"'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)" - читать интересную книгу автора (Циба Михаил)

Циба Михаил'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)

Михайло ЦИБА

"АКВАНАВТИ",

АБО "ЗОЛОТА ЖИЛА"

Повiсть

Циба Михайло Євгенович народився в 1928 роцi на Луганщинi. Пiсля закiнчення школи працював у колгоспi причiплювачем, трактористом, облiковцем тракторної бригади. З 1948 року перебував у лавах Радянської Армiї. Закiнчивши Ленiнградське вiйськове училище зв'язку, тривалий час служив офiцером повiтряно-десантних вiйськ. Цивiльну освiту здобував у Всесоюзному державному Iнститутi кiнематографiї. Працював сценаристом на Ялтинськiй та Одеськiй кiностудiях. Автор романiв "На зламi", "Марко Хорунжий", "Солдатки", "По той бiк екрана", а також збiрок "Бесстыжая", "Обратный путь дороже", "Син приїздив"... За мотивами романiв М.Є.Циби знято художнi фiльми "Солдатки" i "Колесо iсторiї". Вiн - член Спiлки письменникiв СРСР. ______________________________________________________________________

ЗМIСТ

1. ЯКЕ МIСТО, ТАКИЙ I ЛIТАК

2. "ЧЕРВОНЕ I ЧОРНЕ"

3. СЕКРЕТ ДIДА ЗАХАРIЯ

4. БЕЗ ПОМIЧНИКIВ НЕ ОБIЙТИСЬ

5. ЗАНУРЕННЯ

6. ПОПЕРЕДУ МОРЕ

7. ОЧЕВИДЕЦЬ

8. ФIНАНСОВИЙ IНСПЕКТОР КОМАРОВСЬКИЙ ______________________________________________________________________

1. ЯКЕ МIСТО, ТАКИЙ I ЛIТАК

За всiма законами художнього письма розповiдь належить розпочинати з найголовнiшої дiйової особи - головного героя. Ми ж розпочнемо з особи другорядного плану, яка майже не впливає на сюжет, але дуже симпатична. Цiєю особою є Василько, людина майже доросла, бо вже наступного року iде в школу. Чи й не вiк, скаже якийсь скептик з п'ятого чи шостого класу. Погодимося, вiк, може, й не вельми переконливий, але... Василько мало прожив, та чимало бачив. Вже одне те, що вiн побував у славетному, оспiваному в сотнях пiсень i розмальованому в десятках художнiх творiв мiстi з незабутньою назвою Одеса, дає йому право дерти кирпатого носа не лише перед ровесниками. Можете уявити, що то за мiсто, якщо росiйською мовою має двi лiтери "С"! Нiчого дивного? Та Москва, столиця всiєї держави й та з одним "С", а Одеса... Чому? Шофер таксi, в якому Василько їхав з бабусею, пояснив це тим, що Одеса ближче до Європи.

Iще, незважаючи на свiй дещо скромний вiк, Василько знав майже усi марки автомобiлiв, що бiгають по вулицi, i всi лiтаки, якi тiльки показують по телеку. Сюди, в гостi до тiтки Валентини, вони з бабусею приїхали поїздом, але ж назад Василько настояв на своєму, полетять лiтаком. Яким саме? А це вже вiн вибере. Найновiшого аеробуса, мабуть, тут ще нема, а срiблястокрилий "ТУ", з будь-яким номером, пiдiйде.

Таксi зупинилося бiля одноповерхового примiщення, на дасi якого скляна будка. Тут сiдають кукурудзяники. Чого вони сюди приїхали? Це ж не той аеропорт. По телевiзору показували зовсiм iнший. Бабуся розраховується, отже, приїхали. Але ж тут нема таких лiтакiв, на яких погодився б летiти Василько. Шофер, взявши грошi з бабусi i молодика, що сидiв попереду, навiть не дiждавшись, коли пасажири залишать машину, вийшов i попрямував до натовпу бiля примiщення аеропорту, покручуючи ключi вiд машини на пальцi i весело виспiвуючи:

- Ка-аму в мiсто-герой, ка-му в мiсто-герой?

А тут божа благодать. Нi метушнi, нi шарпанини, хоча лiтнiй сезон вже розпочався.

Сонце свiтить справно. Хмари, висушенi суховiями, зробилися легенькi, як гусяче пiр'я, й летiли кудись за обрiй. Погода льотна настiльки, що далi вже нiкуди.

Прилiтають i вiдлiтають тихоходи-лiтаки. А коли машини працюють добре, то людям i робити нiчого. Нiякого тобi клопоту, нiяких непорозумiнь чи сварок.

Нудьгує довiдкове бюро.

Не чути ?валту бiля кас. Дрiмає черговий диспетчер, а книгою скарг зацiкавилася жирна муха, що потрапила сюди транзитом. За скляною загородкою усмiхається чергова, поправляючи обпаленi сонцем коси. Спiвучим голосом повiдомляє про те, що давно усiм вiдомо:

- ...Кiмната матерi й дитини знаходиться у лiвому крилi...

Василько звернув увагу на молодика, що їхав з ними. У джинсах iз слоником на шкiрянiй латцi ззаду, хода розмашиста, мабуть, спортсмен. У торбi з багатьма кишеньками - ласти. Куди ж вiн їде? Вiд моря? А може, вiн приїжджав на море? Помiтивши, що бабуся його кудись настирно тягне, Василько запротестував.

- Нам ще годину чекати, - мовила бабуся, очима вказавши на вивiску вгорi: "Кiмната матерi й дитини".

- Нас сюди не пустять, - пробурчав Василько, прочитавши вивiску над дверима. - Написано "матерi" й "дитини"! А ви - бабуся. I я вже не дитина.

Погодившись на аргументи онука, бабуся повела його до альтанки-буфету. Доки вона щось купувала, Василько спостерiгав за опасистим чоловiком, що уплiтав товстi сардельки, запиваючи їх пiнястим пивом. Бабуся, поставивши тарiлку з сардельками на стiл бiля цього чоловiка i, щоб заохотити до їжi онука, подала йому виделку й мовила розсудливо:

- Ото їж гарненько, як ось дядя, i будеш сильний!

- Вiн не сильний, - вiдказав Василько, зиркнувши на "колобка" з-пiд лоба, - вiн надутий.

"Колобок" закашляв, давлячись сарделькою, тодi посварився товстелезним, як сарделька, пальцем на Василька й додав жiночим дискантом:

- Поговори менi, вундеркiнд!

Нi, тут все несерйозне, починаючи з алей та примiщення й кiнчаючи самими лiтаками. Та й льотчики не кращi, мабуть, ще вчора з школи. Таких Василько в себе вдома називав на "ти", як приятелiв. Тiльки й назви що льотчики, та ще й з планшетами - соколи! А пасажири!.. Окрiм Василька з бабусею, публiка несерйозна... Баба з двома плетеними кошиками, певне, привозила харчi синочковi чи доньцi, мiлiцiонер такий же молодий, як i льотчики, дiдусь з костуром, загнутим вгорi. Сам у довгополому пiджацi в той час, коли в тенiсцi потом обливаєшся. Понапихав чогось у боковi кишенi i став товщий за тiтку з кошиками. Та ще молодик, що їхав з ними в одному таксi.

Льотчики самi повели пасажирiв до свого агрегату що, соромлячись власного вигляду, стояв на розчепiрених лапах-шасi. Один з льотчикiв витяг з-пiд колiс колодки й почав звiльняти машину вiд мотузкiв, якими вона була прив'язана до забитих у землю паколiв.

- Це для чого, щоб вiтром не здуло? - зловтiшно мовив Василько, коли повз нього проходив один з льотчикiв. А сам вiдвернувся, щоб i очi не бачили це чудо технiки.

- Чого набурмосився, - смикала за руку бабуся. - Вже лiтак йому не такий! Прямо сил моїх нема! Щоб я хоч раз куди поїхала з тобою!..

Несерйозною драбиною з металевих прутикiв льотчик пiднявся на три вершки вiд землi, вiдкинув легенькi i дзвiнкi дверцята з алюмiнiю й вигукнув так урочисто, нiби запрошував до космiчного корабля:

- Прошу!

Нiчого iншого не залишалося, як проковтнути образу й пiдкоритися долi. Може, й ще б повагався, так мiлiцiонер над головою. На випадок непорозумiння вiн же обов'язково втрутиться i буде на боцi бабусi.

Неохоче пiднявся в лiтак, сiв на вузеньку лаву пiд стiною - теж якесь хистке й ненадiйне, бо з дюралi, вiдкидне, тимчасове. Почав оглядати лiтак з середини. Металевi ребра стiн, квадратики потьмянiлих заклепок, уздовж стiни поза спиною з десяток сталевих тросикiв тягнуться вiд хвоста до кабiни.

Як же льотчики пробиратимуться до себе в кабiну, коли все тут завалене майже до стелi ящиками? Виходить, просто. Один з них подерся вгору й рачки пролiз пiд стелею. Другий, оглянувши пасажирiв, що всiлися на лавах попiд стiнами, дiстав звiдкiлясь сiрi пакети з грубого паперу й почав роздавати. Василькова бабуся запитала, для яких це потреб?

- Для всяченських, - вiдказав дiд. Вiн повiсив свого костура гогулиною за один з тросiв на стiнi й почав розкладати в пакунок яблука, дiстаючи з кишень пiджака.

Всi троє льотчикiв зайняли свої мiсця в кабiнi. Тодi над ящиками з'явилася чубата голова одного з них i заговорила влесливим жiночим голосом:

- Громадяни пасажири, прошу уваги! Екiпаж лiтака АН-2 радий вiтати вас на борту нашого лайнера! - i чомусь зупинив свiй погляд на обличчi Василька, який не мiг приховати критичного виразу. - Рейс виконує чорноморський екiпаж. Командир екiпажу льотчик найвищого класу Анатолiй Петрович Синиця. На зльотi й пiд час посадки у салонi не курити i не... смiятись! - i посварився пальцем на Василька. - Ноу смокiнг!..

- У салонi!.. - зневажливо буркнув Василько.

Запрацював двигун, замигтiв пропелер, машину затрясло, як у пропасницi. Та злетiли й почали набирати висоту нормально. Однак вгорi, мабуть, вiтер був сильнiший, лiтак почало погойдувати. Скрипiли ящики з чимсь важким. Пасажири то нахилялися, нiби намагалися стати рачки, то билися спинами об ребристу стiну фюзеляжу. Старий хапався за свою палицю, зачеплену, за трос, зависав на нiй, i лiтак в той момент чомусь завалювався на лiве крило.

Над ящиками знову з'явилася чубата голова льотчика.

- Дiду! - закричала вона, щоб пересилити гуркiт двигуна. - Що за жарти? А ну знiмiть свiй костур з тяги, ви ж нас збиваєте з курсу!

Старий зняв свою "третю ногу" з троса, й лiтак полетiв бiльш упевнено. Однак пасажири вже розм'якли. Тепер навiть тихе й непомiтне погойдування вимагало їх звертатися до тих пакетiв, якi було видано заздалегiдь. Старий почав вибирати з свого пакета яблука й перекладати їх назад, в кишенi пiджака.

В Городище прибули за розкладом. Молодик, що летiв з ластами в торбi за спиною, пiймавши таксi в аеропорту запросив i бабусю з Васильком. Хоча їм розмовляти нi про що, та молодик, мабуть, вiдчув якусь близкiсть до них, оскiльки й там їхали в однiй машинi. На Василька вiн не звертав якоїсь особливої уваги, i хлопець теж до нього не придивлявся. А жаль, бо це була не остання їхня зустрiч.

2. "ЧЕРВОНЕ I ЧОРНЕ"

Василько давно помiтив, що коли ти почав дивитися футбол у себе дома, то додивитися можеш у сусiдiв. З кожного вiдчиненого вiкна свого чи iншого будинку чути одне й те ж саме, або один матч, або голос спiвака чи спiвачки, або кiно. Передачi однаковi, але люди їх дивляться рiзнi. Цього вечора демонструвався кiнофiльм "Червоне i чорне". Василько порадував татка i маму своїм приїздом i вiдпочивав вiд вiдпочинку у курортному мiстi.

Забравшись на канапу з ногами й поглядаючи на екран, вiн мав у головi свої думки. Не мiг змиритися з тим, що до них у мiсто можуть лiтати лише неповноцiннi лiтаки, бо для справжнiх, як сказав дядько Микита, - молодик з ластами в торбi, немає бетонки. Всього навсього! "Ось прославимо своє мiсто, - обiцяв той спортсмен. - Тодi й на нас звернуть увагу". А як? Якби ж хтось з цього мiста полетiв у космос чи придумав якусь дивну машину... Вiн би й сам погодився летiти на мiсяць i далi, аби мiсто Городище написали на картi крупними лiтерами. Без цього бетонки не буде...

А на екранi тим часом коїлося чудне й незрозумiле. Гарна молода тiтка у старовинному бiлому вбраннi вночi вийшла на балкон з ножицями в руках. Пiдняла руку до голови, чик - i пухната коса впала у її пiдставлену руку.

Жiнка нахилилася через бильце й сказала комусь тихим, хворобливим голосом:

- Це тобi посилає твоя служниця на знак вiчної вдячностi. Я вiдрiкаюся вiд свого розуму, будь моїм повелителем!

Молодий дядько в бiлих панчохах, така була колись мода, впiймав ту косу i притулив до губiв. Тодi помахав рукою тiй жiнцi й чкурнув у кущi, нiби злодiй.

Неподалiк вiд телевiзора, на столi, свiтилася настiльна лампа з прозорим зеленим абажуром, вiд якого обличчя Володi, Василькового брата, здавалося вилитим з кольорового скла.

Володя у них вiдмiнник, але, як сказав батько, трохи заморочений. Вiн може дивитись телевiзор, а тодi нi з сього, нi з того скочити й, зашморгавши носом, вибiгти з кiмнати. Не може бачити, коли там хтось плаче або ображає малого, чи до дiвчини чiпляється. На вулицi нормальний, може й здачi дати, при потребi, а коли читає книжку чи дивиться телевiзор, стає якимсь трохи безтолковим. Ти в нього питаєш щось, а вiн дивиться крiзь тебе й мовчить. Iще Володя пише вiршi, ховає зошита, а коли нiкого немає вдома, читає уголос або наспiвує ось таке:

Не люблю свiй п'ятий "Бе",

Та йду на уроки,

Щоб побачити тебе,

Моє карооке!..

Василько вже не маленький, знає про брата все. Оте "карооке" старша донька дiльничного мiлiцiонера, їхнього сусiда по квартирi, - Iрина. Там така, як каже мати, й через губу не плюне. Задавака. А очi банькастi, як у бабки, що лiтає над водою. Вона їх мружить увесь час, щоб здавалися меншими. Сама завжди накрохмалена, напрасована, чик на вичик, йде так, нiби глек води несе на головi. Он у неї сестра Каринка, зовсiм не така, хоча теж вредна. Васильковi ота Володина любов у печiнках. Як що, так бiжи поклич!.. Або записочки носи їй. Вiдповiдь приносить Каринка. Думалося, що влiтку виїдуть на дачу, яку щойно побудували неподалiк вiд озера, далеченько за мiстом, а виявилося, що й там вони сусiди!

Прокинувся вранцi, не за власним бажанням, не вiд грому небесного чи землетрусу. Нi, це дружина дiльничного мiлiцiонера, вилицювата, розпашiла молодиця у штанях, що аж трiщали на нiй, тягла за собою старшу Iрину i репетувала, аж шибки у вiкнах брязкотiли.

- Ви бачили таку! - виставляла вперед доньку. - Ви лишень погляньте на цю Матильду! Та що за дитина, це ж мавпа! Що побачило в телевiзорi, те й собi чинить! Вiдчикрижила таку косу й кудись подiла! Кажи, для чого вiдрiзала косу? Куди подiла? Кажи, бо три шкури спущу!

Iрина, як завжди, високо тримала голову i, ховаючи очi - подарунок природи - пiд довгими, нiби наклеєними вiями, гордо мовчала. Здавалося, що вона нiчого не чує, що вона перебуває в зовсiм iншому свiтi, в iншому просторi.

Аж нагодився Василько, який у будь-яку ситуацiю може внести яснiсть. Помiтивши, що у Iрини одна коса лежить на спинi, а вiд другої залишився заячий хвостик, торкнувся до нього пальчиком i хiхiкнув. Тодi зайшов наперед i заглянув їй в обличчя.

- Володю, - пiдiйшла до старшого мати дiвчини. - А ти не знаєш, де її коса?

Аж тут i господиня. Привiталася з сусiдкою i, зрозумiвши в чому справа, налякала втручанням батька. Це подiяло. Володя, що лежав пiд ковдрою на канапi, пробурчав:

- Вийдiть, я встану.

А коли всi вийшли, вiн скочив на ноги, натягнув штани i пiдбiг до комоду в кутку кiмнати. Дiстав коробку вiд електробритви "Харкiв" i, зробивши крок через порiг, мовчки тицьнув її в руки Iринi, її мати блискавичним рухом вирвала коробку з рук доньки й побачила в нiй Iринину косу.

- Ви бачили таке! - вигукнула вона зловтiшно i забiгала очима вiд Iрини до Володi, вiд доньки до "зятя". - Парубок i дiвка! Ще мамкине молоко на губах не висохло, а вони вже в любов граються, женихаються! I не соромно вам?!!

Мабуть-таки, було соромно обом, бо "жених" утiк, а його "наречена" стояла, понуривши голову.

Сусiдка потягла за руку свою доньку додому, а Володя впав на канапу i заплакав, ховаючи лице в подушку. Мати поспiшала на роботу, бабуся поралася на кухнi, i нiкому було втiшити хлопця. Василько добре знав братову натуру й тому боявся навiть наблизитися до нього в такi хвилини. За спiвчуття вiн може вiддячити безневинному грубим словом, а то й потиличником. Отже, Василько не став старшого гладити по голiвцi й заспокоювати, вiн вирiшив допомогти йому, зарадити якось братовому горю.

Вибiг з пiд'їзду й метнувся до сусiднього, де в палiсаднику пiд кущами бузку гралися його ровесницi - Каринка й ще двi дiвчинки її вiку. Вони вкладали в iграшкове лiжко ляльку, яка, приймаючи горизонтальний стан, заплющувала очi. Вони так захопилися грою, що не помiтили наближення хлопця. Василько, тримаючи праву руку за спиною, ловив поглядом двi косички Карини, що козячими хвостиками стирчали врiзнобiч. Вiн вже було прицiлився ножицями до косички, як Карина повернула голову. Довелося вжити силу. Василько штовхнув дiвчинку в спину. Вона впала. Доки пiдiймалася, вiн встиг вiдрiзати косичку. Дiвчина лише розкрила рота, але не встигла нiчого сказати, як Василько зник у своєму пiд'їздi. Розгублено звелася на ноги й пiшла додому. Увiйшла в кiмнату, повернулася спиною до матерi i пальчиком указала на мiсце, де ще недавно була кiска.

- Господи! - сплеснула в долонi мати. - I воно туди ж!

Василько тим часом влетiв до себе й поторсав брата за плече.

- Чого тобi? - повернувся той i намiрився вдарити.

- Ось! Бери! - радiсно сяяв очима. - Хочеш, ще одну вiдрiжу!

Володя вихопив з рук брата косичку й жбурнув її до порога. Це огорошило Василька. Ображений, з очима повними слiз досади, вiн пiдняв її, вiднiс власницi i вiддав, буркнувши:

- Забери її, жадоба!

3. СЕКРЕТ ДIДА ЗАХАРIЯ

А тепер займемося Васильковим супутником, з яким йому випало не лише летiти в одному лiтацi, а й у двох таксi їхати до аеропорту i вже дома з аеропорту до будинка. Вiн теж їхав з моря додому, теж був городищенцем, земляком.

Микита Сорокалiт, так його звали, приїхав додому i наступного дня змушений був знову покидати квартиру. Справа в тiм, що його кличе до себе в хутiр Калиновий дiдусь Захарiй. Дiд, Микита про це знав, хитренький i скупенький. На всiх родичiв, особливо на молодих, дивився з пiдозрою, нiби всi вони зазiхали на його високий будинок на околицi, на садок, худобу i пасiку. Усiх сторонився, жив вiдлюдкувато, а це згадав про онука. Не важко змикитити - вiдчув подих старезної баби з косою за плечима.

Треба їхати. Це недалеко вiд, мiста, кiлометрiв тридцять п'ять, а там ще зо три кiлометри. Вийшов з автобуса й замислився, чекати попутку чи рушити пiшки. Звернув увагу на стрiлку-покажчик. Як люди розмовляють, так i пишуть. "Калинiв" написано правильно, а поряд стрiла, що вказує на шлях проти лiсосмуги. Початок слова українською мовою, а кiнець - росiйською: "ЩАСТЬЕ". Нахилився, пiдiбрав камiнець (у цих краях крейда на кожному кроцi) й виправив помилку, перекреслив двi останнi лiтери i вгорi дописав "Я".

Йшов грунтiвкою, не поспiшаючи. Щоправда, вже на околицi його наздогнав дощ, довелося прискорити ходу. Дiд Захарiй чи Захарко завжди веселенький, метушливий, сьогоднi був пригнiчений не то хворобою, не то просто передчуттям прощання з цим прекрасним i клопiтким свiтом. Микита звернув увагу на те, що не було у дворi вуликiв - старий продав пасiку. Виходить, що готується капiтально. Мабуть, i покликав для невеселої розмови.

Нi, як виявилося, дiд не дуже корився часовi i хворобам, гнувся, але не ламався. На онука поглядав не без заздрощiв, а то хiба - i зрiст, i вiк, i спортивна статура. Щоправда, не подобалися нависаючi брови, у цьому якась зверхнiсть i навiть жорстокiсть. Хоча, дiд пам'ятає, в дитинствi вiн був лагiдний i чуйний до тварин, кiшок не мучив i пiр'я з хвоста в голубiв не висмикував.

Зрадiв дiд онуковi, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтiв тарiлками, задзвенiв склянками. I сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напiй за його духмянiсть i райський смак. Органiзм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм'як, i старий, як i належить людинi, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микитi не дуже хотiлося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кiно й по телевiзору сотнi разiв, та мовчав, кивав, вдавав зацiкавлений вигляд.

- ...Я в городi при базi був їздовим. Возив начальника i ящики, коли треба було. Аркадiй Борисович Милован, мiй начальник, шанував мене на всi сто! А то хiба, я вмiв тримати язик за зубами. На такiй роботi, чоловiче, це головне! Хороший був чоловiк, нехай йому легенько тикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне... Ти чого смiєшся?

- Та думаю, що такому чоловiковi царство небесне не сниться.

- Чому це? - схилив голову на плече старий.

- Посада не дозволяє.

- Та ти що, то був золотий чоловiк! Ти думаєш база, де капуста, огiрки в дiжках та помiдори? Чоловiче! Ти хоч раз був у магазинi, де продають обручки, серги, золотi годинники i все таке... дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Бiля нас самої охорони було, як бiля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усiх їх нiби вiтром здуло! Втiкали ми з ним самi. Уявляєш, на пiдводу вночi погрузили двi металевi скринi... А якi ж важучi! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тодi соломкою обкушкали й гайда! Тiльки далеко не заїхали... Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужi, де нашi. А тут ще ув'язалася з нами моя кума!

- Баба Палажка?

- А то хто ж.

- Чому ви її кумою звали?

- Бо кума... - замислився старий. - У тридцять третьому помер мiй кум - її чоловiк, Нестiр, а в мене - моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подiтися? Так i жили. Вона. так i звала мене все життя кумом, а я її кумою, - тяжкi були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крiзь хмiльний туман i продовжував: - Так я оце хотiв тобi розказати один секрет. Нiкому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та... пiзно. Зносився органiзм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харковi, а в мене колiна, як немазанi колеса...

- Я вам спiвчуваю, дiду Захарiю, тiльки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заiнтригували. Може, й справдi, щось варте уваги?

- Варте, варте, онучок! - запевнив старий. - Так слухай, погрузилися ото ми i гайда! А вночi, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А свiтлячки по небу так i гуляють. Зупинили нас солдати на Колядiвському шляху i кажуть, куди ви? Там вже нiмець! А куди ж нам? Назад! А вiн же паразит йшов тодi не навалом, а своїми мацаками захоплював цiлi областi, брав у полон цiлi армiї! Ми ото назад. Доїхали до хутiрця Калинового, що ото за чорним лiсом, i стали. Що робити, питає в мене Милован. Не вiддавати ж окупантовi такi скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами...

- Це ж яке озеро? - насторожився Микита. - Назва?

- Та бiс його знає! Хiба це Чорне море, щоб йому назву давати. Це за Новим Гаєм...

- Так ви й самi точно не знаєте?

- Я-а? - образився старий. - Як же я не знаю, коли я сам те дiло робив. Та про що говорити, майже до самого озера соша з деревами обабiч. То не просте озеро. Та-ак, то не просте озеро... - i умовк старий, замислився.

- Дiду, не тягнiть жили, далi! Ви заховали свої скринi в тому озерi? - навiть встав з-за столу Микита й почав мiряти кроками свiтлицю. - Я помиляюсь?

- Трохи, - кивнув старий i взявся за поперек. - Той триклятий Милован мене покалiчив навiк! Нiч. Нi бiса не видно. А вiн жене мене в болото. Надибали на човна в кущах. Вiн тягне його до бестарки, я пiдпихаю. Витягли носом на берег. Дурнi старi, хоча... тодi ми були, звичайно, дурнi, тiльки не такi вже й старi. Прив'язати б за щось човна, щоб вiн не смикався взад-вперед, а ми кинулися до скринi, що лежала в задку. Рачкували, силкувалися, з горем пополам стягли на край i не втримали в руках. Як чортобухнула вона в човен i перекинула його прямо бiля берега. У мене тодi в серединi щось луснуло i засiла в менi хвороба така, про яку навiть говорити нiяково й до лiкаря показуватися соромно...

- Я знаю, що то за хвороба. Погана хвороба, тiльки гарних хвороб не буває. Далi! Що скриня?

- Потонула. Там вже бiля берега глибоченько, а далi, кажуть, нiхто нiколи дна не дiставав. Так ми ото першу вже й не чiпали. Затягло жабуринням i бог з нею. А другу ми таки втягли на човен i потопили вже трохи далi вiд берега.

- I що, пiсля вiйни нiхто про це не знав, окрiм вас?

- Та чого там, ще у вiйну, зразу пiсля визволення, як нашi прийшли, заявився Милован на автомобiлi. Солдати дiстали баграми, тодi зачепили ланцюгом i автомобiлем потягли на берег. Це ту, що була ближче...

- А друга? - насiдав Микита.

- Там! - розвiв руками дiд. - Десь на глибинi. Я оце скiльки живу, стiльки й думаю про неї. Мабуть же, в нiй щось дороге, якщо Милован не кинув її у той скрутний час i не дременув у тил з усiма. Тiльки як її дiстати?

- Дiду, дiду! - хапався руками за голову Микита. - Чого ж ви мовчали? Чому менi не сказали ранiш, чи думали самi дiстати? Все одно один чоловiк її дiстати не зможе. Я маю на увазi сильного молодого чоловiка, а про вас i говорити не варто! Чого ж ви мовчали? Я чув, казали про вас, що скупий i всяке таке, але дiйти до такого...

- Та не скупий, не скупий я, Микитко, а розумний! - пiдняв палець дiд i хитренько захихикав. Тодi налив у чарки i продовжував: - А розумний!

- Який же це розум: сам не гам, i другому не дам! - сердився Микита. - Самi все життя пiшки проходили, i я на велосипедi. А то мали б автомобiлi i все таке...

- Помовч, онучок! Не казав я, бо безполєзно! Те озеро облюбував собi найголовнiший наш начальник, що в мiстi. Йому побудували там на березi дачу i провели асфальтовий шлях, посадили дерева. Так що до того озера нi я, нi хтось iнший за три версти й носа сунути не мiг. Там же була охорона, як на державному кордонi. А вiн собi блаженствував, на озерi завiв чорних i бiлих лебедiв. Це ось тепер його кишнули, а дачу передали пiонерам...

Микита не мiг зупинитись. Все ходив по хатi. Навiть випив настоєчки. Його думки були вже десь далеко звiдси, як тi хмарки, що летiли в далечiнь вiд легенького подиху вiтру. Микита вже оглядав те озеро з висоти пташиного лету.

Старий захiхiкав i продовжував:

- А я оце думаю, як же в нас люблять начальство! Ти чуєш мене? Ти тiльки послухай, що я чув! Тому начальнику привозили всякого харчу i питва стiльки, що й зараз ще є! Вже два роки минуло! Кажуть, що хлоп'яки пiрнають пiд кручею в озеро й добувають з муляки пляшки шампанського та коньяки! Ото прямо ящиками опускали у воду, там б'є джерело холодне з-пiд кручi, там вони холодненькi були влiтку i взимку. При однiй температурi. Стiльки навозили, що й зараз ще є...

- Дiду, а ви можете хоча б приблизно показати те мiсце, де ви потопили другу скриню чи сейф?

- Мабуть. Тiльки бiс його знає. Воно ж все позаростало, не впiзнати. Я вже ходив там з вудками. Нiбито воно й не воно. Верби у вiйну на топку позрубували, наросли новi дерева. Та вже якось буде. Без човна не обiйтись. Я вже приглянув в одному дворi, лежить пiд повiткою розсихається. Чоловiк помер, а жiнцi вiн на бiса.

- А там, кажете, пiонерський табiр?

- Вже друге лiто.

- Ви ходити можете?

- Так, по двору...

- Одягайтесь. Швиденько!

- Та чого така нетерплячка, я сорок рокiв чекав...

- Вважайте, що дочекалися! Нiчого думати. Вудки у вас є. Пiдемо шукати хорошi мiсця для риболовлi.

- Та ноги в мене клятi, не дуже надiйнi...

- Ви ж не самi. На плечах принесу! Тут по дорозi хтось пiдкине, а там потихеньку, поспiшати не будемо. Я мушу сьогоднi ж провести рекогносцировку i виробити план. Час лине, а там, дивись, ще заявиться ваш Милован!

4. БЕЗ ПОМIЧНИКIВ НЕ ОБIЙТИСЬ

Кажуть: гуртом можна й батька бити. Аби тiльки знати за що. Це жарт, та головне тут не "батько", а "гуртом". До такого висновку дiйшов Микита, поплававши на човнi по холодному озерi. Вiн повiсив на капроновий шнур молоток без ручки i, опускаючи його на дно, розраховував металом натрапити на метал, а вже тодi, встановивши мiсце сейфа, залишити буйок i ламати голову над вирiшенням другого питання. Змарнувавши день, Микита зрозумiв, що це не той шлях. Вiн подумав увiйти в контакт з пiонерським табором.

Так у таборi "Металiст" з'явився новий вихователь Микита Єгорович Сорокалiт. Вiн увесь час проводив на озерi, навчаючи вiдпочиваючих користуватися ластами, пiрнати пiд воду й триматися там якомога довше. Як виявилося, дiд Захарiй мав рацiю, розповiдаючи про коньяки та шампанське. Справдi, сам вихователь на глибинi двох метрiв пiд кручею в намулi виловив пляшку шампанського i двi банки "шпротiв". А хлоп'яки дiстали кiлька невеличких пляшок "пепсi-коли". Видно, начальник, що тут вiдпочивав, був уже одною ногою чи, може, обома в тому комунiзмi, який обiцяв людям i який його тримав у доброму тiлi.

Не лише комарi не давали спати Микитi Сорокалiту, а й думки. Ламав голову, як знайти скарби, адже вони тут, нiхто їх не виймав. Коли б не така муляка. Мабуть, засмоктало так, що нiяким молотком не дiстанеш. А шкурка вичинки варта. Правий дiд Захарiй, коли б у сейфi не було чогось коштовного, завiдуючий бази так не побивався б, не ховав би вiд фашистiв i взагалi вiд людей. Дiстати другий сейф вiн не наважувався, бо... ясне дiло. До озера не було доступу простим смертним.

Що ж робити?

Навiть увi снi Микита бовтався у муляцi, розгрiбав i чманiв без повiтря. Одне слово, намул став його ворогом на все життя.

Для обслiдування дна потрiбен батискаф.

Iще чого! Може, викликати водолазiв? Тодi вся затiя нiчого не варта. Той, хто знайде скарб, той його й забере, а ти залишишся з носом. I без серйозної пiдготовки i обладнання нiчого не вдiєш. Намислив справдi робити саморобний батискаф з допомогою юнакiв, але цей задум розвалився вщент ще до його втiлення. Справа в тiм, що перша черга вiдпочиваючих збиралася додому, а через два-три днi мала заїхати нова. Що серйозне можна заробити з такою тимчасовою публiкою?

Обставини примусили Микиту Сорокалiта роззирнутися навколо. Обдивився все i що ж побачив? Пiд горою на протилежному березi озера в садочках десятки, та де там, сотнi хаток з балкончиками i верандами, з розмальованими причiлками i кольоровими парканчиками. То дачi городян. Звичайно, що там є така ж публiка, як тут у таборi, звичайно, що той контингент бiльш постiйний, люди там живуть все лiто.

Щоб познайомитися з хлопчаками-дачниками, з усiма разом, Микита вирiшив створити свою дитячу футбольну команду й викликати на змагання команду дачникiв.

Як тiльки поселилася нова змiна, вихователь Сорокалiт розпочав свою затiю. Футбол - це така гра, проти якої не встоїть навiть запрограмований музикант чи вдумливий очкарик. Тому-то на галявинi мiж наметами i лiсом юрмилися хлоп'яки, виполюючи бур'ян, розрiвнюючи майбутнє поле, зрiзаючи горбочки й купини й засипаючи та забиваючи дерном ямки. Сам Микита Єгорович, дiставши у мiстi старi волейбольнi сiтки, зшивав їх до купи, готуючи для футбольних ворiт.

Було створено двi команди з бажаючих. Одна з них носила пiсок вiд озера й посипала мiсця бiля ворiт, а друга розмiчала й посипала попiльнухою межi штрафного майданчика, воротарського i центра поля. Коли люди в чомусь зацiкавленi, їх пiдганяти не треба. Головне зацiкавити. Микита це зрозумiв давно, а зараз лише спостерiгав за роботою.

Прокинувся Микита рано. Лежав i, поглядаючи в стелю намету, де верхнiй кутик просвiчувався раннiм промiнням сонця, будував плани на сьогоднi. Ось скоро сурма подасть команду, i табiр оживе. Як в армiї. А тут же не армiя. Може, вiдмiнити i сурму, i пiдйом, i взагалi армiйський розклад? Демократiя так демократiя! Нехай собi хто хоче лежить, спить, дрiмає чи вилежується. А тодi... Нi! - сам себе обiрвав Микита. Це не демократiя, а розвал порядку. Адже все в природi має якийсь свiй порядок. День - нiч, зима - лiто... А як б'ється серце? У точному ритмi, а коли той ритм порушується, органiзм втрачає тонус, хворiє, а там i до бiди недовго...

За цими думками i застав його сигнал сурми, який полинув кудись вдалину, в туман, що залiг над озером, i далека крейдяна гора, що на тому боцi вiдлинула його, прикотила назад, не прийняла. Мабуть, недовподоби дачникам такi сингали. У них свiй розклад, своє життя. Та вiд сусiдiв не вiдгородишся, на озерi лiс не посадиш.

Сьогоднi футбольний матч мiж табiрною командою "Металiст" i дачниками, якi свою "збiрну" назвали "Акванавти". Чому саме "Акванавти", та тому, що вони там щось майструють, пов'язане з водою. Саме це й зацiкавило Микиту. Саме це й примусило сiсти на свiй старенький велосипед i здiйснити подорож на той бiк озера.

Як виявилося, хлоп'ята вже давно розпрощалися з лiжками. Хiба можна спати, коли тебе чекає цiкаве заняття. Микита ще здаля почув дзенькання молотка по металу. Орiєнтуючись по цьому звуку, вiн приїхав до кам'яної будки на березi озера в кущах. Це хатка сторожа. У нього тут дача, не гiрша, нiж у всiх, а свою службову будку вiн здав в оренду хлоп'ятам, якi туди, у невеличкий дворик, понавозили з мiста металевого брухту. В хатцi зробили верстат, полицi для iнструменту. А їхнiй керiвник чи майстер, теж з дачникiв, привiз навiть електрозварювальний апарат. Микита застав хлоп'ят за роботою.

Тут кожен чимсь займався i на гостя намагалися не звертати уваги. Микита вiдчував, що людинi, яка захоплена своєю справою, стороннi очi заважають i навiть дратують. Спробуй стати за спиною художника, коли вiн працює. Та на допомогу Микитi бог послав Василька. Зустрiлися, нiби земляки в далекому краю.

- Привiт, супутнику! - простягнув руку Микита, i Василько запишався у долоню. - Що значить - земляки! - Микита взяв робочого стiльчика, всiвся й дiстав сигарети.

- Чим займаєтеся, хлопцi?

- Дiлом, - вiдповiв не досить чемно вилицюватий, у картузi з крабом Шурик Шовкопляс - "Боцман".

- А ви що, не бачите! - почувся задирикуватий, насмiшливий дiвчачий голос. - Це ж корабели! Вони будують пiдводного човна! i зловтiшне хiхiкання.

Микита обернувся й побачив на стежцi двох дiвчат рокiв по дванадцять-тринадцять i з ними невеличке дiвча. Завiтали Iрина з сестричкою Каринкою та Iринчина подруга Рая Величко.

Розвiдка була вдалою. Микита розвiдав, що хлоп'яки будують батискаф для розвiдки озера, яке, як їм сказали, має три дна. Та озеро це, так би мовити, - програма мiнiмум, а велика мета попереду. У них був i керiвник, чи, як вони його називали, генеральний конструктор, який одружився i виїхав кудись на пiвнiч. Поїхав, покинувши напризволяще таку працездатну команду. Микита сказав, що з такими хлоп'ятами можна гори переставляти з мiсця на мiсце, i пообiцяв свою персональну допомогу.

Повертаючись назад, розмiрковував про те, що й сам думав про батискаф, та останнiм часом вiдiйшов вiд таких думок. По-перше, це ж дуже складне пристосування. Навiть якщо робити оте, що замислили собi "акванавти", й то багато чого потрiбно. Проста металева бочка з вiконцем iз скла. Це можна зробити. Герметичну кришку, петлi, трос. Але з човна її не спустиш. Потрiбна лебiдка. А для лебiдки треба якщо не великий плiт, то капiтальний пiрс.

Це теж можна зробити, якщо докласти зусиль, та хлоп'яки завзятi, вони все, що треба, з-пiд землi дiстануть. Головне людину зацiкавити. Тiльки що це дасть? Майже нiчого. Той батискаф опуститься в одному мiсцi, зануриться в муляку, i... вся експедицiя на цьому закiнчиться. Нi, це нiчого не дає.

Але й без цього не обiйтись.

Потрiбна розвiдка дна. Може, воно й справдi потрiйне. Яка глибина? Якщо велика, то без аквалангiв не треба й рипатись. Та й акваланги нiчого не дадуть. Припустимо, що сейф лежить на глибинi. Що ти з ним зробиш? Доведеться брати величезний трос, який би дiставав з глибини аж до берега. Тодi чiпляти його трактором й тягти. Таке вночi без зайвих свiдкiв не зробиш, а коли так, то все лiто проваландаєшся, а результат в тебе заберуть i спасибi не скажуть. На бiса цей дурний клопiт?

Зрештою Микита дiйшов висновку, що найпростiший i надiйний шлях - це батискаф, розвiдка дна, а там, як-то кажуть, товкач муку покаже...

Увечерi в присутностi болiльникiв з обох сторiн вiдбувся футбольний матч. Щоправда, не було тут нi свiтлового табло, нi коментаторiв, нi навiть лав для сидiння, але були обабiч поля пiдвищення, пагорби з купинами i кущами. Для дорослих поприносили ящики, що зiбрали бiля їдальнi i господарських примiщень.

Як доведено, сила емоцiй не залежить вiд величини стадiону. Тут були й аплодисменти, й вигуки, й тихий шелест, нiби вiтерець пробiгав по верхiвках тополь. Василько в картузi Боцмана нуль уваги на сусiдок Iрину i Карину та ще й зазнайкувату Раю, яка завжди чогось морщить кирпатого носика i все критикує.

- Вперед, вперед, вперед! - репетує Василько, розмахуючи руками.

- Ну да, - хмикає Рая. - Вперед, вперед, а вони - назад, назад! - Все те, що захоплює Iрину, у Раї викликає насторогу, а то й вiдразу. Махнувши безнадiйно рукою, вона мовила недбало:

- Та все одно продують!

- Звiдки ти взяла? - сердилася Iрина.

- Ти що, не бачиш по грi? - запишалася всезнайка. - У них же троє з ЮШС. Професiонали! Вони ж наших, як хлопчакiв...

- Але це не чесно! - обурилася Iринка.

- А Ванько летить! - стискує кулачки Василько.

- Чи й не летить! Я в третьому класi так бiгала... А може, й краще, - плюхає насiння Рая. - Хiба на таких ногах швидко побiжиш...

- Ох, молодцi, молодцi! Носяться, як ошпаренi! - похвалив сторож - дядько Олексiй. - Та ще в таку спеку! Вже й сонця не видно, а дихати нiчим...

- Чи й не носяться! - хмикнула Рая. - Це ж у першому таймi, подивимося, як вони бiгатимуть у другому.

- А в другому таймi нашi випустять Мiщенка! - мовив хлопець, що стояв за спинами дiвчат. - Той поносить їх!..

- По калюжах? - не змовчала Рая.

- По яких калюжах? - здивувалася Iринка.

- Ти що, не бачиш? Он за тополями суне сюди хмара! - уточнила Рая, очима вказавши праворуч, у бiк озера.

Нiби на її замовлення упали першi краплi дощу. Iринка задерла голову, пiдставляючи тим краплям розпашiле лице. Рак дiстала парасольку й, повiсивши над головою, спробувала захистити вiд дощу подругу. Iринка вiдхилилася, приказуючи:

- Нащо! Це лiтнiй дощик.

Рая дiстала з торбочки носовик й подала подрузi.

- Нащо? - здивувалася та.

- Носа витиратимеш вiд лiтнього дощику.

- Ур-ра-а! - зарепетував Василько, а за ним i всi тi, що були на цьому боцi поля. - Го-ол!.. Що-о?

Як виявилося, суддя - Микита Єгорович - не зарахував гол. Хтось був у офсайдi. Дачники аплодували суддi, а всi, хто за "Металiста", репетували кожен на свiй лад:

- Нечесно! - кричав один.

- Пiдсуджує! - репетував iнший.

- Суддю на мило! - закликав третiй.

- Правильно! - подав свiй басовитий голос сторож.

Матч закiнчився невтiшно для "Акванавтiв", хоча вони викладалися повнiстю. Микитi Єгоровичу треба було подивитися на них у грi. Вiн знав, що людина повнiстю проявляється в екстремальних ситуацiях. Так, справдi, гра була не дуже чесною, оскiльки в "Металiстi" грало троє з юнацької спортивної школи. Але в цiй грi кожен мав свiй iнтерес. Микита роздивився своїх майбутнiх однодумцiв, так би мовити, в дiлi, зблизька, а вони мали нагоду побачити гру "професiоналiв". Мало того, вихователь Сорокалiт за пiдготовку i органiзацiю такого матчу одержав подяку вiд начальства. А це теж згодиться.

Пiсля гри вся команда "Металiста" залишилася для розмови з Микитою Єгоровичем. Вiн попросив Боцмана вiдвести своїх до альтанки. Команда без ентузiазму рушила до зеленого склепiння - дах i ребристi стiни альтанки були заплетенi хмелем. Без охоти йшли хлоп'ята тому, що судiйство Микити Єгоровича їм не сподобалося. Мабуть, це типова "хвороба" серед спортсменiв навiть високого класу. I взагалi, хто буває задоволений рiшенням суддi? Тiльки той, хто виграє. I це не лише в спортi, а й у народному судi.

- Грали ви погано, - сказав Микита Єгорович. - Воно й зрозумiло, нiякої зiграностi. Iндивiдуальна гра ще нiчого, а пас... не туди. Що не пас, то пiд ноги чужому. Коли хочете знати, то у футболi i хокеї виграє та команда, яка бiльше зiграна, яка з допомогою паса проносить м'яч до чужих ворiт, заплутує оборону, знов-таки пасом, бо не встигаєш навiть водити очима за м'ячем, коли грає прекрасна команда, а в результатi гол i... перемога. Все це, звичайно, теорiя.

- А на практицi ви не маєте бажання потренувати нас? - запитав Боцман.

Микита Єгорович помiтив, що Боцман тут не лише капiтан команди, але й лiдер колективу. Виходить, що всi свої задуми належить втiлювати через цього хлопця. Та вiн не збирається виховувати з них футболiстiв, вони йому потрiбнi для своєї мети.

- Нi, у мене iнша пропозицiя. У кого є бажання грати в футбол, може записатися в спортивну школу, а моя стихiя - вода! Маю бажання допомагати вам будувати й провести випробовування батискафа.

Говорив i уважно стежив за виразом очей хлоп'якiв. Першим ляснув у долонi Василько, який був тут, як довiсок до брата Володi. Засвiтилися очi i в iнших. Домовилися зустрiтися завтра в майстернi, чи то пак у хлiвi-сторожцi, на березi озера о десятiй ранку.

Цього ж вечора Микита прикотив на своєму ветеранi-велосипедi до дiда Захара, бо той був у такому вiцi i в такому станi, що всього можна чекати вдень i вночi. I вiк, i стан зробили з цього вiдлюдька безвольну iстоту, яка скучала за людьми, за спiлкуванням. Старий був щиро вдячний онуковi i радий був якось йому догодити. Микита наносив води в хату, поставив два великих чавуни i затопив плиту дровами. Старому пора викупатись. А сам, пораючись, гомонiв, бо вiдчував, що хата скучила за людським голосом.

- А вам хiба чути нашу сурму? - запитав здивовано.

- Та ще й як! Я ото всю нiч кручуся, а на зорi нiби провалююсь у безодню. А як сурма та подасть голос, прокидаюсь. Та не лише сурма! Там у вас у таборi є якась жiночка, в неї голос, що та сурма! Як зарепетує, аж луна котиться!

- А-а, то ж вона у мегафон! А голос у неї нормальний, навiть приємний. У нас там є сторож, так у того й без мегафону голос, як у Шаляпiна, хоч я його нiколи не чув.

- Та що ти все про когось, та про щось. Кажи вже про дiло. Як ти там пiрнав, шукав? А то я лежу тут, а думки мої всi там, бiля озера.

- А я, дiдусю, плавав човном i пiрнав. Дiстав навiть кiлька пляшок шампанського, а того, що треба, не намацав. Нiяких, навiть приблизних ознак. Доведеться копати фундаментально.

- Як?

- А так. Робити батискаф.

- Що це за сатана?

- Ну, як вам сказати, таку бочку з вiконцем, iз шлангом. На тросi спускати на дно й обслiдувати. На велику глибину я ж без повiтря не пiрну. Одне слово, починаю з пiрса. Тiльки у мене нi грошей, нi матерiалiв. А це ж дiстань у мiстi та привези. Дiстати я ще зможу, збереглися старi зв'язки, а привезти? Одна ходка з мiста сюди коштує полтинник.

- Скiльки? - здивувався старий.

- Ну; полтинник, як на вашу мову - пiвсотнi!

- П'ятдесят рублiв?!! Показилися, це ж дорого!

- У доларах дешевше. Я оце думаю, чи не органiзувати й собi якийсь кооператив? Як вважаєте, дiду?

- Лавку?

- Та нi, ви не в курсi дiла. Завтра пораненьку мотону у мiсто. Розбудете мене, щоб не запiзнитися на автобус. А то у вас тут i до автобуса... можна лiтаком! Два кiлометри пiшки! Поїхав би велосипедом, так нi в кого його залишити там, бiля зупинки. Нi, з транспортом у нас дiло швах!

- Йди сюди ближче, Микитко! - а коли онук пiдiйшов до дивану, на якому старий лежав так, несерйозно, нiби вiдпочивав вiд лежання в лiжку, мовив чомусь приглушеним голосом, довiрливо: - А якщо нам купити свiй транспорт?

- За що? - вирвалося у Микити. - I де?

- Он хлопець, що хата в мене в городi, купив собi нового автомобiля, а старенького свого продає. I не дорого. За тисячу. Як ти дивишся?

- А грошi?

- Нашкребемо. То й що?

- Уявляю собi той агрегат за тисячу! - усмiхнувся Микита.

- Але ж їздить. Вiн на ньому, скiльки я пам'ятаю, гасав як навiжений вдень i вночi. Може, вiзьмемо, доки добудемо скриню з озера? А тодi можна буде приглядiти i щось краще?

"Запорожець", навiть виходячи з заводу, має вигляд несерйозний, кожна деталь, кожна частина говорить про його пролетарське походження, а старий, та ще й застарiлої марки, облуплений i з повiтрязаборниками по боках - "вухастий", вiн нагадував вiслюка, якому три чисницi до смертi. Одначе й вiдвернутися вiд нього нелегко, оскiльки вiн мав i привабливий бiк - цiну. Так, справдi, це не "мерседес", не "форд" i не "тойота", навiть не його молодший брат ЗАЗ, але й цiна вiдповiдна! Вiн у п'ятдесят разiв дешевший вiд названих iноземних марок i в дванадцять разiв дешевший за щасливого родича.

Цiна переважала всi "за" i "проти".

Микита Єгорович запiзнився на зустрiч зi своєю командою акванавтiв, зате вiн приїхав увечерi на своєму лiмузинi i урочисто вибачився, бо мав справдi переконливу причину.

А наступного ранку вiн зупинив свого автомобiля бiля мiського ринку, де працювали бульдозери, розвалюючи старi сарайчики, що вважалися магазинами, готуючи мiсце пiд новi примiщення. МАЗи завантажувалися кранами й вони вiд'їздили повнi глини, каменю й рiзного смiття. Дивився на цю картину Микита Єгорович, i в його головi народжувалися думки стратегiчного плану.

Довжелезнi дрючки-балки дещо пiдточенi шашiллю, може, на будiвництво дачi не згодяться, а для плота це те, що треба! Чому для плота? Та тому, що пiрс нiчого не дасть. В одному мiсцi опустиш свiй пристрiй, обдивишся - пусто, а далi що? Пiрс же не перенесеш. А плiт може обiйти все озеро. Тiльки плiт i нiяких вагань. Дiд не пiдведе. Все, що треба для озера, видасть! Микита Єгорович пiдiйшов до "шкоди" з довгим кузовом i повiв комерцiйну розмову про те, що отi стовпи, якi бульдозер закопує, слiд вiдiбрати й вiдвезти за мiсто. Водiй погодився, але сказав, що вибирати, виносити й навантажувати тут нiкому. Якщо це зробить хтось, вiн вiдвезе, хоча це й ризиковане, адже за мiсто. Не гаючи часу, Микита Єгорович погнав свого горбоконика за мiсто, на дачi за озером, а через годину автомобiль летiв назад, набитий хлоп'ятами. Мурахами заметушилися вони на розваллях, серед бiлої куряви. Тягли обсипанi глиною дрючки на тротуар i складали на купу. Що не скажи, коли люди в чомусь зацiкавленi, їх пiдганяти нi окриком, нi плакатом не треба.

На будiвництвi плота вiн був за прораба.

Яке добро - свiй автомобiль. Треба скоби? Будь ласка! Микита майнув до мiста, дiстав на будiвництвi арматурних прутiв, завiз у колгоспну кузню, "вiдстебнув", як вiн каже, червiнця ковалевi i привiз сотню скiб. Ланцюг добув у цеху металобрухту. Ото бездонна криниця будь-яких металевих предметiв. Микита як подивився, що туди привозять з рiзних пiдприємств, то вхопився за голову. Пiд прес йде таке, що слугувало людям сто рокiв! Там цiлi мотки новiсiнького дроту, сотнi кiлограмiв! Бiдони, банки, бракованi ванни, де лише десь цятка чорна чи трiснула емаль. Дозволили б забирати потрiбне людям, а натомiсть приносити справдi таку ж вагу металу, так нi. Що з воза впало, те пропало...

Та вже бог з ним, про те нехай думають господарi пiдприємств. У Микити свiй клопiт. На манiр Остапа Бендера вiн мусить розбагатiти своїм шляхом. У своєму короткому життi вiн вже перепробував чимало рiзних напрямiв i все не те, все кiнчалося тупиком.

Розводив нутрiй, навiть одружився для того, щоб не на однi руки. Нiчого не вийшло, нутрiї, коли його не було дома, попрогризали загородки й розбiглися, бо були голоднi. Дружина не подiляла життєвих планiв чоловiка. Мабуть, тому й сiм'я ця розпалася. Тодi Микита звернув увагу, що на приймальному пунктi порожнього посуду став працювати хлопець з вищою освiтою. Не минуло й року, як бiля того пункту вже стояв автомобiль "Жигулi" шостого випуску. Микита всiлякими правдами й неправдами влаштувався теж на таку посаду в сусiдньому районi. Та не минуло й року, як його вигнали. Дякував богу, що хоч не судили.

Микита Єгорович передав по акту своє господарство бiльш спритному в цих справах молодиковi, розписався за грошi, що вирахували за недостачу, й вискочив сухим з води.

Класики повчають, що життя - це боротьба. А за що люди у всi вiки боролися? За краще життя. Якийсь час Микита Єгорович працював на заводi у вiддiлi технiчного контролю. Сто сорок карбованцiв на мiсяць i сiмдесят карбованцiв премiї за квартал. Це не те що для життя, для iснування на свiтi - мало. Як же боротися за покращання долi? З ким? Всi люди поставленi в такi умови, що боротися неможливо. Станеш випускати бiльше продукцiї, тобi зрiжуть розцiнки i зарплата залишиться на тому ж рiвнi.

Настали новi часи. Є можливiсть боротися. Щоправда, не як хижаки, хто в кого вирве бiльший шмат, а боротися в розумiннi працювати, заробляти. Чим бiльше зробиш якiсної продукцiї, тим бiльше матимеш зиску. I не на десять вiдсоткiв, як було колись, не на двадцять, а на сто, двiстi, а то й тисячу! Чим бiльше зробиш, тим бiльше матимеш i ти, i держава, якiй заплатиш якийсь там процент. Ось цей момент не про?авити б, бо хто його знає, що буде завтра.

Створюються кооперативи, люди самi собi начальство. Микита теж горить бажанням, та що робити без початкового капiталу? Он пiд горою працював кооператив по виробництву шлакоблокiв - це ж будiвельний матерiал, дефiцит, який люди, як-то кажуть, з руками вiдривають. Людям користь, i кооператорам добро. Але ж вони починали не з голими руками. Хлопцi збирали грошi на автомобiлi, а вклали їх у будiвництво примiтивного пристрою. Якщо ж поталанить Микитi Єгоровичу зi скарбами на днi, вiн має на метi купити машину, про яку вiн прочитав у журналi. Американцi зробили такий пересувний апарат, що робить цеглу чи блоки з будь-якого матерiалу, з пiску, з камiння чи навiть з глини, а то й чорнозему. I не треба нi цементу, нi гравiю чи жужелицi. Пiдiгнав машину пiд кручу, увiмкнув електричний двигун i все. Металевi лапи самi гребуть з кручi пiсок чи креймахи, збризкують якоюсь клейкою речовиною, пресують i викидають готову продукцiю.

I машина недорого коштує, всього сорок тисяч доларiв, це, як на комерцiйнi цiни, бiля двохсот сорока тисяч карбованцiв. Для простого смертного дорогувато, але ж яка машина! З нею всiх конкурентiв можна заткнути за пояс i вийти в мiльйонери прямим курсом. Ось для чого згодились би скарби, що лежать на днi озера без дiла.

Такi думки додавали сил i бажання працювати. Звичайно, з помiчниками про це нi гу-гу, малi ще займатися бiзнесом. Хоча, там у них, як-то кажуть, за бугром, бiзнес не вважається кримiналом, навпаки його прищiплюють з малих лiт. Може, тому вони й живуть по-людськи. Доки нашi акселерати шикуються на лiнiйках у таборах та цiлуються поза кущами, там такi їхнi ровесники займаються дiлом, входять в життя не утриманцями, що сидять на шиї у тата i держави, а повноправними громадянами, якi працюють, i мають...

Може, й своїх залучити до пошукiв? А що це дасть? Працюють вони й без того завзято, а на випадок невдачi, буде велике розчарування. Нi, мабуть, не треба. Робимо батискаф - спробу зануритися пiд воду. Якщо все гаразд, тодi будемо обдумувати подальшi плани, пов'язанi з морем.

Микита думав про хлопцiв, навiть гадки не маючи, що саме в цей час вони якраз перемивають його кiсточки. Дiвчаткам нiчого робити, i вони прийшли до хлопцiв у майстерню. Вони лише спостерiгали спочатку за дiями ровесникiв, слухали їхнi технiчнi розмови.

- А краще б зробити два отвори для рук, - мiркував Боцман. - Це ж просто, два отвори у бочцi, приварюємо два патрубки коротенькi, на них надiваємо гумовi гофрованi труби, на кiнцях - гумовi рукавицi.

- Просто та не дуже! - заперечував Володя. - Де ти вiзьмеш такi гумовi та ще й гофрованi труби? Ну, рукавицi, ясно, можна дiстати в електрикiв. А як прикрiпити трубу до металевого патрубка?

- Це елементарно. На хомутики вiзьмемо...

Каринка розглядала оцинковану бочку з привареними петлями, з отвором i квадратним вiконцем, до якого Володя пiдганяв прозору пластину плексигласу, з повагою, дивилася, як на щось недосяжне для її розуму, а Рая все морщила носика й намагалася причепитися будь до кого, пiдколоти, висловити свою недовiру. Одне слово, зануда та й годi.

- I в цьому вiдрi ви хочете пiд воду? - смикала вона плечиком. - Цiкаво, хто ж наважиться залiзти в цю мишоловку?

- Та я! - вигукнув Василько.

- Хiба що!

- Думаєш, тому, що малий? - втрутився в розмову Володя.

- Нi, тому що дурний ще, не розумiє.

- Тодi сам полiзу!

- Ой, теж менi Дiоген! - засмiялася Рая штучним смiхом. - Як же ти там помiстишся, хiба що частинами? - I знову смiх.

Володя не витримав i ловкими рухами забрався у бочку, присiв навпочiпки. Рая пiдiйшла ближче, зазирнула, нiби не вiрила, що бочка має дно, i, знизивши плечима, мовила:

- I все одно у вас нiчого не вийде.

- Ти так думаєш?

- Переконана. Самi ви нуль без палочки, а оцей ваш генеральний побавиться тиждень-другий i майне свiт за очi!

- Чого це вiн майне?

- А чого майнув Валентин Костянтинович?

- Ну, здрастє! Прирiвняла. Валентин Костянтинович одружився.

- Ви думаєте, що цей не може одружитись?

Останнiй аргумент примусив всiх замислитись. Рая торжествувала. Вона ходила вiд верстака до бочки, вiд бочки до стовпа з тисками, на яких Володя, затиснувши болта, прикручував гайку. Рая продовжувала:

- Одружиться ваш Микита Єгорович i тю-тю-у!

- Та ми й без нього, - почав було Володя, та Рая перебила.

- Опустите пiд воду бочку?

- Не вiриш?

- Чому? Вiрю. Опустити можна, та пiдняти як?

- Лебiдкою, як же ще! Бочка ж на ланцюгу.

- А як ланцюг обiрветься?

- Ой, та ну тебе! - вiдмахнувся Володя. - А як, а як!..

В цей час до дворика пiд'їхав на старенькому велосипедi чорнобородий дiдуган - сторож дач. Поставив машину в холодок i почав приглядатися до бочки, де Боцман прилагоджував гумову прокладку пiд патрубок.

- I що це буде? Чи секрет?

- Батискаф! - пояснив Василько, оскiльки старшi мовчали, а дiд чекав вiдповiдi. - Пiд воду пiрнати! Такий пiдводний човен! На дно опускається i там...

- Що?! - насторожився старий.

- Будемо ракiв ловити, - невдоволено пояснив Боцман, не любив, коли питають пiд руку.

- I якого бiса пiд водою робити? На сушi мало мiсця? - бурчав старий. - Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?

- Як це порожню? - дивувався Василько. - Там буду я!

- Так, - мовила Iринка. - Це наш акванавт.

- Акванавт? - повторив незнайоме слово сторож i додав недбало: - Сопливий. Я скажу батьковi, то вiн швидко наведе порядок. Пiд воду закортiло, нiби землi їм мало...

5. ЗАНУРЕННЯ

Наїждженим шляхом до озера мчав "Запорожець". Машина взяла трохи лiворуч, щоб не заважати транспортовi, якщо такий нагодиться, й заглухла. Микита Єгорович вискочив, привiтався, скинувши догори руку, й почав знiмати з багажника величезний i важкий бублик чорного шланга.

Першими дiвчата помiтили на передньому сидiннi блондинку, що байдужими очима поглядала на метушню у дворику. Рая пхикнула в кулак i штовхнула лiктем подругу, вказавши очима на блондинку, та Iринка й сама вже побачила.

- А що я казала! - хiхiкнула Рая, закопилюючи губку.

- Нащо такий важкий? - питав Боцман, вкладаючи шланг бiля дрючкiв. - У нас же є шланг.

- То не шланг, - вiдмахнувся Микита Єгорович. - То кишка! Вiн тонкостiнний, його водою злiпить i хана! Дихати буде нiчим. А це такий, що витримає навiть десятиметрову глибину! - Iз багажника дiстав кропив'яний мiшок зi скарбами. - Приготуйте баранцi, прогонiть по кiлька разiв у тисках, а я приїду, поприварюю i будемо пробувати на герметичнiсть! Я недовго, ось Ляну Григорiвну вiдвезу до табору й повернуся! - закiнчив, пiрнаючи в машину.

"Запорожець" заторохтiв, заскреготiв шестернями, затрясся, як у лихоманцi, а тодi зiрвався з мiсця й помчав так, нiби за ним гналися. Рая зухвало походжала серед "акванавтiв". Руки в боки, усмiшечка i примруженi очi. Хлопцi й самi зрозумiли, в чому справа, чого це вона розходилася. На її пiд'юджування, пiдколювання i взагалi на всi її теревенi не звертали уваги, але... Якось так виходить, що вона бачить далi всiх, i життя тече за її пророкуванням. А що коли й цей одружиться?

Розтривоженi "акванавти", чекаючи бiди з одного боку, забули що вона може прийти з протилежного. А бiда - штуковина каверзна, вона любить дивувати своєю появою.

Першим зустрiвся з нею Василько, якому бiльше за всiх хотiлося пiд воду, аби якось вiдзначитися, зробити щось дивне i прекрасне. У цiй грандiознiй затiї, яку готували старшi пiд керiвництвом Микити Єгоровича, вiн має бути головним героєм. Хто полiзе в бочку? Боцман з його черевцем? Чи Володя довгоногий? Чи Костя Бакалюк за прiзвиськом Хiмiк? Нiхто там не вмiститься. Виходить, що без Василька їм не обiйтись. I вся слава буде кому? Хто знає тих, що будували ракету i супутник для Гагарiна? Нiхто, а вiн нiчого не будував, сiв собi, пролетiв туди й назад i, будь здоров, Герой!

Тому-то Василько щодня першим прибiгав до сторожевого хлiвчика, спочатку приглядався до батискафа - бочки з вiконцем, патрубками i кришкою на баранцях, потiм обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.

Цього разу вiн прикотив сюди на братовому велосипедi ще ранiше. Ледь не впав, побачивши розгардiяш у дворi. Кому ж вони стали на завадi? Тиски вирвано з землi, догори дном стирчить iз води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, пiдбурюваний злiстю. На кого i на що?

Приїхав на велосипедi темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, спiвчуваючи. Справа в тiм, що вiн сторожує тiльки взимку, а влiтку покладає надiї на те, що тут вдень i вночi люди. Коли зiбралися всi, крiм Микити Єгоровича, старий висловив припущення:

- Звiсно хто, рибалки вночi. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки i шастають по городах. Гнати їх треба подалi звiдси. А то вдень вони вивiдають усе, а тодi вночi орудують. Такий паскудний люд пiшов, он у сто тридцять третьому номерi восени з корiнням викопали виноград. Хiба ж ото варить кебета, кореня всього вiн все одно не вiдкопав, перерубав. Той кущ кореня у новому грунтi хирiтиме три-чотири роки. Та за цей час iз чубука кращий корiнь виросте! Ото краще попросив би чубукiв i не брав грiха на душу...

Нiчого того не вiдаючи, Микита Єгорович гасав по мiсту на своєму горбоконику у пошуках лебiдки. I здається, знайшов.

Двоє жестяникiв знiмали бiля триповерхового будинку старi, проiржавiлi линви й чiпляли новi, свiжопофарбованi. Та не самi линви заволодiли увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидiв на стiльцi, точнiше - висiв, бо вiд стiльця линва тягнулася вгору на ролик пiд дахом, а звiдти вниз до лебiдки, прикрiпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловiк стояв на землi й клацав ручкою лебiдки, нiби качав воду помпою. Працював без натуги, однiєю рукою, а другий, що завис на стiльцi бiля стiни, пiднiмався вгору. Ось така лебiдка й потрiбна Микитi Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина i нiчого бiльше, а там буде ще й металева споруда, але вода пiдтримає. У водi предмети втрачають частину своєї ваги...

Таку списану лебiдку вiн добув у залiзничному депо. Майже за спасибi, якщо не враховувати дружнi взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасi, пригадуючи слова примiтивного вiршика, якого вчив колись у школi: "Все вдається, все бiжить, тiльки жити, тiльки жить!.." Гадки не мав, що його чекає.

...Линув час, закiнчили майструвати плiт. Микита Єгорович перевiрив кожну скобу, якими було скрiплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щiлинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привiз, позичивши списанi у таборi. Батискаф i лебiдка на своїх мiсцях. Можна було б обiйтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надiйнiше.

Скiльки радощiв було, коли вся команда, вiдштовхнувшись вiд берега, опинилася на плоту, що непомiтно й тихо рухався назустрiч срiблястим хвилям.

- Всi на середину! - командував Микита Єгорович. - Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду, а ми займемося своєю справою. Костя, на лебiдку! Володя, задраїти кришку батискафа!

- Як? - образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кiлочку. - А я? - адже вiн цього моменту чекав давно, а тепер на нього нiякої уваги. Замiсть людини туди вкинули мiшок з пiском.

- Ти - людина! - зробив вiдкриття Микита Єгорович. - А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевiрити герметичнiсть!

Вода - рiч пiдступна, вона знаходить всi невидимi щiлини. Все, що на березi вважається надiйним, пiд водою виявилося неякiсним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли i побачили у вiконце, що на днi бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено пiд воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовiрна! Хоча це ж недалеко вiд берега. А нащо те "далеко"? Хiба вночi, поспiшаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, вiдпливли трохи вiд берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж пiднiмати?..

Випробування й усунення недолiкiв закiнчили, коли вже вечорiло. Тодi пiдпливли до берега, ланцюгом прив'язали плiт до плакучої верби, що росла корiнням iз води, забрали весла та iнструменти й розiйшлися, щоб завтра вранцi розпочати випробування уже з людиною.

- Ти чого не спиш? - питала Василька мати, почувши, як вiн товчеться на старому диванi, який доживав свого вiку на дачi. Пружини пiд ним грали i виспiвували.

- Думаю! - мовив Василько по паузi.

- Мислитель! - вiдказала бабуся.

- I про що твої думки? - присiла до нього на лiжко мати.

- Про все, - вiдказав Василько, ухиляючись.

Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навiть не натякнув про це, бо дорослi не завжди розумiють дiтей. Не дай бог довiдаються, що Васильковi завтра спускатись пiд воду, обов'язково внесуть у це дiло свої корективи.

Останнiм часом Василько дивує не лише бабусю, а й матiр та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Дiловий, заклопотаний, навiть снiдати забуває.

Сьогоднiшнiй ранок не був виключенням.

Василько й цього разу став свiдком чергового розгрому. Комусь їхнiй задум не дає спокою. Плота нема пiд берегом. Його вiдв'язано й вiдiпхнуто майже на середину озера. Коли зiйшлися старшi, почали гадати, хто б мiг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.

- А чого йому пливти на середину, - заперечив Боцман. - Гарно веслом вiдштовхни, вiн самотужки туди дiйде.

Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на мiсце, не пiдозрюючи бiльше нiякої капостi. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидiти так нудно, вирiшили спробувати без нього.

Та й нащо чекати, коли вже все на мазi. Принесли весла, ящик з iнструментом. Костя Хiмiк десь дiстав рятiвне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима вiд одного з акванавтiв до другого, чекаючи команди.

- Ну? - Боцман чомусь глянув на Володю.

Василько все це зрозумiв так, як i належало. Швиденько, по-мавп'ячому залiз на бочку й пiрнув униз, як проробляв це на березi десяток разiв.

- Задраїти кришку!

Бочку накрили вiдкинутою кришкою, в петлi просилили баранцi й почали закручувати. Володя взяв кiнець чорного шланга, по якому мусить поступати повiтря в батискаф, i проказав у отвiр:

- Васильку, як ти там? - притулив кiнець шланга до вуха. Почувши вiдповiдь, кивнув Боцмановi i сказав: - Все гаразд. Та коли що, ми ж почуємо i назад!

- Вiра! - подав команду Боцман, i Костя поклацав рукояткою лебiдки.

Батискаф вiдiрвався вiд дощок i завис у повiтрi на ролику, через який проходив трос. Двоє хлопцiв стали з обох бокiв батискафа й вiдвели вiд краю плота.

- Майна! - прозвучав голос Боцмана.

Затрiщала вiдкинута собачка запобiжника, бочка чмокнула об воду й тихо стала занурюватися. Раптом ще недавно натягнутий струною трос одiрвався вiд лебiдки й полетiв у воду слiдом за батискафом. На якусь мить всi закам'янiли. Нiхто не чекав такого, адже трос надiйно закрiплено за валик лебiдки. Кинулися туди, аж з валика хтось витяг шплiнт, який тримав петлю троса. Оце була друга капость, i бiльш страшна, нiж перша. Не довго думаючи, Боцман скинув картуза, а тодi сорочку й штани й шубовснув у воду. Пiрнув на глибину за тросом. Володя вхопив кiнець шланга й запитав:

- Васильку, як ти там? Не забився?

- Гу-гу-гу! - почулося у вiдповiдь.

- Спокiйно! Не кричи, кажи тихо, як ти там?

- Сиджу! - почулося весело, адже вiн гадки не мав, що сидить на днi по-справжньому, без надiйного зв'язку з плотом - Темно! Нiчого не видно, сама муляка!

На третiй раз Боцман випiрнув з кiнцем троса. Як виявилося, тут не глибоко, але на днi за сотнi лiт зiбралося чимало муляки.

Трос прив'язали до валика й почали накручувати. Боцман стояв поряд з лебiдкою i приказував, пересилюючи тяжке дихання:

- Я ж казав, що баласт треба було чiпляти зверху, а не кидати всередину батискафа! Були б мiшки з пiском на гаках зверху, я скинув би, i батискаф сам виплив би на поверхню!

- Догори дном! - уточнив Володя. - А в ньому ж людина!

Одне слово, батискаф уже був на плоту, i всi побачили у вiконце прилiпленого з середини до скла носа. Василько почувався прекрасно. Це був єдиний чоловiк, який нiчого не знав про пригоду з тросом i який у першу чергу мiг постраждати вiд цього, якби не завзятiсть Боцмана та й усiєї команди. Не встигли вiдгвинтити баранцi й випустити на волю першого у цих краях акванавта, як почули свист.

На березi стояв облуплений "Запорожець", а його власник сварився кулаком. Вiн бачив метушню на плоту, бачив, як витягали батискаф. Рухи якiсь поспiшнi, знервованi. Микита Єгорович подумав, що хлоп'яки наважилися на самовольство й натворили шкоди. Та Василько, який вискочив з бочки, як той дух iз пляшки, заспокоїв його. Бiди не трапилося.

Пiсля доброго прочухана своїм пiдлеглим Сорокалiт залякав їх тим, що кине цю затiю, якщо в командi не буде належної дисциплiни. Пiдписку вiн з кожного не брав, але нагородив поглядом таким, вiд якого очi самi опускалися долу.

Та не це головне.

Власна дисциплiна пiддається контролю, а що робити з отим шкiдником, який заважає роботi, який псує пристрiй i намагається перешкодити грандiозному задумовi? Хто вiн i чому це робить? Може, й справдi рибалки, що сидять то тут, то там пiд кущами на березi, де нема очерету? Але ж їм це не заважає.

Проведена спроба примусила Микиту Єгоровича замислитись. Справдi, що можна бачити з вiконця батискафа, коли на днi метрової товщини муляка? Звичайно, плiт може перемiщатись. Але й навпомацки складно щось знайти. Треба придумати щось надiйнiше. А тим часом встановити засаду й спiймати того, хто намагається завадити роботi.

Все пригадували так, як напередоднi, нiбито завтра вони почнуть вже справжню роботу по вивченню дна. Прив'язали плiт ланцюгом до дерева й замкнули на величезний замок.

Микита Єгорович намазався купленим в аптецi мастилом вiд комарiв, взяв вудку й замаскувався неподалiк в кущах так, що йому було видно плiт на свiтлому тлi неба, яке вiдбивалося у водi. Часу не марнував, ловив рибу i навiть вдало, бо бiля нiг у вiдрi вже хлюпалося кiлька окунькiв.

Понад очеретами качка водила свiй виводок, вчила малих пiрнати, не пiдiймаючи бризок. Вже було за пiвнiч, i Микита, як-то кажуть, збирався змотувати вудки, як на плоту забовванiла тiнь людини, що рухалася обережно, злодiйкувато. Микита поклав вудку й поспiшив берегом у тому напрямi. Зупинився за кущем, щоб переконатися, що це справдi зловмисник. Що ж вiн робить? Вiдкручує кришку батискафа. Вiдкрутив i що? Взяв пiд пахву й виходить на берег.

Микита вийшов iз сховища й перетнув шлях незнайомцевi.

- Ой, - здригнувся той, побачивши перед собою високу постать молодика. Кришка випала з-пiд пахви, дзенькнула об камiння. Перед Микитою стояв чорнобородий сторож. Вiн так розгубився, що навiть не кинувся втiкати.

- I що це ви робите, дiду Мартине?

- А ви що ото замислили, трохи хлопця не втопили! - пiшов у наступ старий, бо й справдi, казати бiльше нiчого.

- Так це ви рятуєте хлопця?

- I хлопця, i... тут я намiтив зробити собi кладку, щоб... ловити рибу, а ви...

Так i розiйшлися, не порозумiвшись. Микита Єгорович ламав голову, намагаючись вiдгадати, що штовхає старого на цi темнi витiвки? Нi, те, що вiн каже, - брехня й вигадки, а що насправдi - розгадати складно.

Та ця подiя поступилася мiсцем бiльш важливим. Треба було обмацувати дно. Звичайно, не все, частину, лише пiд цим берегом. Однак пiд водою якiсь кущi, вони не дають змоги пройти щуповi зверху. Туди треба заглянути. А як добратись, не пiднявши муляку? Мабуть, не один день, не один тиждень ще ламав би голову, якби на очi не потрапила замiтка в газетi пiд назвою: "Багатство пiд ногами". Виявилося, що то не муляка в озерi, а багатство. Його належить дiстати...

А як? Плiт вже є. Потрiбен простий пристрiй, двигун i шланги. Один шланг, опущений у воду, засмоктує муляку разом з водою i через другий шланг подає на берег. Там вода стiкає, а муляка залишається. А то вже не муляка, а, як пишеться в газетi, - сапропель. Назва незвична, але звикати до неї доведеться. Без цього сапропелю не знайти на днi озера металеву скриню з коштовностями.

Люди в селi встають рано, це Микита Єгорович знав i тому завiв i поставив будильник на шосту. Щоправда, це був зайвий клопiт. Дiд у нього точнiший за будь-який будильник. Тiльки скажи коли, в який час, i вiн тебе безпомилково, без годинника розбудить. Одне слово, Микита не проспав. Мотонув на своєму "Запорожцi" у мiсто й звiдти прикотив на "Нивi" з товаришем. Чому на "Нивi", а тому, що в нас ще до цих пiр зустрiчають людину по одежi, а проводжають... теж по тому, в чому вона зодягнена й на чому приїхала. Справа в тiм, що Микита Єгорович пiдкотив на "Нивi" до вiкон колгоспної контори, вийшов iз машини i гепнув дверцятами з таким розрахунком, щоб з контори виглянули у вiкно. Голову колгоспу Анатолiя Iларiоновича, розмашистого авантюриста, ласого до чарки, але й до роботи беручкого, Микита знав. Знав i слабину його натури - тримати носа за вiтром.

Увiйшовши до кабiнету, зняв солом'яного бриля, вклонився й почав чекати, доки голова звiльниться вiд жiнки, яка насiдала на нього, вимагаючи поливальника на городництво, бо той, що був, взяв в оренду гектар низу й вирощує огiрки.

- Я теж можу взяти гектар! - кричала вона.

- Бери, хто тобi не дає, - смикав плечем голова. - Тiльки не низу, а там, на шпилi, на пiсочку!

- Батьковi своєму вiддай, який розумний! - сердилася жiнка. На пiсочку сосна росте, а я маю вирощувати городину. Даси менi гною машин десяток на той гектар?

- Я дам! - встряв в розмову Микита Єгорович.

- А ти хто такий? - повернулася до нього жiнка.

- Яка рiзниця! - пiдняв руки Микита Єгорович. - Я сказав, що дам вам десять МАЗiв добрив, кращих за будь-який чорнозем! Анатолiю Iларiоновичу, я затримаю вашу увагу на кiлька хвилин, але ви не пошкодуєте! Я напав на золоту жилу!

- Виставити охорону? - пожартував голова.

- Поки що не треба, - запевнив Микита Єгорович, пiдходячи до столу, й, повернувшись до вiкна, став читати з газети: "За даними вчених-фахiвцiв, в нашiй державi поклади сапропелю - якiсного органiчного добрива, що збiльшує, як показала практика, врожаї овочевих i зернових культур в кiлька разiв, складають 100 мiльярдiв тонн. Але добувають його лише на озерах Ново (Ярославська область) i Маарду (Естонiя) в мiзерних кiлькостях.

Ще в 1922 роцi Володимир Iллiч Ленiн писав, що майбутнє врожаїв Середньої Росiї лежить в болотах i озерах. Та до сьогоднi сапропель знаходиться лише в природi, його не добувають i не використовують в широких масштабах.

Парадоксальна ситуацiя - в державi в дефiцитi продовольство, люди i все живе навколо вбивається хiмiєю (мiнеральними добривами i пестицидами), земля втрачає родючiсть, а пiд ногами лежить речовина, що вирiшує всi подальшi найскладнiшi проблеми - продовольчу i екологiчну. А наша господарська система глуха й слiпа до цього.

Рада Мiнiстрiв СРСР повинна в термiновому порядку, врештi-решт, наважитися на iндустрiалiзацiю видобутку, на широкомасштабнi розробки i використання сапропелю i замiну ним хiмiзацiї. Все це мусить бути враховане в розробцi плану на цей i найближчi роки".

Микита Єгорович закiнчив читати й подивився на голову запитливо, чекаючи його реакцiї.

- Я вже чув про це. Що воно за штуковина?

- Ви чули? Це унiверсальне добриво, яке збиралося тисячами рокiв на днi озера. Це всi живi iстоти, що вiдмирали, залягали там i перетворювалися на таке добриво, яке не снилося навiть курям з їхнiм послiдом! Я знаю вашi землi, точнiше - вашi пiски. Окрiм низу у вас же самi супiски. В мене є пропозицiя, як пiдняти родючiсть ваших полiв на сто процентiв!

Оскiльки Микита Єгорович говорив у не зовсiм серйозному тонi, то й голова все те сприймав вiдповiдно. Все це розмови, а розмовами наша дiйснiсть вже починає захлинатися. Кажуть, спочатку було слово. А в нас i спочатку, й потiм, i завтра все слова, слова i слова. А слова, як грошi, незабезпеченi товаром. Чим їх бiльше, тим менша їх вага, тим менше їм вiри. А зрештою вони починають викликати вiдразу. Мабуть, дiйде до того, що всi заклики, лозунги, обiцянки буде заборонено, як сигнали автомобiлiв на вулицi. Про це думав Анатолiй Iларiонович, споглядаючи молодика, що стояв посеред кабiнету й теревенив про щось, допомагаючи собi жестами.

- Так що ви скажете на це? - запитав Микита Єгорович, здивований глибокодумним мовчанням голови.

- На що?

- Ну, я пропоную свої послуги. В мене є люди, є плiт, є озеро, в якому сапропелю вистачить на всi вашi поля. Ви менi даєте в оренду один трактор з причепом, двигун з насосом, навантажувач i ще деякi дрiбницi. Сапропель я буду продавати вам по божеськiй цiнi, а зароблене пополам. Чого ж ви мовчите?

- Думаю.

- Не пiдходять умови?

- Нi, не влаштовує назва.

- Яка? - здивувався Микита Єгорович.

- Са-про-пель? - проказав по складах i знизав плечима.

- А при чому тут назва?

- Е, що не кажи, все починається з назви. Он у нас сусiднiй колгосп називається "Друга п'ятирiчка". I що ти думаєш, у них врожаї й зараз на рiвнi часiв другої п'ятирiчки! Вони все ще борються за стопудовий врожай. А ми на низових масивах маємо вже по чотириста!

- Так з допомогою сапропелю ви матимете такий врожай на всiх полях! Дивiться, думайте, тiльки не довго, а то...

- А то що буде? - мружив око голова.

- Я обiйдусь i без вас!

- А озеро? За оренду озера все одно доведеться платити менi проценти.

- Коли вже на те пiшло, а воно, як бачу, таки пiшло, то озеро державне. Як i вся земля вашого колгоспу. Ви ото декому роздали землю в оренду, а це ж порушення закону! Колгосп не має права вiддавати землю в оренду. Вiн сам орендатор у держави. А про озеро й згадувати не слiд.

- Якщо ти так ставиш питання, я тобi доведу, що озеро колгоспне, - натис на кнопку в столi, i до кабiнету заглянула сивоголова жiнка. - Оксано Петрiвно, де карта наших угiдь?

- План? - перепитала жiнка.

- Ну, план.

- Здаюсь! - пiдняв руки Микита Єгорович. - Озеро ваше. В такому разi вам доведеться платити за те, що я його вам очищу й пiдготую для розведення риби. Ви менi заплатите за роботу, а дачники платитимуть по сто карбованцiв за машину сапропелю. Отож матиму подвiйну вигоду.

- Слухай, чоловiче, ти молодий та раннiй. В мене нема юриста. Не хочеш на цю посаду? Зарплата хороша, харчi виписуватиму з комори.

- Спасибi за довiр'я, Анатолiю Iларiоновичу, але в мене руки сверблять до роботи. Тим бiльше, що мене чекає бригада.

Голова подумав-подумав та й зрештою погодився на виставленi умови, бо справа перспективна. Микита Єгорович повертався до своєї юної бригади в доброму настрої.

6. ПОПЕРЕДУ МОРЕ

Третiй день Микита Єгорович гасав на своєму горбоконику, дiстаючи в колгоспi все потрiбне для нового агрегату, писав заяви, виписував накладнi й залишав розписки.

Третiй день його команда знаходилася мiж небом i землею. Купалися на пляжi, неподалiк вiд пiонерського табору, бо там, де дачi, рибу ловити можна, а купатися незручно, обривчастий берег, i муляка закипає бульбами, насичуючи повiтря смородом.

Микита Єгорович хвилинки вiльної не мав, щоб заскочити до них. А така довга вiдсутнiсть Сорокалiта розхолоджувала хлопцiв, наводила на нехорошi роздуми. Особливо тодi, коли тебе пiд'юджують i хiхiкають за спиною. Все це, звичайно, Рая. Це вона сiє пiдозру щодо Микити Єгоровича i його дружби з Ляною Григорiвною. Це вона пророкує класичний фiнал такої дружби: одруження i все iнше, що з того витiкає. А в сiмейного чоловiка, звiсно, нема вiльного часу для таких дурниць, як спускання пiд воду...

Сонце було в зенiтi, i вся бригада акванавтiв разом з дiвчатами Iриною, Раєю i маленькою Каринкою зiбралися йти додому. Раптом Боцман, що бiльше вiд усiх переживав вiдсутнiсть Сорокалiта, мовив до товаришiв:

- Увага! Не треба панiки! - вiн приклав до очей зiгнутi трубками пальцi рук, нiби дивився через бiнокль, i став коментувати те, що бачив i що бачили iншi. - Прибув якийсь вантаж! Це добре. Краще, коли привозять, нiж коли вивозять. Щось габаритне i важке, бо здоровi дядьки зсовують той пристрiй униз по дрючках...

Так, справдi, в цей час у дворику сторожевої будки розвантажували пристрiй - насос i двигун, встановленi на металевих полозах. Коли машина поїхала назад, а хлоп'ята пiдiйшли i мимоволi вишикувалися, спостерiгаючи за тим, як Микита Єгорович вiдмиває пiд умивальником руки вiд мазути, Рая подала голос:

- Будемо поливати городи дачникам i заробляти грошi.

- Точно! - пiдiйшов до них Микита Єгорович. - Молодчина дiвчино! Ти дивишся в корiнь! Перш за все нам потрiбнi грошi. Якщо ми думаємо про справжнiй батискаф чи батисферу, потрiбнi чималi грошi. I ми їх заробимо!

- Що-о, справдi будемо поливати? - розчаровано мовив Боцман.

- На поливi багато не заробиш. Ми вiдкриваємо золоту жилу! Час настав такий, що люди, якi мислять i дiють, мають можливiсть за свою працю одержували належну винагороду!

Микита Єгорович у доступнiй формi виклав хлопцям свої плани добування муляки з дна озера. Показав документи, якi свiдчили про те, що з колгоспом укладено угоду на поставку на поля сухого намулу, по-науковому - сапропелю.

Агрегат належить встановити на плоту i з дна озера подавати намул разом з водою на берег.

- Цього лiта ми попрацюємо, заробимо грошей, якi будемо складати на книжку, а наступного лiта поїдемо на море. Взимку розробимо план i креслення справжнього батискафа. Ознайомимося з усiм тим, що вже є на свiтi. Прочитаємо все написане про вивчення морського дна i будiвництво батискафiв. Всi твори француза Iва Кусто...

- I ви думаєте, що на муляцi можна заробити грошi? - засумнiвався Володя. - Та ще такi, яких би вистачило на будiвництво батискафа i поїздку на море?

- Я вам сказав, що це - золота жила! - переконував Микита Єгорович, хоча думав у цей час не стiльки про батискаф i сапропель, скiльки про дно озера i металевий сейф, у якому, за словами дiда, має бути щось вагомiше за цю затiю.

Розумiючи стан хлоп'якiв, без яких йому не обiйтись, Микита Єгорович малював їм прекраснi картини, але намагався не вiдриватися вiд реальностi. Праця й справдi не важка. Хтось один сидить на плоту бiля двигуна i шланга, що смокче муляку з дна озера. На березi черговий чи двоє з лопатами i сапами спрямовують воду з мулякою у якiсь ямки чи загати, де б намул осiдав, а вода стiкала поступово назад у озеро чи просочувалася в землю. Фiзичне навантаження мiзерне. Тут може ходити з сапою навiть Василько. Якщо все пiде гаразд, то працювати можна у двi, а то й у три змiни. Третю - нiчну, Микита Єгорович бере на себе, про що й сказав хлоп'ятам.

- I самi будете вночi? - засумнiвалася Рая i багатозначно усмiхнулась.

- Можу тебе взяти, щоб не так нудно було, - вiдказав Микита Єгорович, вiдбрив, так би мовити, гостроязику.

- Нащо вам ми, у вас є старшi. Ляна Григорiвна, наприклад, з якою буде вам веселiше. На весiлля покличете?

- Обов'язково, тiльки ж це не скоро, - не розумiв Микита Єгорович, до чого все це.

Є на свiтi люди, яким здається, що вчора все було прекрасно, сьогоднi гiрше, а завтра буде якщо й не гiрше, то й не краще. Пiшов снiжок, всi навколо радiють, адже це якось пiдiйме настрiй, а такий вiдкопилить губу i скаже: а чого радiти, вiн все одно розтане. Людина живе на свiтi. Теж нiчого радiсного, все одно помре. Микита Єгорович дивився на Раю i думав, що така навiть на весiллi скаже: "А що тут хорошого? Зараз розлучень бiльше, нiж заручень та шлюбiв".

Навченi гiрким досвiдом i пiдбурюванi Раєю, хлопцi не вiрили в надiйнiсть i довготривалiсть їхнього, як каже Микита Єгорович, кооперативу. I тiльки тодi, як Ляна Григорiвна погодилася допомагати цьому кооперативу в роботi, Рая прикусила язичка, а всi iншi з повною вiддачею взялися до роботи.

Голова колгоспу приїхав на озеро, щоб на власнi очi побачити, що тут намислив оцей городянин, онука дiда Сорокалiта. Приїхав i побачив те, на що навiть не мiг сподiватися.

Микита Єгорович i Ляна Григорiвна в човнi, один кiнець тонкого металевого троса прив'язали до пенька, другий тягли по водi, щоб прикрiпити до стовбура верби й вiдгородити великий кут води. Вибирати сапропель потрiбно, починаючи вiд берега. Трос напнули майже над водою, але як не напружувалися, середина все одно провисла й торкалася води.

- Та це не страшно, - запевнив свою пiдручну Микита Єгорович. - Трос оцинкований, iржi не боїться. Спочатку плiт рухатиметься по один бiк троса, що ближче до берега, а потiм...

Хлопцi тим часом бродили у водi навколо плота, забиваючи гвiздки й обплутуючи дротом дрючки для надiйностi. По краях прибивали рейки, щоб iнструмент чи гайка, що випали з рук, не котилися у воду. Анатолiй Iларiонович здивувався, з якою запопадливiстю вони все це виконували.

- Чим ти їх так заохотив, як мурахи працьовитi? - гукнув вiн Сорокалiту.

- Нiчим. Це просто розкрiпачена праця! - весело вiдказав Микита Єгорович, повертаючи човна до берега. - Це ж авансом, а що буде, як побачать результати своєї працi?

Зробили по краю плота ще й бильця. Поставили тринiг над двигуном, а в ньому повiсили електричну лампочку. Кабель тягнеться з берега вiд стовпа. Все враховано, все вирахувано. У воронку залита вода, шланг опущено в озеро, але не до дна. Повен бак бензину. Шнур на пусковому шкiву. Микита Єгорович глипнув на голову колгоспу, що все ще стояв на березi, голосно мовив:

- Боже поможи! - i рвонув на себе заводний ремiнь.

Все вже перевiрене й вивiрене. Двигун запрацював з пiвоберта, загомонiв, задимiв спочатку, а потiм присмирнiв у розмiреному робочому ритмi. Пожежна "кишка", що широкою стрiчкою лежала на поплавцях вiд плота до берега, поступово стала округлятись. Вода просочувалася в отвори й дiрочки, над шлангом пiдiймалися невисокi фонтанчики, утворюючи на вечiрньому сонцi невеличкi, iграшковi веселки.

На березi вода зi шланга витiкала в бур'ян. Хлоп'яки обступили калюжу. Вода спочатку була чиста, та вже через секунду, другу, третю пiшла каламутна, а далi з мулякою.

- Ура-а! - зарепетував першим Василько й на манiр буровикiв, що радiють першому фонтану нафти на новiй буровiй (як це показують по телевiзору), почав набирати в пригорщу каламутної води й хлюпати собi в обличчя. Заодно хлюпнув i Каринцi, що зовсiм цього не чекала. На лицi майже нiчого не залишилося, зате бiле платтячко стало рябим.

Згодом потекла рiдина схожа на мазут.

I розпочалася робота. Звичайна, повсякденна, у двi змiни, бо Микита Єгорович, прочергувавши другу половину ночi, не мiг сидiти за кермом свого горбоконика. А сидiти треба було, оскiльки вiн сам був i за начальника, i за постачальника.

Добутий матерiал висихав, трiскався, але дуже легко кришився, перетворюючись на сажу. Щоб встановити його риночну, так би мовити, цiну, Микита Єгорович, узгодивши це з головою колгоспу, вивiсив щит, де пропонував дачникам купувати надзвичайно якiсне добриво.

Мiсцевi селяни, що проїздили цим шляхом понад озером, теж читали написане, але купувати не поспiшали. По-перше, у них городи внизу, це у дачникiв на пiсках, а по-друге, вони ще не знали, що воно.

Першу машину купив за сто карбованцiв сивоголовий iнтелiгент. Микита Єгорович зрозумiв, що прогресом рухає мозок. Чоловiк розумової працi, мабуть, читав журнали чи чув по телебаченню i взяв до уваги вiдкриття. Простий дядько на таке на наважиться, скаже, ще бог його знає, яке воно, а грошi чортячi! Вiн не розумiє, що для посiву не варто шкодувати нiчого, оскiльки прислiв'я твердить: що посiєш, те й пожнеш. Чим бiльше вкладаєш у майбутнiй врожай, тим бiльше одержиш.

Микитi Єгоровичу пригодилося десь вичитане, що на Сахалiнi, де за царизму жили висланi, дозволялося будь-кому брати собi землю й займатися господарством. В такому разi знiмалася охорона. Брали землю не лише селяни, а й люди iншого стану. Як не дивно, а врожаї у iнтелiгентiв були вищi, нiж у безграмотних селян. Людина, що живе i дiє навпомацки, не може вiдiрватися вiд засвоєного досвiду, вона змушена бути консервативною.

Коли була продана десята машина, голова колгоспу зупинив цю вiльну торгiвлю i наказав вивозити сапропель на шпиль й засипати пiд намет. Наступного року цi добрива пiдуть пiд кавуни, на яких спецiалiзується колгосп. На чистому пiску навiть кавун не росте. А якщо йому дати добриво пiд корiнець, та ще таке, вiн дуже швидко й надiйно вхопиться за грунт. Для кавуна головне вхопитися за грунт, не загинути на перших порах, а тодi корiнь проб'ється до ?рунтової води i нiяка посуха йому не страшна. Навпаки, згодом чим бiльше тепла, тим солодшi будуть кавуни i динi.

Як би там не було, а кооператив "Акванавт" зiбрався у повному складi в своєму штабi, щоб пiдбити баланс роботi i заробiткам.

Була недiля. Чергувати на плоту у другу змiну випало Володi, Зорiку Ткачу по прiзвиську Гумiрабiк - на березi. Зорiк - хлопець ненадiйний i не пристосований до роботи, пов'язаної з машинами, з молотком i терпугом. Вiн нелегально пише вiршi, як i Володя, грає на гiтарi i пробує малювати. Тому-то ставити його на двигун не можна. Заглухне, вiн його до ранку не заведе.

Збиралося на дощ. Гримiло десь за горою, i навiть над головою потрiскував якийсь сухий i неприємний грiм, небом пробiгала синя блискавка, i тодi на якийсь час очi нiчого не бачили. Володя сидiв пiд дощовиком, обмахуючись бур'яниною вiд комарiв.

- Зо-орiк! - подав голос Володя, щоб перевiрити на мiсцi той i чи не заснув - Як ти там? В тебе є плащ, бо дощ надходить?

- Нi-i, нема.

- Я так i думав! Як же ти виходиш на чергування?

- Було так гарно...

- А тепер буде погано! Якщо почнеться дощ, пересунь шланг в ямку за кущами, а сам тодi сховайся в сарайчику! Та не засни, бо там затишно i тепло!

Аж тут налетiв вихор, зашелестiв листям плакучих верб на березi, погнав хвилi по озеру, розгойдав плiт. Володя скочив на ноги й ухопився за тринiг. Дощовик злетiв з плiч, але вiн встиг вхопити його за полу. Накинув на голову. По напнутому целофану забарабанили крупнi краплi дощу. Плiт погойдувало, але вiн сто яв на мiсцi, чинячи опiр вiтровi i хвилям Володя поправив брезентовий чохол на двигунi, щоб часом дощ не позаливав свiчки чи не замкнув проводку.

Раптом Володя вiдчув, як плiт повернуло й почало вiдносити на середину. У чому справа? Кинувся до троса. Так i є! Один кiнець, той що був прив'язаний до пенька, вiдiрвався. А може, пеньок трухлявий, не витримав, зламався. Тягнучи на себе трос, Володя нарештi зупинив плiт. Треба було заглушити двигун, але вiн не мiг вiдпустити трос. Та налетiв вiтер, вiн скинув чохол у воду, а дощ позаливав свiчки.

Зрозумiвши, що далi протилежного берега плiт не попливе, а чохол може потонути, Володя кинув трос i стрибнув у воду. Володя кинув чохол на плiт, а сам вхопився за край i почав штовхати його до берега. Залишалось кiлька метрiв до очерету, що рiс на мiлинi, як Володю щось шкрябнуло за ногу. Вiдчув, що на днi якiсь колючi гiлки й коряги. Вирiшив обiйти їх i став на щось пласке й слизьке. Камiнь? Звiдки вiн? Хитнувся назад i почав ногами обмацувати плиту чи щось схоже на неї. Точно. Вона неширока. Пiрнув, i вхопившись за гiлку, що колола йому ноги, став обмацувати той предмет. Аж воно не плита, а мабуть, камiнь з могили. Сантиметрiв тридцять заввишки i бiля метра завдовжки. Товщина його десь бiля сорока сантиметрiв. Раптом намацав щось подiбне на отвори для ключiв. Випiрнув i, важко дихаючи, вхопився руками за край плота, який краєм уткнувся в очерет.

Нарештi хлопець вибрався на берег, добряче поколовши ноги в очеретi, де було чимало дрiбних гострих черепашок. Кинувся попiд вербами до хлiвця, в якому дрiмав Зорiк.

- Спиш! - вигукнув Володя й увiмкнув свiтло.

- Ой, не треба, зараз буде повно комарiв! - пробурчав Гумiрабiк.

- Не з'їдять! Ти чуєш мене, соня! Я знайшов скарб! Може чув, що нашi, коли вiдступали у вiйну, поскидали в озеро всi сейфи, що везли на схiд! Тут, казали, таке багатство!

- Нащо поскидали? - невдоволено бурчав спiвбесiдник, йому хотiлося спати, а в такому станi людинi нiчого не миле, навiть скарб.

- Бо нiмцi оточили! Як ти не розумiєш! Так от на днi бiля кута нашого плоту, пiд карчамаччям i якимсь гiллям у муляцi сейф! Ти чуєш? Я його обмацав! Точно сейф! Треба там якось прив'язати плiт, щоб його не погнало кудись з того мiсця, а завтра, як приїде Микита Єгорович, добудемо його з води! А то вiн обiцяв якусь золоту жилу! Оце буде золота жила, уявляєш?!!

Вночi була сильна злива, i Микита Єгорович не наважився їхати зранку, доки не протряхне дорога бiля озера. Там чорнозем i взагалi грунт такий, що ложка води, - миска грязюки. Приїхав вiн лише по обiдi. Приїхав i ще здаля побачив, якого лиха наробила стихiя.

- Ну що, набiдокурили тут без мене? - запитав вiн свою команду, переступивши порiг сарайчика-майстернi. - Чого носи повiсили, це нормальне явище! До нього належить бути готовим i не нюнi розпускати, а все ставити знов на свої належнi мiсця. А ви стiльки часу сидите? I стiльки часу простоює агрегат?

- Трос вiдiрвало й понесло, - розповiдав Володя - Я чiплявся за другий кiнець i пiдтягнувся до берега. Двигун залило. Треба розбирати, чистити свiчки i всю проводку.

- Так чого ж ви, - почав було Микита Єгорович i замовк, пригадавши, що сам заборонив хлопцям мати справу з електрикою.

Хлоп'ята переглянулися, i всi погляди на якусь мить зупинилися на Володi. Пауза насторожила Микиту Єгоровича.

- Iще якась неприємнiсть?

- Навпаки, - мовив Володя загадково - Ви чули, що у вiйну нашi вiдступали й поскидали в озеро скарби, щоб не дiсталися фашистовi?

Оце так секрет! Микита Єгорович отетерiв. У вухах задзвенiло вiд такого запитання. Виходить, вони все знають? Як i звiдки? Треба б якось прореагувати, проказати, що все це вигадки, та гра в байдужiсть не виходила. Зiбравшись з духом сказав:

- Ну, чув, то й що?

- Так то правда.

- Та киньте ви вiрити в рiзнi там плiтки! - сердився Микита Єгорович - Коли була та вiйна. I хто це знає? Хто бачив? А якщо бачили, то чому не повитягали? Все! Кiнчаємо про вигадки, беремося до дiла! Боцман, на човен, тягнiть кiнець троса на мiсце, як тiльки плiт пiдтягнете сюди до берега, я займусь двигуном.

- Так то правда! - стояв на своєму Володя - Я знайшов сейф!

- Де-е? - аж похитнувся Микита Єгорович. Вiн уже встав було, та повернувся й сiв на лаву - Де, кажу?

- На днi. Он там, де стоїть зараз плiт, куди його пiдбило. Я наступив на нього ногою, а тодi пiрнув i увесь обмацав. Точно сейф. Тiльки до половини замулений i слизький.

Мовчки вставши, Микита Єгорович поспiхом поскидав з себе одяг i, вхопивши за руку Володю, скомандував:

- Пiшли!

Перший порив був кинутися швидше, стрибнути у воду й самому переконатися, але стримав себе, бо... належало обмiзкувати, як же тепер бути, коли такий секрет розсекречено? Все пропало. Доведеться здавати державi, а тодi винагороду дiлити на всю братiю. Хiба заради цього вiн кинув роботу i товчеться тут з цими недорослями? Хоча останнiм часом i це заняття йому подобалося. Вiльний, сам собi хазяїн, робота клеїться, а там пiдуть i добрi грошi. Чого ще треба? зупинився на березi бiля високого очерета.

Володя в плавках зачвакав по муляцi.

- Йдiть за мною.

Микита Єгорович пiшов слiдом, все ще не знаючи, як бути, що робити далi. Хоча вiри не йняв у те, що це правда.

- Обережно, Микито Єгоровичу, тут накидано гiлля. Ой, уже! зупинився Володя по пояс у водi.

- Що вже?

- Наколовся. Колiно.

Володя нахилився й потягнув з води гiлочку, яка виявилася донькою великої гiлляки. Намiрився кинути її на берег, та Сорокалiт перехопив її i став приглядатися до колючок.

- Акацiя, - зробив висновок вiн - Володю, як ти думаєш, звiдки тут акацiя? По березi озера верби ростуть, калина, ну ще кислицi. Акацiя у лiсосмузi. Хтось же притяг гiлляку з лiсосмуги?

- Та й не одну. Оце мiсце все захаращене чомусь таким гiллям.

- Понаносило вiтром? Виключено, адже вiтровi належало пронести таке важке гiлля через городи, через кущi й дерева. Для цього вiтер мусив мати не тiльки руки й ноги, а ще й голову, - говорив Микита Єгорович, витягаючи з води гiлку за гiлкою й передаючи їх Володi. А той виносив i викидав гiлля на берег.

Плiт стояв, уткнувшись одним своїм кутом в очерет пiд берегом, а протилежний кут нiби показував мiсце розташування скарбу. Тримаючись руками за плiт, Микита Єгорович мiсив ногами намул i вiдвертався вiд бульб, що пузирились на водi, лопаючись, стелили над водою болотяний слiд. Володя уважно спостерiгав за Сорокалiтом.

- Нi, то ви вже дуже далеко, ближче трохи! Ще ближче.

- Стiй! - пiдняв руку Микита Єгорович. - Воно!

Вiн ще якийсь час потоптався, ногами обмацуючи предмет, а тодi, затуливши носа, пiрнув пiд воду. На тому мiсцi розiйшлися пiнявi кола. Та ось вiн випiрнув i потяг за собою ще одну гiлляку. Пiшов до берега, приказуючи:

- Точно! Щось є, але засмоктане в муляку так, що доведеться чiпляти тросом i тягнути трактором. Ти помiть зараз точнiше, щоб не шукати ще раз!

- Помiтив, Микито Єгоровичу! Ось напроти цього стовбура верби, на глибинi, де кiнчається кут плота!

- Ти в армiї ще не служив? Не знаєш, що за орiєнтир можна брати лише нерухомi предмети. А так ти вiзьмеш собi орiєнтиром гарбу з сiном, а вона постояла та й поїхала собi.

Команда, що спостерiгала з берега за дiями свого керiвника, посунула за ним до "штабу". Всi чекали, що скаже їхнiй ватажок, а вiн мовчав, бо й сам не знав, що сказати. Точнiше, як викрутитися з цього становища, бо нiчого нiкому про це говорити не хотiло ся. Здивувало Микиту Єгоровича те, що темнобородий сторож дач теж був на березi i спостерiгав за бовтанням у водi. Вже у дворi бiля сарайчика вiн запитав мiж iншим:

- Щось загубили?

- Де?

- Ну, там, де плiт.

- Та нi, - вiдмахнувся Микита Єгорович.

- А чого ж ви там ковбасилися?

- Дiду! - весело вигукнув Микита Єгорович. - Будете все знати, то борода... - подивився й махнув рукою. - Вам однiєї вистачить... Купалися ми там з Володею. А чого це вас так цiкавить?

- Дивно. Всi купаються на пляжi, а ви барложитесь у муляцi.

- Дивно? - зиркнув у глибокi очi старого Микита Єгорович. - А менi дивно iнше. Хто в озеро накидав гiлок колючої акацiї? Адже її на березi нема. Хтось же наносив з лiсосмуги. Наносив тодi, коли тут на дачах вже нiкого не було...

- Дивись, он у хлопця кров з ноги, - кивнув сторож на Володю. - Залийте гасом, щоб не загноїлася... - а сам пiшов у сторожку й почав складати в торбу якiсь пожитки. На нього вже не звертали уваги.

Щоб не тягти час, Сорокалiт наказав командi напнути трос так, як вiн i був, а сам поїхав за трактором. Можна було б i лебiдкою, та незручно, нi до чого її крiпити. I потiм, дiставши, треба буде його транспортувати кудись. Та й вiдкрити - теж проблема. Микита Єгорович перш за все завернув додому i доповiв старому, що сейф знайшли. Так, як i казав дiд, - недалеко вiд берега. Хто накидав туди колючих гiлок, дiд не знає i ключiв вiд сейфа в нього нема. Вiн же був лише їздовим.

Як не ламав голову Микита Єгорович, виходу не знаходив. Доведеться все робити прилюдно, iнакше можна влипнути в серйозну халепу. Трактор був зайнятий на городництвi. Звiльниться лише увечерi. Тодi й приїде на озеро. Микита Єгорович повернувся сам. А тут нова сенсацiя. Виявляється, що стовп чи пеньок, до якого крiпився один кiнець троса, хтось пiдпиляв. I знову, постало питання: хто?

- Хто? - запитав уголос Микита Єгорович.

- Та це наш бородань, - упевнено заявив Боцман.

- Звiдки в тебе така пiдозра?

- Це не пiдозра. Вiн ранiше потихеньку нам шкодив. I гiлля - його робота! I тут... - Боцман вказав пальцем на слiди гумових чобiт, де пiдошва мала "сосонку". - Це ж його чоботи! Ми спецiально не топтали слiдiв на сирому бiля пенька.

- Вiн тут зараз? - насторожено запитав Микита Єгорович.

- Спить у холодку за штабом.

- Пiшли! Зараз все з'ясуємо! - мовив Микита Єгорович, рiшуче крокуючи берегом.

Пiд наметом, де любив вiдпочивати у спеку старий, його не було. Не було його i в сторожцi. Зникли всi його речi, одяг, що висiв на стiнi, Микита Єгорович побачив у кутку гумовi чоботи, пiдiйшов, пiдняв, повернув пiдошвою - "сосонка".

Що все це означає? Якщо вiн знав про сейф, то чому не зробив спроби дiстати його? Задля чого закидав те мiсце колючими гiлками? Не мав змоги дiстати? Скiльки завгодно. Взимку тут нiкого... Хоча! Озеро охороняється круглий рiк. Мабуть, вiн чекав. Дочекався, а тут ми... Не дiйшовши висновку, Микита Єгорович спрямував свої роздуми в iнший бiк: як зберегти скарб? Зараз прийде трактор, накинемо петлю троса, витягнемо на берег, а далi?..

...Витягли.

Почекали, доки стече багнюка. Не даючи висохнути, лопатою обшкребли все, що поприростало до металу, який покрився товстим прошарком iржi i дрiбних пузирикiв, що нагадували собою темну спину камбали. Вiдкинули борт причепу, поклали дрючки й гуртом витягли його вгору, посунули на середину й, набившись навколо нього на платформу, гуртом повезли до кузнi, бо тут його не вiдчинити. Поїхали всi, бо цiкаво.

Сорокалiт не радiв знахiдцi. Дiяв i говорив то роздратовано, то просто сердито.

Коваль - сивоголовий, просичений вугiльним чадом i тютюновим димом, коли скинули знахiдку на землю, пiдiйшов, уважним професiйним оком обдивився сейф i мовив, зiтхнувши:

- Таку сатану нiчим не вiзьмеш, тiльки автогеном...

- Але ж обережно! - попередив його Микита Єгорович.

- А що в ньому? - запитав коваль.

- Звiдки менi знати, - невдоволено вiдказав Микита Єгорович. Коли втiкали, то все кидали. Може, коштовностi, грошi i ще що... Звiдки нам знати? Ось заглянемо в середину i все побачимо.

Автогеном випалили метал навколо замка й пiдняли важкi, подвiйнi чи спаренi дверцята. Проiржавiли i завiси. Коваль пiдважив дверцята ломом, i вони з тихим потрiскуванням пiднялися. Сейф був набитий паперами, вони розбухли вiд води, що просочилася в середину, мабуть, ще тодi, коли його скинули в озеро. Чи то iржа, чи верхнi прошарки паперу, набухнувши, не пропустили воду далi. На документах розпливлося чорнило, але залишилося все надруковане типографською фарбою.

Коваль витяг першу папку, стрiчки якої вiдпали, пiдняв верхню палiтурку, i на першому ж документi всi побачили металевого орла з розкинутими крильми. А в лапах у нього коло i свастика.

Ця картина Микиту Єгоровича ошелешила. Виходить, що вiн шукав одне, а знайшлось зовсiм iнше. Якщо, вiдступаючи, нашi щось кидали в озеро, то й нiмцi теж, утiкаючи, ховали слiди своїх чорних вчинкiв у воду. Подивилися iншi папки. Все, написане чорнилом розпливлося й вицвiло. Щоправда, якiсь документи, надрукованi на машинцi латинським шрифтом, були в такому станi, що можна прочитати.

Приховуючи своє розчарування й тамуючи в собi радiсть з приводу того, що секрет дiда Сорокалiта залишається поки що секретом, Микита Єгорович сказав, що все це належить передати куди слiд. Вiн сам у мiстi заїде куди треба i за цими "скарбами" приїдуть. А поки що вони будуть тут, у кузнi.

- Тепер менi ясно, хто накидав колючого гiлля в озеро, хто пiдпиляв пеньок i взагалi заважав нам робити свою справу, - говорив Микита Єгорович, коли вони поверталися до себе в "штаб". - Я думаю, що наш сторож вже сюди не повернеться. Вiн зник назавжди. А марно. Якби вiн знав, що сейф нашого виробництва, вiн би не зникав...

- Нашого? - запитливо подивився на нього Володя. - А при чому тут чиє виробництво? Вiн зник, бо, мабуть, боявся, що його прiзвище є в нiмецьких списках?

- Володю, ти молодець! Здогадався, в чому справа, а сейф наш. Видно по тому, що пропускав воду. Думаю, що нiмецький зотлiв би, а води не пропустив. Дiд цього не знав i все життя тремтiв i оберiгав мiсце, де, мабуть, при ньому було поховано цей металевий ящик з документами. Жаль, звичайно, що не скарби були в сейфi, а що поробиш, у нас свiй скарб, своя золота жила! Якщо нам нiхто не заважатиме, до осенi ми матимемо на рахунку круглесеньку суму...

Здогадки виправдалися. Не було сторожа i наступного ранку. Акванавти вже вiдремонтували свiй агрегат, i вiн запрацював на повну потужнiсть.

Сторожка перейшла у повне володiння акванавтiв, i вони запросили дiвчат, щоб тi навели в нiй порядок. Працювали весело й завзято.

Серед дiвчаток був один мужчина - Василько. Вiн плутався пiд ногами i давав вказiвки:

- А вiкно немите! - ще й пальцем показував.

- Оце ми приберемо, пофарбуємо усе, а завтра повернеться сторож i скаже, киш звiдси! - казала Рая, старанно водячи щiточкою по дверях. Вона фарбувала їх у голубий колiр, а планки залишала, щоб потiм пройтись по них бiлим.

Сорокалiт тим часом, намалювавши карту озера, ламав голову з приводу пошукiв справжнього скарбу. Коли люди втiкають, то їм бракує часу запливати на середину озера. Тим паче, що вони розраховують повернутися. Навiть нiмцi й тi потопили документи недалеко вiд берега. Виходить, що шукати належить не далi, як на десяток - пiвтора десятка метрiв вiд берега. Значить, треба переносити фронт роботи агрегату не на глибину, а вбiк, понад берегом. Щоправда, буде складнiсть, куди зливати цю чорну емульсiю, бiля самої води дачнi дiлянки. Доведеться домовлятися. Це можна утрясти, залишається головне питання, яке не має розв'язання взагалi: як дiстати сейф, якщо його буде знайдено? Як його спорожнити так, щоб не було жодного свiдка?

7. ОЧЕВИДЕЦЬ

В якiйсь українськiй п'єсi народ каже: "Не розстроюй мене зранку!" Тонко пiдмiчено. Справдi, якщо вранцi хтось зiпсує настрiй, то вже на цiлий день. Микита Єгорович заїхав у мiстi на заправочну станцiю i... пiймав облизня. Нiчого, думав вiн, на виїздi з мiста, на горi, має стояти спецiальний бензовоз з причепом, що заправляє автомобiлi за готiвку. I тут його спiткала невдача, доливаючи дьогтю в поганий настрiй.

Влiтку, особливо в жнива, коли на селi посилюється рух технiки... Хоча там майже круглий рiк люди товчуться. I все ж в другiй половинi лiта, коли вже починається кукурудза i буряки, потiк пального держава спрямовує туди.

Заправочна станцiя бiля мiстечка "Металiст" - три кiлометри вiд мiста, пiдняла настрiй Микитi Єгоровичу. Тут був потрiбний бензин.

"Запорожець" з повним баком, здiймаючи порохняву таку, нiби загубився глушитель, летiв по трасi, обминаючи "Москвичi" i "Жигулi". Водiї тих машин тiльки усмiхалися вслiд "Запорожцевi".

А через тридцять хвилин "Запорожець" вже повертав у двiр дiда Сорокалiта. Старий тинявся по подвiр'ю з сапою. Вiн зрубував бур'ян, приказуючи:

- А то вже вовки виють!

- Так, дiдусю, - мовив онука. - Це прекрасно, що ви рухаєтеся. Фiззарядка вам необхiдна. Та цього мало, я думаю повезти вас на прогулянку. Покатати, а то ви вже давно не виходили зi свого закапелка.

- Нi, на тому тижнi був у сiльмазi.

- Дiдусю, поїдемо, на власнi очi все там побачите i, може, встановите хоч приблизно, де саме ви вчинили свою операцiю? Я ж не можу обмацати до мiлiметра все озеро. Воно ж величеньке, якщо на квадрати, то, мабуть, буде кiлометрiв зо два.

Старий стояв, спершись руками i пiдборiддям на довгий держак сапи й розглядав онука вилинялими очима, що ховалися вiд вранiшнього сонця в щiлинах зморшкуватого обличчя. На плечах, незважаючи на лiтнє тепло, стара фуфайка, на ногах - побриженi, з'їденi росою старi кирзяки.

- Все, дiдусю! - заявив Микита Єгорович весело, але категорично. - Прошу в машину. Зобов'язуюсь не розтрусити в дорозi й привезти на це ж мiсце в зiбраному станi.

З машини старому свiт здавався iншим. Вiн виглядав i дивувався, що все навколо так змiнилося. Не встиг отямитись, як вже й озеро. Микита Єгорович допомiг старому вибратися з машини, тицьнув в руку костур i сказав:

- Пригадуйте!

- Боже, скiльки тут усього, - бурчав старий, мружачи очi. - Цього ж тут нiчого не було...

- Та це ясно, дiдусю! Це я знав i без вас. Уявiть, що нiчого цього нема. Нi дач, нi наметiв на тому боцi озера, нi отих дорiжок, посиланих червоним пiском, нi будинка в зеленi дерева. Очерет по березi, мабуть, був i тодi. Ось старезна верба у невеличкiй заводi. Тут i дорога робить зигзаг...

Розглядаючи все навколо, старий помiтив неподалiк в очеретi сiру чаплю. Поплямкав губами й, похитавши головою, спiвчутливо мовив:

- Не було тут таких птиць. Дрофи в полi були, чорногузи, а такої не було. I не боїться, люди ж навколо. Все мiняється, навiть птиця й та стала не такою боязкою...

- Дiдусю, нащо вам та птаха! Ви ж не орнiтолог, ви придивiться й пригадайте.

- Та що тут пригадаєш, коли воно й озеро нiби не те. Наче вода опустилася вниз, а берег повищав. Тодi пам'ятаю, нiяких круч не було, ми пiд'їхали прямо до човна... Може, воно саме оце отут? А може, он там далi?

- А може, ще далi! - перекривив його онука.

- Нi, там вже дорога вiдривається вiд берега.

- Значить, тут?

- Та бiс же його знає, нiби так...

Нiчого бiльше не мiг витиснути iз старого Микита Єгоровичi Та й це чимало. Звiдси можна розпочати другий етап пошуку. Розповiв старому, що вони просто знайшли сейф, тiльки вiн виявився нiмецьким.

- Це ще я малим був, - почав дiд, коли вони поїхали назад - Ще тодi казали, нiби за це озеро хапалися нiмцi. У мiстi нiмцi мали два заводи, i, коли сталася революцiя, вони втiкали, а вивезти щось дороге не встигли. Пiзнiше просили, щоб ми дозволили їм почистити озеро й вивезти все, що там знайдуть, а вони за те побудують нам дорогу з мiста аж сюди. Нашi не погодилися. Як-то кажуть, i сам не гам, i другому не дам. Ото ж в цьому озерi, мабуть, щось таки є, крiм нашої скринi.

Вiдвiзши старого на мiсце, Микита Єгорович поспiшав до штабу й сам себе ловив на думцi, що вже звик до хлопцiв i навiть скучав, як вiдривався на цiлий день.

Нетерплячка не давала спокою, пiдганяла, примушувала поспiшати. Перегнати плiт на те мiсце, де вказав старий, не можна. Виникне запитання чому й для чого? Як поясниш? Вирiшив залишити плiт на мiсцi, тим бiльше, що там все гаразд, двигун працює, подає чорну муляку на берег, де вона розпливається в бур'янi й пiд гарячим сонцем дуже швидко висихає.

Зробив триметрового списа з металевим наконечником, сiв у човен i почав майже сантиметр за сантиметром обслiдувати дно. Думав знову прив'язати молоток на капроновий шнур, але такий прилад не зможе пробитися крiзь намул, якщо сейф глибоченько засмоктало, а спис iз гострим наконечником пройде без перешкод.

Ось так з ранку до обiду працював Сорокалiт, поставивши для чогось буї у водi. Його акванавти що знаходилися на цьому ж березi, тiльки на чималiй вiдстанi, дивувалися. Що то їхнiй вожак намислив собi?

Але Микита Єгорович знав, що запитання виникнуть i ламав голову над вiдповiддю.

Публiка така, що брехати належить обережно. За одну мить можна втратити авторитет.

Купався i впускав годинника? Оце саме i є оте, що кажуть бiлими нитками. Мiряю прошарок намулу, щоб знати наперед запаси?.. "Iрунда", як кажуть дiдусь. Звiдки тобi знати, на якiй глибинi починається прошарок сапропелi, адже спис входить у нього так само легко, як i в воду? Краще за все взагалi не брехати. На всi запитання хитренько пiдморгувати й казати, що це черговий секрет! Так i зробив.

Пiсля обiду знову теж саме. Починав вiд буйка, який вiн переносив по мiрi того, як просувався уздовж берега Вiдчував, що така вiдповiдь чомусь не задовольнила нi Боцмана, нi Володю, якi промовчали, але невдоволення можна було вiдчути по тому, як вони знизали плечима.

Пiсля обiду взяв собi напарника, щоб сидiв на веслах, бо самому гребти й обмацувати дно металевим наконечником незручно Оскiльки Боцман, Володя i Гумiрабiк працювали на основному про мислi, в напарники напросився Василько. I це добре, бо дорослiших обов'язково треба було б обманювати, вiдповiдаючи на запитання, а тут свята наївнiсть, що не скажи, повiрять. Так розраховував Микита Єгорович i помилився.

Василько виявився таким "чомукалом", вiд якого не було порятунку до самого вечора.

- А чому ви плаваєте тут, а не там? - вказував пальцем на плiт.

- Один дядько загубив годинника вночi i шукає його бiля стовпа, де було свiтло, горiла лампочка. В нього питають, а де ви загубили годинника? Вiн каже - там, на трамвайнiй зупинцi. А чого ж ви шукаєте тут? Та того, що там темно, а тут лiхтар є... Зрозумiло? викручувався Микита Єгорович.

- Нi, - похитав головою Василько, невмiло пораючись з весла ми для дорослих - Вiн що, пришелепкуватий?

- Хто?

- Ну, той дядько? Володя каже, що ми на муляцi заробимо три тисячi! А Рая йому не вiрить, каже, що ви вже скоро женитесь.

- Я? - здивувався Микита Єгорович - Звiдки в неї такi данi? I взагалi, що з того, що женюсь? А-а, це вас кинув попереднiй вожак, бо женився! Чув я таке. Так звiдки Рая взяла, що менi загрожує одруження?

- Каже, що Ляна Григорiвна вас скрутила. Ви її возите на автомобiлi, а це до добра не приведе. А Боцман каже, що нехай жениться, ми й самi...

- Передай усiм, а головне, Раї, що дядя Микита чи генеральний, як там ви мене зовете за очi, не мiняє чоловiчу дружбу на жiночу... - i... вмовк, бо спис вдарився об щось тверде. Камiнь? Постукав ще й переконався, що коли не залiзо, то камiнь-дикар. Щось надто тверде.

- Якiр! - скомандував Микита Єгорович. I сам кинув у воду металевий iржавий хрест, що слугував за якiр. Капроновий шнур обпiк йому долонi, та це не бiда. Вiн намацав списом той твердий предмет i посадив поряд Василька, наказавши тримати списа ось так i не пiдiймати, доки не одержить команди. Сам роздягся i пiрнув пiд човен. Глибина невелика, бiля трьох метрiв. Почав обмацувати, давлячись без повiтря. Випiрнув i, тяжко дихаючи, вхопився за борт човна. Вiдпочивав, думаючи про те, що йому повезло. Цей сейф стояв "на попа", так, як колись у кiмнатi. Натрапити списом на нього було складно, але ж натрапив. Виходить, що повезло, та ще й як!

Ще раз пiрнув i остаточно переконався, що все саме так, як вiн побачив одразу. Залишив непомiтний буйок, помiтивши заповiтне мiсце. Надiйно й не дуже помiтно здаля для стороннього ока.

А що ж далi?

Плавати човном i штрикати воду списом вже не треба. А коли так, то пошуки припинилися. Чому? Акванавти зроблять висновок: все, що вiн шукав, знайдено. Залишається лише вияснити, що саме шукав. Як викручуватись? Що тепер вигадувати? Адже цю знахiдку треба дiстати самому, без свiдкiв. Як i коли, якщо свiдки крутяться тут зранку й до вечора? Доведеться почекати до осенi, до першого вересня, коли вони виметуться звiдси, бо покличе школа.

Так думав Микита Єгорович день, другий i третiй. А на четвертий його почали мучити сумнiви. Соромно було обманювати цих щирих i довiрливих хлоп'ят. А не дай бог здогадаються чи якось довiдаються про все, втратять вiру в дорослих. Ото й буде "Не розстроюй мене зранку", не можна псувати їм ранок життя, не можна вiдкривати свої вади, вади дорослої i вже спотвореної життям людини. Всi вади i недолiки людської вдачi у малого не передаються генами, вони прищiплюються дорослими людьми. Все хороше й погане дiти запозичують у дорослих. Було б iдеально вирощувати дiтей в спецiальних розроблених вченими умовах, як вирощують новi сорти картоплi з паростка, стерильно чистого i позбавленого усiх хвороб, якi має картоплина. З такого паростка виростає чиста картоплина, вiльна вiд усiх батькiвських недугiв. На жаль, таких людей не виховати, бо всi вони виростають в середовищi, де всього є, i хорошого i поганого.

Роздумуючи так, Микита Єгорович вирiшив розповiсти все своїм акванавтам, розсекретити свiй секрет.

Зiбравши ввечерi в "штабi" своє товариство, Микита Єгорович розповiв їм про те, що знайденi з озерi документи вiн вiдвiз куди слiд i сказав, що сторож дач зник у той же день, як вони дiстали з озера сейф. Решта - то вже справа тих органiв, для яких такi справи складають повсякденну роботу i службу.

- Вiдкриваю вам iще один секрет. То ми знайшли зовсiм не те, що я мав на увазi, що я шукав. Я вам про це не сказав, аби заздалегiдь не розкривати карти, щоб потiм було менше розчарувань Те, що я шукав, сьогоднi ми з Васильком знайшли.

- Що? - вирвалося у Боцмана - Ще сейф?

- Так, iще один сейф. Але це вже наш. Походження його менi вiдоме. А про той, як i ви, я нiчого не знав. Знайшли ми його випадково.

- А що в цьому? - запитав Володя.

- Менi теж цiкаво взнати. Ось дiстанемо, вiдкриємо, я подивлюся i скажу, - усмiхався Микита Єгорович - Раптом там щось хороше?

8. ФIНАНСОВИЙ IНСПЕКТОР КОМАРОВСЬКИЙ

Вiдчиняючи старi ворота з почорнiлих дощок, Микита Єгорович згадав кiнофiльм, де пiд'їздить шикарний кадiлак, перед ним пiдiймаються дверi гаража.

Машина заїхала, водiй вийшов з гаража, натис на кнопку, i дверi опустилися - не ходи собака в двiр! А тут же вiдчини i зачини, тягаючи цю важку дерев'яну споруду, а тодi ще й замкни на замок, бо машина буде надворi. Якiсь жартiвники можуть позичити так, що бiльше не побачиш.

Однак всi цi турботи полиняли й зникли, як тiльки Микита Єгорович увiйшов до хати. Там клопоталася сусiдка - баба Марфа. Ще в хатинi вона прошепотiла:

- Ой, хлопче, погано йому... Вже й не розмовляє.

- То, може, вiн на вас розсердився? - спробував пожартувати онука, та баба подивилася на нього здивовано й пiдняла обидвi руки.

Пройшов до свiтлицi й переконався, що жарти тут недоречнi Мабуть, старий проситься на той свiт. Однак живий i здоровий родич мусить потурбуватися про хворого, якщо вiн навiть у безнадiйному станi.

З допомогою сусiдки Микита Єгорович зiбрав дiда в лiкарню й не без труда запхав його, громiздкого й безвольного, в свiй непристосований для таких пасажирiв автомобiль.

У мiськiй лiкарнi прийняли не без клопоту. Вранцi чи серед наступного дня належало з'явитись i поговорити з лiкарями. Може, потрiбна операцiя, хоча в такому вiцi... Чи лiки якiсь потрiбнi.

Одне слово, дiставання сейфа з дна озера автоматично вiдмiнялося.

Цього ж вечора на дачi двох сестричок Iрини i Карини, коли все сiмейство зiбралося бiля телевiзора, вiдбувалася цiкава розмова мiж татком i молодшою донькою.

- Мама скаржилася, що вас з Iриною навiть на обiд не загнати. Де це ви пропадаєте? Вас там медом годують? Цiлими днями бовтається в озерi?

- Хлопцi зробили плiт...

- Та я бачив.

- Вони добувають мул iз озера i збирають грошi на...

- На батискаф, - пiдказав тато - I це я знаю. I що знайшли нiмецький сейф з документами - теж знаю, - сказав батько до старшої, яка дивилася на екран телевiзора i не брала участi в розмовi. - I те, що сторож наших дач злякався, думав, що тi списки його розкриють, i втiк свiт за очi...

- Противний дiд, - мiж iншим, мовила Iрина. - Вiн увесь час заважав хлопцям, шкодив. Усе робив, щоб вони не дiстали сейф.

- Так то не той сейф! - весело загомонiла Карина. - Дядько Микита знайшов другий сейф, справжнiй! Каже, що в ньому щось є, а Боцман казав, що там скарб!

Карина ще щось казала, та батько її не слухав. Пригадав, що ходили слухи про коштовностi, ящики чи сейфи з ювелiрного магазину, якi напередоднi окупацiї було скинуто у воду. Може, за цими скарбами i полює молодий чоловiк - дядько Микита? Якщо й справдi знайшов щось варте уваги на днi озера й збирається скористатися ними, то для чого вiн розповiдає про це дiтям? Мабуть, i сам не дуже вiрить у тi скарби. А там хто його знає. Сам вiн все одно нiчого не зробить, не витягне...

Як би не було, а мiлiцiонер - представник влади i держави, знаючи про таке, зобов'язаний доповiсти куди слiд.

За нiч вiн не забув свiй намiр i вранцi зателефонував своєму однокашнику, що працював у фiнорганах обласного центру й розповiв про скарби в озерi. Той прореагував якось без емоцiй, але подякував i сказав, що бере це до уваги.

Гасаючи мiстом у пошуках лiкiв, Микита Єгорович не забував, що на озерi його чекають. Дивувало його те, що люди нiяк не можуть влаштуватися пiд сонцем так, щоб у лiкарнi були необхiднi лiки i всiлякi припаси, в гастрономi все, що душа людська бажає, а в унiвермазi оте, що зараз називається дефiцитом. Адже все це рукотворне, все це виготовляють люди. Чому ж вони не роблять? Не хочуть? Неправда. Всi хочуть мати, i майже всi згоднi працювати, робити й виробляти. Хiба що невеличкий процент хитрунiв i нероб знайдеться, якi б вiдмовлялися займатися будь-якою працею, нехтували навiть цiкавим заняттям. Це, так би мовити, темна пiна суспiльства, без неї не обiйтись. Але ж здоровi сили могли б це все легко i просто виробляти, якби... їм не заважали. Хто? А тi, хто ставить умови. Лише вони знають, як на свiтi належить жити тобi й менi. Лише вони знають, що можна робити, а чого не слiд i навiть, як ложку тримати, вони знають. Шкода тiльки, що при такiй науцi ложка та залишається порожньою...

Упоравши дiда i довiдавшись, що йому вже трохи легше, Микита Єгорович не їхав, а летiв до озера, бо пiсля обiду звiльниться трактор, що вичищає двiр на фермi, i його треба буде перехопити, доки вiн у цих краях.

Зупинився, ляснув дверцятами i зустрiвся з десятком пар зацiкавлених очей. У штабi його чекали. Тим бiльше, що й двигун мовчав. Закiнчилося пальне, а вчора нiхто про це не думав. Шкода, що цiлий день пропав, та сьогоднi Микита Єгорович за пальним не поїде, бо он за деревами торохтить трактор, їде сюди, щоб витягти на берег те, що заховане було майже пiвстолiття тому. Якби ж знаття, що в сейфi. Може, його не варто дiставати, мучитись. Та нi, навiть якби вiн був порожнiй i то... самого металу в ньому до центнера, а то й бiльше.

А трактор вже вискочив на дорогу i зупинився.

Маючи досвiд легше працювати. Хоча цей сейф був трохи далi вiд берега й глибше у водi, до нього Микита Єгорович пiдступався з упевненiстю людини, звичної до таких справ. I пiрнав уже не з човна, а заходив у воду з берега, тягнучи за собою трос... Коли вода почала лоскотати пiдборiддя, трохи проплив, а бiля буйка, за звичкою затуливши носа, пiрнув. Сейф стояв догори нiжками i тому не було потреби обв'язувати його петлею упоперек, як порося, що виводять на щирицю; протягнув кiнець троса у вушко й зав'язавши, залишив довгий кiнець, щоб зручнiше розв'язувати.

Випiрнувши, Микита Єгорович махнув рукою - давай! Трактор пiднатужився, додаючи обертiв двигуновi, й тихо почав вiддалятися вiд берега. Але попереду посадка з колючих срiблястих маслин. Хоч машина й металева, та лiзти в колючки їй не можна. Шкода дерев. Тому-то трактор здав назад. Хлопцi пiдтягли трос - укоротили його, i машина пiшла вiд берега, а тодi повернула по шляху. Спочатку двигун працював на повну потужнiсть, бо намул зжився з цим предметом i не хотiв його вiддавати, але все ж таки здався на милiсть переможця.

Сейф тягли волоком до самого подвiр'я.

Навколо зiбралися зiваки. Хiба ж не цiкаво бачити те, що пiввiку пролежало пiд водою.

Чутки все далi розходилися, про сейф знали не лише люди з сусiднiх дач.

Не встигли отямитися й обдумати, як дiяти далi, коли бiля двору зупинилася мiлiцейська машина з синiм лiхтарем, а за нею чорного кольору "Волга".

- Оце саме те, чого нам бракувало для нового щастя! - мовив Микита Єгорович назустрiч непрошеним гостям, якi виходили з машини i зупинялися у дворику бiля трофею. - Де ж ви ранiше були? Чи не було бажання бруднити руки? Нехай хтось у багнi порпається, а ми встигнемо на готовеньке. Нiчого сказати, розумно, але не дуже чесно.

З машини тим часом виходили солiднi дядьки у бiлих сорочках i в формi. Перед вiв кремезний здоровань у легенькому з м'якої соломки брилi, й задля чогось з ключами на пальцi. Простягнувши руку найстаршому серед юнацької компанiї у дворi, промовив втомлено i вальяжно, нiби робив послугу:

- Комаровський, Iлля Аврамович, фiнiнспектор Облфiнвiддiлу.

- Даруйте, не можу, - показав мокрi в муляцi руки Микита.

Простягнена рука зависла у повiтрi. Та це не збило з пантелику iнспектора, вiн став новеньким сандалетом на мокрий сейф, що лежав посеред двору в невеликiй калюжцi, й мовив на публiку, утворену з приїжджих i дачникiв:

- Виходить, що не всi плiтки пустопорожнi? Як-то кажуть, на голому мiсцi нiчого не буває. Якщо вже люди гомонять, то щось там є! I як ви собi думали дiяти далi? - допитував Микиту Єгоровича фiнiнспектор, а все його оточення чекало розв'язки.

- Ми ще не замислювалися щодо цього.

- А замислитись треба було! - заговорив службовим тоном мiлiцiонер, батько Iрини i Каринки. - Треба погрузити вещ на лафет i повезти в мiсто. Там буде створено комiсiю...

- Спасибi за пiдказку, тiльки, менi здається, ми обiйдемося i без мiлiцiї. Тут хулiганiв нема, нiхто порядку не нарушує. I взагалi вас сюди не запрошували! - ледь стримував себе Микита Єгорович, оскiльки не чекав такого повороту справи. Передчуття йому пiдказувало, що воювати з цими дядьками складно. На їхньому боцi закони i всiлякi iнструкцiї, а як їх повернути собi на користь, вони знають. Дивувало й те, як швидко вони пронюхали. Кажуть, земля слухом повниться, але почути можна лише кимсь промовлене...

- Можете не сумнiватись. Ми вже в такому дiлi перевiренi. Он той сейф знайшли i здали. I зараз ми думали подивитися, що в ньому. При свiдках, звичайно, i здати куди слiд, - мовив Микита Єгорович.

- Так ми i є "куди слiд", - пiдказав Кемеровський i засмiявся. - Чи показати документи? Товариш Золотушний, ви готовi? - запитав вiн, не повертаючи голови.

З-за його спини вийшов невеличкий, гостроносий в окулярах сивенький чоловiк з облупленою металевою скринькою. Опустив її на траву i, поправивши окуляри, став оглядати сейф. Задля чогось обiйшов навколо нього й опустився навпочiпки бiля замка. Щось слухав, нюхав, заглядав у отвiр, прочистивши його цвяхом. Тодi розкрив скриньку й дiстав ручну дрель. Просвердлив дiрку у замку неподалiк вiд отвору для ключа, встромив туди швайку з загнутим кiнцем. Щось клацнуло. Тодi вiн дiстав "фомку", пiдважив дверцята. Ще одне зусилля, i вiн вiдкрив їх, поставив вертикально. Далi не пускала чи то iржа, чи, може, вони взагалi не вiдкидалися до кiнця.

Не змовляючись, гостi кинулися до сейфа. Першим нахилився фiнiнспектор. Витяг пачку грошей, переперезаний банкiвськими стрiчками.

Сейф щiльно був набитий червоними тридцятками. Фiнансист висмикнув по купюрi й роздав тим, хто його оточував, промовляючи:

- Якi грошi були колись! А зараз нiкому не потрiбнi папiрцi. Виходить, що цього разу ви, як-то кажуть, дали маху! Хоча... - i почав викидати грошi на траву. Вiн не помилився, пiд грошима були невеличкi плескатi коробочки темного кольору. Взяв одну з них i пiдняв кришку. На чорному оксамитi лежав блискучий ланцюжок i медальйон. Двома пальцями пiдняв ланцюжок i мовив зi знанням справи:

- На сучаснi грошi - це бiля трьох тисяч!

- Невже? - здивувався мiлiцiонер.

- По-перше, саме золото дещо коштує, а по-друге, тут же камiнчик... ви бачите, як виграє синiм, а сам нiбито бiлий, прозорий. Дiамант чистої води! Так, товаришi члени комiсiї, - звернувся Комаровський до тих, що з ним приїхали. - Влаштовуйтесь, хто як може. Ось тут при свiдках будемо складати акта. Стiльчик знайдеться?

Володя метнувся до сарайчика i принiс табуретку.

- Прошу, - сказав фiнiнспектор, всадовлюючи на табурет молодика з папкою, свого пiдлеглого. - Iван Iллiч, принеси сюди саквояж. Ми ж не повеземо у мiсто з сейфом. Складемо туди...

А коли закiнчили складати акта й переписувати все, що було в сейфi, Микита Єгорович, нiби мiж iншим запитав:

- I скiльки це в цiлому? Я маю на увазi грошi? На яку суму тут?

- Я вам не можу сказати точно, - почав було iнспектор, та його якось сердито перебив Микита Єгорович.

- Приблизно!

- Ну, якщо приблизно, - тягнув слова iнспектор. - Виходить сума, заради якої варто було якщо не висушити озеро, то обмацати все дно... Точнiше буде вiдомо потiм. А нащо вам знати?

- Привiт! - вигукнув Микита Єгорович. - Як це нащо? Ми пiвлiта бовталися у водi, шукали все це. Знайшли, здаємо державi, а в нас питають "нащо?" Ви киньте такi собi жарти! Ми маємо право на проценти вiд знайденого.

- Але ж ви не здаєте, ми забираємо...

- Хто вас сюди запрошував? - вже почав нервувати Микита Єгорович. - Ми не злодiї якiсь, ми перший сейф здали i другий повезли б. I розкрили б при людях! Нащо ж ви з рук вириваєте? Та й не в мене, а ось у дiтей...

- Це ви правильно пiдмiтили. Процент вам справдi якийсь належить, але його доведеться здати в дитячий фонд. Так тепер заведено. Ви знаєте, що є такий фонд?

- Менi знати не обов'язково! Ось у них питайте? Шановнi хлоп'ята, ви знаєте, що у нас у державi є дитячий фонд? Ви якось на собi його дiяльнiсть вiдчули?

Хлопцi переглянулися, знизали плечима.

- Так ось, нiкуди ми здавати нiчого не будемо. У нас свiй дитячий фонд. Чи оце не дiти? А тi, хто у фондi, мусили б мати сором i не вiдбирати в дiтей пiд маркою фонду!..

- Як це не вiдбирати? - обурився гiсть.

- А так! Он у Донецьку школярi знайшли скарб. Так його подiлили мiж державою i дитячим фондом. А дiти залишилися, як-то кажуть, з носом! Той, що випрошує милостиню - старець, а той, хто вiднiмає її, називається бандитом! Дiти не знають, куди пiшли тi коштовностi. Може, на зарплату та на премiї дорослим дядям, якi органiзували фонд, щоб мати собi тепле мiсце. Зараз вже стiльки розвелося тих фондiв, що волосся на головi не вистачить!.. Ми на таке не пiдемо! Це наш колектив. Ми проголосуємо i результат вам скажемо. Ми не будемо купувати на цi грошi джинси, хоча декому з нас вони б не завадили. Ми збираємо кошти на будiвництво батискафа! Ось для чого iснує наш фонд. Ось для цього ми працюємо, заробляємо грошi i приносимо користь людям.

- Розберемось, - буркнув фiнiнспектор, застiбаючи саквояж.

- Копiю акта залиште, будь ласка! - мовив Микита Єгорович i пiдморгнув Боцману. - А то я вас знаю! Прошу! - передав папiр Володi i мовив у спину iнспектору: - Хоча б подякували нам за клопiт!

Машини, розвертаючись, смикалися взад-вперед. Вибравшись на шлях, набирали швидкiсть.

Микита Єгорович мовив услiд:

- Кесарю Кесареве!..