"Острів злочинців" - читать интересную книгу автора (Ненацький Збігнєв)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Цехоцінек – дуже гарна, хоч останнім часом і не модна курортна місцевість. До лісу звідси далеченько, гір по­близу немає, навіть до Вісли треба пройти чималу відстань, кілометрів зо два. Довкола Цехоцінка розкинулися луки й орні поля. Трохи вище, там, де стоїть Рацьонжек, здалека видно гострий шпиль невеличкого костьолу.

Молодь не цікавить Цехоцінек, вона любить відпочивати над морем чи в горах, над озерами чи на березі річки, там, де є пляж і байдарки, або там, де можна вирушити в довгу цікаву прогулянку.

Зате в містечку багато літніх статечних людей, які при­їздять відпочивати й лікуватись. Це для них тут побудова­но санаторії й купальні з соляними й грязьовими ваннами. Це насамперед для них збудовано знамениту цехоцінську градирню, якою тече мінеральна вода, насичуючи повітря цілющим йодом. Літніх курортників цілком влаштовує гар­ний парк, де в ставку плавають лебеді, по газонах гордовито походжають павичі, а з квітників линуть пахощі троянд; плаштовує їх кав'ярня в парку, прогулянки тінистими за­асфальтованими вулицями; вони охоче милуються чудови­ми водограями й басейнами.

У самому центрі Цехоцінка, біля великого фонтана, роз­містився паркінг – платна автостоянка. Чорний лімузин був там серед кількох інших машин. Побачивши його, я під їхав до будки вартового.

– Можна поставити у вас машину? – звернувся я до нього, показуючи на «сама».

– Прошу поставити аж у кінець вашу… машину, – відповів він, вагаючись, чи назвати «сама» машиною.

Я удав, що тільки-но побачив чорний лімузин, і захоп­лено вигукнув:

– Боже, який гарний автомобіль!

– А звісно, гарний, – погодився вартовий, глянувши на мій ридван, а тоді на чорний лімузин. Різниця була така разюча, така кричуща, що мій захват не здивував вар­тового.

– Це, либонь, машина якогось чужоземця? – спи­тав я.

Вартовий зневажливо знизав плечима.

– Чи ви не бачите, що номер варшавський? Якийсь добродій з Варшави приїхав сюди відпочивати.

– Цікаво, скільки коштувала ця машина, – сказав я. Вартовий знову глянув на мого «сама».

– На вашу машину той пан, мабуть, не поміняється. Зрештою, можете його спитати, – засміявся вартовий, вва­жаючи, що висловився дуже дотепно. – Він саме пішов до «Джерела». У нього маленька чорна борідка. Напевне, він поміняється з вами машиною. Запропонуйте йому!

Я удав ображеного і поставив «сама» не в паркінгу, а з краю хідника за фонтаном.

Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.

– Ідіть самі, – сказала вона. – Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж мож­на заходити туди в такій сукні?

– Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий ви­гляд.

Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми за­йняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю за­лу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.

У залі був тільки один чоловік з маленькою чорною бо­рідкою, років сорока, вродливий і елегантний. Він сидів в товаристві літньої дебелої блондинки й молоденької рудої дівчини. Цю дівчину я наче десь бачив. «А, це Тереза, дівчина з автостопом, яку я підвозив до Цехоцінка, – при­гадав я. – А літня пані, мабуть, її тітка, до якої вона їхала».

Вони саме скінчили вечеряти, й бородань шукав очима кельнера.

– Чого панство бажає? – кельнер підійшов до нашого столика.

А що як добродій з чорною борідкою зараз заплатить і піде? В такій ситуації нам не можна було замовляти ба­гато страв.

– Дві великі чашки кави й дві скибки торта, – сказав я. Кельнер невдоволено скривився.

– О такій годині, прошу пана, у нас страви треба за­мовляти обов'язково не менше як на тридцять злотих з особи.

– То прошу два бризолі, – кинув я збентежено, бо до добродія з борідкою підійшов кельнер.

– Я не маю при собі й копійчини, – шепнула мені Ганка.

– Нічого, я трохи заможніший.

Виявилося, що добродій з борідкою покликав кельнера, аби замовити щось іще. Заграв оркестр, і він запросив до танцю Терезу. Тітка сяяла від задоволення – власник чу­дової машини, напевне, здавався їй гарною «партією» для небоги. О, я добре знаю тих літніх жінок, які, тільки-но дівчина підросте, вже виглядають, за кого б це її віддати.

– Потанцюємо? – спитав я Ганку.

– Що? В такій сукні? – обурилася вона.

– Нам треба зблизька придивитися до того пана, – відказав я, підводячись, уклонився Ганці, й ми пішли тан­цювати.

Руда дівчина одразу ж пізнала мене й змовницьки під­моргнула так, що цього не зауважили ні добродій з борід­кою, ні тітка, яка пильно стежила за дівчиною.

– Ви чудово танцюєте, – сказала Ганка,

– Невже? – здивувався я, хоча знав, що танцюю добре.

– Взагалі, при ближчому знайомстві ви дуже виграє­те, – вела далі Ганка. – А найчастіше, що ближче я узнаю молодиків, то більше вони втрачають у моїх очах.

– Мабуть, зі мною це сталося через те, що я вже не такий і молодий…

– Мені тепер шкода, що спершу я так негречно поста­вилася до вас. О, якби у вас була краща машина, ми могли б поїхати ще до Торуня. Але на цьому старому шарабані со­ромно їхати.

– Вам не подобається моя машина? – спитав я, вмить спалахуючи гнівом. Тільки-но хтось починав сміятися з мого «сама», як я неймовірно злостився. Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.

– Але ваша машина таки ж негарна, – сказала Ганка.

– Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.

Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але те­пер це помітила Ганка.

– Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, – обурилася вона.

– Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.

– І довго тривало ваше знайомство?

– Ні, зовсім не довго. Близько сімдесяти кілометрів.

– І на такій невеликій відстані ця дівчина могла оціни­ти чесноти ваші й вашої машини?

– Я мав на увазі тільки мою машину. Розумна людина може оцінити її, проїхавши на ній хоча б два кілометри.

– Інакше кажучи, я дурна?

Між нами спалахнула суперечка, і я вже не міг стежити за добродієм з борідкою. Я лише переконався, що його зов­нішність тільки здалеку здавалася вишуканою. Зблизька я помітив плями на його ясному костюмі, сорочка була не надто свіжа, краватка свідчила про поганий смак. Чуб у нього зовсім рідкий, чорна підрізана нерівно борідка непри­ємно підкреслювала анемічну блідість обличчя.

Оркестр замовк. Ми з Ганкою повернулися до свого столика. Кельнер приніс бороданеві чорної кави, тістечок і морозива.

– Вони налагодилися тут довгенько розважатися, – сказала Ганка.

Але й нам подали бризоль. Відтоді, як я виїхав з дому, я не мав у роті, щиро кажучи, нічого пристойно звареного, тож вечеря цілком захопила мене. Тільки коли з тарілки, зник останній шматок м'яса й рештки гарніру, я звернувся до Ганки:

– Дуже добре, що бородань знайомий з дівчиною, яку я підвозив на машині. Від неї я зможу довідатися що-небудь про нього.

Ганка глузливо посміхнулася:

– Скажіть уже одразу, що хочете пофліртувати з цією шмаркачкою. Може, я вам заважаю, то я піду собі.

Я не встиг нічого відповісти, бо руда дівчина саме пі­дійшла до нашого столика.

– Добридень, пане. Тьотя послала мене подякувати вам за те, що підвезли мене до Цехоцінка. А це ваша дру­жина? – безцеремонно спитала вона, дивлячись на Ганку.

– Ні. Це пані, яку я підвіз на своїй машині до Цехо­цінка.

– А-а, теж дівчина з автостопом, – усміхнулася Тереза.

– Ні, – в'їдливо мовила Ганка.

– Вам щастить підвозити гарних дівчат, – засміялася

Тереза. – Але ви на це заслуговуєте. У вас найкращий у світі автомобіль. Диво дивне, а не автомобіль.

– А ця пані, – показав я на Ганку, – глузує з нього, Руда дівчина презирливо скривилася.

– Вона не розуміється на машинах. Певне, ви з про­вінції? – звернулася вона до Ганки.

– Авжеж. І що з того? – гостро відказала та. Тітка від свого столика кивнула Терезі, аби вертала на місце. Тож я квапливо спитав:

– Що це за добродій з борідкою сидить з вами? На­речений? Дядько?

– У нього чудова машина, – сказала руда дівчина, наче це пояснювало їхнє знайомство. – Коли я побачила її у паркінгу, то не могла втриматися, щоб не покататися на ній. Так я й познайомилася з її власником.

– Хто ж він? Чужоземець?

– Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав від­почивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як ваші справи? Де ви спинилися? – заскочила мене питанням Тереза.

– Я поставив свого намета над Віслою, біля містечка Антонінова.

Тітка нервувала і вже з більшим запалом показувала дівчині на мигах, щоб та вертала на місце. Бородань, пев­но, образився, бо покликав кельнера і попросив у нього ра­хунок. Тереза кивнула нам головою, – це мало означати, що вона прощається, – і знову сіла біля Гертеля.

Тим часом кельнер приніс нам дві порції торта, і ми взялися їх уминати.

– Мені здається, що цей тип хоче зникнути, – заува­жила Ганка.

Заграв оркестр, але бородань не збирався танцювати. Він поцілував тітці руку, кивнув головою дівчині й під­вівся.

– Прошу рахунок, – гукнув я.

Кельнер підраховував страшенно довго. Добродій з бо­рідкою уже встиг вийти з ресторану, та, на щастя, відійшов недалеко. Він подався до паркінгу, до своєї машини, і ще якийсь час розмовляв з вартовим. Коли він сів у чорний лімузин, ми з Ганкою вже сиділи в «самі».

– Чи не збираєтеся ви стежити за ним? – глумливо спитала Ганка. – його машина може мчати із швидкістю принаймні сто п'ятдесят кілометрів на годину, а ваша ледве дихає на шістдесяти. Єдина надія, що він поїде до пан­сіонату.

Та ця надія не справдилася. Пан Гертель рушив по шо­се до Торуня, потім звернув на дорогу до Антонінова. Вже смеркалось. У чорного лімузина були чудові фари, і Гертель міг розвинути велику швидкість, а до того ж шо­се було майже порожнє.

І справді, чорний лімузин мчав дедалі швидше, але від­стань між його червоними вогниками і моїм «самом» не зменшувалася й на метр. Ганка з величезним подивом сте­жила за стрілкою спідометра й зчудовано поглядала то на мене, то на машину.

– Сто двадцять… сто тридцять… – бурмотіла вона, а Маленьке чортеня біля керма притакувало їй, киваючи го­лівкою і нагадуючи мені про обережність.

На під'їзді до містечка Гертель уповільнив швидкість, а я відразу змінив далеке світло на близьке, бо не хо­тів, аби він побачив, що хтось женеться за ним од Цехо­цінка.

Антонінів ми проминули.

– Я гадала, що він прямує до нашого лісу, – сказала Ганка.

За містом чорний лімузин поїхав швидше. Я дав йому далеко відійти й аж тоді почав його доганяти.

– Сто тридцять… сто сорок… – шепотіла Ганка.

Нараз я уповільнив швидкість і вимкнув фари, зали­шивши тільки підфарники. Я хотів, аби Гертель упевнився, що машина, яка їхала за ним, не витримала такого темпу і плентається десь далеко позаду. Та раптом Гертелева ма­шина звернула на путівець.

– Я знаю, – прошепотіла Ганка, – цією дорогою можна доїхати до лісу. Тільки з іншого боку.

Ми проминули невелике село, далі йшли будівлі цукро­варні, а за ними починався ліс – високий, густий, роз­логий.

Це був той самий ліс, що тягся до Вісли, аж туди, де стала табором антропологічна експедиція.

Дорога через ліс мала силу-силенну гострих закрутів. Червоні вогники Гертелевої машини раз у раз зникали ме­ні з очей, а я не міг їхати ближче, аби в Гертеля не виник­ла підозра, що хтось за ним женеться. Нараз вогники зовсім зникли, і я їх більше не побачив. Ми їхали, їхали, а червоні вогники не спалахували.

– Втік! Слово честі, втік! – розпачливо мовила Ганка.

– Напевне, він заїхав на бічну стежку і вимкнув світ­ло. А ми, не помітивши, проскочили його.

– Чи він зробив це навмисне?

Не знаю. Мабуть, він увесь час бачив у своєму дзеркальці світло наших фар і кінець кінцем догадався, що за ним стежать. У кожному разі цей випадок свідчить, що в Гертеля нечисте сумління. Інакше його не стурбувало б, що за ним їде машина, правда?

Ми просунулися ще з кілька десятків метрів, і я нараз упізнав добре знайоме мені місце. Дорога скінчилася, далі був пісок і положистий з'їзд до Вісли.

Я завернув у ліс і спинив машину обіч дороги. Вимкнув мотор і світло. Ми вийшли з машини.

– Добре пошив нас у дурні! – зітхала Ганка.

А я не брав близько до серця витівки добродія з бо­рідкою. Адже ми знали тепер, як його звати і що він меш­кає в Цехоцінку в пансіонаті Орбіса.

– Сідайте, будь ласка, – запросив я Ганку, сів біля неї на невеличкому горбку, порослому травою, й запалив ци­гарку.

Була вже десята вечора. В лісі панувала тиша. Якось надзвичайно приємно отак сидіти й дослухатися лісової тиші, що то тільки видається тишею, але саме через те й приємно її слухати.

Минулої ночі йшов дощ, день був жаркий, волога випа­рувалась, і ліс сповнила легка мла. Від неї темрява ставала ще чорніша, хоч поміж верховіттям дерев проглядало чисте небо.

Зійшов місяць, і враз у лісі пояснішало, побіліло. Марно ми сподівалися, що чорний лімузин нарешті проїде повз нас. Жодна машина не освітила фарами дороги, і довгий час ліс здавався взагалі безлюдний. Нараз ми почули кро­ки – дорогою пройшло троє людей, тихенько брязкаючи якимсь залізяччям. Ці люди пройшли якнайбільше за два­дцять кроків од нас, але нічого не помітили, – ми сиділи біля «сама» на бічній дорозі, що вела до містечка.

Троє невідомих спустилися до Вісли, але не в тому місці, де піщана дорога вела до води і де колись приставав пором, а трохи далі, коло кущів. Звідти почувся шелест, а тоді стукіт весел об облавок човна. Цей звук дуже харак­терний, бо корпус човна резонує і вода несе відгомін дале­ко-далеко.

Раптом нас оточив гурт хлопців.

– Лучники!..

Вільгельм Телль приклав мені пальця до губів.

– То браконьєри, – шепнув він. – Понесли свої пастки. Тут, у лісі, в них вже попалося трохи звірини. Тепер бра­коньєри позабирали пастки на той бік річки. У них є чо­вен та невеличкий гумовий понтон.

Я зірвався з місця.

– Треба їх затримати, – шепнув я Теллеві, – не дати їм від'їхати. Або може… – я подумав, що міг би догнати браконьєрів на своєму «самі».

Хлопець заперечливо похитав головою.

– Вони озброєні. Ми роздивились – у них рушниці.

Я зрозумів Телля. Якби браконьєри побачили, що ми хочемо догнати їх чи стежимо за ними, то, мабуть, стріля­ли б. Не можна наражатися на таку небезпеку.

– Браконьєри залишили в лісі три залізні пастки. Пев­не, завтра чи позавтра вони повернуться, щоб глянути, чи туди щось попало, – розповідав мені Телль. – Ми висте­жимо їх і тоді всім загоном схопимо.

Це й справді непогана думка. Тільки прикро було чути, як бряжчало залізяччя, що його браконьєри поклали на понтон. Потім задзижчали кочети на човні й заплюскотіла вода під веслами. Браконьєри попливли від берега.

Щоб нас не помітили, ми поповзом посунули до берега. Так, ми виразно бачили їх: троє людей сиділо в човні, а позад нього на довгому мотузку був прикріплений гумовий понтон.

– Навіщо їм отой понтон? – здивувався Соколине Око.

Мені це було цілком зрозуміле.

– На понтон вони поклали зброю, пастки й здобич. Якби, наприклад, зараз проїжджав катер річкової міліції, браконьєри одразу відчепили б понтон від човна, і він по­плив би за течією. Коли б міліція навіть помітила цей пон­тон і те, що на ньому лежить, ніхто не зміг би довести, Що човен тягнув його на буксирі. Браконьєри могли б одбутися тим, що понтон, мовляв, пливе річкою бозна-звідки.

– Не витримаю, справді не витримаю, – повторював Вільгельм Телль, збуджено підстрибуючи на одній нозі.

Він блискавично зняв з плеча лук і, перш ніж я встиг стримати його, натягнув тятиву. Ми почули, як вона ти­хенько зойкнула, і стріла полетіла навздогін човнові.

– Що ти зробив, Теллю? – здивовано спитав я, ще не збагнувши, чи схвалити його вчинок, чи засудити.

Проте Телль і в гадці не мав слухати мене. Він дістав ще одну стрілу і знову вистрелив навздогін браконьєрам.

Ми затамували подих, чекаючи, чи не почуємо з човна якогось вигуку. Та на річці було тихо, тільки порипували кочети весел. Човен поволі зникав у темряві, що оповила річку.

– Не поцілив! – вирішив Соколине Око. Вільгельм Телль зловтішно засміявся:

– Ні, поцілив Я ж стріляв не в браконьєрів, а в гумо­вий понтон. І напевне поцілив. Тепер з понтона виходить повітря, і він потоне, перш ніж це помітять браконьєри.

Ми чекали.

Вже не було видно ані човна, ані понтона. Нараз почу­лися розлючені голоси, що лунали десь посеред річки. Ко­чети вже не рипіли, хтось голосно кричав, хтось лаявся.

– Понтон потонув! Потонув! – Вільгельм Телль тан­цював на березі Вісли Інші хлопці теж радісно підстрибу­вали, вимахуючи руками.

– Потонула їхня зброя! Потонули їхні пастки! – ви­гукували гарцери, збагнувши, якої шкоди вони завдали браконьєрам.

Ще якийсь час з темряви над річкою долинала до нас голосна лайка. Потім усе стихло…