"Острів злочинців" - читать интересную книгу автора (Ненацький Збігнєв)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Сонце вже хилилося до заходу, коли я дістався місця, де Вісла розгалужується на кілька рукавів, утворюючи острівці, що поросли кущами. Десь тут треба було завер­нути в котрийсь рукав, аби потрапити до містечка Антоні-нова – мети моєї подорожі. Містечко лежало за три кіло­метри від Вісли, та мені здалося, що найкраще спинитися над річкою, на якомусь острівці або півострові. У кущах легко буде сховати і намет, і машину. Звідти я зможу ходити в містечко, не привертаючи нічиєї уваги. Щоправда, в моєму портфелі лежав лист до керівника антропологіч­ної експедиції, яка провадила розкопки поблизу містечка. Спершу я навіть надумав оселитися в таборі експедиції, але тепер змінив свій намір, дійшовши висновку, що зара­ди діла, яке привело мене сюди, краще триматися осторонь науковців.

Стомлений цілоденним подорожуванням, я вже не звертав уваги на гарну навколишню природу. Навіть чу­довий захід сонця – червоне сяйво розлилося по річці, і в цьому сяйві, наче в палаючій воді, повільно плив білий пасажирський пароплав, – навіть він не справив на мене враження своєю грою барв. На думці в мене було одне: аби швидше дістатися берега, напнути намет і лягти спати. Я пересвідчився, що в баку лишилося мало бензину, тож знайти безпечну пристань було конче важливо.

Я завернув у найширший рукав – менші могли бути просто затоками, що далеко врізалися в берег. Незабаром широкий рукав поділився на два вужчі, їхні береги порос­ли очеретом і верболозом. Я звернув ліворуч, аби опинити­ся ближче до містечка. На мить вимкнув двигун «сама», щоб перевірити, чи вода в рукаві протічна. «Сам» по­маленьку поплив. За поворотом берег ставав вищий, з урвища звисало оголене коріння тополь, трохи далі береги знову позаростали очеретом і верболозом, а ще далі тільки очеретом, що звужував протоку і гальмував її плин. Си­дячи за кермом «сама», я бачив тільки небо, червоне від призахідного сонця, і високу зелену стіну очерету, що де­далі темнішала, ставала аж чорною. Починало смеркатися.

Цей рукав річки здався мені похмурим. Вода тут була чорна від намулу, з неї під стіною очерету нерухомо стир­чало жовте латаття. В очереті весь час щось шелестіло – чи вітер, чи дикі качки. Дзижчали хмари комарів, і що далі темнішало, то більше вони дошкуляли. Мабуть, береги протоки були грузькі. Я вже не бачив ані тополь, ані верб. Тут не варт було ставити намета.

Я поплив далі, а що вже бралося на ніч, то засвітив на повороті «самові» фари. Ще один закрут, і нараз в мене перед очима розпросторилося еєличєзнє плесо головного річища Вісли, – здавалося, без кінця-краю. Той берег річ­ки, певне, дуже далекий, потонув у нічній темряві. Ліворуч од мене, край очерету, біліла довга піщана коса.

Тут – вирішив я. І пристав до коси. Витягши машину до половини на берег, так що задні колеса лишились у во­ді, я побрів по піску шукати місце для намету. Під моїми ногами хрускотіла біла жорства, намита водою. Від коси тягнувся берег Вісли, порослий травою; дедалі він спинав­ся вище й вище, аж до самого лісу.

Я повитягав із машини торбу з наметом, спальний мі­шок, гумовий надувний матрац, дві ковдри та ще бляшану коробку з харчами й туристичну плитку. Тоді знову посу­нув «сама» на воду, завів мотор і, взявши розгін, щосили ввігнав машину в очерет. Груба стіна очерету оточила й сховала її. Я кинув якір у воду й вийняв заводного клю­чика, – тепер ніхто сторонній не зможе зрушити «сама» з місця.

Я роздягся і, хоч це було не дуже приємно, вскочив у воду, тримаючи в руці одяг. Протока виявилася досить мілка – вода сягала мені трохи вище грудей. Ноги грузли в намулі, плуталися в очеретяному корінні, та я таки здо­лав ті кільканадцять кроків, що відділяли мене від коси.

Мокрий і голий, я видерся на пісок і притьмом одягся, бо змерз так, що аж клацав зубами. Хутчій заповзявся напинати намет. Робив це абияк, нашвидкуруч поставив середні стояки і закріпив їх де-не-де кілками. Потім я від­чув, що не маю ні сили, ні бажання варити вечерю. Зміг тільки надути гумовий матрац і розгорнути спальний мі­шок, вліз у нього, вкрився двома ковдрами й одразу ж міцно заснув.

Двічі я прокидався від глухого реву сирен пароплавів, що пропливали річкою. Більше ніщо не порушувало мого спокою.

Спав я до дев'ятої ранку.

Сонце підбилося вже високо і яскраво світило. По­чинався гарний літній день. Я пройшовся піщаною ко­сою й подався в очерет, аби пересвідчитися, що з моїм «самом» все гаразд і він стоїть там, де я поставив його вчора.

– Ось моє королівство, – казав я собі, походжаючи піщаним берегом.

Тут усе мені було до вподоби. Вісла – широка, в лег­ких брижах од вітру – створювала враження величезної водяної просторіні. Погляд губився в сріблясто-блакитній глибині, що розляглася аж до далекого берега. Праворуч був острів, відтятий од суходолу рукавом річки. Другий острів лежав ліворуч, нижче за течією, там, де одразу за косою починалася чи то затока, чи знову рукав.

Запалившії спиртівку, я приготував собі сніданок і пі­шов прогулятися лісом, що виднівся на високому березі. В найвищій частині берега ліс кінчався. Діставшись туди, я огледівся. Праворуч від мене простяглися лісові хащі, ліворуч – величезна смуга орних полів спокійно збігала вниз аж до самого містечка, що розкинулося кілометрів зо три звідси. Містечко ховалося серед дерев, тільки вид­но було червоний гостроверхий шпиль костьолу.

«Це і є Антонінів», – догадався я.

Полями звивалася піщана дорога, наче жовта, недбало кинута на землю стрічка. Її перетинала річечка, що ніби нехотя текла до Вісли, утворюючи дорогою десятки гос­трих закрутів. Там, де дорога зустрічалася з цією річеч­кою, я побачив дерев яний місток, а обіч – пагорб з крис­латими деревами.

На полях уже жовтіло майже стигле збіжжя і зеленіли прямокутні латочки старанно підгорненої картоплі.

«Добре мені тут. буде. Тихо й спокійно», – думав я, стоячи на горі.

Цієї миті дорогою з містечка покотилася хмара куря­ви – то їхала велика вантажна машина з брезентовою будою.

Я бачив, як вона підстрибує на вибоях, як. обережно переїздить через дерев'яний місток. Я гадав, що машина зникне серед дерев, та на узліссі вона на мить спинилася, тоді повернула праворуч і поволі почала під'їжджати до мене. «Якого дідька її сюди несе?» – трохи занепокоївся я, не бажаючи мати будь-яких гостей у цьому закутку, що здавався мені таким чарівним і спокійним.

Вантажна машина спинилася на горі, за двадцять кро­ків од мене. З кабіни вийшов високий хлопець років дев ятнадцяти, в чорному светрі і чорних джинсах. За хвилину з брезентової буди вискочили ще четверо молоди­ків. На перший погляд вони здавалися близнюками, бо мали однаковий одяг і однакові зачіски, тобто ніякої за­чіски. Коротко підстрижене волосся надавало їхнім облич­чям тупого й брутального виразу. Тільки через деякий час я переконався, що вони справді відрізнялися один від одного.

– Е-е, пане, – обізвався до мене той, що вийшов з кабіни. – Чи то ваш курінь стоїть там на березі?

– Мій.

Молодик сплюнув і, дивлячись поверх моєї голови на протилежний берег річки, сказав:

– То заберіть його звідти.

– Що? Забрати намет? – здивувався я.

– Не намет, а курінь, – пробурмотів він, так само не дивлячись на мене.

Якусь мить мені здалося, що я сплю. «Що це за люди, звідки вони тут узялися, чого хочуть од мене?» – спитав я себе і не знаходив відповіді.

Раптом наче з-під землі виросли п ятеро гарцерів 1 у зе­лених костюмах й червоних краватках. Вони вийшли з-за вантажної машини, я й не бачив, як вони підходили. Гар-цери або приїхали цією машиною, або прийшли пішки, що, проте, здалося мені неймовірним.

– Добридень! – привітався гарцер, який ішов по­переду.

– Привіт, – недбало відповів хлопець, що назвав мій намет куренем.

– Ні, прошу пана, то все ж таки намет, – зауважив я. Молодик знизав плечима.

Гарцери – польські піонери.

– Це намет? – спитав він, показуючи пальцем на косу. – Придивіться краще, що там стоїть. Незграбне, кособоке, ні лев, ні собака. Наче теля його пожувало. Ось побачите справжні намети, як ми їх познімає­мо з машини й поставимо на березі. А ви забирайтеся звідси.

Справді, мій намет був непоказний – вчора ввечері я надто втомився, щоб напнути його як слід. Стояки похи­лилися, троси були не натягнені.

– Я не хочу сваритися з вами за місце над річкою, – відповів я. – Але я перший зайняв його, то воно й нале­жить мені. Маю таке ж саме право на нього, як і ви.

Молодик знизав плечима.

– Ми були тут раніше, задовго до вас. Минулого тиж­ня оглянули докладно всю місцевість і вирішили, що саме тут нам найкраще стати табором. Тепер приїхали, аж ось – непроханий гість.

– Звідки я міг знати… – почав я. Та він не дав мені закінчити:

– А тепер ви вже знаєте. Тож прошу забрати свій мотлох. Гарцери, – показав він на хлопців, що прислухали­ся до нашої розмови, – можуть засвідчити, що минулого тижня ми вибрали для табору саме це місце.

– Еге ж, – підтакнув хлопець, що очолював гарцер-ську групу.

Напевно, то був вожатий. Через плече в нього ви­сів лук.

«Що це за дивне товариство?» – зацікавлено подумав я. І сказав:

– Ми всі можемо тут розміститися. Я людина спокій­на, нікому не заважатиму.

– Е ні! Що ні, то ні, – заперечливо похитав головою молодик. – Тут буде справжній табір антропологічної екс­педиції. З трьох боків півострів омиває вода, четвертий бік ми загородимо. Тож житимемо спокійно й безпечно. Нікого чужого ми до табору не пустимо. Мені прикро, але ви мусите звідси піти. Це буде зразковий табір. Ми покажемо вам, друзі, – звернувся він до гарцерів, – як будувати справжній табір. Бо ваш гарцерський та­бір у лісі ні на що не схожий. Халтурники ви, а не гар­цери.

Ті скромно всміхнулися, втупившись у землю, але не перечили.

Молодик у джинсах знову звернувся до мене:

– Тож немає іншої ради – беріться одразу до роботи і складайте свої бебехи. За дві години приїде пароплавом наша експедиція. До того часу ми хотіли б уже стати гос­подарями півострова.

– А куди ж мені подітися? – посмутнів я.

Молодик теж зажурився. Мабуть, він був усе-таки не­поганий хлопець і не зичив мені лиха. І на біса принесло мене на той півострів!

– А хоч би й туди, на горбок під лісом, – показав він рукою на місце за кільканадцять кроків від того, де ми стояли. – Звідти гарний вид на річку.

Я тяжко зітхнув.

– Нічого не поробиш. Складу свої речі. Ага, – зга­дав я, – там в очереті біля півострова стоїть мій човен. Чи він не заважатиме вам?

Молодик махнув рукою і лагідно мовив:

– Хай собі стоїть там спокійно.

Я подався вниз на піщаний півострів. За мною пішло п ятеро гарцерів.

– Прошу пана, – обізвався до мене хлопець з луком, – чи дозволите нам перенести ваші речі?

– Хочете мені допомогти? – зрадів я.

– Це для нас чудова нагода зробити добре діло. Всі загони з нашого табору вийшли в похід із завданням виконати якусь корисну роботу. От нам і трапилася на­года.

Я подякував їм і, звичайно, погодився прийняти допо­могу. Ми познайомилися. Хлопець із луком на плечі був вожатий загону лучників; він просив називати його «Вільгельм Телль».

– Так мене прозвали, – пояснив він, – бо на змаган­нях лучників у нашій школі я взяв перший приз за стрі­ляння по цілі з лука й арбалета.

Він познайомив мене з іншими хлопцями свого загону. Кожен з них мав якесь прізвисько. Був тут Чорниця, що зібрав у лісі найбільше чорниць, Соколине Око – син ліс­ничого, який найкраще розпізнавав сліди в лісі, Вивірка, що спритно лазив по деревах, був і Сорока, який умів на­слідувати сорочий скрекіт.

– А я Томаш Бродяга, – вигадав я й собі прізви­сько. – Можете так до мене звертатись.

І ми заходилися переносити мої речі з півострова на пагорб під лісом. У протилежному напрямку, від вантаж­ної машини, переносили свої намети молодики з антропо­логічної експедиції. В моєму портфелі лежав лист, адресо­ваний начальниці експедиції, вона напевно дозволила б мені жити в таборі на півострові, та я надумав не приєд­нуватися до науковців.

– Такого намету ми ніколи не бачили, – мовив Віль­гельм Телль, коли роздивився мій намет зблизька.

– Бо це найновітніший, з верандою, призначений для відпочинку, – пояснив я. – Тільки цього року з'явилися в продажу такі намети.

Це був не той трикутний намет, який звичайно став­лять під час прогулянок. Мій намет мав п'ятикутну форму й тримався на шести стояках, з яких середній був трохи вищий за інші. Намет нагадував будівлю цирку в мініа­тюрі. В ньому можна було майже рівно стояти. На вели­кому вікні висіла прозора тюлева завіска і жовта штора. Двері теж прозорі, з замком-«блискавкою», 3 них був вихід на велику, простору веранду, де міг стояти столик з кріслом або автомобіль. Намет скидався на жовто-роже­вий будиночок.

– Дуже гарний і великий, – підтвердили гарцери.

Неподалік од нас на півострові молодики вже спору­джували табір антропологів. Насамперед вони напнули три маленькі намети, кожний на два чоловіки, та два великі – на дванадцять чоловік. Півострів – це було видно з пагор­ба – виявився замалий для всього табору, та що молодики доконче хотіли оселитися саме на цьому шматку землі, то мусили робити зовсім вузенькі проходи між наметами. Аби дістатися з одного намету до іншого, треба було пробира­тися понад самісіньким берегом. Досить було спіткнути­ся, наприклад, об наметний трос, щоб шубовснути в воду.

– Оце так улаштувались! – засміялися хлопці Віль­гельма Телля.

Та найгірше ще чекало молодих антропологів попереду. Пісок на півострові був дуже сипкий. Головні стояки на­метів одразу почали хилитись, а кілки, хоч їх позабивали дуже глибоко, одразу вилазили з піску, тільки-но брезент напинався. Юнаки добряче гнули спини, укріплюючи стоя­ки, та кожний намет доводилося напинати, власне, щоразу наново. Вже поїхала вантажна машина, вже минув полу­день, а вони й далі виконували ту сізіфову роботу.

Мій жовтий будиночок стояв на пагорбі й гарно ви­різнявся на тлі зеленої стіни лісу. Я заходився готувати сніданок, а водночас і обід. Розклав на землі начиння, запалив спиртівку і на маленькій сковорідці почав сма­жити смачні хрусткі грінки. До грінок я мав у слоїку джем.

– Чи довго ви збираєтесь тут жити? – спитав Чор­ниця.

– Це залежить од багатьох причин, – відповів я ухи­льно.

– Ловитимете рибу? – допитувалися хлопці.

– Можливо, – кивнув я головою.

– Але ж у вас немає вудок.

– Еге, справді немає.

– То ви не ловитимете риби?

– Ні.

– Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.

– Спробую.

– А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кра­щі місця над Віслою.

– Тут теж непогано.

– Звісно, але ж десь в іншому місці може бути ще краще.

– Авжеж. Однак мені подобається тут. Хлопці перезирнулися.

– Якщо ви займатиметесь чимсь цікавим і таємни­чим, – мовив поважно Вільгельм Телль, – то ми охоче вам допоможемо.

– Чимсь таємничим? – здивувався я.

– Ви схожі на таємничу людину. Усе ваше поводжен­ня таємниче, – впевнено сказав Вільгельм Телль.

– А ти, любий Вільгельме Теллю, здається, хлопець з великою уявою.

Гарцери знову перезирнулися.

– Нас не обдурите, – відказав Соколине Око. – Ви якась таємнича особа. Приїхали невідомо звідки й навіщо. Ми не ображаємось, що ви не хочете нам одразу розкрити своєї таємниці, та ми заходитимемо до вас і, може, за­воюємо вашу довіру.

– Ми могли б стати вам у пригоді, – запропонував свої послуги Вільгельм Телль. – Я дуже добре стріляю з лука. Не вірите? Прошу подивитись. Чи бачите на тій сосні ясну смужку кори? Он там, високо. Я в неї поцілю.

На узліссі росла величезна сосна. Десь метрів за де­сять од землі на її стовбурі ясніла смужка кори. Вільгельм Телль вийняв з сагайдака, що ніс на спині, стрілу, зняв з плеча лук, натягнув тятиву і вклав стрілу.

– Подивіться, – промовив він.

Тятива забриніла, стріла злетіла вгору і застрягла гострим кінцем в ясній смужці кори.

– Тепер ти її звідти не витягнеш, надто високо, – зауважив я. – Туди тобі не вилізти, бо знизу на стовбурі немає ні сучків, ні гілок.

– Якби я схотів, то виліз би й на це дерево, – ска­зав Вивірка.

– Не треба, – спинив його Вільгельм Телль. – Хай та стріла стирчить у корі. Пан як подивиться на неї, то й згадає нас. Просимо пам'ятати, що ми завжди охоче допо­можемо вам.

У глибині лісу залунала гарцерська сурма.

– Обід! – радо скрикнули лучники й побігли в ліс. Я поснідав, певніш пообідав, бо був уже полудень. То­ді пішов до річки помити сковорідку.

Молоді антропологи й досі поралися з наметами, укріп­ляли стояки й кілки. Я вже кінчав чистити піском сково­рідку, коли на річці з'явився пасажирський пароплав і спи­нився далеченько від берега. З пароплава спустили човна, в який спершу сів матрос, а потім дві жінки та літній доб­родій в окулярах. Я здогадався, що це прибули решта антропологів.

Повернувшись до свого намету, я застебнув на дверях «блискавку», замкнув її невеликим замком і подався пі­щаною дорогою до містечка.