"Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори" - читать интересную книгу автора (Толкін Джон Роналд Руел)

Розділ восьмий МУХИ ТА ПАВУКИ

Ішли вервечкою. Починалася стежка такою собі аркою, що вела в темний тунель; ту арку утворювали двоє величезних дерев, що хилилися одне до одного, — старезні, майже задушені плющем, обвішані бородами моху, з поодинокими зчорнілими листочками на гіллі. Сама стежка була вузька; звиваючись, бігла вона поміж стовбурів. Скоро світлий отвір арки став маленькою яскравою цяткою далеко позаду. Тиша стояла така глибока, що, здавалося, вони тупотіли ногами, а всі дерева нашорошено схилялись над прихідьками і дослухалися.

Коли очі звикли до сутіні, мандрівники стали дещо розрізняти обабіч серед тьмяно-зеленого мерехтіння. Іноді тонесенькому промінчикові сонця щастило випадково прослизнути в якусь щілину в листі високо вгорі, й потім — коли йому ще більше щастило — не згубитись нижче в плетиві гілля та плутанині галуззя, він тонким і ясним жалом устромлявся в стежку. Але таке траплялося рідко, а скоро й зовсім перестало траплятися.

У Чорному лісі водилися чорні білки. Коли зіркі гобітові очі почали розрізняти окремі предмети в цій пітьмі, він часом помічав, як білки тікали зі стежки, ховаючись за стовбури дерев. Чулися також якісь чудні звуки; щось там рохкало, вовтузилося, шелестіло в підліску, в товстелезних купах опалого листу, — але Більбо не міг роздивитися, що видавало ті звуки. Найбридкіше з того, що вони бачили, було павутиння — темне, густе павутиння, сплетене з незвичайно товстих ниток, часто нап'яте між двох дерев чи в нижніх гілках одного дерева. Жодна павутина не перетинала стежки, але невідомо було, чи то від якихось добрих чарів чи ще чомусь.

Минуло небагато часу, й гноми зненавиділи ліс усім серцем — так само, як ненавиділи ще недавно гоблінські тунелі; тільки ліс начебто лишав їм ще менше надії на те, що колись йому буде кінець. Але вони мусили йти і йти вперед, хоч і знудьгувалися давно за світлом сонця, хоч як тужили за ласкавим доторком вітру до обличчя. Тут, під лісовим дахом, повітря не рухалося зовсім; воно тут завжди було застигле, тьмяне й задушливе. Відчували це навіть гноми, звичні рити ходи під землею та довго жити без сонячного світла, але гобітові, який любив у норі жити, а не збувати літні дні, здавалося, ніби щось йому повільно стискає горло.

Найтяжче минали ночі. Ніч була не просто чорна, як смола; це була справжня смола — така чорна, що в ній нічогісінько не розгледиш. Більбо махне було рукою перед своїм носом і не побачить її зовсім. Ну, та заради справедливості слід, мабуть, сказати, що мандрівники таки бачили щось, — вони бачили очі. Спали, щільно притулившись одне до одного, пильнуючи кожен по черзі й, коли була гобітова черга пильнувати, він бачив ніби жарини в довколишній темряві. Часом на нього зблизька витріщалася то пара жовтих, то червоних, то зелених очей, що згодом поволі тьмяніли й зникали, а тоді помалу засвічувалися в іншому місці. Іноді очі світилися просто з гілля в них над головою, і це жахало найдужче. Та найосоружніші йому були страшні бліді кулясті очі. «Такі очі,- подумалося йому, — бувають не у звірів, а в комах, тільки ж ці неймовірно великі».

Хоч було ще не дуже холодно, пробували палити вночі сторожові багаття, та незабаром відмовилися від цього. Вогонь немовби притягав сотні й сотні очей зусібіч, хоча ті створіння, хоч би хто вони були, остерігалися показуватись у світлі несмілих пломінців. До того ж на вогонь летіли тисячі темно-сірих і чорних мотилів, деякі завбільшки з людську долоню; вони били крильцями й дзижчали коло вух. Цього гноми не могли стерпіти — а ще величезних кажанів, чорних, мов капелюх-циліндр. Тож вони перестали палити вогнища й сиділи ночами, дрімаючи посеред неосяжної, моторошної чорноти.

Все це тривало так довго, що здавалося гобіту вічністю. І він був завжди голодний, бо гноми дуже ощадливо витрачали харчі. Але хоч як вони ощаджали, а дні минали за днями, і ліс так само стояв довкола, мов кінця йому не було, і мандрівники почали непокоїтися, їжа колись та мала скінчитись; а втім, їхні припаси вже й почали вичерпуватися. Спробували стріляти в білок і витратили чимало стріл, поки збили одну на стежку. Та коли її засмажили, м'ясо виявилося таким гидким на смак, що полювати білок перестали.

А ще допікала спрага, бо води в них лишалося зовсім небагато, і за весь цей час їм не трапилося ні джерела, ні струмочка. Отакі в мандрівників були справи, коли одного дня вони побачили, що впоперек їхньої стежки тече річка. Із бистрою та дужою течією, але не дуже широка саме в цьому місці, була вона чорна чи такою здавалася в тім мороці. Гаразд, що Беорн попередив їх про ту річку, а то б вони з неї напилися, байдуже про колір води, і наповнили б ті міхи, що спорожніли. А так вони тільки задумались, як переправитися, не намочившись у зачарованій воді. Колись через річку був перекинутий дерев'яний місток, та він підгнив і завалився, і нині лише зламані стовпці стирчали біля берега.

Більбо став навколішки і задивився вперед.

— На тому березі є човен! — вигукнув він.- І чого б йому не бути на цьому боці!

— Як далеко він звідсіля, на твою думку? — спитав Торін, бо всі досі вже знали, що Більбо серед них найзіркіший.

— Зовсім недалеко. Не далі, ніж за дванадцять ярдів[4] звідси.

— Дванадцять ярдів! Я сказав би — щонайменше тридцять, але мої очі вже не ті, що були сто років тому. Таж дванадцять ярдів для нас — однаково, що ціла миля. Нам ані перестрибнути річку, ані спробувати перейти її вбрід чи переплисти.

— Чи може хтось із вас кинути мотузку?

- І що з того? Човен напевне прив'язаний, навіть якби ми зачепили його гаком, у чому я сумніваюся.

— Не думаю, щоб човен був прив'язаний, хоча, звісно, я не можу визначити напевне при цьому світлі. Тільки ж мені здається, що його просто витягли на берег, а берег низький у тому місці, де стежка збігає до води.

— Дорі найдужчий, але Філі наймолодший і досі має найкращий зір, — сказав Торін. — Філі, підійди-но сюди і спробуй побачити човен, про який говорить пан Злоткінс.

Філі здалося, що він бачить човен; тож, коли він добре вгледівся в морок, щоб визначити напрямок, йому подали мотузку. Гноми мали кілька мотузок із собою; до кінця найбільшої прив'язали один із тих великих залізних гаків, якими кріпили свої клунки до ременів на плечах. Філі взяв гак у руку, виважив і кинув через потік. Плюсь! — гак упав У воду.

— Не докинув! — сказав Більбо, вдивляючись уперед. — Ще б зо два фути, і гак упав би на човен.

Спробуй-но ще. Навряд чи ті чари такі сильні, щоб зашкодили тобі, коли ти просто візьмешся за мокру мотузку.

Витягши назад мотузку, Філі все-таки з острахом узяв гак у руки. Цього разу він розмахнувся дужче.

— Спокійно! — застеріг Більбо. — Цього разу ти закинув гак аж у ліс на той бік. Тягни мотузку, та помаленьку!

Філі повільно потяг мотузку до себе, і за хвилину Більбо сказав:

— Обережно! Гак на човні; сподіваймося, що він зачепиться.

Гак зачепився. Мотузка натяглась, але Філі даремно напружувався. На поміч йому прийшов Кілі, а тоді ще Оїн і Глоїн. Вони смикали й смикали, і раптом усі попадали навзнак. Але гобіт був насторожі; він спіймав мотузку і паличкою відбив чорного човника, що шугнув через річку.

— Поможіть! — крикнув він, і Балін ледве встиг схопити човника, якого вже відносила течія.

— Він був таки прив'язаний, — сказав старий гном, дивлячись на огризок каната, що звисав з човника. — Добре потягли, хлопці, та й добре, що наша мотузка виявилась міцніша.

— Хто переправиться перший? — спитав Більбо.

— Я, — сказав Торін, — і ти зі мною, а ще Балін і Філі. Саме стільки нас витримає зразу човник. Потім — Кілі, Оїн, Глоїн і Дорі; за ними — Орі, Норі, Біфур і Бофур; останні перевезуться Двалін і Бомбур.

— Я вічно останній, і це мені не подобається, — заявив Бомбур. — Хай сьогодні буде черга когось іншого.

— Краще б ти був не ставав таким гладким. А коли вже ти гладкий, то мусиш їхати з останнім, найлегшим перевозом. Не супереч наказам, а то щось лихе скоїться з тобою.

— Тут немає весел. Як ви збираєтеся гнати човника до того берега? — спитав гобіт.

— Дайте мені ще одну мотузку й ще один гак, — попросив Філі.

Йому дали мотузку з гаком, і він кинув гак у морок — уперед і якомога вище. Гак не впав, і мандрівники зрозуміли, що він, певне, застряг десь у гіллі.

— Тепер сідайте в човен, — сказав Філі,- і хтось із вас хай тягне за мотузку, зачеплену в гіллі на тому березі. Хтось інший має тримати гак, який я кидав спершу, а коли ви переправитеся на той берег, він зачепить гаком човен, і ви знову притягнете човен назад.

У такий спосіб вони незабаром усі перевезлися через зачарований потік. Двалін із скрученою мотузкою на руці якраз вибрався з човника, і Бомбур, усе ще буркочучи, наготувався ступити на землю слідом за Дваліном, коли сталося щось лихе. На стежці попереду почувся тупіт копит. І тут-таки з пітьми просто вилетів олень, рятуючись чи не від якої погоні. Він налетів на гурт гномів, поперекидавши їх, і весь напружився, наготувавшись до стрибка. Ось олень злетів високо в повітря і могутнім стрибком перенісся через воду. Та він не приземлився неушкодженим. З усього гурту лише Торін зберіг спокій і самовладання. Ступивши на берег, він зразу напнув тятиву й наклав стрілу — про всяк випадок, якщо з'явиться прихований сторож човна, хоч би хто там його стеріг. І тепер ватажок послав швидку й певну стрілу в звіра, що розплатався в стрибку. Досягши протилежного берега, олень спіткнувся. Сутінь поглинула його, але гноми вчули перебій в тупоті копит, і раптом усе стихло.

Та не встигли вони радісно скрикнути, хвалячи Торінів постріл, як розпачливий вигук Злоткінса вибив їм з голів усяку думку про оленину:

— Бомбур упав у річку! Бомбур тоне!

На жаль, так воно й було. Бомбур тільки ступив однією ногою на землю, як налетів олень і стрибнув поверх нього. Гном спіткнувся, відштовхнувши другою ногою човен від берега, а тоді повалився в чорну воду. Його руки лише ковзнули по слизькому прибережному корінню, а човник тим часом, поволі крутячись, відплив геть і зник з очей.

Всі метнулися до берега; Бомбурів каптур ще виднів на воді. Хутчій кинули товаришеві мотузку з гаком. Бомбурова рука вчепилася в мотузку, і його витягли на берег. Звісно, Бомбур викупався з голови до п'ят, але то було не найгірше. Коли його поклали на землю, гладкий гном уже міцно спав, стискаючи рукою мотузку, — так міцно, що не могли розчепити його пальців. Що вони тільки йому не робили, а Бомбур спав собі та й годі.

Мандрівники ще стояли над Бомбуром, кленучи його незугарність і свою нещасливу долю і оплакуючи втрачений човен, без якого не могли вернутись по підстреленого оленя, коли це почули невиразний звук ріжка в лісі й неначе далекий гавкіт собак. Усі враз позамовкали й посідали на землю, і здалося їм, ніби чують гамір великого полювання, що посувалося на північ від стежки, а проте вони не бачили ні мисливців, ні собак.

Так гноми сиділи довгенько, не сміючи ворухнутись. Бомбур спав собі з усмішкою на обличчі, так наче йому байдуже стало до всіх прикрощів, що досі його непокоїли. Зненацька на стежці попереду з'явився гурточок оленів — олениця з оленятами, та всі сніжно-білі, як самець був увесь темний. Білими тінями мріли вони в сутіні. Торін не встиг подати голос, як троє гномів зірвалися на ноги й послали стріли зі своїх луків. Не схоже було, щоб хоч одна з тих стріл влучила в ціль. Олені повернулися і зникли поміж дерев так само тихо, як і з'явились, і даремно гноми вистрелили ще й навздогін.

— Стривайте! Стривайте! — загукав Торін, та було запізно — схвильовані гноми витратили свої останні стріли, й тепер з луків, що їх дав Беорн, не було ніякої користі.

Того вечора всі сиділи похмурі, й відтоді похмурість дедалі густішала навколо них. Хоч вони й переправилися через зачаровану річку, але стежка все повзла вперед так само ліниво, як і досі, а в лісі теж не помітно було ніякої переміни. А проте якби гноми краще знали ліс та подумали, що мало означати оте полювання й гурточок білих оленів на стежці попереду, то здогадалися б: нарешті наблизилися вони до східного узлісся; і вийшли б невдовзі, коли б підтримували в собі мужність і надію, до таких місцин, де рідше росли дерева й до землі пробивалося сонце.

Але гноми цього не знали, а ще ж були обтяжені важким тілом Бомбура — його треба було якось нести. Це стомливе завдання вони виконували, розбившись по четверо й міняючись по черзі, а тим часом восьмеро розподіляли поміж себе поклажу чотирьох носіїв. Нічого такого у них не вийшло б, коли б ноша кожного не полегшала набагато за останні дні; проте Бомбур, що все спав та усміхався, був нікудишньою заміною яким завгодно важким клункам із харчами. Скоро настав день, коли майже не лишилося ні їжі, ні води. В лісі, хоч як вони видивлялись, не траплялося нічого їстівного — тільки гриби-поганки й трава з блідими листочками й неприємним запахом.

По чотирьох днях дороги від зачарованої річки вони дійшли до такої ділянки лісу, де здебільшого росли буки. Спочатку гноми наче й зраділи переміні, бо тут не було підліску й морок стояв не такий густий. Довкола розливалося зеленаве світло, і подекуди можна було щось розгледіти трохи далі від стежки. Але ж те світло показувало тільки безконечні ряди прямих сірих стовбурів, що скидалися на колони в якійсь неосяжній сутінковій залі. Тут подихав вітерець, та зітхав він якось сумовито. Зрідка з дерева злітав листочок, мов щоб нагадати про близьку осінь. Ноги мандрівників шурхали в мертвому листі, занесеному вітром на стежку з товстих багряних килимів лісу, листі незліченних осеней.

Бомбур усе не прокидався, і гноми дуже знесилилися. Часом чули сміх, що сповнював їх тривогою. А то ще звіддалік долинали співи. Сміялися приємні, не гоблінські голоси, і співи були чудові, але здавалися моторошними й химерними і не тішили гномів, — навпаки, ті з останніх сил чимдуж поспішали далі від цих місць.

Через два дні помітили, що стежка спускається донизу, і скоро опинилися в долині, порослій майже самими могутніми дубами.

— Чи цьому клятому лісові кінця немає? — спересердя сказав Торін. — Хтось повинен вилізти на дерево і, по змозі, виткнути голову вище листяного даху, щоб роздивитися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над стежкою.

Звичайно, той «хтось» був Більбо. Вибір упав на нього. Адже, щоб із верхолаза була якась користь, він повинен виткнути голову над найвищим листям; отже, він мав бути таким легким, щоб його витримали найвищі і найтонші гіллячки. Бідолашний Злоткінс у житті своєму дуже мало лазив по деревах, але гноми підсадили його в найнижче гілля велетенського дуба, що ріс якраз посеред стежки, і, вмієш чи не вмієш, мусив гобіт дертися вгору.

Він пробивався як міг крізь плетиво гілок, і не раз йому хльоскало по очах, і позеленився, й забруднився від старої кори товщих гілок; не раз губив опору під ногами й ледве встигав ухопитися за галузку; і нарешті, після неймовірних зусиль у труднющому місці, де наче не було жодної зручної гіллячки, Більбо добувся до верхівки. Весь цей час він тільки й думав, чи немає на дубі павуків та як він спуститься вниз (коли не впаде).

Але ось він вистромив голову над листяним дахом і таки побачив павуків. Тільки ці павуки були невеликі, звичайні, й полювали вони на метеликів. Очі гобітові трохи не осліпли від сяйва. Гноми щось кричали йому знизу, але відповідати він не міг — тільки тримався і кліпав очима. Яскраво світило сонце, і нескоро Більбо призвичаївся до світла.) А коли призвичаївся, побачив скрізь довкола себе; море темної зелені, яке то тут, то там брижив вітрець. А ще навкруг літали сотні метеликів.

Гадаю, що ті метелики були з «пурпурових імператорів» — метеликів, що полюбляють верхівки дібров, от тільки були вони зовсім не пурпурові, а темні-темні, оксамитово-чорні, без будь-яких пляминок чи рисочок іншого кольору.

Довго дивився гобіт на «чорних імператорів», тішачись леготом, що ворушив йому чуприну, пестив щоки; та зрештою вчув крики гномів, які з нетерплячки аж ногами тупотіли внизу, щоб нагадати Злоткінсові про його справжнє завдання. Але марні були ті надії. Скільки він не дивився навсібіч, а не бачив кінця-краю деревам і листю. Серце його як звеселилось ясним сонцем та приємним вітерцем, так і посмутніло знову: треба було злазити, а внизу на нього не чекало ані ріски їжі.

Насправді, як я вже казав вам, мандрівники перебували недалеко від краю лісу. Більбо міг би помітити, що дерево, на котре він видерся, хоч і високе, росло близько до дна широкої долини, тож із його верхівки здавалося, що верхівки інших дерев здіймаються довкола, мовби краї величезної чаші, й гобіт не міг сподіватися побачити, чи далеко ще тягнеться ліс. Та він цього не помітив і поліз додолу, сповнений відчаю. Нарешті він спустився додолу і не зміг нічого розгледіти в довколишній сутіні. Від того, що він розповів, гноми відчули себе так само нещасними.

— Ліс тягнеться, тягнеться, тягнеться без кінця у всі боки! Що нам робити? І яке пуття з гобіта, що нам його накинули?! — закричали гноми, так ніби він був у чомусь винний. Чхати вони хотіли на гобітових метеликів і тільки ще дужче розлютилися, коли Більбо розповів їм про чудовий вітерець, — надто були вони важкі, щоб видертися на вершечок дуба і той вітерець відчути.

Увечері мандрівники поїли останні свої скоринки та крихти. Коли попрокидалися вранці, перше, що завважили, це був усе той самий гризький голод, а друге — дощ: то тут, то там важкі краплини спадали на лісову долівку. Те крапання лише нагадало їм, що вони ще й страшенно хочуть пити, але ніяк не полегшило їхніх страждань. Бо ж хіба вгамуєш палючу спрагу, ставши під велетенським дубом і чекаючи, коли-то крапне тобі на язик? Ото хіба Бомбур приніс несподівану крихту втіхи.

Зненацька товстун прокинувся і сів, чухаючи голову. Бомбур ніяк не міг збагнути, де ж це він, ані чому такий голодний, бо забув геть усе, що з ним було, відколи вирушив з усіма в дорогу того далекого квітневого ранку. Останнє, що Бомбур пам'ятав, це була гостина в гобітовій оселі; розповідаючи йому про всі пригоди, яких вони зазнали відтоді, товариші насилу змусили його в те повірити.

Почувши, що не лишилося нічого їсти, Бомбур сів і заплакав, бо почувався дуже кволим, йому підгиналися ноги.

- І нащо я взагалі прокидався! — приказував він. — Мені снилися такі гарні сни. Нібито я йшов лісом, схожим на оцей, тільки освітленим смолоскипами й світильниками, розвішаними в гіллі дерев, та вогнищами, що горіли на землі, й там справляли бенкет, якому не було кінця. Там сидів лісовий король, у короні з листя, і лунали веселі співи, і я не зміг би полічити чи описати всіх наїдків та напитків, що там були…

— То й не силкуйся, — урвав його Торін. — Якщо ти не здатен говорити ні про що інше, краще мовчи. Ти й так нам завдав досить клопоту. Якби ти не прокинувся, нам слід було б залишити тебе в лісі разом із твоїми дурними снами. Нести тебе, та ще після тижнів мізерного харчування, — зовсім не жарти.

Але що діяти? Гномам нічого не лишалось, як затягнути пояси на порожніх животах і, закинувши за плечі порожні мішки та клунки, тюпати далі стежкою, не дуже й надіючись, що ліс кінчиться швидше, ніж вони полягають і помруть від голоду. Цілий день повільно й стомлено посувалися вперед, а Бомбур усе нарікав, що ноги не хочуть нести його і що він оце ліг би та й заснув.

— Не смій! — заявили йому всі. — Хай і твої ноги потрудяться, — ми тебе он скільки несли!

І все одно невдовзі він заявив, що не ступить більше й кроку, і простягся на землі.

- Ідіть далі, якщо вам треба, — ще сказав він. — А я ляжу собі тут і засну, й снитиму про їжу, коли

не можна дістати її ніяким іншим чином. Сподіваюся, що не прокинуся більш ніколи.

Ту ж мить Балін, що йшов попереду, вигукнув:

— Що це? Наче вогонь мерехтить он там, у лісі!

Всі подивилися туди, куди показував Балін, і побачили якесь червоне мерехтіння в сутіні; потім біля першого вогника замерехтів ще, і ще один. Навіть Бомбур підвівся на ноги, і весь гурт подався мерщій вперед — байдуже, чи там тролі, чи гобліни. Світло мерехтіло попереду і трохи ліворуч від стежки, й коли нарешті порівнялися з ним, усім здалося, що бачать, як там під деревами горять смолоскипи та вогнища, тільки далеченько від стежки.

— Схоже на те, що справджуються мої сни, — видихнув Бомбур, хекаючи позаду. Він ладен був так і кинутися в ліс, до тих вогнів. Але решта надто добре пам'ятала застереження чарівника та Беорна.

— Кепський то бенкет, коли ми не вернемося з нього живими, — сказав Торін.

— Але без бенкету, зрештою, ми протримаємось не набагато довше, — заперечив Бомбур, і гобіт усім серцем погодився з цими словами.

Довго вони сперечалися і так і сяк, аж поки домовилися послати двох розвідників, щоб підповзли якнайближче до тих вогнів і гарненько все роздивилися. Але як дійшло до вибору, кого ж послати, охочих не знайшлося — ніхто не хотів загубитися, щоб потім ніколи не повернутись до товаришів. Кінець кінцем, попри всі застереження, за них вирішив голод — адже Бомбур не вгавав, змальовуючи всяку смакоту, яку, згідно з його сном, їли на тому лісовому бенкеті. Отож усі полишили стежку й разом пірнули в гущавину.

Довго вони продиралися й повзли, поки, визирнувши з-за стовбурів, побачили галявину, де було зрубано кілька дерев і вирівняно грунт. Там сиділо багато якогось люду — з виду ніби ельфи; вбрані в зелене та брунатне, великим колом сиділи вони на кругляках, на які розпиляно зрубані дерева. Посередині кола горіло багаття, довкруги палали прикріплені до дерев смолоскипи, але найчудовіше було те, що бенкетники їли, пили й весело сміялись.

Пахощі смаженого м'ясива так дурманили, що мандрівники, не змовляючись, як один підвелись і посунули в те коло з єдиною думкою — випросити їжі. Але щойно перший з них ступив на галявину, як мовби чари погасили всі вогні. Хтось підгилив ногою вогнище, вгору полетіли снопи іскор і згасли. Гноми загубилися в непроглядній пітьмі й довгенько не могли навіть знайти одне одного. Кидаючись, мов несамовиті, на всі боки, перечіплюючись через колоди, набиваючи гулі об стовбури, кричачи й гукаючи (аж поки побудили, мабуть, усе живе в лісі на багато миль довкола), вони нарешті спромоглись зібратися докупи й перелічити себе на дотик. На той час вони, звичайно, забули геть-чисто, в якому напрямку стежка, і, отже, безнадійно загубилися — до ранку принаймні.

Нічого не лишалось, як облягтися на ніч там-таки, де вони стояли. Боячись розгубитися знову, гноми навіть не наважувались пошукати на землі решток їжі. Та вони ще й не полягали, а Більбо тільки починав куняти, коли Дорі, чия черга була пильнувати, голосно прошепотів:

— Вогні знову засвічуються он там — їх іще більше!

Всі позривалися на ноги. І справді, недалеко від них миготіли десятки вогників і цілком виразно долинали голоси, сміх. Поволеньки, вервечкою, кожен тримаючись за плече переднього, поповзли до вогнів. Коли наблизилися, Торін застеріг:

— Цього разу щоб не кидалися вперед! Ніхто не виходь зі сховку, поки я не скажу. Спочатку я пошлю вперед на переговори пана Злоткінса самого. Його вони не злякаються («А я їх?» — подумав Більбо), і я сподіваюся, що принаймні вони йому не заподіють нічого лихого.

Діставшись до краю освітленого кола, гноми раптом штовхнули Більбо в спину. Не встигши надягнути свого перстеника на палець, гобіт ускочив у те яскраве світло вогнища і смолоскипів.

Та ба! Знов усе погасло, й запала чорна темрява.

Якщо нелегко було зібратися докупи того разу, то цього було ще гірше. До того ж гноми ніяк не могли знайти гобіта. Хоч скільки рахували себе, а все виходило тільки тринадцять. Вони все кричали, гукали:

— Більбо Злоткінсе! Гобіте! Гей ти, клятий гобіте! Хай тобі всячина, гобіте, де ж це ти?

І все таке кричали, але ніхто не відповідав. Гноми вже втрачали надію відшукати Більбо, коли це Дорі зовсім випадково перечепився через нього. У пітьмі гномові здалося, ніби він шкопиртнувся через круглячка, а з'ясувалося, що то гобіт, який спав, згорнувшись клубочком. Поки розбудили, його добряче потермосили, і він був зовсім не радий своєму пробудженню.

— Мені снився такий гарний сон, — пробурчав Більбо.- І все про щонайрозкішніший обід.

— О небеса! — вигукнули гноми.- 3 ним скоїлося те саме, що й з Бомбуром. Не розказуй нам снів. З бенкетів, що сняться, нема пуття, та й ми не можемо побенкетувати з тобою.

— Ці сни — найкраще з усього, що я можу мати в цьому осоружному лісі,- промурмотів гобіт, лягаючи поруч гномів і намагаючися знов заснути й віднайти свій сон.

Але це були не останні вогні в лісі. Згодом, коли вже ніч, мабуть, наближалася до свого кінця, Кілі, що саме пильнував, побудив усіх:

— Недалеко звідси загорілося світло і не гасне, — мабуть, чарами враз запалено сотні смолоскипів і чимало вогнищ. Чуєте, які співи, як грають арфи?

Полежавши й послухавши трохи, гноми відчули, що не можуть опиратися бажанню піти й ще раз спробувати дістати допомогу. Повставали знов і подалися, але цього разу наслідок був жахливий. Бенкет, який вони побачили, був більший і розкішніший, ніж попередні. На чолі довгого ряду бенкетників сидів лісовий король, і корона з листя вінчала його золоте волосся, — саме такого короля бачив уві сні й змалював товаришам Бомбур. Ельфи передавали келихи один одному з рук в руки й через вогнища; дехто з них грав на арфах, багато співало. В мерехтливе своє волосся вони повплітали квітки; зелені та білі самоцвіти блищали на їхніх комірах і поясах; веселі були їхні обличчя, весело дзвеніли пісні. Якраз лунала голосна, чиста, чудова пісня, коли всередину кола ступив Торін.

Мертвою тишею урвалась на півслові пісня. Погасли всі смолоскипи. Чорним димом шугнуло вгору багаття. Попіл і жар полетіли у вічі гномам, і знову ліс наповнився їхнім лементом і криками.

Коли Більбо отямився, то збагнув, що це ж він бігає кружка й кружка (так йому здавалося), і гукає, гукає: «Дорі, Норі, Орі, Оїн, Глоїн, Філі, Кілі, Бомбур, Біфур, Бофур, Двалін, Балін, Торін Дубощит!»- а тим часом гноми, яких він не бачив і не торкався, так само бігали круг нього й викрикували імена товаришів, іноді вставляючи: «Більбо!» Але крики гномів помалу даленіли й слабшали, і, хоч трохи згодом начебто змінилися далекими зойками й закликами про допомогу, зрештою весь гамір ущух, і гобіт лишився сам у цілковитій тиші й темряві.

Це була одна з найтяжчих хвилин у його житті. Але Більбо скоро надумався, що шкода й пробувати вдіяти щось, поки не настане день і не принесе трохи світла, адже безглуздо спотикатися навмання по лісі,- тільки виснажишся вкрай, не маючи надії на сніданок, який би поновив розтрачені сили. Тож він сів, спиною притулившись до дерева, і не востаннє полинув думками до своєї далекої-далекої гобітівської нори з її чудовими комірчинами. Він саме поринув у думки про шинку з яйцями та грінки з маслом, коли це відчув: щось його торкнуло. Чимось, наче міцною липкою шворкою, йому перехопило ліву руку, а коли спробував поворухнутись, відчув, що ноги йому вже обсновані такими самими шворками. Спробував підвестися — і впав.

І тоді величезний павук, що, поки Більбо дрімав, заходився був його в'язати, вискочив десь із-за

гобітової спини й накинувся на свою жертву. Гобіт бачив тільки очі потвори, але відчував, як волохаті лапи силкуються обмотати його ще й ще раз бридкими нитками. Та, на своє щастя, Більбо вчасно прийшов до тями. Ще б трохи — й він не зміг би зробити жодного руху. Але й так він визволився лише після відчайдушної боротьби. Спочатку гобіт відбивався від потвори кулачками — павук намагався погамувати його отрутою, достоту як маленькі павуки роблять з мухами, — аж поки згадав про свій меч і вихопив його з піхов. Тут павук відскочив назад, і гобіт устиг перерізати нитки, якими були зв'язані його ноги. Тепер настала його черга нападати. Певно, павук не був знайомий зі створіннями, що носять отакі жала при боці, а то б він чимшвидше дав драла. Не встигла потвора втекти, як Більбо напав і вдарив мечем просто межи очі. Павук від того ошалів — застрибав, затанцював, жахливо засмикався, розкидаючи ноги, поки гобіт добив його ще одним ударом, а тоді повалився на землю і надовго зомлів.

Коли Більбо опритомнів, довкола сіріло звичайне імлисте світло лісового дня. Поруч лежав забитий павук, а меч був у чорних плямах. Так чи так, а вбивши гігантського павука сам-один, поночі, без допомоги чарівника чи гномів, Злоткінс вельми запишався. Витираючи меча об траву і вкладаючи його в піхви, гобіт відчув себе зовсім іншою особою, куди лютішою і хоробрішою, дарма що бурчав голодний шлунок.

— Я хочу дати тобі ім'я, — звернувся він до меча. — Віднині я називатиму тебе Жалом.

І, сказавши так, вирушив на розвідку. Ліс стояв похмурий і мовчазний, та очевидно було, що найперше слід розшукати товаришів, які навряд чи були далеко — хіба що їх полонили ельфи (чи які гірші істоти). Більбо відчував, що гукати небезпечно, і довго стояв, гадаючи, в якому напрямку буде стежка та в якому напрямку треба спочатку йти, щоб розшукати гномів.

— Ох, і чого ми знехтували поради Беорна й Гандальфа! — бідкався він. — В яку халепу ми втрапили! Ми! Хотів би я, щоб можна було сказати «ми», — жахливо лишитися самотою в світі…

Нарешті Більбо вибрав якнайточніший, на його думку, напрямок, звідки вночі долинали крики про допомогу, — і йому, як ви переконаєтеся, поталанило (він народився таки з доброю пайкою талану) вгадати більш чи менш правильно. Надумавши, куди слід іти, почав скрадатися — тихо, як лише міг. Я вже казав вам, що гобіти вміють тихо скрадатися, надто в лісі; а ще ж Більбо, рушаючи, надягнув свого перстеника.

Трохи пройшов покрадьки, коли це помітив попереду згусток чорної тіні, чорної навіть для цього лісу, — мов клапоть ночі, який так і не розтанув удень. Підійшовши ближче, роздивився, що то чорніло поплутане плетиво багатьох павутин. Раптом він побачив угорі над собою, на гіллі павуків — величезних, страшних, — і дарма що невидимий, а затремтів від страху: що, як вони побачать чи почують його? Стоячи за деревом, він якийсь час стежив за тією зграєю, і тоді в тиші й мовчанці лісу збагнув, що ці огидні істоти розмовляють поміж себе. Голоси їхні були мов яке тоненьке поскрипування і сичання, але він міг розуміти чимало їхніх слів. А розмовляли вони про гномів!

— Добрячий був бій, але того вартий, — сказав один павук. — Що за бридкі товсті в них шкури, але б'юсь об заклад, усередині в них є добрий сік!

— Атож, з них буде чудова пожива, коли повисять трохи, — мовив другий.

— Не треба, щоб вони висіли довго, — заперечив третій. — Вони не такі гладкі, як могли бути. Недоїдали останнім часом, здається мені.

— А я скажу: треба їх убити! — просичав четвертий. — Убити — і нехай трохи повисять мертві.

— Вони й так мертві, я певен, — заявив перший.

— Але ж ні — я бачив, як один борсався допіру. Приходить до тями, напевне, після чудо-о-ового сну. Ось я покажу.

І, сказавши це, один із товстих павуків побіг по мотузці до дванадцятьох лялечок, що висіли рядком на високій гілляці. Більбо жахнувся, аж тепер розгледівши товаришів, що висіли в сутіні: то нога котрогось гнома стирчала зі сповитку, то кінчик носа, чи бороди, чи каптура.

Павук поспішив до найтовщої лялечки («Щоб я пропав, коли це не бідолашний старий Бомбур», — подумав Більбо) і щосили вщипнув за носа, що стирчав назовні. Із лялечки долинув приглушений зойк, а тоді нога піднялась і добряче вдарила павука. У Бомбурові ще було життя! Звук був такий, ніби вдарили по спущеному м'ячу, й розлючений павук звалився з гілки, ледве встигнувши схопитися за власну нитку.

Решта засміялася.

— Твоя була правда, — сказали вони. — М'ясо живе та ще й брикається!

— Ось я покладу цьому край! — сердито просичав павук, вилазячи назад на гілку.

Більбо зрозумів: настала та хвилина, коли він мусить щось зробити. Він не міг видертися до потвор нагору і стріляти не було чим; але, роззирнувшись довкола, побачив, що в цій місцині валяється багато камінців, — колись, певно, там текла річка, а нині лишилося тільки сухе річище. Більбо влучно кидався камінцями, і зразу ж йому попався гарненький, гладенький, схожий на яйце камінець, якраз для його руки. Ще хлопцем він часто вправлявся, кидаючи камінчики в різну дрібноту, аж поки кролі, білки й навіть птахи навчилися блискавично зникати йому з дороги, коли бачили, що гобітеня нахиляється до землі; ба навіть уже дорослий він збавляв чимало часу, накидаючи кільця на кілочки, метаючи дротика, стріляючи з лука в палицю чи в келихи, граючи в кеглі та інші спокійні ігри, де треба цілитись і кидати, — насправді він умів робити багато чого, крім пускання димових кілець, загадування загадок і куховарства, тільки ніколи було мені розповісти вам про це. І тепер ніколи.

Поки Більбо збирав камінці, павук уже добіг до Бомбура; ще б трохи — і нема гнома! В цю мить Більбо кинув камінця. Лусь! — у павучу голову, і ошелешена потвора з підібганими лапами плюхнулась на землю.

Другий камінець зі свистом, розриваючи липуче мотуззя, пролетів крізь велике павуче мереживо і — луп! — павук, що сидів усередині свого плетива, звалився мертвий. Що тут зчинилося в павучнику! На хвилину потвори навіть забули про гномів. Гобіта вони не бачили, але досить добре вгадали, з якого боку летять камінці. Швидко-швидко помчали вони до гобіта, перестрибуючи з гілки на гілку на своїх мотузках-павутинах, кидаючи їх навсібіч, поки простір довкола Більбо став повний розгойданих пасток.

Гобіт, одначе, хутко вислизнув і перебіг на інше місце. Він надумав одвести розлючених павуків якомога далі від гномів, а для цього хотів і заінтригувати, й роздратувати, й розлютити їх заразом. Коли десятків п'ять велетенських потвор подалися до того місця, де Більбо стояв досі, він кинув кілька камінців на них, а тоді на тих, що зупинилися позаду; потім, витанцьовуючи поміж дерев, заспівав пісню — щоб роздрочити павуків і зманити за собою все їхнє кодло, а ще щоб гноми почули його голос.

Отака була його пісня:

Може, й не дуже доладна, але ж не треба забувати, що гобітові довелося складати її самому та ще й під таку гарячу, незручну хвилину. Так чи так, а ця пісенька подіяла, як він і хотів. Співаючи, Більбо все кидав камінці, ще й ногами тупотів.

Тепер уже всі павучиська, що були в тій місцині, посунули за ним: котрі спустилися на землю, а котрі бігли по гіллі, перестрибували, розгойдуючись, із дерева на дерево, чи кидали свої липкі мотузки в пітьму. Вони надбігли на його галас куди швидше, ніж Більбо сподівався. Люті були — страх! Не кажучи вже про камінці, жоден павук зроду не любив, щоб його називали капшуком, а слово «простак», звичайно, хоч кому образливе. Більбо хутенько перебіг на інше місце, але тим часом кілька павуків відбігло в різні куточки галявини, де вони жили, і вже обсновували галявину, тягнучи павутини від дерева до дерева. Дуже скоро гобіт мав пійматися в густій круговій загорожі з павутиння — так принаймні гадалося потворам. Ставши в самій гущі хижаків, які полювали на нього, прядучи безперестанку свої нитки, Більбо зібрав усю свою мужність і заспівав нової:

Проспівавши це, обернувся і побачив, що останній прохід між двох дерев посновано павутинням, — на щастя, не справжніми тенетами, а тільки довгими пасмами подвійного павучого мотуззя, квапливо протягнутого від стовбура до стовбура. Ось сяйнув гобітів маленький меч. Мить — і павучу пастку порубано на шматки; Більбо, виспівуючи, прорвався крізь заслін.

Павуки побачили меча, хоч навряд чи втямили, що воно таке, і зараз же всією купою посунули за гобітом — по землі, по гіллі, махаючи волохатими лапами, клацаючи кусальцями та прядильцями, вирячивши очища, запінившись від люті. Більбо завів їх у ліс так далеко, як тільки смів, а тоді, тихіше за мишку, прослизнув назад.

Він знав, як мало в нього дорогоцінного часу, поки павуки отямляться і повернуться до дерев, де висіли гноми. За цей час він мав порятувати товаришів. Найважче було видертися на високу й довгу гілку, де гойдалися «лялечки». Хтозна, чи це вийшло б у нього взагалі, якби, на щастя, котрийсь павук не залишив мотузки, що звисала до землі; по тій липучій мотузці, обдираючи шкіру на долонях, він видряпався нагору — й зіткнувся зі старим, забарливим, лихим, пузатим павучиськом, що лишився стерегти бранців і пощипував їх, щоб вибрати собі на з'їжу найсоковитішого. Поки молодші захопилися гонитвою, він гадав побенкетувати собі, але Злоткінс поспішав, і старий кровопивця, навіть не збагнувши, що сталося, відчув гостроту Жала — мертвий скотився з гілки на землю. Далі — звільнити найближчого з гномів. Але ж як це зробити? Перетяти мотузку, якою підвішено гнома, — горопаха гупнеться додолу з чималенької висоти. Поповзом по гілляці (від чого всі бідолашні гноми затанцювали й зателіпалися, мов достиглі плоди) він досяг першої лялечки.

«Філі або Кілі», — визначив Більбо за голубим каптуром, що стирчав угорі. «Мабуть-таки, Філі», — уточнив за кінчиком довгого носа, що витикався з павутинного сповитку. Перегнувшись униз, він зумів порозрізати більшість павутин, якими обкручено гнома, і тоді вже, попосіпавшись та попосмикавшись, на білий світ виткнувся майже весь Філі. Ох, боюсь, що Більбо не втримався від сміху, дивлячись, як гном розминає закляклі руки й ноги, танцюючи, підвішений попідруч, на мотузці-павутині, немов одна з тих кумедних ляльок, що підстрибують на дротинці.

Якось уже Філі видряпався на гілляку й тоді заходився помалу допомагати гобітові, хоч його й дуже нудило, аж млоїло від павучої отрути та ще від того, що провисів чи не цілу ніч і весь ранок, геть обснований павутинням, — добре хоч ніс лишився вільний, хоч було як дихати. Поки-то Філі протер очі та вищипав ту липку гидоту з брів! А більшу частину бороди мусив він відтяти зовсім… Отож удвох почали вони витягати на гілляку спочатку одного, потім другого гнома й розрізати їхні пута. Жоден із визволених не почувався краще за Філі, а дехто й гірше. Той майже задихнувся в павучому сповитку (бачите, коли бувають корисні довгі носи!), а тому впорснуто більше отрути…

Так вони врятували Кілі, Біфура, Бофура, Дорі й Норі. Сердешний старий Бомбур був такий виснажений (як найтовстішого, його всякчас щипали та штовхали), що просто скотився з гілляки й гепнувся на землю, — добре, що на сухий лист, — і так там і лежав, не ворушачись. Але на кінці гілляки ще висіло п'ятеро гномів, коли почали вертатися павуки — ще лютіші, ніж були.

Більбо незагайно переповз туди, де гілляка виростала із стовбура, й став відбивати натиск потвор, що лізли на дерево. Рятуючи Філі, він зняв перстеника з пальця й забув надягти його знову, тож нині напасники засичали, бризкаючи слиною:

— Ага, тепер ми бачимо тебе, ти, капосний курдуплику! Ми з'їмо тебе, а твої шкуру та кості повісимо на дереві. Ух! То воно ще й має жало? Ну та все одно ми його схопимо й повісимо догори дригом — хай повисить день чи два! Поки все це діялося, звільнені гноми рятували решту бранців, розрізаючи ножами павуче мотуззя. Ось-ось усі гноми звільняться, хоч невідомо було, що станеться далі. Павуки досить легко спопали їх уночі, але ж то було зненацька і в пітьмі. Цього разу, очевидно, заповідалося на жахливу битву. Раптом Більбо завважив, що декілька павуків зібралося довкола старого Бомбура, розплатаного на землі, і вже сповили його знову й тягнуть геть. Він видав бойовий клич і махнув мечем на павуків, що були перед ним. Потвори швидко відступили, а гобіт почав злазити з дерева і звалився в самісіньку гущу ворогів. Такого чудернацького жала, як гобітів маленький меч, вони зроду не бачили. Як те Жало шугало тут і там! Воно аж сяяло з утіхи, пронизуючи потвор. Шестеро павуків спустило дух, і тоді решта відступила, залишивши Бомбура гобітові.

— Злазьте! Злазьте! — закричав він до гномів на гілляці. — Не ждіть там, поки вас пов'яжуть павутинням!

І справді, павуків уже повно було на сусідніх деревах, вони повзли по гілках, що нависали над головами гномів.

І гноми так і посипалися додолу: хто зліз, хто стрибнув, хто впав на землю — одинадцятеро в одну купу. З них більшість ледве стояла на ногах. Нарешті вони всі були на землі, дванадцятеро з Бомбуром, якого взяли попідруки — з одного боку його двоюрідний брат Біфур, а з другого — рідний брат Бофур; Більбо витанцьовував довкола, розмахуючи Жалом, а сотні лютих павуків витріщалися на них зусібіч і навіть згори. Становище мандрівників здавалося безнадійним.

І почалася битва. Гноми мали хто ножі, хто дрючки, і всім вистачало камінців, а Більбо мав свого ельфійського кинджала. Знов і знов відбивали вони павучі напади, й чимало павуків було вбито. Але довго так тривати не могло. Більбо знесилювався, а з дванадцятьох гномів тільки четверо твердо стояло на ногах. Скоро їх би пересилила павуча сила, мов зморених мух. Павуки знов почали обплітати всю галявину довкола гномів.

Зрештою гобіт надумав, що доведеться розкрити гномам секрет свого перстеника, — іншої ради не було. Хоч і не хотілося йому цього робити, але що вдієш!

— Зараз я зникну, — оголосив він. — Я відведу павуків, якщо зумію, а ви тримайтеся разом і пробивайтеся в протилежному напрямку. Туди, ліворуч, — це приблизний напрямок до того місця, до ми востаннє бачили вогні ельфів.

Тяжко було все це пояснити гномам, адже голови їм ішли обертом, а ще ж галас, та молотили дрючками, та шпурляли камінці; але ось Більбо побачив, що баритися більше не можна, — павуче кільце змикалося дедалі щільніше. Раптом він настромив перстеника на палець і зник, на превелике здивування гномів.

Скоро від дерев праворуч долинуло «Павук Лінько» та «Павук-капшук». Дуже ці слова не подобалися павучиськам. Вони перестали наступати, а декотрі побігли на голос, — від «павука-капшука» вони просто казилися. Тоді Балін, що краще, ніж решта, збагнув гобітів задум, повів товаришів на прорив. Гноми збилися в щільний гурт і, засипавши павуків зливою каміння, вдарили ліворуч і прорвали кільце. І раптом крики й співи позаду урвалися.

Без надії сподіваючись, що Більбо не попався павукам, гноми посувалися вперед. Одначе не досить швидко. Хворі й стомлені, вони насилу дибали, хитаючись на кожному кроці, а тим часом багато павуків переслідувало їх по п'ятах. Час від часу їм доводилося обертатись і відбиватися від потвор, що насідали ззаду, а декотрі павуки вже були вгорі над ними, на деревах, кидаючи вниз свої довгі липучі мотузки.

Знову гномам стало непереливки, коли це зненацька вигулькнув Більбо і напав на зчудованих павуків збоку.

— Йдіть! Ідіть далі! — закричав він. — А я їх жалитиму!

І він жалив. Кидався навсібіч, рубаючи павутиння, відтинаючи волохаті павучі лапи, колючи їхні гладкі тіла, коли підступали надто близько. Павуки роздувалися від лютості, плювалися, запінювались; вони сичали страшні прокляття, але, смертельно боячись Жала, яке повернулося назад, не сміли підступати до гобіта близько. Отож, попри всі їхні прокльони, здобич повільно, але неухильно ішла собі геть. Цей найжахливіший з відступів тривав, здавалося, не одну годину. Та нарешті, саме в ту хвилину, коли Більбо відчув, що вже не спроможний підняти руку, щоб завдати ще хоч один удар, павуки раптово припинили переслідування — розчаровані вернулися вони до своєї темної галявини.

Тільки тут завважили гноми, що вийшли на край кола, де раніше були ельфійські вогні. Вони не могли визначити, чи це коло було одним із бачених минулої ночі. Але, мабуть, у таких місцях лишались якісь добрі чари, що були павукам не до вподоби. Так чи інак, а світло тут було зеленіше, гілля не таке густе й загрозливе, і гноми могли перепочити, звести дух.

Усі попадали на землю і якийсь час лише відсапувались та пихкали. Але дуже скоро посипалися запитання. Гноми зажадали від гобіта, щоб той розповів їм геть усе, що стосувалося його зникнення. Розповідь Більбо про те, як він знайшов перстеника, так зацікавила гномів, що вони на хвильку забули про свої власні клопоти. А Балін наполіг, щоб Злоткінс заново переказав історію про Гам-гама, із загадками і всіма подробицями, де перстеник був би на належному місці. Але трохи згодом стало смеркати, й тоді почалися інші запитання. Де вони перебувають, і де їхня стежка, і де може бути хоч якась їжа, і що ж їм робити далі? Всі ці запитання гноми ставили знов і знов і то саме від малого Більбо, здавалося, чекали відповідей. З цього ви можете зрозуміти, що їхня думка про Злоткінса дуже змінилася і що вони почали ставитися до нього з великою повагою (як і передрікав Гандальф). Гноми й справді сподівалися, що гобіт придумає якийсь чудесний рятівний план, а не просто нарікали. Адже таки добре розуміли, що, коли б не гобіт, були б вони вже всі мертві, тож без упину йому дякували. Дехто навіть підводився й кланявся Злоткінсу до землі, перекидаючись від такого зусилля, і потім якийсь час не міг звестися на ноги. Навіть дізнавшись правду про гобітове зникнення, гноми аж ніяк не стали менше його поважати, бо розуміли, що Більбо має розум, а ще талан і чарівного перстеника, і всі ці три речі — дуже корисні надбання. Вони так його вихваляли, аж Більбо сам став почувати: щось та є в ньому від сміливого шукача пригод, — хоч він почувався б іще сміливішим, коли б міг чого-небудь попоїсти.

Але їжі не було — аніякісінької, і не було серед мандрівників жодного, хто був би спроможний піти й пошукати чогось їстівного чи спробувати віднайти загублену стежку. Загублена стежка! Ніяка інша думка не приходила до стомленої гобітової голови. Більбо сидів і дивився просто перед себе на нескінченні стовбури дерев, — тож за хвилину всі позамовкали знову. Всі, крім Баліна. Довго після того, як його товариші припинили всілякі розмови й позаплющували очі, він ще мурмотів і хихотів сам до себе.

— Гам-гам! Леле! Оце так він прослизнув повз мене, га? Тепер я знаю! Тихенько пролізли повз мене, пане Злоткінс? Гудзики, розсипані по всьому порозі! От так Більбо… Більбо… Більбо-бо-бо-бо…

І заснув, і надовго запанувала цілковита тиша.

Раптом Двалін розплющив очі, оглянув товаришів і спитав:

— Де Торін?

Це був жахливий удар. Звичайно, було їх лише тринадцятеро: дванадцять гномів і гобіт. Де ж Торін? Яка лиха доля спіткала його? Чари? Чорні чудовиська? Вони здригались, отак гадаючи й лежачи, загублені в лісі. Тим часом вечір змінився чорною ніччю і тоді, один по одному, гноми знов поринули в неспокійний сон, повний страшних сновидь. Там ми їх і полишимо на часину — надто хворих і змучених, щоб виставити й міняти чатового…

Торін теж попався в бран, але не так, як його плем'я. Пам'ятаєте, як Більбо впав, умить заснувши, коли ступив у світляне коло? Наступного разу в інше коло ступив Торін і, коли світло погасло, упав, мов камінь, зачарований. Вигуки гномів, що поночі шукали одне одного, їхні крики, коли їх ловили і в'язали павуки, гамір битви, яка спалахнула вдень, — нічого цього він не чув. Потім прийшли лісові ельфи й забрали його з собою.

Авжеж, напередодні то бенкетували лісові ельфи. Вони — не лихий народ. Коли й мають лісові ельфи яку ваду, то це — недовіра до чужинців. Хоч їхні чари сильні, але навіть у ті часи лісові ельфи були обережні. Вони різнилися від великих ельфів, що жили на заході,- були не такі мудрі, а часом навіть небезпечні. Здебільшого лісові ельфи (разом зі своїми родичами, розкиданими серед пагорбів і гір) походили від стародавніх племен, що ніколи не бували в Чарівному царстві на заході. Там світляні ельфи, глибинні ельфи та морські ельфи жили віками, там вони набували ще більшої краси, мудрості та вченості, там розвивали своє чарівне й хитромудре мистецтво робити гарні й чудові речі, а потім верталися знову в Широкий світ. Лісові ельфи у Широкому світі довго жили між сходом і заходом, а згодом перемандрували в ліси, на схід сонця. Найдужче вони любили узлісся, звідки часом виходили на відкриті місця пополювати чи покататися верхи й побігати при світлі місяця чи самих зірок. Коли ж прийшли люди, лісові ельфи почали дедалі глибше заходити в сутінь і морок. Проте вони були й лишилися ельфами, а отже — добрим народом.

У великій печері за кілька миль від східного узлісся Чорного лісу жив у ті часи найбільший король лісових ельфів. Перед великими кам'яними дверима, що вели до королівської печери, текла з лісових верховин річка, яка трохи далі розливалась серед боліт. Ця велика печера, від якої обабіч галузилися назліченні маленькі печерки, тяглася, звиваючись, далеко попід землею і мала багато переходів та широких зал; а проте була вона світліша й краща для здоров'я, ніж найліпше гоблінське житло; ані була така глибока й небезпечна, як тунелі гоблінів. Підданці того короля здебільшого жили й полювали в лісі, а житла будували собі на землі чи в гіллі дерев. Найдужче лісові ельфи любили буки. Королівська печера була і палацом, і твердинею, де король зберігав свою скарбницю, і фортецею, притулком для його народу, коли нападали вороги.

А ще була та печера в'язницею для полонених короля. Тож ельфи й потягли Торіна до печери — не дуже лагідно, бо недолюблювали гномів і його мали теж за ворога. Колись давно вони воювалися з якимись там гномами, бо ті, мовляв, украли їхній скарб. Заради справедливості слід сказати, що гноми пояснювали цю справу інакше: вони-бо взяли тільки їм належне, адже король ельфів попросив був гномів обробити його самородне золото й срібло, а потім відмовився заплатити за роботу. Король ельфів мав одну-єдину пристрасть — свою скарбницю. Особливо любив він срібло й перлини; хоч його зібрання коштовностей було велике, володар жадав більше й більше, адже все ще не мав такого багатства, як давні ельфійські володарі. Його люд ні руд не копав, ні золота-срібла не добував, ні металів чи самоцвітів не обробляв, ні вдарявся дуже в торгівлю чи обробіток землі. Все це добре знав кожен гном, хоча Торінів рід не мав нічого спільного з тією давньою чварою, про яку я тут згадував. Тож Торін, коли ельфи зняли з нього чари й він прийшов до тями, розсердився на їхнє з ним поводження, а ще вирішив, що з нього не витягнуть жодного слова про золото й самоцвіти. Коли Торіна привели до короля, той суворо глянув на нього й поставив багато запитань. Але Торін тільки твердив, що помирає з голоду.

— Навіщо ти зі своїм плем'ям тричі намагався напасти на моїх підданців, коли вони веселилися? — спитав король.

— Ми не нападали на них, — заперечив Торін. — Ми прийшли попросити їсти, бо вмирали з голоду.

— Де тепер твої друзі й що вони роблять?

— Не знаю, але думаю, що вмирають з голоду в лісі.

— А що ви робили в лісі?

— Шукали їжі й води, бо вмирали з голоду.

— Але що взагалі привело вас у ліс? — сердито запитав король.

Торін зціпив уста й не зронив більше ні слова.

— Ну гаразд, — мовив король. — Візьміть його й добре пильнуйте, аж поки він захоче сказати правду, — хай навіть доведеться чекати сто років.

Тоді ельфи наклали на нього пута й, замкнувши в одній з найдальших печерок, полишили самого. Йому дали їжі й питва, усього доволі, хоч, може, й не дуже смачного, — адже лісові ельфи були не гобліни й, полонивши навіть найгірших своїх ворогів, добре (в розумних межах) обходилися з ними. Велетенські павуки були єдині створіння, до яких лісові ельфи не мали милосердя.

Там, у королівській темниці, й лежав бідолашний Торін. Коли минули перші пориви вдячності за хліб, м'ясо та воду, ватажок гномів почав гадати, що сталося з його нещасним товариством. Почув він про них досить скоро, але про це мова піде в наступному розділі, де почнеться нова пригода і де гобіт знов покаже, який він незамінний.