"Коли вмирає Безсмертний" - читать интересную книгу автора (Герасименко Юрiй)
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Третє, категоричне запрошення Великого перукаря, план Купхейпа І план Чакта. Свято Пітьми.
—Ні, ти тільки уяви! — весело реготав Чакт. — Він їй торочить: «Ми потомствені інтелектуали! Ми аристократи думки! Твій прадід вдосконалив гравітаційну гармату, твій дід винайшов прожектор спокою, твій батько скоро подарує уряду винахід епохального значення, і ти, ти розділиш ложе своє з перукарем?!» А вона так грайливо-трагічно: «Ах! Я стану жертвою… Я передчуваю своє згасання…» Ну й весело ж було!
— А чому Купхейп не любить перукаря? Адже це не простий — Великий Перукар. Він же і цензор, і лідер партії, навіть генерал Хипіц вважає за високу честь передати його любовну писульку.
— Е, ти не знаєш мого батька! Мій батько — цікава істота… Він до фанатичності відданий всій цій перукарській еліті і в той же час має нехай старомодну, але свою власну гордість.
Інтелектуал! Аристократ думки!
Цілком щиро схиляючись перед урядовцями, він підсвідомо відчуває свою зверхність над ними. Але все — до певної межі. Тільки до певної межі… От послухай:
Всюдисуща, всемогутня
Всесвіт обійматиме можновладна Думка,
Чорні туманності застояного часу
Сліпучим променем протинатиме Мисль,
Веселі вихори швидких комет
По синьому космосу пустить Розум,
Новітні зорі засвітить Мудрість,
Якщо їм це милостиво зробити дозволить
Хич Девятнадцятий,
Хич Мислячий,
Хич-Перукар…
— Ого! Вірші?
— Так… Вчора знічев’я… А що, нічого?
— Для початку нічого. Цілком пристойно для початку… От тільки… не радив би я тобі, чоловіче добрий, так голосно та ще й про Хича. Сам же казав, що у ваших легіонерів, перукарів та їм подібних тисячі вух і очей. Не подобається мені оцей Шат. І потім… Давно вже я хочу спитать у тебе, що це воно за чудасія така… — І Бідило розповів другові про невідступні відчуття чиєїсь присутності, які й досі не давали йому спокою, тільки-но залишався він на самоті. Розповів також про туманні, швидко зникаючі тіні на стінах, про досить виразне, рухливе зображення Купхейпа, що одразу ж розтануло, коли погляди їх зустрілись.— Не знаю, чи я божеволію, чи справді ваша цивілізація так високо сягнула, що вже й крізь стіни навчилися підглядати.
— Можу тебе заспокоїти, ти здоровіший за самого Безсмертного. А підглядати крізь стіни у нас дійсно вміють. І підглядати, і підслухувати. Коли той, хто підглядає, намагається створити на екрані більшу контрастність і переходить певну межу енергетичного режиму, інколи може виникнути так Звана ретроспективна видимість. Себто той, за ким підглядають, може бачити того, хто підглядає. Зараз на замовлення Ліги Прихильників Веселого Настрою, Легіону Любові та ще деяких контррозвідок кілька дослідницьких інститутів вивчає це явище. Дуже воно не до вподоби шпигунам Хича.
— Друже, розкажи мені нарешті про цей таємничий Легіон. Я вже знаю, що з усіх ваших контррозвідок ця організація найбільш активна. І все ж не віриться: невже вона й справді така всемогутня? Про що б не зайшла мова — скрізь Легіон, Легіон…
— Дався тобі той Легіон. Про Легіон говорити — все одно що про смерть думати. Послухай, що я тобі скажу, і ніколи більше про це не питай. Є у нас повір’я: хто про Легіон говорить, сам у Легіоні опиниться. Я не марновірний, але цьому вірю. У нас навіть закляття проти легіонерів є…
— Ясно, — всміхнувся Іван. — Я чув, що логіка як наука у вас заборонена. Це правда?
— Правда. При чому тут логіка?
— А при тому, що про легіонерів у своїй кімнаті ти боїшся розповідати, а вірші проти Хича читаєш. Сам же щойно сказав: у вас і крізь стіни підглядають та підслухують. Отож не ображайся, що вчу тебе, але…
— Вченого навчати — марно час витрачати! — весело перебив Чакт. — Ти думаєш, чому мій батенько так легко вдруге відпустив мене з тобою на прогулянку? В цій кімнаті треба *було зробити обшук. А йди-но сюди. — І Чакт підвів Івана до стіни.
— Бачиш?
Бідило скільки не дивився — так нічого і не помітив. Стіна як стіна.
— А ти уважніше придивись, уважніше…
Іван ще раз пильно оглянув стіну.
— Нічого не бачу…
Чакт від задоволення аж долоні потер.
— Отак і ті, що обшукували, нічого не побачили. Дивись, ось крихітні дірочки… Тепер бачиш?
Тепер Іван і справді побачив. Вся стіна була немов шашелем поточена — вкрита дрібненькими, ледь помітними дірочками. В кожній поблискувало щось металеве, ніби крихітний, з макову зернинку, цвяшок.
— Мій винахід! — похвалився Чакт. — При підгляданні створює завади; на екранах самі розмиті плями вистрибують, а голосів і зовсім не чуть.
— Хто ж обшук робив? Шат, мабуть?
— Який там Шат! Батько і один спіритофізик молодий. Здається, він мені співчуває, може, тому нічого й не помітив. У нас з батьком давня війна. Не любить він мене, не любить і боїться… О, я тобі ще одну штуку покажу. Цікаву. Хочеш зараз мого батька побачити?
— І це ти вважаєш цікавим?
— А от зараз сам пересвідчишся. Сідай сюди, — і Чакт присунув до кейфу глибоке крісло.
— Чи не буде твій татунь виступати по кейфобаченню?
— Мій татунь зараз вдома, і зараз ти його побачиш.
Чакт довго щось налагоджував, порпався в кольорових дротинках численних приладів, що стояли за кейфом на двох металевих столиках. Потім дзенькнув якимись блискучими важельками, попередив:
— Прошу не говорити зайвого і взагалі протягом десяти йот тримати себе в руках, як це і личить лояльному громадянинові Щактиф. Мушу на десять цот вимкнути сітку запобіжників.
Минуло кілька нот, і, знову чимсь дзенькнувши, Чакт промовив:
— Все в порядку. Тепер можеш говорити і робити що забагнеться. Дивись сюди…
Екран кейфу заблимав, засвітився, і перед очима друзів, немов із туману, виступило стурбоване, стомлене обличчя горбаня.
— О, та в тебе й справді незвичайний кейф, — здивувався Іван.
— У мене все незвичайне, — самовдоволено хмикнув Чакт. — П’ятнадцять діб морочив голову, а все ж зробив. У самих легіонерів цієї апаратури нема!
Купхейп щось їв, потім довго ходив по кімнаті, зітхав, розводив руками і, нарешті, сівши на високе ложе, почав роздягатись. Обличчя зосереджене, похмуре…
— Ну й загадав моєму батеньку загадку Великий Перукар, — посміхається Чакт. — Все міркує, як зробити так, щоб і з першим другом Хича не посваритися, і дочку до нього на Свято Пітьми не відпустити… О! Чого це він так злякався?
Горбань підвівся, заблимав очима, похапцем став одягатися. Хтось до нього зайшов — ввічливий, з благородним обличчям, у жовтувато-білому вбранні. Хто ж то? В низькому поклоні незнайомця стільки граціозної гідності…
— Цього тільки не вистачало, — стурбовано шепоче Чакт. — Я так і передчував, накличеш ти своїми запитаннями про легіонерів якусь біду… Ось він, легіонер, можеш милуватися! Ну чого всміхаєшся? Нічого смішного тут нема! Краще от повторюй за мною, — і, затуливши обличчя долонями, Чакт забубонів:
Фі-фе!
Сорок дев’ять
Сто один
Сто один
Фі-фе!
— Що за дивна формула? — запитав Іван.
— Не формула, не формула… — бурмотав уже зовсім переляканий Чакт. — Не формула, закляття від легіонерів. Повторюй, поки не пізно!..
— Ти що, віриш у закляття?
— Повіриш і ти, як довше поживеш отут…
На екрані горбань і посланець Легіону продовжували низько кланятись один одному. І раптом легіонер красивими, натренованими рухами спритно обняв Купхейпа.
— Ну все, — прошепотів Чакт. — Зараз він батька поцілує…
— Ну то й що?
— Що? Запам’ятай, друже, кого легіонер поцілує, не минуть тому Притулку Блаженних Учнів. Поки стоїть Щактиф, ні один із смертних не залишився на волі після цілунку легіонера!
А посланець любові все щільніше й щільніше пригортав обм’якле, зовсім уже безсиле від переляку тіло Купхейпа. Горбань теж, видно, чекав зловісного поцілунку. Та на цей раз доля змилувалася над експертом спіритики. Легіонер розімкнув обійми, Купхейп, майже непритомний, звалився в крісло.
— Улюблений брате мій, — єлейним, добре поставленим баритоном проспівав слуга любові, — даруй нікчемному рабу твоєму оце втручання! Не гнівайся на бідного посланця Легіону, що порушив пречистий спокій твоїх думок…
Купхейп, мов заворожений, не зводив погляду з легіонера.
— Дивина, — зітхнув Чакт, — який він батько мені? Давно ми з ним чужі люди, якщо не більше. А от побачив його у біді — аж серце зайшлося. У вас на Землі буває так?
Іван сумно всміхнувся, поклав важку руку на худеньке плече друга.
— Буває…
— …а значить, і виховання любові — теж наше завдання, — продовжував на екрані у тій же мінорній тональності посланець Легіону. — Улюблений брате! Іменем Безсмертного замкнулося коло твоїх сумнівів. Легіон Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього, керуючись єдиним бажанням — полегшити твою душу бентежну, змучену атавістичними батьківськими почуттями, — радить тобі прийняти з пречистою любов’ю оце третє, категоричне запрошення Великого Перукаря. Легіон Любові радить, — у медовому голосі легіонера забриніла сталь, — категорично радить не перешкоджати здоровій, молодій, прекрасній Хетат Ааф зустріти своє перше Свято Пітьми з благородним другом Хича Мислячого! Хич ехип!
— Ехип… — ледве чутно відповів Купхейп.
— Покличте сюди Хетат! — тоном наказу запропонував легіонер. Не минуло й цоти — Хет у кімнаті. Десь, мабуть, недалеко була, а може, й біля входу підслуховувала.
— Хетат! — виструнчився легіонер. — Хетат Ааф! Експерт спіритики, спіритології та спіритографії Купхейп Х’юп Купеп, що мав честь бути причетним до вашої появи на цей світ, по-батьківськи — даруйте цей нудний архаїзм! — благословляє вас на перше Свято Пітьми, яке ви зустрінете з Великим Перукарем Щактиф! Ось, прийміть! — і легіонер подав схвильованій Хетат зелений сяючий пакет. — Не смію більш заважати вашим світлим радощам з приводу цього останнього, категоричного запрошення. І пам’ятайте: Хетат Ааф мусить зустріти Свято Пітьми в доброму здоров’ї! Хич ехип!
Легіонер вийшов. Кілька цот батько й дочка кожен по-своєму мовчки переживали щойно почуте. Горбань із заплющеними очима напівлежав у кріслі, Хет викручувалась перед великою лінзою якогось приладу, що правила їй за дзеркало.
Раптом Купхейп встав, рвучко схопив за руку Хет і не повів — потягнув її кудись по коридору…
— Що це він замислив? Чи не вбивати збирається свою дочку, щоб зберегти честь? — вголос подумав Іван.
— Ні, такого у нас не буває… Стривай, стривай… Цього вже і я не розумію, куди він потягнув її. До Тихого залу… Чи не збожеволів старий? Для чого він вмикає променеві штори? Цікаво…
— Що цікаво?
— Бачиш, Тихий зал — це єдине, крім моєї кімнатки, приміщення в нашому інституті, де завдяки спіритофізичним пристроям неможливе підглядання та підслухування. Батько щось замислив…
— Виходить, ми теж не зможемо більш нічого побачити?
— Ге-ге! А ця штука для чого? — і Чакт поплескав долонею свою лису голову. — Усе передбачено, друже мій! Дорого б дали легіонери за цей прилад! — Чакт з гордістю показав білу довгасту скриньку.— Моя робота! Ми побачимо все.
…Екран трохи поблимав, потуманився, поки Чакт підключав свій прилад, а потім засяяв іще яскравіше.
Купхейп робив щось зовсім незрозуміле. Дав Хет випити якоїсь рідини, і через кілька цот вона напівлежала в кріслі, розкинувши руки, і зовсім по-земному хропла. Горбань дістав з шафи шматок білої матерії і три прозорих посудини із жовтою, зеленою та білою рідинами. Все це він робив якось похапцем, немов крадькома. Поставив посудини на стіл, кинувся до численних приладів, що гули, поблимуючи білими вогниками.
Купхейп налив у широку колбу жовтої рідини, додав до неї зеленої. Суміш закипіла, вкрилася бульбашками, і раптом, — Чакт аж підвівся від несподіванки, — рідина в посудині стала ясно-багряною. Озираючись, тремтячими руками горбань вмочив у рідину клапоть білої матерії, вийняв, ще раз вмочив…
Матерія взялася рівним червоним кольором. Ввімкнув потужний вентилятор. Тримаючи в струменях теплого повітря, просушив пофарбований клапоть.
Підійшов до сонної Хет, ще раз озирнувся і рвучко накрив їй лице червоною матерією.
Потужні промені рефлекторів били просто в обличчя Хет. Вона здригнулася і раптом гірко, якось зовсім по-дитячому Захлипала, зайшлася плачем.
— Ні, в мого батенька таки державний розум! — Чакт знову сів у крісло. — Ти знаєш, що він надумав?
— Що?
— Червоний колір — надпотужний збудник хакахо… А втім, давай додивимося до кінця.
Купхейп вже закінчував свої таємничі маніпуляції. Почаклував біля невеличкої скриньки, і з неї вихопився зелений язичок вогню, підніс до нього червоний клапоть, спалив його. Попіл вкинув до посудини з червоною рідиною. Розмішав, долив білої. Червоний колір почав рожевіти, бліднути. І через мить в посудині поблискувала іскриста жовта рідина.
Хет уже не плакала, але навіть при значному зменшенні — екран кейфу був невеличкий — видно було, як тривожно спала Купхейпова дочка. Вона то стискала кулаки, і на обличчя її, тепер таке осмислене, людяне, набігала тінь гніву; то глибока скорбота ламала, стискувала недавно жовті, тоненькі, а тепер повні, справжні дівочі уста; то раптом весела усмішка осявала зовсім уже невпізнанне лице Хет.
Ні, це аж ніяк не скидалося на забуття тяжкохворого. Не болісне маячення — природні, молоді тривоги бентежили дівочий сон…
Купхейп по-дослідницьки уважно оглянув наслідки своїх чаклувань, погасив рефлектори, вийшов.
Чакт клацнув вимикачем. Екран погас.
— Так от слухай. Кілька хвилин тому на твоїх очах Купхейп Х’юп Купеп вперше у своєму житті вчинив державний злочин.
— Овва!
— Так, так. Саме державний злочин. Завдяки його старанням Хет захворіла на хакахо.
— Навіщо він це зробив?
— Зараз усе зрозумієш. За державними законами Щактиф шлюбні зустрічі під час Свята Пітьми можуть відбуватися тільки із здоровими жінками. Сьогодні у спеціальному штейпі Хет відвезуть до лікарні закритого типу, де лікуються ті поодинокі представники еліти, які — це дуже рідко трапляється — захворюють на хакахо. В лікарні Хет пробуде діб десять, а Свято Пітьми завтра. Отже, Великий Перукар поки що лишився в дурнях. Правда, таким, як Перукар, ніхто й слова не скаже, якщо він влаштує собі окреме Свято Пітьми і через десять діб. Але до того часу мій батенько ще якусь штуковину вигадає…
Настав день Свята Пітьми. Замкнувшись у Тихому залі, Купхейп тоци дві складав листа до Великого Перукаря. Чорний закритий штейп одвіз Хет до лікарні, що містилась десь далеко у горах.
Поснідавши, пішов Іван бродити нескінченними коридорами академії. Піднявся ліфтом до Чакта, не застав. Спустився на дах — хоч свіжим повітрям подихати… Свіжим?
Парко. Пахне пліснявою, грибами… Іван постояв біля поручнів, подивився на мовчазне, до нудоти ідеально розплановане місто, побрів, позіхаючи, по безмежному, здавалося, даху. Скільки Іван живе тут, а й досі ще ні разу не обійшов усього.
Он стоянка штейпів, що потребують потокового ремонту. Капітальний роблять внизу, біля якогось, невідомого Іванові, очисного басейну. Попереду, прямо посеред даху, навколо величезного повітряного корабля порається кілька шхуфів.
Чорно-жовті засмальцьовані комбінезони, застиглі, нерухомі обличчя. Та скільки скорботи, скільки величавою суму навіть у цій неприродній, схожій на маску застиглості! «Любі мої! — думає Іван.— Як же ви не схожі на земних своїх побратимів! Нічого… Буде свято і на вашій вулиці…»
Одразу за стоянкою штейпів починається так званий Кип-Кейп, улюблене місце відпочинку служителів та хичистів академії. На високій зеленій арці — золоті літери: «Роботам і шхуфам вхід заборонено».
За огорожею — парк. Так, це був справжній парк. Тільки замість каштанів чи пальм над головами перехожих схилялись білі кактусоподібні хифи. Росли вони в величезних пластмасових ящиках. Чим далі від входу, тим більше вони спліталися своїми голими, м’ясистими гілляками, і кроків за двадцять алея перетворювалась на живий тунель.
Тривала пора малого спокою, всі були на своїх службових місцях, парк порожнів. Іван сів, безсило відкинув голову на спинку лави. Скільки мрій перемріяно, скільки планів переплановано… Чи не пора підбивати підсумки?
Вчора у Тихому залі горбань сказав: досить вам, мовляв, сидіти в чотирьох стінах, пора трохи розвіятись. А далі вже цілком офіційно повідомив: найближчим часом він з Іваном зробить кілька відповідальних візитів. Яких? Для чого? Про це ні слова.
Насуваються нові події…
Парко… Над кожним хифом — нерухома хмаринка прозорого туману. Ні вітерця, ні подиху свіжого.
І раптом почулися кроки — по алеї до Івана біг Чакт.
— Ось де ти! А я шукаю… — з розгону впав на лаву. — Хух!
— Чи не на Свято Пітьми думаєш мене запросить? До речі, коли воно почнеться?
— Через дві тоци. Сьогодні такий день — твій перший ювілей, а в мене замість подарунка самі неприємні новини…
— Який ювілей? Щось у вас надмірне захоплення ювілеями — то Великого Перукаря, то Кунхейпового горба…
— Так, ювілеї у нас люблять. А твій… невже сам не знаєш? Сьогодні рівно сто діб, як ми вперше зустрілися. Але слухай новини.
Батько сказав, що йому не подобається моє панібратство з піддослідною істотою. Він вкрай не задоволений нашими частими зустрічами, а головне, мабуть, тим, що нічого не зміг підслухати з наших розмов. Коротше кажучи — я в опалі. Доби через дві—три, а може, навіть і завтра разом з експедицією інституту біопедагогіки я відлітаю до Провінції-13—2. Батько й тут залишився вірним собі: все тонко продумано — про людське око (не виносити ж сміття з хати!) експедицію, а сам… Зараз, друже, я розповім тобі дещо дуже цікаве. У батька — таємний план… — Чакт озирнувся. — Е-е… Знаєш що, давай трохи прогуляємося над містом, не скоро ми тепер з тобою зможемо побути вдвох…
М’яко вуркочучи двигунами, штейп кружляв над столицею. Ввімкнувши автоматичне управління, Чакт відкинувся на м’яку спинку. Кабіна була відкрита, і від швидкого польоту в лице бив приємний вологий вітрець.
Стовп зелено-золотого проміння коливався над куполом центрального хмарочоса. З незліченних металевих гучномовців, що поблискували на дахах будинків, бринів дзвін над столицею — пульсуючий дзвін, Зелений Дзвін, Вічний Голос Безсмертного…
— Так от слухай, друже, — Чакт взяв Івана за руку, — у мого батька таємний план. Завтра він разом з тобою піде на аудієнцію до самого Сeq \o (а;ґ)ча Кeq \o (е;ґ)пста. Сач — редактор «Цікавої газети» і батьків двоюрідний брат. Справа в тім, що мій батенько надумав за всяку ціну домогтися аудієнції у самого Хича. А щоб це вдалося, потрібна протекція і протекція.
Тому я й гадаю, що одним візитом до Сача Кепста справа не обмежиться. Батько тягатиме тебе доти, доки не знайде такого всемогутнього протеже, який відкриє перед ним панель самого кабінету Хича.
— А при чому ж тут я? — здивувався Іван. — Для чого мене тягати?
— О, ти відіграєш неабияку роль у хитромудрому батьковому плані! Він скрізь широко афішує дослідження твоєї Загадкової душі. І тут дійсно є якась загадка.
Кілька днів тому батько сказав, що робота над апаратом «ХА» вже закінчена. І от я не розумію: чому він не піде прямо в Департамент Особистих Справ Хича і не скаже про свій винахід? Переконаний, що тоді б Хич не відмовив йому в аудієнції. Але батько й думати не хоче про такий прямий шлях. Винахід свій всіляко приховує, а аудієнції у Хича хоче домогтися тільки як дослідник твоєї феноменальної душі.
Отже, в усіх батькових візитах до сильних світу цього ти — живий доказ, цікавий феномен: дивіться, мовляв, я досліджую хакахо, це державно важливо, і в інтересах держави я повинен стрітися з Хичем.
Для чого йому зустріч з Хичем? А ось для чого. Він йому теж покаже тебе, щоб Хич, зваживши всю значимість дослідів, під час яких так потрібна кваліфікована допомога Хет, поклав би край амурним зазіханням Великого Перукаря.
Так батько говорив мені. Але я свого батечка знаю… Це, певна річ, тільки половина його плану. Він, мабуть, міркує так: Хич послухає про його дослідження, Хич подивиться на космічне чудовисько, і Хич — на те він і Мислячий — замислиться. «Як же не?! — обуриться він. — Такий видатний учений, такий тонкий дослідник і таку незначну посаду займає?!»
А обурившись, негайно ж видасть вердикт: «Звільнити Купхейпа Х’юпа Купепа з посади експерта спіритики, спіритології та спіритографії при Вищій Раді Слуг і призначити Купхейпа Х’юпа Купепа членом Вищої Ради».
Отакі честолюбні плани у мого скромного батенька.
Тепер слухай ще уважніше. У мене теж є план. Ти думаєш, чому мене не дуже турбує оце тимчасове вигнання? Провінція-13—2, де я незабаром буду, здавна славиться як таємне гніздо несхильників. Твердо переконаний: там я нарешті зв’яжуся з ними.
Вчора зустрів Пейча. У кулінара дружок в Департаменті Державної Арифметики. Він сказав, що за останній рік порівняно з минулим число випадків несхильництва зросло втричі. Нечувано! Ти був правий: насуваються грандіозні події. Ми ще полетимо на твою планету з першою делегацією революційної Щактиф! Скоро, дуже скоро ми почнемо діяти.
— Твоїми б устами та мед пити, — невесело посміхнувся Іван і враз схопив Чакта за руку: — Дивись! Дивись! Що це? Затемнення сонця?
Так, це справді було затемнення. На нерухоме щактифське світило повільно наповзав краєчок чорного диска.
— Ой, — шарпнувся Чакт, — це ж Свято Пітьми починається! Треба тобі його зблизька показати! Зараз, зараз! — і схилився над пультом управління. Штейп став різко знижуватися.
А чорний диск уже на третину закривав сонце. М’який, інтимний присмерк оповив величезне місто. І тут Іван почув, що дзвін, немов перед схилянням, став мовкнути, даленіти і раптом увірвався зовсім.
У глибокій, напруженій тиші, в сутінках, що вкрадливо світились жовтими вогниками, народилися інші звуки.
Глухі, немов здавлені, з’єднані якимось конвульсійним ритмом, вони були огидно тривожні, майже моторошні. Шипіння, стукіт, сичання, хлипання, тріск, висвист — вся оця дика какофонія гучнішала з хвилини на хвилину.
Штейп повільно плив по Радіальному Проспекту на рівні третього поверху. Перехилившись через борт, Іван з цікавістю спостерігав незвичайне видовище.
Вулиця переповнена хичистами, служителями та їх подругами. З обличчями, густо розмальованими якимись чорними знаками, вони кривлялися, присідали, сіпалися в такт диявольським звукам. А звуки все гучнішали й гучнішали…
— Спикт, — пояснив Чакт, — так званий Танець Біологічних Бажань. Ти помітив, що на вулиці нема шхуфів? Їм дозволяється зустрічати Свято Пітьми лише в приміщенні і без спикту.
Вже тільки краєчок сонця блідо світився в примарному небі. Внизу, в хтивому сяйві жовтих ліхтариків, шаленів величезний натовп. Нарешті сонце зовсім погасло. Під різкий металевий свист, що заглушив уже всі звуки, оскаженілі танцюристи і танцюристки звивалися, стрибали одне через одного, падали.
— Так званий «момент пізнання блаженства», — пояснив Чакт. — Дивись, дивись, що робиться!
Творилося дійсно щось неймовірне: плазуючи в жовтому сяйві, осатанілі мислячі організми надсадно кричали. Крізь пекельний свист і скрегіт спикту долинали уривки фраз: «О змії радості!..», «Все дозволено!..», «Ми звіробоги!!», «Веселі змії…»
«Черви! — реготав Іван. — Дустом би по оцій нечисті!»