космiчний корабель - це не ноїв ковчег, де було всякої живностi по парi, та й програма польоту не передбачала заселення невiдомої планети... А що беруть для експериментiв? Культури бактерiй, маленьких акварiумних рибок, iкру деяких iнших видiв, може, ще - жаби, бiлi мишi. А спiвочi птахи... Та невже ж у лiсах Гантелi немає птахiв? Планетолог Сiагуру висловив припущення: життя на цiй планетi ще перебуває в рослиннiй стадiї. Але ж... Що означає це "але ж" - Еола й сама не знала. Просто їй дуже хотiлося, щоб лiтали, пурхали, щебетали птахи. Уява без найменшого зусилля миттю витворила живу картину - на поручнях, скобах, повсюди в коридорi сидять великi й маленькi, сiрi та яскравi птахи. Шугають над головами в оцих заклопотаних людей, якi поспiшають випотрошити корабель, щоб якнайскорiш спуститися на планету.

Клiпнула очима, i видиво зникло. "Що ж ми ще не склали? - намагалася пригадати Еола. - Здається, все. Електронного дiагноста нехай iнженери... А що робить Гордiй? Щось вiн не дуже квапиться..."

Попрямувала до рубки керування.

- Ну, як там медслужба? - спитав Нескуба, як тiльки вона переступила порiг. - Упорались?

- Майже, - кивнула головою Еола. - Залишається демонтувати дiагноста.

Окрiм Нескуби, тут були фiзик Iдерський, психолог Iлвала та двоє iнженерiв.

- А ми тут займаємось прогнозами, - сказав Нескуба. Еола звернула увагу: вираз обличчя в нього якийсь розгублений.

- Я не заважатиму?

- Навпаки, може, щось порадиш.

Еола вмостилася в крiсло, защiпнула пасок, щоб не попливти вгору, i настроїлась слухати.

- Отже, енергетика... - Нескуба замислено цокав пальцями по пiдлокiтнику.

- Чи є можливiсть збудувати хоч невеличку електростанцiю? - обiзвався Iлвала.

- Яку ти маєш на увазi?

- Ну, атомну, водяну чи теплову - яка рiзниця? Головне, щоб давала струм.

- Так, це головне. I побут, i електронiка - все життя колонiї потребуватиме електроенергiї. Вирiшальне слово за нашими фiзиками та iнженерами. - Нескуба поглянув у бiк Iдерського.

- Я гадаю, на перших порах ми обiйдемось переносними установками, згодом використаємо реактор "Гондоли"... - розважливо заговорив Iдерський.

Нескуба слухав, стиснувши губи, щоб не прохопитись якоюсь поспiшливою реплiкою. Над усе вiн боявся, що фiзик запропонує демонтаж силових агрегатiв "Вiкiнга". Цi потужностi могли б забезпечити енергiєю новостворене селище на сотню рокiв. Але це ж означало б зруйнувати мiст, єдиний мiст, за допомогою якого ще можна дiстатися до Землi. А втратити "Вiкiнг"... На саму думку про це капiтан ставав сам не свiй.

- ...Зрештою, - продовжував Iдерський, - планета багата на термальну воду.

- А водоспади? А енергiя морських хвиль? - кинув реплiку Нескуба. Еола вiдчула: йому одлягло вiд серця. - Гантеля дуже багата на гiдроенергiю.

Iнженери також пiдкинули чимало несподiваних iдей: космiчна електростанцiя, змонтована тут, на орбiтi супутника, зможе використовувати променi центрального свiтила i передавати енергiю на поверхню планети; установки, що дiятимуть за рахунок фотосинтезу...

Нескуба поставився до цих проектiв скептично, мовляв, теоретизувати це одне, а втiлити iдею, здiйснити її - зовсiм iнше.

- Такi технологiчно складнi проекти - справа майбутнього... А напочатку, певне, доведеться спорудити звичайну парову установку, паливо для якої даватимуть лiси, а їх, на щастя, тут сила-силенна... I навiть таку електростанцiю на голому мiсцi, без потужної технiчної бази побудувати зовсiм не просто...

"I справдi, - думала Еола, слухаючи тепер уже рiвний, заспокоєний голос чоловiка,- iнженери i механiки зроблять сяку-гаку турбiну. А котел? А лiнiя передачi? Трансформатори? Ох, i доведеться ж нам... Та найголовнiше все-таки не це... Мiкросвiт планети... Океан мiкробiв, бактерiй, вiрусiв... Чужих, невiдомих, може, в тисячу разiв небезпечнiших, анiж земнi... Бiологiчний захист - ось що треба обмiркувати насамперед",

Нескуба неначе вгадав її думки:

- А що скаже представниця служби здоров'я?

- Мене дуже непокоїть бiологiчне середовище i... байдужiсть до нього. Чи не слiд щонайперше виробити програму бiозахисту? А то нiкому буде споруджувати отi самi електростанцiї...

- Ви, шановна, трохи запiзнилися, тому й не в курсi. Розмова на цю тему вже була, i не одна. Мiкробiолог та головний лiкар зараз опрацьовують програму бiозахисту.

Жартiвливий тон, яким говорив Нескуба, подобався Еолi, бо це ж засвiдчувало хороший настрiй чоловiка.

- Чи можна сподiватись, що й ви пiдключите свiй неабиякий iнтелект до розробки цього проекту? - провадив далi Нескуба.

- Сподiвайтеся, - усмiхнулась Еола.

Коли вони прийшли до своєї каюти на вiдпочинок, Еола зауважила:

- Менi здається, ти не дуже квапишся залишати корабель.

- А ще ж у давнину був такий звичай: капiтан сходить останнiм.

- Нi, серйозно. Я, наприклад, так звикла на "Вiкiнгу", що не уявляю, як житиму без нього.

- Розумiю, - замислено сказав Нескуба. - До того ж i простору там, унизу, одразу не буде. Так, так, не дивуйся. Довший час доведеться тулитися в санiтарних палатках.

- Карантин? Скiльки ж вiн триватиме?

- Доки не будуть виявленi усi шкiдливi фактори середовища. Сама розумiєш...

Довго мовчали. Гордiй поклав їй руку на плече, заговорив тихо, упiвголоса, неначе розкривав їй секрет.

- Ну, скажи, що то за життя без великої мети? По-моєму, кожен, хто мислить, мусить поставити перед собою надзавдання. Iнакше...

- А ти поставив? - перебила Еола.

- Так, я хочу здiйснити зворотний рейс на Землю. Еола здригнулася.

- На Землю? - прошепотiла враз пересохлими губами. - Опам'ятайся, це неможливо! Ну, пригадай собi, як ми потрапили сюди... Повернутися на Землю... Це прекрасна мрiя, може, колись, у далекому майбутньому нашi нащадки... А тепер - це безумство, зрозумiй, Гордiю... I вже ж були суперечки, усi ж висловились проти... Голос її лунав то високо, гучно, то знижувався до шепоту. Кiлька разiв притуляла до рота тюбик з водою.

- Опанувати нову планету - ось наше надзавдання.

- А я сподiвався, що ти... пiдтримаєш... - Нескуба подивився їй у вiчi. - Досi ми були солiдарними...

Еолу обсипало жаром. Те, що замислив цей упертий чоловiк, було абсолютно нездiйсненним, означало його загибель, - то навiщо ж... який сенс?

- А ти все зважив? Усе продумав?

- Ми з тобою ще молодi, - заговорив розважливо Нескуба. - Часу вистачить. А сповiстити на Землю про нашi вiдкриття - це завдання iсторичної ваги, наш святий обов'язок. От зберемо всю можливу iнформацiю про Гантелю, плескате сонце...

- Слухай, а це не втеча? Тут буде страшенно важко, небезпечно, а ти...

Нескуба зiтхнув.

- Невже ти хоч на мить могла припустити, що я вiзьму та й утечу вiд свого колективу? Залишу друзiв, товаришiв напризволяще, перед невiдомiстю? Гай, гай, Еоло... - Поплескав її по плечу. - Не треба так погано думати про свого чоловiка. Доки наша колонiя не вкорiниться на Гантелi, доки не запрацює автономний, незалежний од "Вiкiнга" механiзм життя, - доти я буду разом з усiма. А коли без моєї допомоги зможуть обiйтися, отодi вже матиму моральне право повести "Вiкiнг" у далекий рейс.

На вiдмiну вiд Еоли, вiн увесь час говорив тихо, здавалося, навiть спокiйно, але в голосi була така несхитна воля, така рiшучiсть, переконанiсть, що Еола зрозумiла: усе давно обмiрковано, зважено, i нiякi умовляння тут не допоможуть. Проте не хотiла вiдступати, в неї був ще один аргумент...

- Я тобi ще не казала: я стану матiр'ю.

Гордiй мiцно обняв її i, цiлуючи в щоки, губи, очi, приговорював:

- Ось тобi, ось тобi - за те, що мовчала!

Еола почервонiла, як троянда. Ну, тепер Гордiй залишиться тут, її славетний, любий Гордiй...

- Ох, як це здорово! - вигукнув, i в Еоли радiсно тенькнуло серце: лишиться! - Чудово! - Нас у кораблi буде троє! Уявляєш? Утрьох прилетимо на Землю!

Розчарована Еола похнюпилась, тяжко зiтхнула.

- Нi, Гордiю, я не хочу, щоб мiй син народився у невагомостi. Небезпечно, ти ж знаєш.

Її обличчя потемнiло, губи склалися в рiвну лiнiю i вiд того здавалися тоншими, анiж були насправдi.

- Ну, заспокойся, - сказав лагiдно i заглянув у вiчi. - Вiн може народитися i на Гантелi, а що? Пiдождемо, доки перший гантелянин зiпнеться на ноги...

"Усе-таки в чоловiкiв черствi серця... - думала Еола. - Навiть дитина... Про майбутнього сина говорить, як про стороннього, - перший гантелянин... Вигадав слiвце... А це ж твоє рiдне, це iскринка нашого життя передалася в естафетi поколiнь... I що ж - хiба на цьому наш обов'язок скiнчився? Треба ж виплекати, вiдстояти цю пелюсточку, щоб не загинула в суворих, може, навiть ворожих обставинах... Вiн, звичайно, скаже: у кожного своя логiка. Це так, у кожного своя... Але ж правда, iстина - одна?"

- Ну зрозумiй же, Еоло, чуєш? Ятрить менi серце Земля, рiдний край...

- А менi, гадаєш, не ятрить?

Губи її затiпались, Еола не стрималась i заплакала. Сльози роїлись бiля очей, а коли жiнка стрiпувала вiями - вiдпливали у простiр, огинаючи Еолину голову по елiптичних орбiтах.

- Оцього ще бракувало: перетворити каюту на акварiум! - спробував пожартувати Нескуба. Та дружина жарту не сприйняла, блискучi кульки вiдскакували вiд очей ще iнтенсивнiше. Тодi вiн похмуро сказав: - Ну, от що, нехай буде по-твоєму - сам я не полечу. Якщо ти не передумаєш i нiхто iнший не пiдтримає мене - стану гантелянином. Крапка. Сам не впораюсь. Та й психологiчно... не витримаю. Але...

- Що? - Еола нетерпляче змахнула рукою, вiдганяючи краплини з-перед очей.

- ...Але я все-таки сподiваюсь, що ти передумаєш. В кожному разi, переконуватиму, - а раптом прозрiєш, уперта гантелянка?

На заплаканому обличчi в неї проступила якась нiякова, несмiлива посмiшка.

14

Не один десяток виткiв зробив навколо Гантелi "Вiкiнг", доки на поверхню планети було спущено важку технiку, легке спорядження, рiзноманiтнi припаси, електронних роботiв - Самсона i Далiлу, а слiдом i весь екiпаж. На борту корабля-супутника залишалось тiльки двоє: капiтан Нескуба i астроном Лойо Майо.

Капiтан майже не вiдходив вiд пульта, а "фанатик науки" не вiдривався вiд телескопа. Нескуба не мав намiру турбувати його, пам'ятаючи астрономову пристрасть до вивчення тутешнього "поясу життя". Неску-бинi очi пильнували Гантелю, астрономовi - чорний простiр, нерiвномiрно поцяткований зорями. Дiлянку неба, затулену пиловою хмарою, Лойо Майо фотографував у рiзних фiльтрах. Iнколи, одержавши цiкавий знiмок, вiн поривався побiгти до Нескуби, подiлитися новиною, але передумував. Та й вiльного часу - так вiн вважав - не було й митi. Годинами марудився бiля телескопа-спектрометра, поставивши собi завдання "розширити дiапазон" iнструмента. А вже коли вiн поставить завдання, визначить мету, то добиватиметься свого, що б там не було, всю свою енергiю до найменшої краплинки спрямує на здiйснення задуманого. Воiстину дивовижна iстота людина: сама на себе плете сiтi! Виборсається з однiєї - одразу ж береться за другу.

Нескуба сидiв перед великим оком оглядового екрана, обiпершись об спинку крiсла i закинувши ногу на ногу. На екранi купчились знайомi лиця товаришiв, а вiн ловив себе на тому, що вже вiдчуває свою окремiшнiсть вiд них, дивиться, нiбито стороннiй. "От вони залишаться на Гантелi, а я полечу... Еола також буде поруч мене... I синок... А може, дочка?.. Можливо. Хоча я чомусь бажаю сина... Але й ви будете з нами на кораблi, усi до одного... Бачитиму вас на екранi, такими доставлю й на рiдну Землю - милi, заклопотанi обличчя, очi, в яких вiдбилося i щастя порятунку, i тривога перед невiдомiстю. Нiчого, друзi, Гантеля прийме вас... А згодом людство перекине космiчний мiст помiж двома свiтами..."

Нескуба час вiд часу натискував на пуск стереокомплекта, щоб зафiксувати найцiкавiшi й найсуттєвiшi, з його погляду, сцени. Хоча, як подумати, уся ця зорова iнформацiя - i дрiбнi епiзоди, i значнi подiї - в майбутньому буде неоцiненна як для нього, так i для Землi. Висадка на невiдому, неймовiрно далеку планету, може, перший струмочок нової цивiлiзацiї, який з плином часу розiллється так само широко, як i на Землi...

Худорлявий Хоупман, чорнявий Саке Мацу, статурний Павзевей, бiля нього - Рената, Iдерський розмовляє з iнженерами, до Еоли пiдiйшов Алк, показує рукою вдалину, туди, де темнiє лiс. Ну, ясно, його ботанiчна душа прагне до флори. Нескубинi пальцi ворухнулися, але не натиснули вимикача нехай... Хiба вiн ревнує, чи що? Цього йому не вистачало! Алк своїм нiяковiючим обличчям нагадував Нескубi переодягнену дiвчину, i тому капiтан ставився до ботанiка трохи iронiчно. Зараз, правда, його опанувало зовсiм iнше почуття: якась поблажлива доброзичливiсть до всiх взагалi i кожного зокрема. Нехай їм тут добре ведеться, на цiй Гантелi!

Тим часом на поверхнi планети хаотичний рух людей поволi ввiйшов у русло - створилася колона з тягачiв, фургонiв, платформ, яка рушила до мiсця тимчасового поселення. Попереду, важко переступаючи з ноги на ногу, крокував могутнiй робот - Самсон, а позаду човгала Далiла. їхнi об'єктиви i антени пильно стежили за навколишнiм простором, оберiгаючи спокiй та безпеку людей. Це добре, подумав капiтан, так i треба, хоч на суходолi не виявлено тваринного свiту, проте несподiванки не виключенi, океан ще залишається таємницею. Та й у лiсових нетрях...

Саме цiєї митi в Нескубинiй головi з'явилася самовiльна думка: а чи не лишитися? Вiн остерiгався цiєї думки, вiдганяв її, та вона все-таки проривалась крiзь психiчнi бар'єри, вносила сум'яття у свiдомiсть: може, таки залишитися? Планета цiлком нового типу - на її вивчення варто вiддати все життя. I товаришi, друзi, колектив - це ж осередок людства! Не кажучи вже про власну сiм'ю...

Нахмурилось обличчя, помiж бровами пролягла вертикальна зморшка, очi затуманились задумою. Все-таки життя складнiше за шахову партiю, тут важче вибрати хiд! Але можна вибирати... I вже ця можливiсть, ця свобода волi пiдносить, окрилює тебе. Почуваєшся людиною в неосяжному розумiннi цього слова, а не якимось бiороботом з обов'язковою програмою. Он як створила тебе Природа!

"Я можу або залишитися на Гантелi, - мiркував Нескуба, - або вирушити у зворотну мандрiвку... Треба все зважити, все врахувати... - Чоло нахмурилось, несамохiть погладив його пальцями. А чи можливо "все врахувати"? О, це вже починаються сумнiви. Ще цього менi бракувало! Можливо, чорт забирай, проаналiзувати все те, що тобi вiдомо, а чого не знаєш - то так i буде".

Колона перших поселенцiв Гантелi посувалася високим берегом рiчки, схожа на мастодонта, який вишукує собi мiсце, щоб залягти. Нарештi зупинилися бiля невисоких гiр, порослих лiсом. "Мабуть, Алк вважає цю мiсцину оптимальною для закладки поселення, - подумалось Нескубi. - Що ж, можливо, вiн має рацiю: пагорби захищатимуть од вiтрiв, за будiвельними матерiалами далеко не ходити - i деревина, i камiнь пiд рукою, та ще водна артерiя... I мiсцевiсть - навiть звiдси видно - мальовнича. Скiльки ж тут пагорбiв? Сiм? Оце збiг - точнiсiнько, як у Римi або в Києвi!"

I враз в уявi постали зеленi київськi гори, блакитноводий Днiпро,- аж серце защемiло. Таємничi слiди пам'ятi в мозку враз ожили яскравими картинами. Але їхня реальнiсть була така ж, як i реальнiсть сновидiння.

Гордiй Нескуба вимкнув зйомку i почав несамохiть малювати на екранi план майбутнього мiста, прив'язуючи забудову до рельєфа. Начеркав кiлька свiтних прямокутникiв, овалiв, провiв двi-три вулицi, перекинув через рiчку мiст i, нiяково усмiхнувшись, облишив це заняття. Спочатку, очевидно, доведеться жити в одному будинку, максимум у двох. Та ще спортивний комплекс. Минуть десятилiття, доки селище розростеться, то навiщо ж нав'язувати матрицю майбутнiм поколiнням? Чи не краще пустити рiст першого на планетi мiста на самоплив? Такi мiста завжди своєрiднi, неповторнi, як неповторний рельєф, подiї та обставини життя кожного людського осередку.

Плин думок Гордiя Нескуби перервала несподiвана поява Лойо Майо. Астроном влетiв до рубки керування, як метеор. Очi його сяяли, палали вогнем, i вже по цьому капiтан здогадався, що Лойо Майо заряджений якоюсь важливою iнформацiєю.

- Капiтане! - гукнув Лойо Майо, немов до глухого. - Тепер можна не боятися пiдступних чорних дiрок!

- Тобто? - Нескуба запитливо подивився на чорноголового астронома. Винайшли спосiб нейтралiзувати?

- Я закiнчив серiю випробувань... Ми з Осиповим сконструювали прилад приставку до телескопа, що дозволяє виявляти чорнi дiрки!.. Нейтринний спектрометр.

- Цiкаво, - досить байдуже сказав Нескуба. Його тон трохи охолодив астронома.

- Вам не цiкаво? - здивувався Лойо Майо.

- Я ж сказав: цiкаво, - iронiчна посмiшка скривила капiтановi губи. - Я слухаю.

- Але ж... - розгубився астроном. - Ви так говорите...

- Викладайте суть, Лойо Майо, не треба чiплятись до мого тону.

- Розумiєте, давно помiчено, що чорнi дiрки - це, найчастiше, системи подвiйних зiрок. Якщо з видимої зiрки витiкає матерiя, це значить, що її висмоктує невидима сусiдка, тобто чорна дiрка, яка має надзвичайно сильне гравiтацiйне поле. I ось коли шлейф зоряної речовини дiєю цього поля розганяється майже до швидкостi свiтла, виникає iнтенсивне випромiнювання нейтрино, яке реєструє наш спектрометр.

Розповiдь Лойо Майо зацiкавлювала капiтана з кожною хвилиною все дужче i дужче. З його обличчя зник вираз байдужостi, пальцi нетерпляче постукували по пiдлокiтнику.

- А як же намацати таку пару серед мiльярдiв зiрок? - не втерпiв Нескуба.

- Я вже зареєстрував одну пару. Ось як це сталось. Спостерiгаючи яскравiсть зiрок, я помiтив, що в однiєї вона то збiльшується, то зменшується. Амплiтуда коливань за перiод у три днi становить 0,3 зiркової величини!

- Що ж це означає? - знову прохопився Нескуба.

- Це означає, що зiрка витягується у бiк чорної дiрки i втрачає форму кулi, перетворюючись на елiпсоїд. При обертаннi навколо спiльного центру тяжiння, вона повертається до нас то малою, то великою вiссю. Дальшi спостереження виявили i шлейф...

Нескуба схопився та так рвучко, що мало не злетiв у повiтря. Стиснув своїми ручищами астрономовi плечi.

- Це ж здорово! Дуже здорово, Лойо Майо! Вiтаю! Це таке вiдкриття...

Астроном тiльки клiпав своїми густими чорними вiями.

- Тепер нам, вважай, вiдкритий шлях до нашого Свiту, до Землi!

- Хiба ви... збираєтесь?..

- I я, i ви, Лойо Майо, полетимо, правда?

Астроном не встиг нiчого сказати, як Нескуба обернув його й пiдштовхнув до виходу.

- Ходiмо швидше, я хочу побачити ту зiрку!

15

З великим зусиллям Гордiй Нескуба розлiпив повiки i довго не мiг збагнути, де вiн i що з ним. Замiсть круглого iлюмiнатора - чотирикутне вiкно з рожевим полиском, висока рiвна стеля...

- Ну як?

Упiзнав Еолин голос, але звiдки вiн лунає - важко було встановити. Спробував повернути голову, та вона чомусь навдивовижу важка, неначе налита оловом, i вiн ледве зворухнув її на подушцi. Проте й цього було досить, щоб поле зору розширилось, i крiзь рудувате марево проступило перед ним Еолине обличчя.

- Ти мене чуєш?

"Авжеж чую", - хотiв проказати голосно, як це було ранiше, та слова чомусь застряли в пересохлому горлi, губи ворушилися, а звуку не було. Тривога пройняла Гордiя Нескубу, прошила гострими голками. Чи вiн втратив мову? Ще цього йому бракувало!

- Не треба хвилюватися, любий... Усе буде добре... Голос її даленiв, слабшав, обличчя почало розпливатися в червоному серпанку, втрачати обриси...

Еола швидкими, несхибними пальцями взяла шприц, уже наповнений стимулiном, i зробила укол у передплiччя. Минуло не бiльше хвилини, як датчики кров'яного тиску, пульсу, температури показали, що цi системи органiзму Нескуби починають працювати трохи краще.

Помiтно обважнiла Еола сiла в головах у чоловiка, не вiдриваючи тривожного погляду вiд його змученого, посiрiлого обличчя. Бiдний, як йому тяжко...

Сама вона змарнiла, пiд очима синцi - не досипала, змучилася, були хвилини, коли вона втрачала надiю, розпач краяв серце гострими лезами, i дивно, як воно тiльки витримало. А їй же не можна, не можна хвилюватись! Та зараз безкiнечна нервова напруга спала. Гордiєва хвороба почала вiдступати, криза минула, тепер вiн доправлятиметься з кожним днем. Глибоко зiтхнувши, Еола важко опустилась бiля узголiв'я Нескуби. Позирала на його змарнiле обличчя, дослухалася, чи рiвно вiн дихає. I треба ж - отакий мiцнющий, кремiнь-чоловiк, який, здається, нiколи не хворiв, раптом злiг... Перший хворий на Гантелi. А як вiн кепкував, коли хто-небудь занедужає! "Людський органiзм - то космiчний корабель. I якщо ти поганий капiтан, не вмiєш керувати, от вiн i виходить з ладу". А сам? Докерувався...

З чого ж це почалося? У нього з'явилося легке запаморочення голови... Уперше це вiн зауважив, коли читав лежачи. Потiм загальна слабкiсть... Наступного дня симптоми хвороби проявилися рiзкiше. Бiль то вiдчувався у шлунку, то у м'язах рук i нiг - наче прокочувався хвилею по всьому тiлу. Переходячи кiмнату, Нескуба хитався, як п'яний. Ще через день не мiг уже й читати - усе розпливалося перед очима, звузилось поле зору... Еолi прикро згадувати, але спершу, коли Гордiй поскаржився на нездоров'я, вона... зрадiла, так, зрадiла! Хворiй, хворiй на здоров'ячко, тiльки не помишляй нi про який полiт!

Звичайно, тiєї хвилини їй i на думку не спадало, яка це небезпека: чужий, iнопланетний збудник накинувся на людину... Це вона втямила, коли побачила, як на звiстку про хворобу Нескуби пополотнiв головний лiкар, - а йому витримки не позичати! Одразу ж у селищi оголосив стан медичної тривоги, усi пройшли ретельну перевiрку - навiть лiмфатичну рiдину було взято на аналiз; проведено повторну стерилiзацiю примiщень, вихiд - лише в скафандрах БЗ (бiологiчний захист), проведено профiлактичнi заходи - мiкробiологiчнi, вiрусологiчнi i, звичайно, епiдемiологiчнi.

Он яка веремiя зчинилася!

Хто вiн - збудник захворювання Нескуби? Якi його агресивнi можливостi? Чи виробить людський органiзм iмунiтет проти цього збудника?

Настрiй колонiї землян помiтно пiдупав. Досi такi жвавi, енергiйнi, радi з того, що космiчний Гольфстрiм винiс їх до твердого берега, зараз всi посмутнiли. Патогенний вибух заскочив зненацька, посiяв непевнiсть i страх. Що на них чигає завтра? Нiхто нiчого не знав. А брак iнформацiї пригнiчує особливо дошкульно.

Сидячи бiля недужого чоловiка, Еола чого тiльки не передумала. Та його рiвне дихання потроху заспокоювало її, вiдчувала: тривога спадає, даючи мiсце надiї.

Нескуба знову розплющив очi. Шум у головi стихав, поволi верталася здатнiсть сприйняття навколишнього, почали з'являтися окремi найпростiшi поняття. Дивився i вiдзначав про себе: "свiтло", "вiкно", "примiщення". Потрiбне було зусилля, щоб це об'єдналось в одну думку. "Я в примiщеннi, куди проникає свiтло крiзь вiкно, - констатував Нескуба. - Вiкно? Та це ж..."

Нараз пам'ять освiтила подiї, що передували його стану. Будiвництво селища. Перемови й суперечки з Еолою. Тепер має грунт пiд ногами, над головою - небо, про космос не хоче й говорити. Але ж i грунт цей чужий, i небо - чуже!.. Так, вагiтнiсть... Хоча б син... Чи вистачить сили волi залишити їх тут? Навряд. I вона про це здогадується. Хитра: хоче виграти час. Але ж я її люблю, великий Космосе, як я її люблю!.. А ще ж синок, синочок...

Думка про сина викликала теплу млость в усьому тiлi. Нескуба поворухнувся й зiтхнув.

- Прокинувся? - обiзвалась Еола. Голос у неї був особливо нiжний, ласкавий. - Бачу, бачу: тобi набагато краще. Лице вже не таке сiре, i в очах - блиск життя... Ти перемiг!

Нескуба слабо посмiхнувся - може, не так устами, як очима. Прошепотiв:

- То не я перемiг, то вони...

- Хто?

- Екiпаж.

- Який екiпаж?

- Мої мiкроби.

- А-а... - непевно посмiхнулася Еола.

- Ця команда одразу кинулась на чужинцiв, сама бачила, якi запеклi бої точилися на борту.

- На якому борту? - прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. Що ти таке говориш?

Передихнувши, Гордiй провадив далi:

- Моє тiло для мiкроорганiзмiв - гiгантський космiчний корабель... Второпала? Отож i виходить, що я був ареною спустошливих боїв...

- Нiчого, мiй любий, - Еола злегка погладила йому чоло. - Незабаром тi спустошення позаживають. Твiй корабель має великi ресурси.

- Та вже ж... Нiбито оклигую. Але вiйна ще йде. Знаєш...

- Не втомлюй себе розмовою, - перебила Еола. - Прийми ось лiки й лежи тихо.

Слухняно проковтнувши сiру горошинку i запивши її теплою водою iз склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:

- А як електростанцiя?

- Учора закiнчили котлован. Отож там ти й простудився, у тому котлованi. Спiтнiв, а потiм вiтер... Тут треба обачнiше... Лежи тихо.

- А фундамент? Ще не почали?

- Ще тiльки вiдкрили кар'єр. А як вони той камiнь нарiзатимуть... Лежи тихо.

- Нарiжуть... Це не складно. А от рефлектори-гелiостати...

- Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гiдростанцiю. Та ти будеш лежати менi тихо чи нi?

- Сонячна ефективнiша, - бурмотiв Нескуба. - Струм безпосередньо з промiння... У нас є кiлька комплектiв батарей. А де ти вiзьмеш гiдротурбiну?

- Слухай, ти порушуєш режим. Годi, перестань говорити й лежи тихо. Може, заснеш. А я пiду.

- Ну, не гнiвайся, - Гордiєвi губи скривилися в посмiшку. - Я - просто скучив.

Еола пiдвелася, ще раз погладила йому чоло, поправила ковдру i вийшла.

Нескуба заплющив очi, принишк, сподiваючись заснути. Але сон до нього не приходив, натомiсть почали обсiдати цiлком несподiванi думки. Чомусь звернув увагу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.

I враз Нескубi уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрiчку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких вiдбиваються все новi й новi мальовничi краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звiдки немає вороття...

Нескуба хмикнув. Здiйснюється закон ентропiї... Ну що ж, нехай собi здiйснюється...

Iнстинктивно прийняв руки з грудей, лiву пiдклав долонею пiд потилицю, праву простяг уздовж тiла. Нехай їй грець, тiй смертi, все-таки краще про неї не думати, щоб у кровi не з'явились її токсини... Природно, коли про неї думають старi, а йому ще рано, ще молодий. Мислю - значить живу, - нагадав собi вiдомий афоризм. Жити - це мiй обов'язок перед Природою, i мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скiльки ще попереду нездiйсненого - тут, на цiй незвичайнiй планетi, i в космосi!.. Десь там загубилась у просторi голуба кулька... Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гамувати, iнакше - розкиснеш...

Зусиллям волi Нескуба змусив себе заспокоїтись i коли емоцiйнi сплески вляглися, розпочав самотренування, перерване хворобою. Хiба вiн ще не командує на своєму живому космiчному кораблi, не контролює свого тiла i своєї психiки? Нi, анархiї вiн не допустить, у нього є мета, йому свiтить з далини провiдна зоря - рiдне Сонце, а бiля нього - Земля... I хоч їхнiй простiр зiмкнувся для нього до розмiрiв елементарної частки, - вiн все одно прагнутиме туди роками, десятилiттями, все життя. I вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об'єми рiдного Всесвiту, i крiзь гравiтацiйнi шлюзи "Вiкiнг" випливає в той, свiй простiр... Для цього варто жити, жити i дiяти!

Незважаючи на фiзичну кволiсть, Нескубу все дужче проймав пiднесений настрiй. Думалося легко, в серпанку фантазiї виникали якiсь неяснi, проте знадливi картини майбутнього, i це давало наснагу, збуджувало радiсть буття.

Наступного дня, одразу пiсля медикiв, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очi заяснiли: астронома втiшив Нескубин вигляд. Капiтан лежав хоч iзмарнiлий, змучений хворобою, але не подоланий нею. Погляд у нього не безвiльний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,- в ньому вже вiдчувалася внутрiшня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й вiзьметься, як завжди, за роботу.

Секунду астроном мовчки дивився на недужого, немовби перевiряючи своє перше враження. Потiм закивав головою i, потираючи руки, пiдiйшов до лiжка.

- Навiть не медиковi видно - одужуєте...

- Потроху... наче оклигую, - обiзвався Нескуба. - Сiдайте.

Вiдвiдини астронома-дивака були йому приємнi. Лойо Майо став Нескубиним спiльником з того самого моменту, коли показав свiй прилад, за допомогою якого можна демаскувати чорнi дiрки космосу. В певному розумiннi вони були змовниками, i це їх зближувало. Та ще настрої дружин... Обидвi боялися ризику зворотного космiчного польоту i, здається, вже не мали сумнiву, що їхнi чоловiки "отямляться".

Лойо Майо знав, що Нескуби чекають дитини i прийшов дiзнатися, чи не змiнилися намiри капiтана, для якого синок був золотою мрiєю. Сам Лойо Майо до останньої клiтини належав космосу i не мiг зрозумiти, як це можна вiдмовитись вiд такої великої iдеї, хоча б i заради сiм'ї. З другого ж боку - а чому б жiнкам не поступитися? "Вiкiнг" - корабель величезний, для чотирьох вiн був би якщо не планетою, то астероїдом. Можна жити.

Згорбившись на стiльцi, Лойо Майо повiв тонку дипломатичну розмову, сповнену натякiв i недомовок. То нарiкав, що тут, на Гантелi, умови для спостереження неба надзвичайно несприятливi, i навiть Осипов - на що вже терплячий чоловiк! - i той невдоволений, - то вихваляв обсерваторiю на "Вiкiнгу".

Капiтан, звичайно, здогадався, що непокоїть астронома, але слухав не перебиваючи. Та коли заплющив очi, Лойо Майо умовк на пiвсловi.

Нескуба зиркнув на нього, поворушив пiд ковдрою пальцями...

- Чого ви? Продовжуйте, я слухаю.

Очi Лойо Майо зблиснули, вiн нервово потер свої сухорлявi руки.

- Може, ще й рано про це говорити, але.,,

- Ви про повернення на Землю?

- Так. Про цю iдею.

- Iдею? - здивовано скинув бровами Нескуба. - Ви що, хiба не вiрите в можливiсть...

Лойо Майо поблажливо всмiхнувся:

- Вiдверто кажучи, шанс дiстатися до нашої Сонячної системи дорiвнює нулю.

- Тодi... я вас не розумiю. - Нескуба спробував навiть нiдвестися, та не вистачило сили i вiн тiльки похитав на подушцi головою. - Поставили хрест?

- Та що ви, капiтане! Я й дружину майже переконав. Почуваю: ще трiшечки - i вона погодиться. А як... Еола?

- З Еолою складнiше, - зiтхнув Нескуба. - Ви ж знаєте: чекаємо на продовжувача роду...

- Так... - Лойо Майо похнюпився, настрiй його одразу пiдупав.

- Продовжувача роду! - вже голоснiше повторив Нескуба. - Це... знаєте... подiя великої ваги.

- Авжеж. - Лойо Майо розвiв руками i похитав головою, наче йому забракло слiв.

Нескуба, скосивши на нього очi, спитав:

- То що ж виходить - шансiв, по-вашому, немає, а ви все-таки збираєтесь... Незрозумiло.

- Чому ж... Мене вабить не так мета польоту, як сам полiт, космiчна траса... Iдеальнi умови для спостережень!

- Але ж спостереження можна провадити i на орбiтi, - заперечив Нескуба. - "Вiкiнг" - це ж лiтаюча космiчна обсерваторiя, i ми не збираємось саджати його на Гантелю.

- Та, звичайно, можна й на орбiтi, - знизав плечима Лойо Майо, - але це... гiрший варiант, I головне, - астроном притишив голос, озирнувся, хоч у палатi, крiм них, нiкого не було,- головне: я не хочу стати здобиччю гумусу...

- Ви говорите.... загадками. - Нескуба кинув на Лойо Майо пильнiший погляд. - Що це має означати - "здобич гумусу"?

Астроном поблажливо посмiхнувся i, як здалося Нескубi, в очах у нього змигнув вогник.

- Це, якщо хочете, моя фiлософська система... Ще, правда, не опрацьована в усiх аспектах, але... Коротко кажучи, процес органiчного життя зводиться до гумусу. Цей тонкий родючий шар, що вкриває суходоли Землi та й цiєї Гантелi, забезпечує рiст усього живого - i рослинного, i тваринного свiту. Гумус - щедрий кредитор - бери, споживай потрiбнi елементи i сполуки, рости, набирайся сили, буяй! Але потiм... розплачуйся своїм життям. Не даремно сказано: ми вийшли iз землi i пiдемо в землю...

Лойо Майо передихнув, потер смагляве чоло долонею i провадив далi:

- Що ж виходить? Ми вважаємо, що вся природа створена для наших потреб, а насправдi - це форма iснування гумусу. Це вiн живе! I все плекає, вирощує лише для себе. Людям здається, що це вiн для них - i жито, й пшеницю... А вiн усе тiльки для себе! Людина приречена - repere per humum, - як сказав колись Горацiй, - повзати по землi.

- Ну, знаєте... - Тiнь досади перебiгла обличчям Нескуби. - Ця ваша схема... Лишається ще тiльки надiлити гумус якоюсь формою свiдомостi - i карикатура на Природу буде завершена... Злiсна карикатура... - Нескуба передихнув, зволожив язиком пошерхлi губи. - Скажiть, Лойо Майо, по-дружньому, довiрчо... Якi у вас родиннi стосунки? Ви - щасливий в особистому життi?

Астроном трiшечки зiщулився, губи його витягнулись в нiякову посмiшку.

- Я про фiлософськi концепцiї, а ви... До чого тут особисте життя? Я не бачу зв'язку...

- А я бачу, - лагiдно, але трохи зверхньо сказав Нескуба. - Ваша схема обмiну живої матерiї занадто похмура...

- Запевняю вас...

- Не треба, Лойо Майо. З того, який колiр домiнує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий дiагноз. Ну, та на це я не маю права i не буду цього робити.

- А що ж ви скажете по сутi моєї гiпотези?

- Та що ж... Цю схему, - Нескуба навмисне повторював це слово i вимовляв його з помiтним притиском, - ви могли б використати у фантастичному романi... якби вона була не така безрадiсна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвiт пройнятий свiтлом... Та, власне, i саме органiчне життя - це витвiр свiтла, дiяльнiсть променя... Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б i самого гумусу. Як дивовижно влаштований свiт! I звести всю його складнiсть до якогось одного елемента...

Їхня дискусiя точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так i лишився при своїй думцi. Об'єднувала їх лише мрiя про полiт, мрiя, що ятрила серце капiтановi, нестримно вабила i водночас вiдлякувала своєю фантастичнiстю. Нескуба слухав розмiрковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумiлу жiночу впертiсть? Вона вiдтягує вирiшення до родiв. Хитрує... От лисиця!..

- Так, сонця, галактики... - провадив своє Лойо Майо, - це прекрасно, тому ж я й прагну космосу... В кожному разi, тепер ви знаєте мої мотиви. Хiба я для того втiк вiд одного гумусу, щоб потрапити в лапи iншому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбiтi, а помру - то щоб попiл з мого тiла розсiяли в космосi.

- Все одно випаде на планету, - криво посмiхнувся Нескуба.

Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:

- Ну, то як - чи засурмить нам стартова сурма?

Нескуба - колись такий вольовий, рiшучий i часто навiть прямолiнiйний зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе вiн силкувався щось пригадати, очi обмацували стелю, нiби сподiвалися знайти там вiдповiдь.

- Я... напевне ще не знаю... - нарештi вiн спромiгся на вiдповiдь. Розумiєте, Еола...

- Розумiю, - зiтхнув Лойо Майо. - Не Еола i не майбутнiй син тримають вас, капiтане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус...

- Та йдiть ви до дiдька зi своїм гумусом! - незлобиво буркнув капiтан. - Гумус та гумус...

Втомлено заплющив очi, а коли розплющив - Лойо Майо в палатi не було. "Вiн i справдi тут, на цiй планетi, наче риба, викинута на пiсок, спiвчутливо подумав про астронома. - Його стихiя - космос... От i не може вгамуватися його дух. А я? Хiба мiй дух не нуртує?"

16

Перший гантелянець!

Народився вiн рано-вранцi, коли теплi променi Свiтила пофарбували в густо-червоний колiр навколишнi гори, що скидалися на велетенськi копицi сiна, нечутно спустилися нижче та й вихопили з чорноти ночi округлi пластиковi дахи селища. Немовби вивчаючи цi новоутворення, Свiтило почало мацати стiни, заглядати в чотирикутнi вiкна... Саме тiєї митi малюсiнький Нескуба голосним криком сповiстив про свою появу на свiт, про який вiн ще нiчогiсiнько не знав. Свiтило м'якими доторками обмацало i його бiленьке тiльце, з яким трохи нервово поралась молода жiнка, i одразу ж зробило його рожевим.

- Ув-ва! Ув-ва!

- Ого, який горлатий! - вигукнула лiкарка, i в її голосi бринiла радiсть. - Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!

- А що, Гордiй тут? - пiдвела голову породiлля. - То впустiть його! Ренато, поклич...

- Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що вiн на "Вiкiнгу"? Його ще не сповiстили.

Еола знесилено опустила голову на подушку:

- Скажи, щоб негайно передали... Це дуже важливо...

- Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трiшки загорнемось, щоб наше тепло не втiкало.., Це ж тiльки подумати - первiсток на Гантелi! Як ви його назвете?

- Побачимо. Ще не думали.

- Ув-ва! Ув-ва!

Хоча роди пройшли добре - Еола майже не вiдчувала болю, проте втрата кровi знесилила молоду матiр, i тяжкiсть у животi чомусь не втихала. їй хотiлося тишi, спокою, хотiлося вiдiтхнути пiсля того циклону, що спустошив її тiло, зараз їй зовсiм не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.

- Може, Гордiйчик.

- Може.

- Ув-ва!..

- Ох ти ж бутузик!

- Треба сповiстити Гордiя... Чуєш, Ренато... Ой...

- Тобi погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, радiограма долетить миттю. От ми вже й укутанi, вже й не плачемо, тепер наш органiзмик досяг теплової рiвноваги... - Рената Павзевей спритно поклала малюка на лiжечко, присунуте до постелi матерi. - Отак, лежи собi, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої мандрiвки...

- Ренато... - простогнала Еола. - Пiди вже... радiограму...

- Бiжу, вже побiгла!

Рената швидким кроком вийшла, причинивши за собою дверi. Еола повернула голову на подушцi у бiк свого малого, поглянула на його дрiбнесеньке обличчя i чомусь подумала про батька - учора, як тiльки їй довелося лягти в родильне вiддiлення, вiн поквапливо вiдлетiв разом з Лойо Майо на "Вiкiнг". На прощання похапцем поцiлував її в чоло, для годиться, кинув якiсь заспокiйливi слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з'явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радiсть, натомiсть була сама тривога i бiль. Як було б оце добре, коли б Гордiй сидiв тут, бiля дитячого лiжка...

Дивилася на свою крихiтку i, замiсть радiти, вiдчувала тiльки подив. От вона стала матiр'ю... Вiд неї вiддiлилась малесенька iстота.... Яка тайна Природи! А справдi, як же ми його назвемо? Довго не повертається Рената... А бiль, здається, посилюється... Червоний серпанок... На Землi рожевi лише свiтанки та ще надвечiр'я, а тут - цiлiсiнький день руда мла застилає очi. Невже що-небудь сталося з Гордiєм?

Рiзкий бiль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямi шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та бiль невiдступно краяв тiло, душив за шию, аж в очах стало темно.

- А-а-а...

Отямилась, почувши приглушенi голоси - вони нiби пробивались крiзь товщу води.

- Уже опритомнює...

- Як же ви могли залишити її саму?

- Треба було дати радiограму. А цю...

- Ш... ш... вона розплющила очi. Як вам, Еоло? Мовчiть, мовчiть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.

Через кiлька хвилин Еола зовсiм опритомнiла.

- Що це було? - спитала, ледве ворушачи пересохлими губами.

- Бачте, нiхто ж не сподiвався близнят, - почувся густий баритон головного лiкаря, - i обезболювання...

- Що ви кажете? - шарпнулась Еола. - Якi близнята?

- А ось якi! - Рената показала їй другий завинутий кокон. - Дiвча! Тепер маємо двох Нескубенят...

Зморщене личко донечки нiчим не вирiзнялося, було таке самiсiньке, як i в малюка, проте Еола затримала свiй погляд на ньому довше. Це створiння з'явилося несподiвано, самовiльно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася i на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усмiхнене, а очi якiсь невеселi.

Почулося чиєсь бубонiння:

- Закон компенсацiї...

- Облиште... Почався демографiчний вибух, i це добре. Нам потрiбна не компенсацiя, а зростання...

"Про що вони говорять? - подумки здивувалась Еола. - Якась компенсацiя... I Рената чомусь вiдводить погляд".

- Що там вiд Гордiя?.. - здавленим голосом спитала Еола. - Уже знає?

Рената, вiдвернувшись, умощувала в лiжечко дiвчинку, щось там поправляла, пiдсмикувала.

- Аякже, Еолочко! Дуже зрадiв, каже: тепер я щасливий! Вiтає, звичайно, поздоровляє, ну, ти ж знаєш, в такi хвилини чоловiки наче чадiють...

Щось в її голосi насторожувало Еолу, якась ледь помiтна навмиснiсть, перебiльшення тону.

- ...А тобi ще треба полежати, Еолочко, набратися сили. Годуватимеш двiйнят - це, знаєш, навантаження. Павзевей також мрiє...

- Ну, от що, Ренато, ви ж не залишайте породiллю саму. На випадок чого - викликайте. Та я сподiваюсь - усе буде добре, тепер уже добре. Одужуйте!

Це голос головного лiкаря. Стукнули дверi, вийшов, усi пiшли, окрiм Ренати.

Еола пiдкликала її до себе i, коли подруга сiла на стiлець бiля лiжка, торкнулася її теплої руки:

- Слухай, Ренато, що сталося?

Подруга зобразила на своєму хлоп'ячому обличчi щире здивування:

- Нiчого такого. Звiдки ти взяла?

Намагалася говорити природним тоном, але це їй не вдавалося, Еола вiдчувала нещирiсть. Що ж трапилось?

Свiтило пiднялося вище, i в кiмнатi стало трохи прозорiше, рожевiсть пом'якшала. Еолi на мить згадалися бiлi, чистi, прозорi днi на Землi. А тут, певне, i снiг червонястий... Малесенькi поснули, але губенята ворушаться... Несамохiть торкнулася своїх обважнiлих грудей, що напинали сорочку.

- Все гаразд, Еоло, все йде, як i належить, - говорила тим часом Рената. - Головне для тебе зараз - спокiй, тобi потрiбно енергiї ще й на оцих смоктунцiв. Перiод особливо...

Рената замахала руками у бiк дверей, i вони швидко зачинилися. Проте Еола встигла помiтити великi чорнi очi дружини астронома. Тi очi зблиснули, як зорi, i зникли.

- То дружина Лойо Майо? Чому ти не впустила?

- Я ж кажу: тобi потрiбен спокiй, тиша. Саме час годувати немовлят.

I знову Еола вiдчула якусь навмиснiсть, недомовки. Воно й справдi зараз не до стороннiх розмов, але... Хоча б уже швидше пiдвестися та самiй... Коли б уже порозмовляти з Гордiєм! Як тiльки можна буде встати, одразу ж пiде в апаратну, викличе Гордiя, покаже йому маленьких...

При цiй думцi Еола усмiхнулася, i Рената засяяла теж.

- Ну, ти й молодчина, Еоло! Привести двiйнят - оце щастя!

Тепер її голос був правдивим, щирим, i Еола вже веселiше сказала:

- Ти, може, також... Мабуть, пiдуть двiйнята й трiйнята...

- Чому ти так гадаєш? - Рената пiдвела її i пiдклала пiд плечi подушку. - Так буде зручнiше.

- Просто, я думаю, що природа не байдужа до людського роду. Вона забезпечить продовження виду. Адже нас тут жменька... - Беручи малого з рук Ренати, спитала: - А ти хотiла б отаких?.. - I виразно поглянула на її округлий живiт.

Подруга всмiхнулася:

- А хто б же вiдмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!

Рената розговорилася про майбутнє - великi гамiрливi мiста на цiй планетi, електропоїзди, морськi лайнери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихiтне тепле тiльце на руках, вона прислухалася до смоктання, i її поступово охоплювало не знане досi блаженство. Як вона мрiяла стати матiр'ю! В довгi роки космiчного польоту, роки, яким, здавалося, й кiнця не буде, не можна було й думати про материнство, але ця трепетна мрiя нiколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продовження, вiдгомiн дивовижного процесу, що є суттю часу i простору. I ось вона - мати... Невже це не сон, а дiйснiсть?

Подушечками пальцiв ледь чутно доторкнулася до голiвки сина, вкритої рiденьким волоссям, неначе хотiла впевнитись, що це справдi... А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз i тебе погодую...

Але ж Гордiй - затятий космонавт. Невже не можна перервати програму дослiджень хоч на один день? Мiг би спуститися з тiєї орбiти...

- Нашi дiти про Землю дiзнаються з кiнофiльмiв, картин, фотографiй. Рената забрала малого i подала Еолi доньку. - А побачити вже не побачать...

Еола зiтхнула:

- Будемо сподiватись, що Гантеля для них стане такою ж прекрасною, як для нас була Земля.

- Мабуть, так воно й буде, - покивала головою Рената. - Зразка для порiвняння не матимуть, що їм залишатиметься, як не полюбити свою рiдну планету?

- Маєш рацiю, - погодилась Еола. - А ми всi подумки на Землi... Як там нашi рiднi? Чи не забули нас друзi?

Ренатине обличчя скривилося в болiсну гримасу, кутики вуст здригнулися, жiнка нервово пирснула чи то смiхом, чи плачем.

- Не треба про це, принаймнi хоч зараз.

Одвернулася, щоб непомiтно витерти вологi очi.

До будинку апаратної вiд лiкарнi - рукою подати, проте для Еоли ця вiдстань здавалася величезною. Ось вона йде i нiяк не дiйде. Може, тому, що дуже ослабли ноги, чи того, що колотиться серце? "Слухай, звертається вона подумки до самої себе, ти ж невропатолог, радиш iншим дисциплiнувати свої нерви, а сама не можеш упоратись iз хвилюванням. Не хвилювання, а тривога? Ну й що? Тим бiльше потрiбне самовладання..."

Селище - дехто називав його Тимчасовим, а дехто - Пiонерським - мало всього кiлька споруд, досить кумедних в архiтектурному вiдношеннi. Воно притулилося попiд невисокими горами, суцiль порослими лiсом. Якщо не рахувати антени, встановленої на пологiй вершинi гори, то всiх будiвель було чотири. Каменю навозили тiльки для пiдмуркiв, стiни i стелi склали з дерева, а зверху напнули мiцнi пластиковi шатра, пiдпертi каркасами з алюмiнiю. Головний корпус, в якому розмiстилися житловi кiмнати, схожi на каюти космiчного корабля, тiльки набагато просторiшi, поставили метрiв за 150-200 вiд пiднiжжя гiр. До нього з одного торця приєднувалося примiщення кухнi та їдальнi, з другого - медичний сектор. Для складiв (продуктового i технiчного), а також для гаража Самсон i Далiла пробили тунелi в сусiднiх горах. Апаратну поставили у видолинку пiд горою, на якiй вивищувалась антена.

Вийшовши з клiнiки, Еола наче потрапила в лазню. Це вiдчувалося особливо рiзко, бо в примiщення повiтря подавалося крiзь фiльтри. А надворi було волого i жарко. На її обличчi одразу ж з'явилися дрiбненькi крапельки поту, сорочка прилипла до грудей. Повернула за рiг, i до слуху дiйшов шум невидимої звiдси рiчки. Що ж вона скаже своєму Нескубi? Нести близнят їй не порадили, покаже їх татусевi згодом. А зараз... Хотiлося i посварити, i приголубити Гордiя... Чи той будиночок апаратної вiдсувається, чи що? А пульс частiшає, кров шугає у вуха. Ну, зажди, космiчний вовче, дам я тобi перцю!

Свiтило пiдбивалося до зенiту, але навколо домiнували тi ж самi два основнi кольори - червонястий i темний у тiнях. Ця картина скидалася на земне надвечiр'я, i Еола зiтхнула на ту згадку. Апаратну з двох бокiв огортали чорнi пелюстки, вiкна - голубуватi з рожевим полиском, наче сполохи далекої пожежi. Це чомусь ще дужче стривожило знервовану Еолу. Пiдходила задихана, нiби зiйшла на високу гору.

Переступивши порiг апаратної, потрапила в цiлком iнший свiт. Лампи по-земному денного свiтла! Джеркотання апаратури, зеленi хвильки на екранах осцилографiв...

- Як ви сказали? Повторiть ще раз! - гукав оператор, схилившись до невеликого екрана. - Слiди цивiлiзацiї?

Еола пiдiйшла ближче, щоб через його плече поглянути на екран. Звiдти якийсь зарослий чоловiк сипав словами:

- Скелi цi нависають над широкою рiчкою, кожна з них - скульптура, одноокi, розумiєш, голови...

Еола нiяк не могла пригадати, хто це такий - не стрижуться, не голяться...

- Може, там живе Полiфем iз своєю сiмейкою? - глузливо сказав оператор. - Будь обачним, Алк!

"Так, це Алк, - упевнилась i Еола. - I як я одразу не впiзнала... Такi сердитi очi тiльки в нього..."

- Ти знову iронiзуєш,- обурювався з екрана ботанiк, а я кажу: природа такого не зумiє...

- Ну, це вже зухвальство, - в тому ж дусi продовжував оператор. - Вiд тебе, друга природи, я такого не чекав... Якщо природа могла створити отакого тебе...

Вони, мабуть, ще довго так перемовлялися б, та Еола торкнула оператора за плече, i лише тепер вiн помiтив її присутнiсть.

- Ну, гаразд, Алче, i цю твою iнформацiю ми обговоримо. Фотографуй, занотовуй. Цiкавих тобi гербарiїв!

- Усiм привiт,- встиг сказати Алк i розтанув в екраннiй млi.

Оператор пiдвiвся якось трохи дивно, очiкувально дивлячись на Еолу, торкнувся своєї густої бороди i одразу вiдсмикнув руку, наче припекло.

- Я хотiла б... Чи можна викликати "Вiкiнг"?

Уже по тому, як пересмикнулось його лице, вiдчула: щось трапилось.

- Гм... Хiба вам не сказали?..

- Нiхто нiчого не казав...

- Та, власне, нiчого особливого, це буває, - оператор говорив затинаючись. - Усякi технiчнi неполадки...

- Та скажiть, ради бога, що сталося?

- Я ж i кажу: зв'язок - це тонюсiнька ниточка...

- Ну?

- От вона i рветься. Саме це сталося вчора - зв'язок з "Вiкiнгом" перервався. Але я сподiваюсь... Та ви не хвилюйтеся - капiтан Нескуба i Лойо Майо живi-здоровi. А зв'язок...

Еола вже не дослухалася, що вiн говорив про вiдновлення зв'язку - її погляд упав на вузеньку стьожку з рулона, що лежала на панелi екрана пiд щiлиною видачi. Великими лiтерами там було надруковано:

Я радий, Еоло, що мрiя твоя здiйснилася i ти стала матiр'ю! Плекай наших дiток, повернемось - пригорну до серця.

Назавжди твiй Гордiй Нескуба.

Гантеля - Земля.

Еола спаленiла, губи їй затiпались, та вона нiчого не сказала, мовчки затиснула того папiрця у жменi i неквапом пiшла до виходу, сповнена якоїсь незрозумiлої для оператора гордостi.

17

На сiмнадцятому роцi досить одноманiтного польоту в космосi дослiдницький корабель "Орбiс" нарештi натрапив на якийсь об'єкт. Уперше цю свiтну точку помiтив старший екiпажу Анте-Ео i хоч не надавав цьому фактовi особливого значення, вирiшив звiритися з картами. Удвох iз своїм помiчником Кон-Тiро вони переглянули усi зображення, що зберiгалися в пам'ятi електронного мозку корабля, але цiєї точки не знайшли. Тодi почали приглядатися пильнiше, i виявилось, що свiтнiсть об'єкта протягом сталого вiдтинку часу змiнюється у великих межах, отже, це - довгасте тiло, яке обертається навколо поперечної осi.

Незабаром пеленгуюча апаратура виявила i радiосигнали, що надходили з точки простору, де перебуває невiдоме небесне тiло.

- Невже космiчний корабель? - Старший здивовано ворухнув шкiрою над очима. - Як ти вважаєш, Кон-Тiро?

Той, не вiдриваючи погляду вiд оглядового екрана, знизав плечима:

- Досi наша гантелянська наука жодної населеної планети не виявила, ти це добре знаєш, Анте-Ео. У радiусi мiльйона свiтлових рокiв вiд нашої системи взагалi немає планет. I це ти знаєш не згiрш вiд мене.

- "Знаєш, знаєш", - незлобиво повторив старший, погладжуючи свою велику, без жодної волосинки, голову. - Ми багато знаємо, та ще бiльше не знаємо.

Анте-Ео був не тiльки вiдважний, а й мудрий гантелянин, i його помiчник, трохи молодший, Кон-Тiро завжди був охочий подискутувати iз старшим. Коли б вони мали бодай рiдке волосся на головi та ще бороди й вуса, можна було б подумати, що в секторi керування у крiслах сидять два вчених Землi. Але жодної волосини на їхньому тiлi не було - черепи голi, обличчя безбровi й безвусi. Навiть вiй не було. I все-таки вони часом у задумi погладжували пальцями неiснуючi вуса й бороди.

- Iмовiрнiше, що це заблукав якийсь астероїд, - сказав Кон-Тiро, провiвши долонею по гладенькiй шкiрi голови. - Довга призма...

- А радiосигнали?

- Випадковий збiг. Просто астероїд потрапив у сектор, звiдки плине радiацiя. От вiн перемiститься - i джерело сигналiв опиниться збоку.

- Ну, що ж, нам залишається лише почекати, - розважливо промовив Анте-Ео. - Час розв'язує всi суперечки.

- Але скiльки б не минуло часу, гравiтацiйних сигналiв, певне, ми не дiждемось. А хiба космiчний корабель може обiйтися без гравiпередатчика? Не може, це тобi добре вiдомо.

Смагляве обличчя Кон-Тiро освiтилося вдоволеною посмiшкою.

- А чом би й нi? - заперечив Анте-Ео. - Електромагнiтнi хвилi використовувались для зв'язку i в нас, на Гантелi.

- Використовувались... до космiчної епохи. Хто ризикнув би виходити в космос, не опанувавши гравiтацiйного зв'язку? Для гравiтацiйних хвиль немає перепон, вони проходять крiзь усi тiла...

- I це я добре знаю, - усмiхнувся Анте-Ео. - I все-таки... Нашi легенди ще iз передвiку донесли розповiдi про космiчну лiтану. А в тi прадавнi часи про модуляцiю гравiтацiйних хвиль, звичайно, i мови не було.

- Так то ж легенди... - зiтхнув Кон-Тiро. - Чого тiльки в легендах немає... В однiй, наприклад, згадується волосяний покрив голови. Можеш уявити, який кумедний вигляд мали б ми та й нашi дружини, коли б раптом на головi виросло волосся?! Iнколи навiть незрозумiло, чим живилися подiбнi вимисли.

- Усе виростає iз зерняти. В легендах також є рацiональне зерно.

Кон-Тiро, повернувши своє крiсло пiд прямим кутом, здивовано поглянув на старшого:

- Ти вважаєш, Анте-Ео, що в основу легенд i переказiв лягли якiсь реальнi подiї?

- Так.

- I серед наших предкiв, якi поступово розселялися по планетi, були космонавти?

- Мабуть, що були, - не зовсiм впевнено з м'якою усмiшкою сказав Анте-Ео. - Iнформацiя в легендах i мiфах прихована глибоко, треба вмiти її вилущувати.

- Та, звичайно, певна iнформацiя там є, але тiльки художньо-емоцiйна, я вважаю, - мовив розгублений Кон-Тiро. - Як джерело iсторiї, легенди i казки, м'яко кажучи, не витримують критики...

Чим дужче розпалювався Кон-Тiро, доводячи неспроможнiсть фольклору як своєрiдного дзеркала дiйсностi, тим iронiчнiше вiдповiдав йому Анте-Ео i цим збивав свого помiчника з пантелику. Той не мiг уторопати, чи старший жартує, чи справдi здатний читати легенди iнакше, анiж вiн.

- Народна творчiсть - це мiкрофон, в який говорять тисячолiття, - знову загадково усмiхнувся Анте-Ео. - Вiдстань у часi велика, може, для кого й нерозбiрливо.

Тим часом вiдстань мiж "Орбiсом" i невiдомим об'єктом скорочувалась, на екранi почали проступати його обриси - спочатку розмитi, невиразнi, а потiм усе чiткiшi. Нарештi настав момент, коли вражений Кон-Тiро вигукнув:

- Схоже на те, що це - космiчний корабель! - На мить вiдiрвавши погляд вiд екрана, подивився на суворе, без тiнi усмiшки лице Анте-Ео. - Красивi пропорцiї... Велетенський цилiндр завершується конусом... I сигнал звiдти...

Старший, пильно вдивляючись у зображення на екранi, притишено сказав:

- Цей радiомаяк мене тривожить. Спробуймо встановити зв'язок.

Невiдомий корабель був глухий до їхнiх викликiв, переданих у рiзних режимах зв'язку. Тiльки радiомаяк продовжував посилати свої розпачливi сигнали.

З огляду на винятковiсть ситуацiї, старший вирiшив пробудити весь екiпаж з летаргiчного сну, i невдовзi на "Орбiсi" завирувала активна дiяльнiсть. Комплексне дослiдження невiдомого космiчного корабля за участю фахiвцiв рiзних профiлiв дало досить цiкавi наслiдки. Космiчна технiка цивiлiзацiї, якiй належить корабель, ще не досягла потрiбного рiвня, i здiйснення такої далекої експедицiї свiдчило про вiдчайдушну смiливiсть, зухвале поривання духу. I це всiм iмпонувало, усiх на "Орбiсi" захоплювало.

Було щось величне в самому обрисi корабля, що завис у просторi. Посмугована мiкрочасточками його обшивка нагадувала шкiру фантастичного велета, що побував у космiчних бувальцях. Але чи є ще в нього життєва сила?

Мовчить корабель, не обзивається. I рух його не уповiльнюється i не пришвидшується. Силовi установки вимкнено, гiгант нiби спочиває, вiддавшись на волю хвилям iнерцiї, що несуть його у просторi й часi.

Загальмувавши свiй рух, обережно маневруючи, "Орбiс" наблизився майже впритул, бiк у бiк, i деякий час iшов паралельним курсом, аж доки швидкiсть не зрiвнялася. Хоча невiдомий корабель поступався "Орбiсу" габаритами, корпус цього корабля - динамiчний, сказати б, витончений, свiдчив як про iнженерний, так i про естетичний генiй його творцiв. Лiнiї контуру замикають у собi могуття металу i мислячого духу.

- Там, на кораблi, вiдгукнiться!.. - гравiтацiйнi хвилi безперервно пронизували тiло корабля. Та навiть i тепер, зблизька, контакту встановити не вдалося. Мовчанка невiдомих зореплавцiв не вiщувала нiчого доброго. Анте-Ео спохмурнiв, передчуваючи лихе. Корабель не подає жодних ознак життя... Мабуть, щось сталося з його екiпажем...

- А може, це автоматичний зонд? - з надiєю в голосi сказав Кон-Тiро.

Старший заперечливо похитав головою:

- Не думаю... Та ми незабаром дiзнаємось... про все.

Кон-Тiро здогадався: iдеться про висадку дослiдницької групи на борт.

- Прошу доручити менi...

Першим на шершаву обшивку мовчазного корабля зiйшов Кон-Тiро, за ним шестеро. Усi в антирадiацiйних скафандрах, якi захищають вiд жорсткого випромiнювання, окрiм гравiтацiї та нейтрино. У цьому спорядженнi, та ще з линвою, вони скидалися на альпiнiстiв, що сходять на круту гору.

Кон-Тiро одразу попрямував до невеликого виступу, звiдки в простiр дивилося синювате око телескопа. Тут же виднiвся тiсний, якраз на одну людину, овальний люк. Розгерметизований...

Довгi коридори, примiщення рiзного призначення - скрiзь тут вiяло пусткою. Тепло життя, мабуть, давно покинуло корабель, i на поручнях, стiнах, люках пiд промiнням лiхтаря зблискував тоненький налiт iнею.

Серце в Кон-Тiро забилося дужче, коли вiн зайшов до рубки керування. Невже й тут немає нiкого? В примарному свiтлi аварiйних ламп спочатку важко було щось помiтити, але, ввiмкнувши свого рефлектора, Кон-Тiро побачив: там, бiля пульта, в крiслах сидять двоє. Ступнув ближче, раптом здалося, що вони зворухнулись. Але то зрушились лише тiнi; невiдомi зореплавцi, скованi космiчним холодом, вже не могли привiтати гостей.

До цього Кон-Тiро внутрiшньо був уже приготувався, але те, що вiн i його товаришi побачили наступної митi, так їх вразило, що вони самi мало не скам'янiли. Перед ними сидiли волосатi iстоти! У кожного на головi копиця переплутаного волосся, над очима - волосянi стьожки, а ротiв зовсiм не видно iз-за густих жмуткiв.

- Це - люди з наших легенд, - з легкою зажурою в голосi сказав Кон-Тiро.

- Я так i думав, - обiзвався з "Орбiса" Анте-Ео. Пiсля паузи додав чомусь притишеним голосом: - Ви ж там дiйте обережно, їх треба зберегти.

Це нагадування, мабуть, було зайве, але Кон-Тiро, щоб заспокоїти старшого та й своє хвилювання погамувати, сказав:

- Усе буде добре. Маємо час.

Дослiдницька група так i дiяла - надзвичайно обачно, без поспiху. Ознайомлення з матерiалами на борту проводилося за спiльно обмiркованою схемою. Вже в першi години роботи було вiдкрито багато цiкавих матерiалiв, та особливо цiнними виявились електромагнiтнi записи гантелянською прамовою. Лiнгвiст-фахiвець по контактах з iншими цивiлiзацiями, якому досi не траплялось нагоди застосовувати свої знання, з першого ж прокручування насторожився, увесь перетворився на увагу. Товаришi оточили його пiвколом, теж нашорошенi, чекали. Часом хто-небудь поглядав на тих двох волосатих людей, що закам'янiли у своїх крiслах. Це ж їхнi слова, почуття i думки звучать у навушниках...

Перше прослухування нiчого конкретного не дало, лiнгвiст лише багатозначно хмикав. Та коли пiдключили електронного аналiзатора, учений не без хвилювання повiдомив:

- Це - гантелянська прамова.

Гантелянська?.. Наче спалах яскравого свiтла освiтив усе довкола, багато що з iсторiї гантелян вiдразу стало зрозумiлим, але прийняти це без заперечень було важко, навiть для Кон-Тiро. Та лiнгвiст показав спiльнi коренi, вiднайшов знайомi суфiкси, дифтонги... А це вже - не припущення, не здогад, а знання.

В урочистiй тишi, з глибини тисячолiть лунали слова: - Ми будемо триматися до останнього ковтка повiтря... Треба прокласти трасу Гантеля-Земля...

На берегах широкої рiчки, там, де в сиву давнину було селище Тимчасове, тепер красується найбiльше ган-телянське мiсто. На високiй скелi височить стародавнiй космiчний корабель - символ мужностi, вiдваги i зухвальства людського духу.

Коли ранковi променi кидають на нього пелюстки вогню, здається: запрацювали двигуни корабля i вiн рушає у новий полiт...