"Коли вмирає Безсмертний" - читать интересную книгу автора (Герасименко Юрiй)
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Несподівана сповідь. Друге, офіційне запрошення Великого Перукаря. Генерал Хипіц задоволений.
Прокинувся раптово: низько, просто над Івановим обличчям, схилилося блякле лице Хет. Зіниці розширені. Зелені, пофарбоівані вії тремтять. Що це? Химерний сон? Ні, це вже наяву.
— Я прийшла до вас, — знервовано шепоче Хет. — Тільки до вас. Більше зараз нема до кого. Великий Перукар запрошує мене на Свято Пітьми. Я не хочу, та знаю — все одно скорюсь…
Іван заплющив очі, відвернувся. Хет відсунулась.
— Вперше в житті, — продовжувала вона, — я хочу бути відвертою. Відвертою до краю! Тільки ви, незнаний, з іншого світу, зможете зрозуміти мене. Я така самотня, трагічно самотня! Одна в цілому космосі! Мені страшно… — І, підвівши очі до жовтого, волохатого сонця, що, як і завжди, сяяло в самому центрі туманної стелі, прошепотіла: — Витончене, тендітне створіння, я приречена вічно гаснуть у примарній пітьмі… Але я не люблю, — блиснула зеленими очицями, — ненавиджу цього банального, пропахлого одеколоном перукаря! — І раптом знову, низько схилившись над Іваном, заговорила поривчасто, скоромовкою:— Я ненавиджу наш уряд! Ненавиджу Хича Мислячого! Він сам колишній перукар і потурає Великому Перукареві. Навіть цензором поезії його зробив. Ганьба! Гине вишукана культура. Ні, ви послухайте, — болісно скривилася Хет, — до чого договорився цей перукар-цензор: «Парфуми освіжають лице, сатира освіжає серце». І от з таким самовпевненим і примітивним я зустріну своє перше Свято Пітьми, свято любові й зачаття!
Іван хоче підвестись, спирається на лікті, Хет знову відсувається. Вона не на жарт екзальтована, оця щактифська Аеліта!
— Ах, філологія… Це не тільки мій фах, — продовжувала Хет, — це моя пристрасть. Я з побожним хвилюванням прочитала вашу велику книгу!
«Що за дивина, — подумав Іван, — яка книга?»
— Я теж не така, як всі, — натхненно шепотіла Хет, — я теж пливу в нікуди. Дивні, химерні почуття бентежать мене з самого дитинства: мені здається, я двічі існую. Дві Хет, чужі, не схожі одна на одну, живуть в одному моєму тілі. І якщо перша захоплюється, друга саркастично регоче, одна радіє любові, друга прагне небуття. Дві душі… О, я теж розумію солодке горе роздвоєння! У вашій книзі обірвана палітурка, немає титульної сторінки. Та я у вас не питаю, хто автор цієї вишуканої поезії, так могли написати тільки ви…
«Що вона верзе? Яка моя книга?» — дивувався Іван. Крім мініатюрного видання Кобзаря і томика Маяковського, жодної поетичної збірки не було на борту «В-18». Навряд чи така, як Хет, захопиться творами цих двох дуже не щактифських поетів.
— Дивні звуки тривожать мене у снах, — майже декламувала Хет. — Якесь шипіння і скрегіт… Уявіть: шипіння і скрегіт… Я знаю, то шум іншого світу! Шерех крил незримих потойбічних створінь. Уві сні вони часом видяться мені — товсті, сірі, волохаті, кружляють, кружляють навколо ложа, все ближче, ближче… 0, я вже не можу терпіти вишукану, співучу муку! — Хет аж тремтіла. — Я хочу бути жертвою вічності! Я хочу стати «розгубленою», як ота — приречена, заворожена із сто сімнадцятої сторінки твоєї святої книги! Ось ці незрівнянні рядки, я вивчила їх напам’ять. — І в трепетному молитовному екстазі Хет проспівала:
Ах, солодко все, що не велено!..
Я різний, я гострий і ступлений….
А постіль була вже розстелена,
І ти роздягалась, розгублена…
Я хочу бути твоєю жертвою!! — несамовито вигукнула Хет і кинулася Іванові на груди.
— Досить, — Бідило рішуче встав, але тут же стримався: ця аматорка щактифської філології як-не-як особа другого кола. — Шановна Хет, — сказав він ввічливо. — Я не хочу залишатись перед вами в боргу і на відвертість відповім відвертістю. Ви тут про якусь книгу мою розповідали, дуже вдячний, хоч і не зовсім зрозумів, про яку саме. Що ж до жертви, вибачте, не приймаю. Занадто висока честь. Якщо дозволите — ось вам рука дружби.— І Бідило простягнув притихлій Хет свою мускулясту правицю.
Аматорка філології довго кліпала очима, напружуючи, очевидно, весь свій витончений інтелект, і все-таки, мабуть, вирішила, що це громоголосе створіння в основному позитивно поставилося до її почуттів. А вирішивши так і знаючи уже земний звичай на знак згоди бити один одного по руках, легенько стукнула своєю тендітною ручкою широчезну Іванову долоню.
— Ну от і добре, так воно краще буде, — всміхнувся Іван. — От взяли б ви, Хет, та й розповіли мені, темному, яку мою велику книгу ви прочитали. Щось такої не пригадую.
— О, то дійсно велика книга, я зараз її досліджую. Це буде друга моя наукова праця, мій скромний вклад у скарбницю філології Щактиф. Перша моя робота — наукова розвідка «З історії Троїстого закону Хича Одинадцятого Приємного». Благословенна давнина!.. Як весело колись жилося жінкам еліти!
За цим законом кожна аристократка отримувала Три Святі Привілеї, а саме: МОДА, ЛОЖЕ, ІНТИМНА ЛІРИКА. Такі привілеї! Ні, ви тільки подумайте, це ж все! Все, що потрібне жінці еліти!
Та наш Хич Мислячий мислив інакше. Як тільки прийняв владу, одразу ж, першим своїм вердиктом, заборонив для жінок Привілей Третій. Після цієї заборони інтимну лірику пишуть лише старенькі продавці галантереї. І тільки дочка генерала Хипіца — найближча знайома Хича — порядком винятку має право займатися цим жанром. Яка несправедливість! Та це ще не все…
Другим своїм вердиктом Хич заборонив Привілей Перший. Модний одяг відтоді дозволено носити жінкам еліти тільки в своїй кімнаті. На вулиці і в офіційних установах всі аристократки носять, як і чоловіки, форму свого кола. Ви розумієте, як це трагічно?! З усіх прав тільки й лишився Привілей Другий, що й було узаконено Хичем Мислячим у спеціальному вердикті під назвою «Закон ложа». Ні, це жахливо! Уявляєте, в якому ми становищі?
— Не уявляю… — зітхнув Іван. — Ложе аристократки — і раптом без моди і лірики…
Це «співчуття» зворушило Хет. У голосі її забринів смуток:
— Ах, минув золотий вік класичної щактифської філології!.. Кілька поколінь тому, під час блаженного правління Хича Приємного, філологія особливо розквітла.
Цей Хич, як відомо, був покровителем чоловіків, що, досконало оволодівши майстерністю кохання, взяли собі за життєву мету всіляко догоджати жінкам похилого віку. Хич Приємний часто приймав у своєму палаці цих схильників любові. Навіть орден відповідний наказав заснувати і нагрудний знак викарбувати: металевий дванадцятикутник, на лицьовому боці рельєфний напис: «ЗДАТНОМУ», на зворотному — «ЗА ОСОБЛИВУ ПРИЄМНІСТЬ».
Але — невблаганна доля! — все, що по-справжньому мудре, завжди недовговічне. На десятому році свого правління Хич Одинадцятий завагітнів і вмер од передчасних пологів. Подейкують, що цей видатний державний діяч був переодягненою жінкою, та чого не наплещуть злі язики…
Хет щиро захопилася, навіть обличчя її стало не таким бляклим. Видно було, що правління Хича Приємного — одна з найулюбленіших тем Купхейпової дочки.
— Мало, дуже мало тепер справжніх інтелектуалів! Неповторна старовина… Оголосивши себе верховним магістром ордену Здатних, Хич Приємний утворив при своїй канцелярії спеціальний комітет із найстаріших та найобізнаніших філологів і ощасливив їх історичним завданням — їм доручалося знайти в давніх архівах та під руїнами древніх міст перші провіщення пророків відносно ордену Здатних…
Хет говорила й говорила. Та Іванові вже трохи набридли оті мандри в минуле щактифської філології. Вмостившись у глибоке крісло, слухав неуважно, блукав поглядом у туманній височині.
Було ясно, що оця Хетат Ааф по самі вуха закохалася в нього, і це трохи непокоїло. Не те щоб Іван боявся жінок, просто напосідання цієї екзальтованої особи ще більш ускладнювало і без того неприродне становище Бідила.
Дослідник в ролі піддослідного… Засинає, прокидається, а над головою, як і раніше, — непорушне, кошлате сонце, тьмяне, каламутне небо… Небо Щактиф, мертве, безхмарне…
І раптом там, у зеленкуватому серпанку, з’явився, заблискотів великий військовий штейп. Саме такі повітряні кораблі показував горбань на жовтому екрані, розповідаючи про Хича Мислячого.
За першим штейпом з’явилися ще два, за ними чотири, десять, і от уже все поле зору заповнене їх довгастими хижими тілами. Стеля бриніла од потужного вуркотання двигунів. Грізні повітряні армади сунули небом Щактиф.
— Куди це вони летять? — запитав Іван.
— Ах, чи не все одно! Якісь штейпи, кудись летять, може, війна десь почалася, чи вам не однаково?! От краще послухайте, що сталося далі. Філологи потрудилися на славу. Виявилось, «здатні», як окремий, організаційно об’єднаний цех майстрів кохання, існували ще на зорі щактифської цивілізації.
Одне відкриття породило друге: філологу Хипіцу — далекому предку нашого шеф-генерала — під час археологічних розкопок вдалося знайти в купі доісторичного мотлоху вірші перших майстрів кохання.
Поезії були датовані. Саме з Цієї дати і веде свою історію так несправедливо занедбаний тепер жанр інтимної лірики.
— Ясно, — зітхнув Іван. — Але яку все ж таки велику книгу мою ви так сьогодні розхвалювали?
…Нові й нові повітряні кораблі заповнювали небесний простір. Небо Щактиф уже не вуркотало, а глухо і грізно ревло. Щось тривожне, незвичайне відбувалося в Країні Блаженного Спокою.
— На вашому космічному штейпі, — безтурботно щебетала Хет, — я знайшла (так, це відкриття належить тільки мені!) великий пакет з написом: «Любий Ваня, розпечатай, як стане нудно». О, так пишуть тільки закохані жінки! Я це знаю… В пакеті була велика книга…
— Ви оглядали мій корабель? Де зараз «В-18»?
— Так, я була на вашому штейпі в день вашого прильоту. Де штейп зараз, знають лише члени уряду та керівники Легіону Любові. Це — державна таємниця.
— А де та книга, що була в пакеті?
— Книга в центральній бібліотеці Академії наук. З неї, з кожної її сторінки, знімають зараз по десять фотокопій. Я переконана: опублікування цього шедевра спричиниться до нечуваного піднесення нашої інтимної лірики. Ми ще повоюємо із сатирою!
Цього було цілком досить, щоб надовго зіпсувати Іванові настрій. Дійсно, такий пакет дав йому в дорогу одчайдушний жартівник і давній Іванів приятель космонавт Хозе.
Оце так пожартував! Де, на якому іспанському смітнику викопав він отой мотлох?
Спробуй поясни тепер шановній Хет, що на Землі давно вже забули таку, з дозволу сказати, поезію…
«Любий Ваня…», «як стане нудно…». Розвеселив!
От тепер Іванові й справді нудно!..
— Хет, послухайте, як власник книги, я не дозволяю її фотографувати та передруковувати. Наскільки я встиг зрозуміти, приватна власність — ваша святиня. Отже, мою книгу прошу принести мені сьогодні. Я теж… е-е… хочу її почитати.
— Цього зробити не можна, книга вже стала власністю нашої держави. Забрати її — зробити злочин проти уряду.
— Але ж, Хет, де логіка? Ви ж…
— Логіка як наука у нас заборонена.
— Тим краще для логіки. Але де ж послідовність? Ви щойно розповідали мені про вашу ненависть до вашого уряду. Забрати книгу у ненависної вам держави цілком відповідало б вашим переконанням. Чи не так?
Хет не розгубилася:
— Ах, любий, ви так погано мене слухали! А це так складно… — І слово в слово із заученими манірними інтонаціями стала повторювати свою сьогоднішню сповідь: — Дві Хет, чужі, не схожі одна на одну, живуть в одному моєму тілі. Дві Хет. І якщо перша стверджує, друга завжди заперечує, перша захоплюється, друга…
Над входом блиснув вогник. До кімнати швидко ввійшов Чакт.
— Іване! — вигукнув він, та, помітивши сестру, одразу ж перейшов на офіційний тон: — Бідило, батько сьогодні мені доручив займатися з вами. Хет, ти заважатимеш.
— Нахабство… — просичала Хет. — Нахабство — найяскравіша риса твоєї індивідуальності! — І крутнулась перед Іваном: — Любий, у мене негайні справи. Ну, не гнівайся, я мушу тебе покинути!.. — Зробивши якийсь чудернацький реверанс, вийшла. Бідило не гнівався…
— Друже! Така новина! — схвильовано мовив Чакт. — Генерал Хипіц дозволив зняти з тебе карантин. Негайно ж ходім до мене!
Чакт жив у просторій затишній кімнаті на найвищому поверсі тої дванадцятикутної вежі, що височіла в центрі даху академії. Кілька прозорих шаф, заповнених книгами, ложе, столик та два глибокі крісла — оце й всі меблі.
Крісла стояли біля справжнього, не намальованого, вікна, а це, як на щактифські житлові умови, — величезна рідкість.
— Ну чого ж ти не радієш? — запитав Чакт. — Ти ж вільний, карантин знято…
— А я можу сам ходити по місту?
— Юридично — можеш, але фактично… На перших порах поки що не треба. Боюсь, не повторилася б твоя сутичка З легіонерами. Пам’ятаєш, там, біля киптип’якового комбінату? Одне слово, гулять гуляй, а не забувайся: у Легіона Любові тисячі очей і вух…
Помовчали.
— Ну, як тобі мій закапелок? — запитав Чакт.
— Подобається: просто й просторо. Слухай, не можу збагнути, чому це з мене раптом зняли карантин. Чи не криється тут чогось такого…
— Е-е, бачу, вже й на тебе наш блаженний спокій впливає.
— Та у вас тут і збожеволіти не довго.. А все ж ти поясни, з якої це радості генерал так роздобрився.
І Чакт пояснив. Генерал Хипіц, як і більшість його колег, дуже «не любив» випить. Пив генерал хвацьки, чорно нив, і, коли напивався, весь інститут відпочивав.
Справа в тім, що за академічним уставом кожен генерал-шеф кожного інституту двічі на добу (на початку пори малого спокою і по її закінченні) зобов’язаний був виводити своїх професорів на стройову підготовку. Цей обов’язок дуже подобався генералам: саме під час муштри і відчували вони всю свою зверхність над науковцями.
Пили всі генерали однаково. Але, напившись, кожен діяв відповідно до своєї індивідуальності.
Генерал Кап Шкеч, дійшовши того чарівного стану, коли З вух його починала йти пара, завжди розробляв плани все-галактичної війни. Світлою мрією його дитинства було бомбардування й знищення всіх навколишніх зірок.
Генерал Шпац, надудлившись, чекав, поки всі поснуть, пробирався до гардеробної і чистив черевики своїм лакеям: у душі він був вільнодумцем…
Генерал Хипіц, починаючи черговий запій, шикував на академічному плацу всіх своїх професорів і читав їм лекцію про божественну історичну місію надістот у зелених мундирах. Наговорившись, осипав науковців своїми генеральськими милостями — вдовольняв прохання, роздавав ліворуч і праворуч письмові подяки, а то й так, з доброго дива, першому, на кого падав його генеральський погляд, видавав невеличку грошову премію з власної кишені. Потім хвацьки, зі смаком лаяв своїх підлеглих і на дві—три доби звільняв від муштри. Під час такого п’яного просвітлення і зняв він карантин з усіх піддослідних.
— А в мого батька сьогодні ювілей… — всміхнувся Чакт.
— Який?
— Рівно двадцять п’ять років, як йому зробили фeq \o (и;ґ)ктак.
— А це що за диво?
— Це не диво, а спеціальна операція на хребті. Після неї кожен стає горбатим. Горбаті чоловіки у нас вважаються особливо елегантними. Все те від Хича Вісімнадцятого пішло. Він був горбатим і придворні служителі його, щоб якнайбільше сподобатися своєму правителю, стали робити собі такі операції. Згорбатіють, а потім іще й кожні п’ять років ювілей святкують…
— Люблять у вас ювілеї!
— Та люблять…
— А от як ти думаєш, Чакте, невже твій батько і досі цікавиться дослідженням моєї душі? — запитав Іван. — У мене таке враження, що все це тільки завіса, за якою ховається щось дійсно важливе. Ця зелена скринька…
— Що за скринька?
— Останнім часом на дослідження він став приносити якусь зелену скриньку з жовтим екраном. Як тільки хто заходить, ховає її.
— Скринька… — Чакт замислився. — Колись під страшним секретом батько розповів, що давно вже працює над якимось апаратом «ХА». «ХА» — по-щактифськи — «слава». Але чим славен буде той апарат, для чого він — так і не сказав. Завіса, думаєш? Ні, мабуть, ти не правий — і тобою, і апаратом батько цікавиться в рівній мірі. А втім — хтозна…
В кутку щось загуло, затріщало, і тільки тоді помітив Іван білу скриньку з круглим екраном. Скринька деренчала, як допотопний польовий телефон, по екрану бігали зелені зигзаги.
— Еге! — заметушився Чакт. — Буде якесь урядове повідомлення. На центральній студії вимагають ввімкнути всі кейфи.
Чакт щось повернув, щось натиснув на скриньці — і тремтяче зелене світло залило опуклий екран.
— Увага! Увага! Увага! — лунко забубонів металевий голос. — Хич мислить! Слухайте новини. В Країні-12 заколот. Нечестива чернь насмілилась заарештувати самого намісника Хича. Місцеві брати свідків офіційно оголосили, що більш не вважають себе рідними братами щактифських свідків. Ці зрадники підступно приєдналися до бунтівників і навіть більше — увійшли до складу новоутвореного уряду. Так званий революційний уряд заборонив руйнувати тетраедри і наказав всім повстанцям в ім’я порядку й законності схилятись, як і раніш. Але наказ ніхто не виконує. В країні епідемія хакахо, в місті Брондeq \o (и;ґ)б зруйновано всі тетраедри. В руках заколотників дві повітряні армади. Хич Дев’ятнадцятий Мислячий послав у Країну-12 десять благочестивих армад. Увага! Увага! Увага! Хич мислить! Хич ехип!
Екран погас.
Тихо в кімнаті. За вікном жовтою метелицею метушаться десятки академічних штейпів — то повільно опускаються на дах, то злітають з нього. Довгасті, квадратні, ромбовидні, конусоподібні, з хижим приглушеним вуркотанням снують під волохатим сонцем…
— Оце так новина… — глухо вимовив Чакт. — Невже придушать?.. Десять армад послали…
І знову мовчання. Тільки штейпи вуркочуть та за стіною у коридорі бринить Голос Безсмертного.
— Розкажи мені про цю країну, — попросив Іван. — Чому в неї така дивна назва?
— Назва як назва… — Чакт присунувся до вікна. — Всі країни, крім словесних, мають ще й цифрові офіційні назви. Щактиф, наприклад, Країна-1, Дервердeq \o (а;ґ)с — Країна-2. А Країну-12 інакше ще звуть Еeq \o (о;ґ)п, що в перекладі на щактифську значить: Країна Підземного Полум’я.
О, то незвичайна країна!.. Всі держави темної півкулі одержують по плану Хича енергетичну допомогу. Незліченними артеріями крізь моря й гори тече з освітленої половини планети сконденсована енергія сонця. Тисячі рукотворних світил гріють і освітлюють землі держав Ночі. І за ці світила, за експортоване сонячне тепло кожна держава, кожна мисляча істота розраховується дзвінкою готівкою і схилянням, вічним схилянням перед тетраедрами Безсмертного.
Лише Еоп не отримувала енергетичної допомоги. Десятки діючих вулканів зігрівають і освітлюють цей невеличкий материк. Надпотужні родовища газу живлять еопську промисловість.
Досі уряд Країни Підземного Полум’я визнавав зверхність Хича. Тільки завдяки цій зверхності і вдалося встановити на тому хиткому від землетрусів грунті зелені тетраедри Безсмертного. Не розумію, — закінчив Чакт, — чому революційний уряд заборонив їх руйнувати?
— А хіба ти не чув, в тому ж уряді свідки сидять. Як їх? Брати свідків.
— Та чув…
— Ну все ж ясно!
— Що ясно? Вони ж більше не вважають себе рідними братами наших свідків…
— Значить, у двоюрідні перейшли, — всміхнувся Іван. — Слухай, звідки у вас така любов до цифрових назв?
— То все наш Хич Мислячий старається. Він, як тільки прийняв владу, одразу ж заснував Департамент Державної Арифметики. Звідти все й пішло. Навіть планета наша тепер офіційно іменується Планета-1. Вся країна поділена на шістдесят дев’ять секторів. Кожен сектор на шістдесят дев’ять провінцій. Столиці секторів і провінцій теж мають цифрові назви. Наприклад, столиця Чотирнадцятого Сектора — Місто-14, столиця Третьої Провінції П’ятнадцятого Сектора — Місто-15—3.
А зараз Департамент Державної Арифметики розробляє Законопроект про перейменування всіх живих істот планети. Всі імена, прізвища та прізвиська мислячих організмів і тварин будуть замінені на цифрові назви.
В небі знову загули бойові штейпи, важкою, зеленою хмарою закрили сонце. Десь там, за жовтим обрієм, на темній нічній півкулі, ясно палахкотіла бунтуюча Еоп. Нові й нові повітряні армади посилав Хич на підкорення Країни Підземного Полум’я.
Чакт сумовито зітхнув:
— Гарно жити, мабуть, на вашій Землі, весело…
— Воно й у вас можна було б веселіше, та дуже ви якісь слухняні, кожному хипіцу підкоряетесь. На Землі теж колись такі проживали. Народ — не народ, а так, соціальний прошарок між хазяїнами-гнобителями і робочим людом. У нас всяке бувало…
— Все одно на вашій Землі вільніше жить. У нас зовсім не так…
— Самі винні.
— Правда, щира правда… — Чакт задумливо примружив очі. — Що ми знаємо про наш народ? От я, вчений, фахівець спіритофізики, а історію свого народу знаю набагато гірше, ніж, скажімо, історію Дервердас. І що слухняні ми, теж правда, та не лише слухняні — боязкі, власної тіні лякаємось…
Влаштував мене якось батько на завод гравітаційних гармат. Знав я, проти кого готується зброя… Але замість того щоб стати ближче до шхуфів, зв’язатися з несхильниками, боротись, я потихеньку втік. Звільнився за власним бажанням. Довго потім переживав, що і цей мій крок можуть зрозуміти як знак протесту.
О, той принизливий, тваринний жах перед всюдисущими легіонерами! Який ти щасливий, що ніколи не знав цього огидного почуття…
Ти думаєш, отам, біля киптип’якового басейну, ти просто заступився за шхуфа, вдарив легіонера та й усе? Ні, то ти тяжку біду мою — рабське боягузтво вдарив! Вдарив і — я дуже хочу в це повірити — смертельно її поранив…
В кутку знову загуло, затріщало. Спалахнув круглий екран.
— Увага! Увага! Увага! — забубонів все той же металевий, голос. — Хич мислить! Дивіться, слухайте, радійте! Благочестиві воїни святкують першу величну звитягу. Іменем Безсмертного наші повітряні армади зрівняли з землею місто Брондeq \o (и;ґ)б — важливий еопський промисловий центр і столицю Брондибської провінції. Увага! Увага! Увага! Хич мислить! Дивіться репортаж! Дивіться наш репортаж!
Затремтіли осяяні прожекторами штейпів темні скелі, хребти. В пітьмі — далеко-далеко — над конусами кратерів колишуться червоні вогні. Пітьма в глибоких долинах. Над горами, в чорному зоряному небі, — тривожні заграви.
Околиці величезного міста, — зйомки, як і попередні, з повітря.
— Брондиб, — пояснює Чакт. — Дивись, дивись, що вони роблять!
По тому, як напливає, збільшується зображення, ясно, що штейп, з якого ведеться зйомка, швидко знижується. І от уже з висоти п’ятиповерхового будинку — зовсім близько! — друзі бачать квартали, площі повсталого міста.
Величезні червоні вогнища, тисячні чорно-жовті юрби. Жодної істоти в білому чи зеленому! Смолоскипи над юрбою, смолоскипи на балконах, смолоскипи на дахах будинків. Глухий шум, схожий на рев прибою… Але штейп уже піднімається.
І знову з великої висоти панорама Брондиба. Грізною хмарою нависли над ним бойові армади Безсмертного. Зарохкало, загриміло, жовті спалахи мигтять на щактифських штейпах.
— Що це?! — стискає Іван Чактову руку.
— Хичисти обстрілюють Брондиб з гравітаційних гармат.
І раптом тисячі широких променів прямовісною зливою впали на житлові квартали. Осідають, розвалюються будинки.
З десяток повстанських штейпів соколами шугнуло в ревучу гущавину карателів. Мов шпаги, схрещуються в чорному небі зелені промені. Ось зайнявся, упав важкий корабель хичистів, ще два хижаки оповилися білим полум’ям.
Та сили повстанців тануть. І от уже останній штейп з червоними трикутниками на боках, палаючи, іде на таран…
А там, де було величезне місто, куриться згарищами чорна нічна пустеля.
Гаснуть зелені промені. Тільки заграви в безпросвітному небі не погасають, не бліднуть — далекі, криваво-багряні, хитаються, хитаються, немов дишуть…
— Не треба, — Іванові в горлі пекучий клубок гніву. — Не треба… — І раптом міцно, як давнього, задушевного однодумця, обняв Чакта.— Не треба, товаришу. Ні, таке в нас, на Землі, не забувають…
Екран кейфу давно погас. За вікном строкатою віхолою кружляли незліченні штейпи, туманилось неба, над безмежним містом, — нічого цього Іван не бачив.
Він щось вирішував, і чоло його тьмарилося, він щось пригадував — болюче, давне, на щось велике зважувався, на грізне, безповоротне…
І як рішення, як невблаганний, всім єством усвідомлений висновок, прозвучало глухо:
— Клянусь!..
З тієї хвилини тривожні думки про втечу, про «В-18» відступилися від Івана Бідила.
Почалося нове життя. Ніхто уже нічого не наказував, ніхто не замикав у чотирьох стінах. Офіційно дозволено було навіть ходити по вулицях академічного містечка, що купчилося посеред озера, на невеличкому острівці.
Але яка то була воля!
От хоч би з тими поручнями. Іван часто приходив на набережну і, спинившись біля поручнів, вдивлявся в каламутну воду.
Уже в першу добу він з цікавістю відзначив, що водна фауна Щактиф куди багатша від наземної. Іван виявив і Запам’ятав близько десяти видів якихось рибоподібних істот.
Годинами простоював Бідило, захоплено вивчаючи ці мляві, бліді створіння, і ніхто йому нібито не заважав. Та варто Іванові тільки перехилитися через поручні, як одразу ж невідь звідки з’являлася ввічлива й ласкава особа в жовтувато-білому халаті.
Спершу чемно застерігає — глибоко, мовляв, втопитись можна, а потім, якщо застереження не впливає, просто ввічливо відштовхує: «Одійдіть, ваша схильність, одійдіть! Все одно па той берег не втечете».
А часто й таке траплялося: блукає коридором чи сидить у пустій кімнаті і раптом відчуває: на нього хтось дивиться. Відчуття настільки сильне, що навіть з певністю можна сказати, з якого боку, крізь яку абсолютно непрозору стіну стежать за Іваном пильні очі спостерігача. Як не боровся з собою, як не переконував — моторошне відчуття чиєїсь присутності не залишало його.
«Чи не божеволію я?» — бідкався Іван. Часом йому здавалось — чи здавалось, чи насправді воно так було? — ніби він бачить своїх незримих наглядачів. Спиною, потилицею відчуваючи погляд, Бідило інколи несподівано повертався і За якусь мить на полірованій стіні бачив зникаючий туманний обрис.
Якось Бідило сидів в одній з кімнат академії перед кейфом. Передавали чергове урядове повідомлення з театру воєнних дій. Бої точилися з перемінним успіхом. Щактифська гравітаційна артилерія зруйнувала два робітничих селища. Війська Хича мали незначні втрати: «смертю хоробрих» загинули два генерали і один полк. Деякі еопські свідки із деякими щактифськими свідками продовжують жваву торгівлю зброєю та боєзапасом через деякі нейтральні країни. Декілька сімей тубільних братів свідків перейшли на сторону Щактиф і передали хичистам деякі важливі військові таємниці.
— Собаки… — скривився Іван і раптом відчув, що ззаду на нього знову хтось дивиться. Різко повернувся і від здивування аж очима закліпав: на лискучій жовтій стіні неясною тінню туманилося обличчя Купхейпа. Немов на фотопапері, зануреному в проявник, вимальовувалось спершу неясно, потім все чіткіше й чіткіше лице дослідника Іванової душі.
Погляди зустрілись.
— Здоровенькі були! — вклонився Бідило.
Лице горбаня почало гаснути, даленіти і через мить зникло зовсім.
Ні, Купхейп не забував про свого піддослідного. Двічі, а то й тричі за пору малого спокою кликали Бідила до Тихого залу. Дивні, чудернацькі експерименти робив Купхейп над своїм, таким слухняним тепер, феноменом. То штрикав голкою в литку і наказував думати про щось приємне; то, всадовивши в крісло і надівши шолом, несподівано перевертав Івана разом з кріслом; а то, докладно зі смаком розповідаючи про Свято Пітьми, під час якого всі здорові повнолітні жінки стають матерями, несподівано запитував: скільки буде, якщо сімнадцять помножити на сто тридцять п’ять.
При всіх цих таємничих маніпуляціях на столі стояла незмінна зелена скринька.
Прийде Іван після такого сеансу до Чакта, поділиться враженнями — і посміються, і посумують… Іван подовгу розповідав другові про Соціалістичну Землю. А найбільше — мріяли. Обмірковували свою майбутню боротьбу за волю Щактиф.
Якось, ідучи до Чакта, Бідило знову побачив таємниче багряне сяйво. Червоне марево пропливло через коридор, пройшло крізь стіну, зникло. Та голос, гнівний, громовий, довго ще блукав тьмяними лабіринтами академії:
— Ууммб! Смерть служителям! Вище, вище червоний вогонь!
— Що це за диво? — запитав потім Іван у Чакта.
Той схвильовано застеріг:
— Не здумай ще когось про це розпитувать. Одного такого питання цілком досить, щоб опинитися в Притулку Блаженних Учнів. Гляди, не забувайся! — І вже спокійнішим голосом пояснив: — Це явище у нас всі називають привидом хакахо. Що воно таке — ніхто з наших не знає. Одне ясно: привид — справа рук несхильників. Мабуть, тут щось пов’язано з гравітаційними полями, а втім — хтозна… Красива штука! Служителі бояться її більше смерті…
Чакт був переконаний, що в країні живе й діє революційне підпілля.
«От би з ними зв’язатися…» — зітхали друзі. Але як? Все частіше й частіше навіть урядова преса повідомляла про спалахи хакахо. Шхуфи розбивають тетраедри, не погоджуються віддавати немовлят до педагогічних комбінатів, а то й просто організовуються і не виходять на роботу. Таких шхуфів називають несхильниками. Легіонери їх арештовують і в закритих штейпах відвозять до Притулків Блаженних Учнів.
Іван запитав, що це за притулки, він уже стільки чув про них.
Чакт довго пояснював, але, так і не пояснивши, махнув рукою:
— Про не ніде не пишуть, не говорять, а сам я там поки що не був.
Одне Іван збагнув з Чактової розповіді: притулок — це щось середнє між закритим учбовим закладом з примусовим навчанням і вишукано-модерною в’язницею.
— Хоч би одного служителя, який має зв’язки з несхильниками… — сумовито зітхав Чакт. — Служителя… Чи є такі серед них? От, наприклад, працює на киптип’яковому комбінаті кулінар Пейч. Ніби нічого, добрий, шхуфів не б’є… Та спробуй при ньому заговорити про підпілля — поблідне, злякається. І це найчесніший з моїх знайомих! Нехай їм лихо… Ходім краще погуляємо…
Друзі бредуть хифовими заростями, сідають на лаву. Крізь чагарник жовтіють стіни академії, поблискує якийсь басейн. Пурхають прозорокрилі фит, по стовбурах повзають іскристі равлики. Вітру, як завжди, нема, та брудно-жовті квіти — великі, кожна з полумисок — ритмічно похитуються обабіч стежки, немов танцюють. Іван встиг уже докладно вивчити ці рослини: не простий у них танець. Довгими мокрими пелюстками, як спрути помацками, квіти спритно хапають сяючих золотих мух…
— Розкажи мені, Іване, — просить Чакт, — як там у вас на Землі зараз…
— Та так, як і у вас колись буде.
— Хтозна… — хмуриться Чакт. — От і підпілля у нас, по всьому видно, існує, і несхильників все більшає й більшає (до речі, перші несхильники з’явилися саме отут, на цій щактифській землі), а все ж… Розумієш, сумніви у мене… Дуже вже пригноблені наші шхуфи, пригноблені і пригнічені. Чи зможуть несхильницькі керівники-інтелектуали, — а вони безперечно інтелектуали, — підняти на повстання отаку темну інертну масу…
— Піднімуть, — всміхається Іван. — Та їх і піднімати не треба буде, самі встануть. У нас теж були всякі хичі мислячі і свідки Сонячного Вседержителя. Були, та й слід за ними запав. І у вас так буде.
— Чи буде?
— Буде, обов’язково буде. Он в Еоп уже заворушилося, а там і Щактиф на черзі. Дадуть шхуфи вашим свідкам грішним коліном під святе гузно, еліту розженуть, от і буде у вас так, як на Землі. Гуртом світом володіти станете. Нероби-захребетники тільки у казках залишаться. Щезнуть гнобителі, а з ними й раби, зникне кривда і страх. Вільні й рівні житимете, як побратими… Правда, і до голубих палаців майбутнього спробують знайти дорогу такі, як твій батенько та сестричка. Перекрасяться, перелицюються, їх ньому вчити не треба… Ми, земляни, добре напрактикувались розпізнавати оці мислячі організми — за сто верст по запаху чуємо. Знаєш, що ми з ними робимо? Можу поділитися досвідом, а ти слухай і на вус мотай, бо пригодиться…
У нас так буває: десь в Америці а чи, скажімо, в Антарктиді виявляють підлабузника або — ще гірше — кар’єриста, одне слово, якогось хипіца перелицьованого. Виявлять і одразу ж його, раба божого, в окрему хатку. А кожна така хатка з вічно квітучим садом, альтанками і фонтаном височенною сталевою стіною від соціалістичного світу відгороджена.
Їсть, п’є хипіц що хоче і скільки хоче. Одне лишень цьому особню суворо заборонено — працювати, трудитися. Дуже нудно йому живеться — людей не бачить, прислужують і всю домашню працю виконують догідливі й коректні, але абсолютно німі роботи.
— Ну й як, — поцікавився Чакт, — допомагає?
— А що ти думаєш, багатьох перевиховали. Хоч заднім числом, а людьми стали. Проте на декого і це не впливає. Живе собі такий мислячий організм, аж пухне з безділля, аж говорити розучується, а до людей, до праці — києм не виженеш.
А трудові справжні люди у нас живуть весело. Весело і дружно, як одна велика сім’я. Дарма, що різні континенти й мови не однакові.
Акиро — товариш мій — сам японець, а вивчив німецьку й російську. Тепер Маркса і Леніна в оригіналі читає.
— А хто такі Маркс і Ленін?
— Найбільші вчителі, найближчі друзі трудового люду… — І Бідило довго розповідав Чактові про життя і вчення Маркса і Леніна.
У Чакта аж очі сяяли від захоплення.
Зненацька щось хруснуло, Іван озирнувся, замовк.
— Дивись, — штовхнув Чакта, — дивись… Все чув…
Позад, крізь чагарник — метрів за п’ять від них — темніла чорно-жовта постать. Кремезний шхуф обламував з хифів молоденькі їстівні гілочки…
Постать обернулася — то був Шат.
Минали доба за добою. Пора малого спокою змінювалася порою великого. Та справжнього, щасливого спокою не було в Івановій душі.
— А чи не пора вже нам починати діяти? — все частіше й частіше запитував в свого щактифського друга. — Захопити б десь на даху академії потужний штейп та й перелетіти до еопських повстанців. Га? Як ти гадаєш?
— Ні, — Чакт сумовито похитав головою. — Це самогубство. На цивільному штейпі, який би великий він не був, ми не проб’ємося крізь гравітаційне поле 3олотої Завіси і крізь пояс бур, що оточує Завісу з усіх боків. Тільки надпотужні бойові штейпи можуть подолати ці перешкоди. Ну, ти не журись, із несхильниками ми все-таки зв’яжемося. Це я тобі точно кажу.
Все довше й довше засиджувався Бідило у Чакта. Безліч книжок з найрізноманітніших питань науки і техніки прочитав у його світлій кімнаті.
І чим більше Іван читав, тим сильніше відчував неймовірно різке протиріччя між високим рівнем наукових досягнень і надзвичайно низьким, убогим, спотвореним трохи не до маразму, душевним світом щактифських інтелектуалів. А втім, добре розміркувавши, дуже скоро Іван перестав дивуватися: нічого неприродного в цьому не було. Саме таке становище і повинно скластися в застарілому гнобительському суспільстві. Саме так і було на Землі в останні десятиліття догнивання капіталістичної цивілізації…
Якось, зайшовши до Чакта, Іван застав його в дуже тривожному, сумному настрої: ще б пак, Купхейповими дослідами зацікавився сам генерал Хипіц, а це так, з доброго дива, ніколи не бува. Отже, сьогодні, під час чергових занять у Тихому залі, до них має завітати сам шеф.
— Чи не пронюхав старий служака про апарат «ХА»? — турбувався Чакт. — Коли він дізнається, що батько таємно від академічного командування веде якісь досліди, буде велика біда.
Чактові приятелі — службовці генеральської канцелярії — розповіли по секрету: сьогодні зранку Хипіц замкнувся з трьома членами академічного відділення Легіону Любові й з двома представниками інститутської філії Ліги Прихильників Веселого Настрою. Оце вже третю тоцу вивчають вони особові справи Купхейпа, Чакта і Хетат Ааф.
Друзі не встигли й обговорити цю неприємну новину, як з’явився той же високий хичист, що недавно приносив запрошення Великого Перукаря, і з незграбною ввічливістю запросив Івана до Тихого залу.
В залі уже чекали Купхейп і Хет. Трохи згодом увійшов Чакт. За шафами порався, щось прибираючи, всюдисущий Шат.
Незвичайний, підкреслено урочистий вигляд мав такий знайомий уже Іванові Тихий зал. Все — від жовтого екрану, Задрапованого зеленою матерією, до сліпучо-білого, щойно, мабуть, випрасуваного одягу дослідників — говорило про величність очікуваного моменту…
Нарешті він настав. Не встиг Купхейп надіти Іванові шолома, як тричі спалахнув зелений вогник, і Тихий зал — вперше! — наповнився вібруючим, монотонним дзвоном.
Панель рвучко відсунулась. Карбованим кроком, притискаючи до грудей скриньки з рефлекторами, до залу увійшло З десяток височенних хичистів. Вишикувались вздовж задньої стіни, завмерли, як почесна варта. І тоді через поріг важко переступила товстенька присадкувата особа з випнутим черевом і запалими грудьми.
Іван миттю впізнав того «офіціального представника», на якого він так необачно начхав у перший свій щактифський день.
Ставши наввипинки, генерал викинув убік правицю із стиснутим кулаком.
— Хич ехип!!
— Ехип! — ревнули в один голос з почесною вартою Купхейп, Шат і Хет. Чакт теж вигукнув офіційне вітання.
Горбань почав доповідати про перші наслідки своїх досліджень.
— Вата схильність! — читав з аркушиків блідий Купхейп. — Проблеми боротьби з хакахо зобов’язують нас, вірних служителів, досконало знати етіологію і патогенез цієї нечестивої недуги. Глибоке дослідження душі мислячого організму, знайденого у космічному штейпі, що впав у море недалеко від мису Блаженних Учнів, дало перші цікаві наслідки. Космічна істота — ось вона, перед вами, — називає себе Іван Бі-ди-ло.
Подальші дослідження, — продовжував горбань, — дали змогу встановити цілковиту схожість, ба навіть тотожність Іванової душі і типової душі шхуфа (стандарт ХЦ-112-к), хворого на хакахо другої стадії. В перспективі майбутніх досліджень вимальовується можливість знайти справді всемогутні засоби в боротьбі проти хакахо, що останнім часом все більше й більш…
— Експерт Купхейп!! — рикнув генерал, що досі стояв наввипинки з виряченими очима. Він, здається, так нічого і не зрозумів з цієї наукової балаканини. — Експерт Купхейп! Маю честь вручити вам пакет від Великого Перукаря й Генерального Цензора держави Щактиф! Хич ехип! Я не знаю, якого змісту документ, запечатаний у цьому пакеті. Сподіваюсь, хочу вірити, що ви нічим не прогнівили їх низьку, їх найнижчу схильність… У всякому разі, не надійтесь на моє заступництво — мені відомий кожен ваш крок! Якщо ви вчинили державний злочин, то я, ваш керівник, про це мушу Знати першим. Читайте документ при мені.
Купхейп неслухняними від хвилювання пальцями розірвав цупкий пакет і пробіг очима гербовий, друкований бланк з проставленим угорі прізвищем Купхейпа та підписом Великого Перукаря внизу. Це було друге, на цей раз офіційне, запрошення Хетат Ааф на Свято Пітьми, що мало відбутися незабаром.
Купхейп мовчки подав генералові офіційний бланк.
— О-о! — приємно здивувався Хипіц, переглянувши документ. — Ви зробите кар’єру! Я завжди був найкращої думки про вашу схильність! Мені відомий кожен ваш крок…