"Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори" - читать интересную книгу автора (Толкін Джон Роналд Руел)

Розділ дев'ятий В ДІЖКАХ НА ВОЛЮ

Наступного після битви з павуками дня Більбо з гномами зробили останню відчайдушну спробу знайти шлях із лісу, поки вони не померли від голоду й спраги. Звівшись на ноги, мандрівники пошкандибали в напрямку, де, як здалося вісьмом із тринадцяти, лежала стежка. Але вони так і не дізналися, правильний то був напрямок чи ні. День, такий самий, як і всі інші лісові дні, знову блякнув, щоб перейти в чорноту ночі, коли зненацька довкола них спалахнуло безліч смолоскипів, мов сотні червоних зірок. Із-за дерев вискочили лісові ельфи з луками й списами і звеліли гномам зупинитись.

Ніхто з них і не подумав боронитися. Навіть якби гноми й не були в такому стані, що радо здалися б у полон будь-кому, то все одно тими невеликими ножами, єдиною їхньою зброєю, вони б нічого не вдіяли супроти стріл ельфів, здатних поночі вцілити пташку в око. Тож вони просто зупинились як укопані, а тоді посідали хто де стояв і стали чекати — всі крім гобіта, що надягнув перстеника й хутко шмигнув убік. Ось чому, коли ельфи, вишикувавши гномів довгою вервечкою, зв'язали їх однією мотузкою та полічили, серед них не було Злоткінса і в лік він не ввійшов.

Ельфи, ведучи своїх бранців у ліс, навіть не чули й не підозрювали, що хтось там дріботить позаду, тримаючись віддалік від світла смолоскипів. Очі всім гномам зав'язали, але то був марний клопіт, бо навіть Більбо з незав'язаними очима не міг збагнути, куди вони йдуть, і ні він, ні гноми не знали, від якого місця почався їхній шлях у неволю. Більбо напружував усі свої сили, щоб не відстати від смолоскипів, бо ельфи змушували гномів, хворих і зморених, іти якомога швидше. Адже король звелів їм поспішати. Раптом смолоскипи згасли, і гобіт ледве встиг наздогнати ельфів із гномами перед мостом. Це був міст, що вів через річку до королівських воріт. Внизу плинув темний, бистрий і дужий потік, а на тому кінці мосту ворота закривали вхід до великої печери, що заглиблювалась у крутий схил, порослий деревами. Там височезні буки спускалися до самого берега, купаючи у воді своє коріння.

Через цей міст ельфи й погнали бранців, але тут гобіт, що йшов позаду, завагався. Йому аж ніяк не сподобався похмурий вхід до печери, і лише в найостаннішу мить надумався він не покидати своїх товаришів — ледве встиг проскочити майже по п'ятах задніх ельфів, перш ніж із брязкотом зачинилися за ними великі королівські ворота.

Всередині печерні переходи були залиті червонястим світлом смолоскипів. Ельфійська сторожа співала, ведучи бранців де покрученими, де перехрещеними лункими ходами. Ці ходи-переходи не були схожі на тунелі гоблінських міст — менші, не такі глибокі, повні чистішого повітря. А в просторій залі з колонами, вирубаними із скельної породи, сидів на троні, вирізьбленому з дерева, король ельфів. На голові в нього був вінець із ягід і червоного листя, адже знов настала осінь. Навесні король носив вінець із лісових квітів. У руці він тримав виточений з дуба жезл. До нього й підвели бранців. Хоч король і подивився на них похмуро, та звелів своїм слугам розв'язати гномів, — такі вони були обшарпані й змучені.

— До того ж, — додав він, — тут не потрібні ніякі пута. Для тих, кого раз привели сюди, немає втечі за мої чарівні ворота.

Довго й намогливо випитував король гномів про їхні справи: куди вони йшли та звідки — але добився від них не багато більше, ніж від Торіна. Були бранці похмурі, сердиті й навіть не хотіли здаватися чемними.

— Що лихого вчинили ми, о королю? — сказав Балін, що був тепер за старшого. — Чи це злочин — заблукати в лісі, мучитися від голоду й спраги, попасти в сіті до павуків? Чи, може, павуки — то ваші приручені тварини, ваші улюбленці, якщо ви гніваєтеся на нас за те, що ми їх убивали?

Таке запитання, звісно, розсердило короля ще дужче, й він відповів:

— Так, це злочин — блукати в моєму королівстві, не спитавши мого дозволу. Чи ви забули, що мандрували моїм краєм, користуючись дорогою, яку проклали мої підданці? Хіба ви не переслідували й не турбували тричі мій народ у лісі, хіба не розворушили павуків неподобним своїм галасом і криком? Після всієї колотнечі, якої ви накоїли, я маю право знати, що привело вас сюди, і якщо ви не скажете мені зараз, я триматиму вас усіх у темниці, аж поки ви наберетеся розуму та чемності!

І він розпорядився помістити кожного гнома осібно і дати їм їсти й пити, але щоб жоден з них не переступив порога своєї невеличкої тюрми, аж поки бодай хтось із них зголоситься розповісти королю все, що той хотів знати. Але король не сказав їм, що Торін теж у нього в полоні. Лише Більбо довідався про це.

Бідолашний Злоткінс! Довго, нестерпно довго тулився він сам-один у лабіринтах печери — все ховаючись, ніколи не сміючи зняти свого перстеника, боячись задрімати навіть тоді, коли забивався у найтемніші, найвіддаленіші закапелки, які тільки міг знайти. Аби зайнятися чимось, блукав палацом короля ельфів. Чари замикали ворота, але іноді, коли він був досить повороткий, то примудрявся вибратися з печери. Час від часу загони ельфів, іноді з королем на чолі, виїжджали на полювання чи ще на які діла в ліс та в східні землі. Тоді Більбо й прослизав хутенько за ними по п'ятах, хоч і небезпечно це було. Разів два його трохи не роздавило у воротях, що з брязкотом стулялися, коли проходив останній ельф; але гобіт не насмілювався замішатись у їхній гурт, боячись, щоб не помітили його тіні (хоч яка легка й розпливчаста вона була при світлі смолоскипів) або щоб хтось не наскочив на нього випадково. Рідко траплялося йому виходити за ворота, але й ті виходи були без пуття. Покинути гномів Злоткінс не хотів і взагалі не знав, куди б у світі подався без них. Не міг Більбо встигати скрізь за ельфами, що полювали, то й не знайшов стежок, які б виводили з лісу; самотою блукав він поміж дерев, ризикуючи загубитись, аж поки приспіє нагода вернутися. До того ж він, не бувши ніяким мисливцем, голодував надворі, а в палаці-печері хоч можна було прогодуватись, поцупивши їжу з комори чи зі столу, коли нікого не було поблизу.

«Я — мов злодій-невдаха, що не може вибратися з чужого дому, а мусить день у день обкрадати все той самий дім, — думав він. — Це найгірша і найнудніша частина всієї цієї злощасної, стомливої, моторошної пригоди! Ох, як би я хотів опинитися знов у моїй гобітівській норі, біля мого теплого каміна та щоб світила моя лампа!»

А ще Більбо часто думав, як би переслати чарівникові звістку з проханням про допомогу, але, звісно ж, це була зовсім неможлива річ, і незабаром збагнув: коли щось і мало бути зроблене, зробити це мав він, Більбо Злоткінс, та ще й сам-один, без нічиєї допомоги.

Кінець кінцем десь по двох тижнях цього потаємного, скрадливого життя, стежачи й ходячи слідом за наглядачами, користаючися з усіх можливих нагод, гобіт зумів вивідати, де тримали кожного гнома. У різних кінцях печери він розшукав усі їхні дванадцять камер, а через якийсь час уже добре знав свій шлях від одного в'язня до другого. А як же він здивувався одного дня, підслухавши розмову двох наглядачів і довідавшись, що в темниці сидить іще один гном, якого тримають в особливо глибокому, темному місці. Звісно ж, Більбо відразу здогадався: мова йшла про Торіна, і трохи згодом переконався, що його здогад був слушний. Нарешті, зборовши чимало перешкод, він добився до того місця, коли нікого не було поблизу, і перемовився словом із ватажком гномів.

Торін на той час почувався таким нещасним, що вже й не сердився через свої злигодні, ба навіть подумував, чи не розповісти королю все про свій скарб і пошуки того скарбу (ось як він занепав духом!), коли це із замкової шпарини до нього долинув гобітів голосок. Він не повірив спочатку своїм вухам, однак роздумався скоро: ні, помилки не могло бути! Підійшов до дверей і довго пошепки розмовляв із гобітом через замкову шпарину.

Потім Більбо поніс Торінове таємне слово кожному з ув'язнених гномів, звіщаючи, що їхній ватажок Торін теж сидить у темниці недалеко і щоб ніхто з них не розкрив королю мети їхніх мандрів, принаймні поки він, Торін, не надумає сам усе розповісти. Бо Торін збадьорився знову, почувши, як гобіт порятував його товаришів од павуків, і ще раз вирішив не ладнати собі викупу, обіцяючи королю частку скарбу, — аж поки розвіються всі надії визволитися якимось іншим способом або коли Надзвичайний Невидимий Злоткінс (якого він справді став дуже шанувати) так і не придумає нічого розумного.

Товариство, почувши волю Торіна, було з ним цілком згодне. Всі гноми гадали, що їхні частки скарбу (який уже вважали здобутим, попри жалюгідне своє становище й непереможеного досі дракона) істотно зменшаться, коли лісові ельфи стануть вимагати собі частину, а ще ж вони вірили в гобіта. Адже, мовляв, буде саме так, як провістив Гандальф. Може, це й була одна з причин того, що чарівник подався геть, покинувши їх?..

Сам Більбо, однак, не мав таких великих надій на себе, як його товариші. Йому не подобалося, що всі покладаються на нього. От якби чарівник був поруч! Але шкода й думати про це: між мандрівниками й Гандальфом пролягли, можливо, всі темні простори Чорного лісу. Гобіт сідав і думав, думав, аж поки голова заболить. Чарівний перстеник — чудова річ для одного, але для чотирнадцятьох небагато з нього користі… Але, як ви, звісно, здогадалися, гобіт вирятував-таки своїх товаришів. Ось як це сталось.

Одного дня, блукаючи та скрізь заглядаючи, Більбо зробив дуже цікаве відкриття: великі ворота були не єдиним входом до печер. Попід найнижчою частиною палацу протікав потік, що вливався в Лісову річку трохи далі на схід, за крутим схилом, де був головний вхід до печери. У тому місці, де ця підземна річечка витікала з надр гори, стояв шлюз. Там кам'яна стеля знижувалася близько до поверхні води й там можна було спускати опускні грати до самого річища, щоб перешкодити будь-кому увійти чи вийти цим шляхом. Але опускні грати часто бували підняті — багато чого ввозилось і вивозилось через шлюз. Якби хто спробував потрапити до печер цим шляхом, то опинився б у темному грубому тунелі, що вів глибоко в надра гори; але в одному місці, де потік пробігав попід печерами, кам'яну стелю над ним зрізано й отвір закрито великою дерев'яною лядою. Відкривалася та ляда в королівські льохи. А в льохах барила, діжки, кадуби… Лісові ельфи, а надто їхній король, полюбляли вино, дарма що в цих краях не росла виноградна лоза. Вино разом з іншими товарами привозилося здалеку: від їхніх родичів — ельфів з півдня — і з виноградників, що належали людям у неблизьких краях.

Причаївшись за одним із найбільших барил, Більбо роздивився, як користуються лядою. Ховаючись у погребах, підслуховуючи розмови королівських слуг, він дізнався, як вино й інші товари потрапляли — по річках, по суходолу — на Довге озеро. Там нібито досі процвітало місто людей, побудоване на мостах, висунутих далеко в озеро, — щоб мати захист від усяких ворогів і особливо від дракона з Самітної гори. Від Озерного міста повні діжки везли вгору Лісовою річкою. Часто їх просто зв'язували докупи, мов великі плоти, і, штовхаючи жердинами чи веслуючи, переправляли вгору по річці; бувало, їх вантажили на плоскодонні човни.

Порожні діжки ельфи, відкривши ляду, скидали на воду, потім відкривали ворота шлюзу, й порожняк, підстрибуючи на хвилях, плив собі геть, поки течією далеченько внизу його приб'є до такого місця, де річка утворила бухту, — де вже близько східна межа Чорного лісу. Там діжки будуть зібрані й зв'язані докупи, а тоді попливуть далі вниз, повертаючись до міста Озерного, яке стоїть недалеко від того місця, де Лісова річка впадає в Довге озеро.

Більбо все сидів і думав про шлюз, усе гадав: а чи не можна йому з товаришами скористатися ним для втечі? Та ось нарешті замріли зернятка відчайдушного задуму…

В'язням рознесли вечерю. Наглядачі, забравши смолоскипи й залишивши позад себе темряву, потупотіли геть переходами.

І тут Більбо почув: дворецький короля бажає на добраніч головному наглядачеві.

— Та краще зайди до мене, — сказав дворецький. — Покуштуєш нового винця, що тільки-но прибуло. Сьогодні ввечері ще маю марудну роботу: треба очистити льохи від порожнього дерева. Тож вип'ємо спочатку, щоб веселіше пішла робота.

— Дуже добре, — засміявся головний наглядач. — Покуштую разом з тобою, щоб переконатися, чи годиться воно для королівського столу. Увечері бенкет — тож хіба можна послати нагору якусь мізерію?

Коли Більбо почув це, його серденько стрепенулося. Це ж йому знов таланило — зразу випадала нагода спробувати здійснити свій відчайдушний план! І він подався за обома ельфами, що, увійшовши в невеликий льох, посідали за стіл, на якому стояли два великі кухлі. Скоро дворецький із головним наглядачем уже пили й весело сміялися. Гобітові надзвичайно щастило! Приспати ельфа може тільки міцне вино; ну, а це вино було чи не найміцніше з усіх винозборів неозорих виноградників Дорвініону. Призначалося воно не для воїнів чи слуг, а тільки для королівських бенкетів, і годилося його пити з келихів, а не з великих кухлів дворецького.

Дуже скоро головний наглядач закуняв, а тоді поклав голову на стіл і заснув міцним сном. Дворецький, не завваживши того, ще якусь хвилину говорив і сміявся сам до себе, але ось і його голова похилилася до столу, і він захропів біля свого друга. Тоді в погрібець прослизнув гобіт. Мить — і головний наглядач зостався без ключів, а Більбо вже щодуху дріботів печерними переходами до темниць. Велика в'язка ключів відтягувала йому руку, а серденько — як не вискочить із грудей, хоч і перстеник на пальці… Та й як тут не боятимешся, коли ключі, хоч ти що їм роби, дзень-брязь на кожному кроці?

Спершу відімкнув Балінові двері й, коли гном вийшов, знов обережно їх замкнув. Можете собі уявити, як здивувався Балін; а проте, попри свою невимовну радість (вийшов із кам'яного мішка!), він усе-таки волів стати й розпитати, що та як збирається робити гобіт.

— Ніколи! — відказав Більбо. — Просто йди за мною. Нам треба всім триматися вкупі, ні в якому разі не розгубити один одного. Ми або втечемо усі разом, або не втече жоден. Це наша остання нагода. Якщо це розкриється, то бозна-куди запроторить вас король, ще й кайдани, чого доброго, накладе на руки й на ноги. Тож не сперечайся, будь ласка! Отак він ходив від дверей до дверей, аж поки його почет зріс до дванадцяти осіб, і всі такі незграбні й забарні поночі, після довгого сидіння в тісних печерках. Гобітове серденько тріпотіло щоразу, коли хтось із гномів налітав на товариша, чи бурчав, чи шепотів у пітьмі.

— А хай йому, цьому гном'ячому гармидеру! — казав він собі подумки.

Але все йшло добре, й вони не наскочили на жодного з наглядачів. І справді, того вечора в лісі й нагорі в залах святкували велике осіннє свято. Бенкетували чи не всі підданці короля ельфів.

Нарешті, після довгого блукання поночі, прийшли до Торінової темниці, яка була глибоко-глибоко в скелі й, на щастя, недалеко від льохів.

— Ну, слово честі! — мовив Торін, коли Більбо прошепотів, що можна вийти і приєднатися до друзів. — Гандальф, як завжди, казав правду! Чудовий буває з тебе злодій, коли настає слушна хвилина. Я певен, віднині ми навіки до твоїх послуг, що б не трапилося. Але що далі?

Більбо зрозумів, що настав час якось пояснити свій задум, але він не був певен, чи сподобається таке гномам. Його побоювання цілком справдилися — гномам його задум не сподобавсь аніскілечки, й вони, байдуже про небезпеку, голосно розбурчались.

— Нас поб'є, потовче, а там ще й потопимося, це вже напевне! — загомоніли вони. — Ми гадали, ти придумав щось розумне, коли вже заволодів ключами. Це божевільний план!

— Ну то й гаразд! — вельми похмуро й трохи роздратовано відказав Більбо. — Ходіть усі назад до своїх любих печерок — я вас знов позамикаю, та й сидіть собі там у затишку, придумуйте кращий план. Але навряд чи ще коли-небудь я заволодію ключами, навіть якщо дуже того захочу.

Ні, вертатися в темницю гноми не хотіли, то й угамувалися. Звичайно, вони мусили зрештою вчинити так, як пропонував Більбо, адже розуміли, що шкода й пробувати пройти в горішні зали чи пробитися у ворота, які зачинялися чарами. Та й безглуздо сперечатися в переходах, щоб їх знову переловили. Тож вони й пішли, скрадаючись, за гобітом до найглибших льохів. Проминули й двері, в які видно було головного наглядача та дворецького, що досі щасливо хропіли з усмішками на обличчях. Вино Дорвініону приносить глибокий сон і приємні сновидіння. Вранці на обличчі в головного наглядача буде зовсім інший вираз, дарма що Більбо, перш ніж вести гномів далі, тихенько зайшов у погрібець і від доброго серця знову почепив в'язку ключів йому на пояс.

— Трохи менше завтра буде клопоту на його голову, — сказав Більбо сам до себе. — Непоганий він чоловік, добре ставився до в'язнів. Це буде всім їм загадка. Ельфи подумають, що ми мали особливо сильні чари, коли пройшли крізь усі ці замкнені двері й щезли. Щезли! Нам треба дуже швидко братися до діла, щоб це здійснилось!

Балінові доручили стежити за наглядачем і дворецьким, щоб, коли ті прокинуться, попередити решту втікачів, які пройшли в суміжний льох із лядою. Не можна було втрачати й хвилини. Більбо знав, що скоро мають прийти кілька ельфів, яким велено спуститися вниз і допомогти дворецькому поскидати в потік порожні діжки. Той порожняк уже й стояв рядами посеред льоху, чекаючи, щоб його скинули на воду. Декотрі були барила з-під вина, і з них небагато пуття, адже треба вибивати дно, а це не обійдеться без гуркоту, і потім те дно нелегко вставити. Але серед порожняку було й чимало діжок, у яких привозили до королівського палацу всяке інше добро — масло, яблука тощо.

Втікачі швидко знайшли тринадцять діжечок, у кожній з яких було досить місця для одного гнома. Декотрі то й занадто просторі були, і гноми, влазячи кожен у свою посудину, тривожно думали, як їх трястиме та стусатиме, хоч Більбо старався щосили, вишукуючи соломки чи ще чогось і вмощуючи кожного настільки зручно, наскільки дозволяв час. Нарешті дванадцять гномів запаковано. Найбільше клопоту завдав Торін, що крутився, вертівся, бурчав у своїй діжці, мов великий пес у малій будці. Останній умощувався Балін — цей дуже бідкався, що немає дірок, через які надходило б повітря, і твердив, ніби вже задихається, хоч Більбо ще й не приладнав зверху накривки. Гобіт робив усе можливе, щоб законопатити щілини в діжках із пасажирами та якомога щільніше закріпити накривки. Він знову лишився сам-один, бігаючи від діжки до діжки, затикаючи найдрібніші щілини й сподіваючися без надії, що його задум таки здійсниться.

Все це було зроблено дуже вчасно. Не минуло й двох хвилин відтоді, як Більбо приладнав накривку на Балінову діжку, коли здаля долинули голоси, замерехтіло світло. Сміючись, розмовляючи та наспівуючи уривки пісні, у льохи ввійшло чимало ельфів. Вони полишили веселий бенкет в одній із зал і хотіли вернутися туди якомога швидше.

— Де ж старий Галіон, дворецький? — спитався один. — Сьогодні ввечері я не бачив його за столами. А мав би тут бути — показати нам, що треба зробити.

— Я розсерджусь, якщо старе вайло спізниться, — озвався другий. — Не маю ніякого бажання нидіти тут, поки нагорі співають пісню!

— Ха-ха! — засміявся третій. — Спить старий негідник, поклавши голову на глек. Зробив невеличкий бенкет для самого себе й для свого приятеля наглядача.

— Трусни його! Розбуди! — нетерпляче закричала решта.

Галіонові аж ніяк не сподобалося, що його труснули й розбудили, і сердито йому стало, що з нього ще й сміються.

— Ви всі спізнилися, — огризнувся він. — Я тут внизу жду не діждуся вас, а ви, хлопці, п'єте собі, гуляєте, забувши про свої доручення. Що ж тут дивного, коли я стомився чекати й заснув?

— Що ж тут дивного, — підхопили ельфи, — коли причина ось під рукою, налита в глек! Ну ж, дай нам скуштувати свого снодійного, а тоді вже й до роботи! Не буди того ключаря — по ньому видно, що хильнув свою частку.

Ельфи випили всі по одній і раптом страшенно звеселилися. Але не зовсім утратили тяму.

— Рятуй нас, Галіоне! — загукали декотрі. — Ти зарані почав бенкетувати, і в голові у тебе все переплуталось! Ти поставив тут кілька повних діжок замість порожніх, якщо взагалі вага щось важить!

— Працюйте, працюйте! — гарикнув дворецький. — Яку там вагу відчувають руки гулящого п'яниці! Ці бочки мають бути скинуті в річку і ніякі інші. Робіть, що кажу!

— Гаразд, гаразд, — відказали ельфи, котячи діжки до отвору. — Ти відповіси, якщо повні бочки королівського масла й вина будуть скинуті в річку, щоб озеряни погуляли на дурняк!

Отакої вони співали, коли перша діжка, а за нею друга, погуркуючи, покотилася до темного отвору, а тоді — штовх! — і полетіла в холодну воду, що хлюпотіла за кілька футів унизу. Котра діжка справді порожня, котра впакована дбайливо, з гномом усередині,- всі, одна по одній, летіли вниз, стикаючись і стукаючись, — гуп! — на ті, що скупчилися внизу, з виляском — у воду, вдаряючись об стіни тунелю, штовхаючись, тручись одна об одну, — і відпливали за течією, підскакуючи на хвильках.

І тут Більбо несподівано добачив слабке місце у своєму плані. Напевно, й ви помітили ту слабинку ще раніше і посміювалися з гобіта; але я не думаю, щоб на його місці ви справувалися хоч наполовину так добре, як він. Звісно ж, він сам не сидів у діжечці, та, хоч би й заліз у яку, все одно нікому було його запакувати, закріпити накривку! Схоже було на те, що цього разу Більбо таки напевне відстане від товаришів (майже всі вони уже попадали в темну діру), залишиться один-однісінький і муситиме вічним злодюжкою до смерті никати в печерах ельфів. Адже, хай би навіть зараз-таки він зумів проскочити через горішні ворота, надто мало було надії, що він коли-небудь відшукає гномів. Більбо не знав, як суходолом пробратися до того місця, де збирають порожняк. Із жахом подумав, яка лиха доля спіткає гномів без нього, адже він не мав часу розповісти їм усе, про що дізнався та що хотів зробити, коли вони виберуться з лісу.

Поки всі ці думки переганяли одна одну в його голові, ельфи, розвеселившись вельми, завели нової пісні коло річкових воріт. Дехто вже й пішов до кодол, щоб підняти опускні грати біля шлюзу й випустити барила з діжками, коли весь порожняк опиниться внизу на воді.

Ось уже й останнє, найостанніше барильце котиться до отвору! З відчаю, не знаючи, що зробити ще, сердешний малий Більбо вчепився в те барильце і разом з ним шугнув через край ями. Плюсь! — упав він у воду, в холоднющу темну воду, а барильце накрило його зверху.

Він виринув знову, здіймаючи бризки й чіпляючись за барильце, наче мокрий щур, але, хоч як силкувався, не міг осідлати свою посудину. Щоразу, тільки приміриться, а барильце перекотиться і притопить. Було воно справді порожнє і пливло легко, як корок. Вуха гобітові були повні води, але він чув, як нагорі, в льоху, досі ще співали ельфи. Раптом із гуркотом упала ляда, і голоси стихли. Гобіт був у темному тунелі, в крижаній воді сам-один — адже як тут врахувати товаришів, що всі запаковані в діжки?

Дуже скоро в пітьмі попереду щось засіріло. Почувся скрип шлюзових воріт, — і гобіт побачив, що опинився посеред багатьох барилець і діжечок, які підскакували на хвилях, стукались одне об одне і всі разом тислися під склепіння, щоб вийти на відкритий простір. Більбо крутився, як тільки міг, щоб його не затисло й не розтовкло на смерть; та нарешті ця товкуща юрба почала рідшати: одне по одному — гойда, гойда! — і геть, попід кам'яним склепінням. Коли і його барильце рушило, побачив, що нічого доброго не вийшло б, навіть коли б осідлав його, бо там, де був шлюз, між верхом барильця і склепінням, що несподівано знижувалось, не лишалося вільного проміжку й для гобіта.

Ось уже вони випливли під нависле гілля дерев, що росли по обох берегах. Гобітові хотілося знати, як почуваються гноми і чи багато води просочується в їхні діжки. Декотрі з посудин, які пропливали поруч, сиділи досить глибоко у воді, й Злоткінс угадував, що всередині там були гноми.

— Ох, сподіваюся, що я досить міцно закріпив накривки! — сказав він собі подумки, але скоро йому довелося так клопотатися собою, що не до гномів стало. Він якось примудрявся тримати голову над водою, але весь тремтів і думав, чи не помре від холоду раніше, ніж трапиться якась щаслива нагода, і чи довго зможе отак чіплятися за барильце, і чи не варто ризикнути — пуститись і спробувати допливти до берега?

Щаслива нагода не забарилась: в одному місці вир відніс кілька барил, і гобітове теж, близько до берега, де вони зачепилися на хвилину за корч. І тут, поки барильце було притиснуте до іншого, Більбо, скориставшись цим, видряпався на нього. Виліз, як мокрий щур, і розплатався на накривці, з усієї сили намагаючися зберігати рівновагу. Віяв холодний вітерець, але краще вже такий вітерець, ніж крижана вода, та ще аби не скотитися, коли барила рушать знову…

Ще за мить барила рушили від корча й, крутячись і вихиляючись, випливли на стромину. Гобітові побоювання підтвердилися: таки нелегко було втримувати рівновагу, але якось примудрявся, хоч почувався страшенно непевно. На своє щастя, Злоткінс був дуже легкий, а барильце було справжнім барилом, ще й до того трохи дірявим, отож набрало води і зробилося стійкішим. Та однаково все це було так, ніби намагаєшся без вуздечки й стремен покататись на круглобокому поні, якому так і кортить покачатися в траві.

Оце в такий спосіб гобіт нарешті приплив до місця, де стовбури дерев обабіч були тонші, а небо вгорі світліше. Темні води раптом розлилися вшир — тут потік впадав у Лісову річку, що бурхливо виривалася з великих королівських воріт. Невиразно мріло бліде плесо, над яким уже не нависало гілля дерев; у пливкому дзеркалі вод танцювали ламані відображення хмар і зірок. Далі бистра течія Лісової річки підхопила флотилію барил і діжок і віднесла до північного берега, де вимила широку бухту. Мала бухта всіяний рінню бережок; угорі нависало урвище, а на східному краї заслоняв бухту невеликий скелястий мисок. Більша частина барил сіла на мілководді, але декілька пропливло далі, б'ючись об кам'яну пристань.

На березі місцеві ельфи вже виглядали порожняк. Жердинами вони швидко позганяли діжки й барила на мілке і, полічивши та зв'язавши канатами докупи, полишили так до ранку. Бідолашні гноми! Більбо нині був у кращому становищі. Він зліз зі свого барила й почалапав на сухе, а далі тихенько подався до якихось хатин, що видніли неподалік над річкою. Нині гобіт уже не роздумував, не вагався, коли можна було поцупити шматок зі столу, адже так довго змушений був це робити й надто добре знав, як то голодувати по-справжньому, а не вибирати знічев'я найсмачніші шматочки в багатій коморі. А ще він назорив за деревами вогнище і потяг туди — підсушити своє мокре дрантя, що холодно й неприємно липло до тіла.

Немає потреби довго розводитися про гобітові пригоди тієї ночі, бо ми вже наближаємось до кінця мандрівки гномів на схід, щоб перейти до останньої і найбільшої пригоди. Отож мусимо поспішати!

Ну, звичайно, з чарівним перстеником на пальці гобітові спочатку добре велося, але його зраджували мокрі сліди ніг і краплі, що скрапували з одягу, де б він не ступив чи присів; а ще розічхався і, де не пробував сховатися, його виказували жахливі вибухи тамованого чхання. Скоро в сільці над річкою зчинився добрячий переполох, але Більбо втік у ліс, несучи в руках хлібину, бурдючок вина й пиріг, і все те чуже, не своє. Решту ночі мусив просидіти мокрий як хлющ далеко від вогнища, але бурдючок був помічний, так що він навіть подрімав трохи на сухому листі, хоч стояла осінь і повітря було прохолодне.

Прокинувся, чхнувши особливо гучно. Вже сірів ранок, і коло річки стояв веселий гармидер. Ельфи робили з діжок пліт, що його плотогони поведуть за течією до Озерного міста. Більбо чхнув знову. З одежі вже не крапотіло, але всього його морозило. Швидко, як тільки дозволяли закляклі ноги, він спустився до річки й саме вчасно, не помічений ніким у загальній метушні, прослизнув на діжковий пліт. На щастя, сонце ще не зійшло, й гобіт не мав тіні-зрадниці, та й чхання змилувалось — відпустило на якусь часину.

Ельфи на плоту щосили вперлися жердинами в дно, а ті, котрі стояли в мілкій воді, напружилися, щоб зіпхнути його на глибину. Зв'язані докупи діжки, барила скрипіли, терлись одне об одне.

— Та й важкий цей порожняк! — бурчав дехто. — Надто глибоко сидить у воді — декотрі діжки аж ніяк не порожні. Якби прибули за дня, можна було б розкрити й зазирнути всередину.

— Ніколи! — гукнув старший. — Відчалюйте!

Ось нарешті й відчалили, й попливли — спочатку поволі, аж поки проминули скелястий мисок, де стояли інші ельфи, щоб відштовхувати пліт; а далі, вийшовши на бистрину, — швидше, швидше за течією до озера.

Мандрівники втекли з королівської темниці й залишили позаду ліс, але чи живі були вони, чи мертві, про це дізнаємося згодом.