"Острів злочинців" - читать интересную книгу автора (Ненацький Збігнєв)

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

– Що з вами сталося, пане Томашу? – привітала ме­не Залічка, коли вранці я з'явився над Віслою біля свого намету. – Страшенно я за вами скучила. Вас не було ці­лу ніч!

Я сумно похилив голову.

– Заблукав у лісі. Ночував у якійсь старій, напівзруйнованій шопі.

– Боже милостивий! – вигукнула вона. – Це ж дуже небезпечно.

Заліччин галас привернув до мене увагу всіх членів експедиції, що саме збиралися йти на розкопки. Молоді ан­тропологи глузливо дивилися на мене, обмінюючись глум­ливими зауваженнями на мою адресу. Тільки пан Кароль, якого виманив з намету жалісливий зойк дівчини, навди­вовижу серйозно поставився до того, що я заблукав у лісі.

– І ночували в якійсь старій шопі? А де ж та шопа? – нетерпляче допитувався він.

Мені видався цей допит дивним, і я вирішив стерегтися:

– Ой, якби ж я пам'ятав, де та шопа. Я настільки втра­тив орієнтацію, що навіть не можу до ладу пригадати, як повернувся сюди.

Пан Кароль підозріливо глянув на мене. Він збирався й далі розпитувати мене, та саме в цю мить до берега біля табору антропологів пристав човен.

– Риба! Продаю свіжу рибу! – крикнув з човна ри­балка.

Пан Кароль здвигнув плечима і сховався в своєму на­меті. А Залічка побігла глянути на рибу й купити її для табірної кухні.

Трохи згодом рибалка підійшов до мене, тримаючи чи­малу щуку.

– Мені сказала та худюща пані, що ви харчуєтесь окре­мо, – мовив рибалка. – То, може, купите щуку? Звати мене Скалбана, – додав він, ніби це означало, що я неодмінно повинен купити щуку.

– Звати мене Скалбана, – повторив він, переклав щу­ку з правої руки в ліву й подав мені вологу й слизьку від риб'ячої луски руку.

– Томаш, – пробурмотів я.

– Щуку я зловив сього­дні вночі, вона важить півто­ра кілограма, та багато за неї не правитиму.

Я безпорадно розвів ру­ками:

– З'їсти-то з'їв би щуку залюбки. Але почистити не вмію. Кухар з мене поганий, – засміявся я.

– Я допоможу, – запро­понував рибалка, дістав з ки­шені великого складаного но­жа і, присівши на траву, за­ходився чистити щуку.

Мені стало незручно від­мовлятися. Він почистив і випатрав щуку, лишилося тільки посмажити її.

Весь час я уважно приди­влявся до цього чоловіка. Він здався мені симпатичним. Таки ж не часто стрінеш продавця риби, який сам пропонує її почистити.

Скалбана був високий, кремезний чолов'яга років шіст­десяти. Широке вимовне обличчя з великими вилицями й маленьким, наче гудзичок, носом, сиві скроні і майже темна шкіра – від сонця й річкового вітру. Над глибоко посадже­ними очима – кошлаті брови, сиві, насуплені.

За мить я вже знав, чого рибалка такий надзвичайно послужливий. Коли я заплатив йому – справді, недорого, – він на прощання признався:

– Сьогодні вранці Ганка, дочка старого Кондраса, ну, та, що вчиться на лікаря у Варшаві, сказала мені, що ви з газети. Тож коли вас щось зацікавить, може, Барабашева історія, чи що, то я багато міг би вам розповісти. Живу по той бік річки, в хатині під черепицею. І чимало на своєму віку бачив.

– Неодмінно скористаюся з вашого запрошення, – зра­дів я, – і, певне, найближчим часом завітаю до вас. Справді, історія Барабаша та його зграї мене трохи цікавить.

– Ну, тоді до побачення. – І він знову подав мені руку, вогку й слизьку від риб'ячої луски.

Він попрямував до річки, туди, де був прив'язаний його човен. Одчалив від берега, і човен швидко поплив, підхоплений течією. Коли він був уже метрів за двадцять од берега, я зауважив, що пан Кароль обережно вибрався із свого наметця, сховався за великим експедиційним наметом і, приклавши до очей бінокль, розглядав човен, аж поки Скалбана дістався другого берега й зник серед кущів.

Ніхто цього, крім мене, не постеріг, бо антропологи вже пішли на розкопки. Тільки один з-поміж студентів, що відбували тут літню практику, порався в господарському наметі, а посеред табору пан Опалко морочився над чере­пом, знайденим у бункері. Він так захопився своєю роботою, що, очевидно, не помітив дивної поведінки пана Кароля. А той незабаром знову сховався у своєму наметі й за мить вийшов з нього, тримаючи чохол з вудками. «Шерлок Холмс», – посміхнувся я.

Я заходився смажити щуку. Коли скінчив цю роботу та з'їв майже половину риби, уже був полудень, і я подався до річечки, де розкопками керувала Залічка. Мене дуже цікавило, чи виявили вони щось іще, крім кістяка, знайде­ного вчора в кам'яній скрині.

Опріч Залічки, двох студентів і кількох робітників, на розкопках вешталися лучники.

– Ми постановили допомагати антропологам, – сказав мені Вільгельм Телль. – Це куди цікавіше, ніж шукати бра­коньєрів. Тих бандитів ми все одно не виловимо, а біля науковців можна чогось навчитися і потім написати в школі добрий твір.

Я погодився з Теллем, а надто що Залічка обіцяла хлоп­цям розповісти про антропологію. Це могло знадобитися їм у школі. Та й сама робота на розкопках була на диво цікава.

– Знаєте, тут-таки був, мабуть, колодязь. – І Залічка повела мене на місце, де з викопаної ями стирчало щось схоже на кам'яну цямрину глибоченької криниці, засипаної землею.

Поки що антропологи відкопали колодязь тільки на пів­тора метра: вони робили це дуже обережно, маленькими лопатками, бо в землі траплялася всяка всячина, що її, як непотріб, колись кидали до старого колодязя. Це були по­ламані відра, діряві баняки й черепки з глиняного начиння. Під шаром цього мотлоху знову знайшли людський кістяк.

– Брр, це вже пахне злочином, – голосно мовив я. – До колодязя, крім старих горщиків, кидали, здається, і людей.

Людські кістки треба було старанно відкопати, обереж­но зняти з них пісок, так щоб жодна з них не зрушилася з місця. Потім кістяк сфотографували і позначили на плані, де саме він лежав.

– Перший кістяк ми знайшли в верхньому шарі, – ска­зала Залічка, – то був чоловік, видно, уже літній, а дру­гий – кістяк жінки.

– А колодязь дуже давній? – спитався я в За­лічки.

– Здається, давній. Проте важко сказати, коли саме його збудовано, адже ми ще не докопалися до дна. Нато­мість цікаво було б з'ясувати, до якого часу належать кіс­тяки.

– Хіба ж ті люди були сучасники? – здивовано спи­тав Вільгельм Телль.

– Звичайно, ні. Вік першого кістяка встановити дуже важко. З другим легше. Він лежав під шаром череп'я, тож належить до того ж часу, що й воно, або старший за нього. Просто, еге ж? Вік глиняного посуду підкажуть його форми та спосіб випалювати глину. Магістр Аліна Заборовська, керівник нашої експедиції, знається на цьому куди краще за мене, і ми точно визначимо вік тих кістяків.

О чотирнадцятій скінчився робочий день, і всі пішли до табору антропологів. Я ліг у своєму наметі трохи подрімати, а коли прокинувся й вийшов надвір, то побачив Залічку серед гурту лучників. Вони сиділи на узліссі, і дів­чина розповідала хлопцям про науку антропологію.

– Дуже часто, – казала Залічка, – чую я від свого меншого брата: «От шкода, що вже немає білих плям на карті, що все на світі вже відкрите. Я так хотів би подо­рожувати й відкривати нові землі!» Це правда, що в сьо­годнішньому світі мало лишилося місць, де не ступала б нога мандрівника. Але водночас існують величезні цари­ни, які ще чекають, щоб їх відкрили, а поки що утворюють «білі плями» – ще не досліджені простори. До них нале­жать деякі галузі науки. Наприклад, антропологія. Вона має силу-силенну білих плям, які чекають на того вченого, хто їх відкриє і хто своїми сміливими розшуками зможе нарешті відповісти на найцікавіші для нас питання, роз­повісти про нас самих. Адже антропологія – це наука про людину. Про людину давню, первісну, й людину сучасну, сьогоднішню.

Антропологія намагається відповісти на питання, звід­ки веде людина свій рід, тобто як протягом тисячоліть формувалася на землі істота, що зветься людиною чи, латинською мовою, homo sapiens. Антропологія нама­гається відповісти також на питання, як це сталося, що люди такі різні, що вони мають не тільки різний колір шкіри, але й різний колір волосся, очей, різні форми го­лови, різну будову тіла. Антропологія намагається від­повісти на сотні таких питань, а цих питань безліч, бо ми хочемо все знати про нас самих. Але наука про людину майже невідома широким масам суспільства. Ручуся, хлопці, що кожен з вас знається на типах і марках усіх мотоцик­лів, які мчать польськими дорогами, а чи можете ви від­повісти на питання: скільки в світі є людських рас або до якої раси належите ви самі?

– Ми належимо до білої раси, – сказав Вільгельм Телль.

– Ну, так. Але це тільки загальне поняття. Коли ви придивитесь до білих людей, то помітите, що одні – бі­ляві, інші – чорняві, в одних шкіра дуже світла, в інших темна, смуглява, в одних голова довгаста, а в інших круг­ла. Тож і в межах білої раси існує багато людських груп, що дуже відрізняються одна від одної. Таку ж різницю можна спостерігати і серед людей чорної раси – адже негр із Судану не такий, як негр із Родезії або пігмей. Те саме бачимо і між представниками жовтої раси.

– Знання цих відмінностей і подібностей, – вела далі Залічка, – знання людських рас і типів зовсім не таке незначне й непотрібне звичайній людині, як це здається на перший погляд. Загальну необізнаність у цьому вико­ристовували часом шарлатани, доводячи людей до страш­них злочинів і кривавої різанини, переконуючи одних, що вони кращі за інших, бо мають такий, а не інший колір волосся й очей, таку, а не іншу форму черепа. Ми кажемо, що гітлерівські злочинці були расисти. Що це означає? Чи треба розуміти, що расист – це кожна людина, яка вміє бачити відмінність у зовнішності людей, знається на різних людських расах? Звичайно, ні. Расист – це люди­на, яка вважає, що одна раса краща й вища за іншу, що одна створена панувати над іншою, гіршою расою, а та має служити їй. Гітлерівці, наприклад, провіщали, що бі­ляві люди з довгастими головами, тобто нордійці, нале­жать до «раси панів», яка створена панувати над усіма іншими людьми на світі; щоб встановити владу «раси па­нів», гітлерівці винищували цілі народи. Расисти сучасної Америки проголошують, що біла людина не повинна бу­ти в одному товаристві з чорною людиною, бо та гірша за неї.

Справжня наука, антропологія, не має нічого спільною з такими поглядами. Навпаки, саме наука про людину викриває злочинні теорії. Наука розрізняє людські раси, але вона не визнає, що одна раса краща за іншу. Люди можуть відрізнятися кольором шкіри, очей, волосся, але вони належать до одного роду – homo sapiens, тобто вони розумні істоти. Зрештою, слід пам'ятати, що людство про­йшло довгий шлях розвитку, і протягом цього часу пред­ставники різних рас одружувались, у них народжувалися діти, їхні нащадки теж одружувалися з представниками інших рас, що відрізнялися від них кольором шкіри, очей чи волосся.

Отже, сміливо можна сказати: в світі є мало чистих представників окремих рас. Ми майже всі походимо від змішаних шлюбів, і тільки певні головні расові ознаки (в одній людині такі, а в іншої – інші) збереглися, стали найхарактернішими й обумовили те, що ми біляві й довго­голові чи чорняві й круглоголові, або навпаки: біляві й круглоголові чи чорняві й довгоголові і так далі, і так да­лі. Поляки можуть бути чудовим прикладом. Адже через наш край протягом багатьох століть промандрували, а частково й осіли на наших землях тисячі людей – білих і жовтих. Зрештою в Польщі можна зустріти представни­ків найрізноманітніших рас, а найбільше – нащадків різних типів і рас. Вивчати зв'язки між окремими людськи­ми групами в минулому і тепер покликана наука, яка зветься антропологією. Одні антропологи – ось як ми – розко­пують старі могили, аби дізнатися, які були люди, що колись населяли наші землі; інші вивчають людей, що живуть сьогодні, ще інші завзято шукають останки тих істот, що передували людині на землі, тобто пралюдини.

– Людина походить од мавпи, – проголосив Вивірка.

І відразу ж почав бігати рачки навколо гурту, а Соко­лине Око виліз на дерево і намагався удавати мавпу, роз­гойдуючись на гілці.

– Неправда, – зауважила Залічка, – людина й люди­ноподібна мавпа мали, на думку антропологів, тільки спільного пращура, а це не те саме.

– А як звався той прабатько людини і мавпи? – спитав Вільгельм Телль.

– Науковці звуть його дріопітек, чи людиноподібна прамавпа.

– Скажіть, будь ласка, а як давно це було? Коли жив той дріо… дріо… дріо… – затнувся Телль.

– Дріопітек, – підказала Залічка.

– Еге ж, той дріопітек.

– Наша планета існує багато мільйонів років, і за цей час вона зазнала найрізноманітніших перетворень. Геоло­ги, що вивчають будову землі, поділяють вік нашої пла­нети на п'ять періодів, або, як вони кажуть, ер. Кожна ера тривала кількасот мільйонів років. Остання ера, яка роз­почалася приблизно 70 – 80 мільйонів років тому і три­ває й сьогодні – це ера кайнозойська, яка теж поділяється на два періоди, так звані третинний і четвертинний. У третинному періоді, як нам відомо завдяки численним розкопкам, уже напевне жили людиноподібні прамавпи, оті дріопітеки, а також австралопітеки, чи південні мавпи. Проте ми ще не можемо твердити, що вже за тих часів існувала й людина. Антропологи вважають, що людина з'явилася тільки в четвертинному періоді, і хоч це було дуже давно, однак у співвідношенні з віком Землі й інших живих істот, наприклад плазунів, людина – порівняно мо­лода істота на землі.

Далі я вже не слухав Заліччиної розповіді, бо з лісу вийшла Ганка й поманила мене рукою. Вона принесла мого плаща.

– Я випрасувала його, бо дуже зім'яла. І пробачте мені, будь ласка, що вранці я пішла не попрощавшись.

Знизавши плечима, я мовчки взяв плаща. В записці, яку вона залишила вранці, мене названо наївним і дур­ним. То навіщо підтримувати знайомство з особою, яка вважає себе найспритнішою на світі?

Але мені дуже кортіло сказати їй щось ущипливе.

– Ви маєте мене за дурня, бо я допоміг людині, що, як мені здалося, потребувала моєї допомоги. І хоч мене одурено, але, пробачте, я не зроблю ніяких висновків з цього прикрого для мене уроку. Я й далі допомагатиму кожному, хто потребуватиме моєї допомоги, хоч, можливо, знову почую, що я людина дурна й наївна. Що ж до вас то, як кажуть, спритність і лукавство мають короткі ноги, і я переконаний, що колись вони зле прислужаться вам.

Дівчина зашарілася.

– Але ж я не це мала на думці… Я не тому написала, що ви дурний і наївний… – Ганка явно заплуталася. Було видно, що тепер вона не знаходить виправдання своєму вчинкові.

– А крім того, – додав я, – у вас є ще одна неприєм­на риса – балакучість. Навіщо ви сказали рибалці Скалбанові, що я журналіст?

– Бо… бо я чула, як він розповідав моєму батькові, що в нашій місцевості вештається якийсь непевний тип, і описав саме вас. А я вже знала, що ви журналіст і тут відпочиваєте. Скалбана не зажив у нас доброї слави, і я боялася, що, коли він вважатиме вас за непевну людину, то може вчинити вам якусь прикрість.

Я знову здвигнув плечима.

– А що вам до того? Досі я встиг зробити з вашої поведінки висновок, що ви зичите мені тільки найгіршого.

Дівчина аж тупнула ногою.

– Це неправда. Я не зичу вам нічого лихого. Просто я вважала вас за іншого і через те була нечемна.

Я підійшов до свого намету. Ганка пішла за мною, вид­но, хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати. А я не збирався допомагати їй.

Тоді вона спитала:

– Чи ви не думаєте, що нам треба поїхати до Цехоцінка?

– Навіщо?

– Як це – навіщо? Треба подивитись, чи стоїть в паркінгу та велика чорна машина. А як стоїть, то годилось би довідатись, чия вона і чого на ній їздять лісом уночі з погашеними фарами.

Я зневажливо махнув рукою:

– Це мене не обходить.

– Але ж ви самі згадали за цю машину і сказали, що вона видалася вам тоді підозрілою…

– Авжеж, та хіба це значить, що я повинен їхати до Цехоцінка? Ваша поведінка багато дивніша, ніж власника тієї машини, а я ж не стежу за вами.

– Гаразд. Я розповім вам, чому моя поведінка здає­ться вам такою дивною. Їдьмо до Цехоцінка. Шкода марнувати час за балачками, я можу сповідатися й до­рогою.

Я брехав, кажучи, що не збираюся їхати до Цехоцінка і що мене не обходить власник чорного лімузина. Тепер, коли Ганка обіцяла розповісти щось цікаве, я удав, ніби тільки через її прохання надумав їхати.

Вивівши машину з брезентового гаража, я запросив дівчину сідати, і ми поїхали.

– Ну, слухаю вас, – мовив я, коли вулиці містечка лишилися позаду і ми виїхали на шосе до Цехоцінка.

– Все дуже просто, – сказала дівчина. – Є, певне, ба­гато охочих, що, почувши про скарб дідича Дуніна, праг­нуть знайти його. До таких людей належать: я, ви, мабуть, власник чорного лімузина, а може і ще хтось, нам неві­домий. Йдеться про те, щоб не тільки шукати самому, але й стежити за конкурентами. Кожен хоче розбагатіти, хіба ні?

– Ні, – відказав я. – Не кожен хоче розбагатіти в та­кий спосіб. Щодо мене, якби я й знайшов колекції дідича Дуніна, то не привласнив би їх. Ви мені не вірите?

Я зупинив машину з краю шосе, поліз у портфель і дістав з нього аркушик паперу.

– Прошу прочитати. Це – лист з Народного музею про те, що мені доручено шукати колекції старожитностей дідича Дуніна. В цьому листі музей просить місцеві власті, і насамперед міліцію, допомагати мені в тих розшуках. Скар­би дідича Дуніна – це народна власність. Людину, яка знайде їх і не поверне народові, треба вважати злодієм. Мушу додати, що взявся до тих розшуків безкорисливо, просто мене попросив мій приятель, хоронитель музею. Я вирішив зайнятися цим під час відпустки, бо мене вабила пригода. Тож я і шукаю, хоча, крім цікавих переживань, не мав ніякої нагороди. Знаю, що ви не розумієте такої по­ведінки, отож я й здаюся вам дурним і наївним.

– Неправда! – вигукнула дівчина. – Я добре розу­мію вас.

В її голосі було щось таке, що примусило мене подиви­тися на неї уважніше. «Ні, цій дівчині скарби дідича Дуніна потрібні не для того, щоб розбагатіти, – подумав я. – Вона не сказала мені правди».

Я сховав листа до портфеля, і ми рушили далі. Ганка мовчала, я теж не озивався. Дивився на дорогу й намагався розгадати загадку, якою була для мене ця дівчина.

– Пробачте, – нараз заговорив я, – чи можете ви мені сказати, чому ваш батько так розгнівався, коли хтось на острові загукав: «Ба-ра-баш»? Ваше попереднє пояснення цього дивного факту мене аж ніяк не переконало.

Танка довго мовчала, а тоді я почув її шепіт:

– Не питайте мене про це. Я не хочу брехати, а ска­зати правду не можу. Але присягаюся: це не має нічого спільного з тим, що вас привело сюди…

Я глянув на Ганку. В неї на очах бриніли сльози.