"Острів злочинців" - читать интересную книгу автора (Ненацький Збігнєв)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Містечко Антонінів має близько трьох тисяч мешкан­ців. Його чотири вулиці перехрещуються одна з одною. В центрі містечка – ринок, його прямокутний майдан за­бруковано великим камінням. Біля ринку стоїть най­більша споруда – двоповерховий будинок, в ньому міс­титься Президія міської Ради Народової. З другого боку височить костьол, збудований із червоної цегли. Його історія сягає XIV століття, та відтоді костьол стільки ра­зів перебудовували, що він став тепер негарною сумішшю найрізноманітніших стилів. У містечку є бензоколонка і заїзд біля невеличкого скверу, де спиняються міжміські автобуси. На головній вулиці в миршавому дерев'яному будиночку міститься кав'ярня під назвою «Барвиста» – брудно-сіра, із зеленавими плямами на стелі.

За півкілометра від міста проходить вузькоколійка, якою восени курсують до цукроварні вагони з буряками. Вздовж колії розлігся великий парк із ставом, вкритий зеленою ряскою. Над ставом ростуть гарні плакучі верби, а в гли­бині парку є невеличкий поміщицький палац, збудований у стилі ренесансу, його господар, граф Дунін, втік звідси 1945 року, бо, маючи на своїй совісті такий гріх, як служба в окупантів, злякався радянських і польських військ, що швидко наближалися. Графську садибу розбили на дрібні ділянки й роздали колишнім поміщицьким наймитам та бідноті з передмістя, а в палаці розмістилася сільськогос­подарська школа.

Цей ренесанський палац – єдина гарна архітектурна споруда в усій місцевості. Саме містечко Антонінів бридке. Вулиці його вузькі, засмічені кінським та коров'ячим гноєм. Будиночки низенькі, переважно дерев'яні, з двосхилими да­хами. Майже всі вони вже руйнуються – процвітання містечка скінчилося 1914 року, з початком першої світової війни.

До того часу за п'ять кілометрів од містечка проходив кордон між Росією і Пруссією. Жителі Антонінова займа­лися контрабандою – перевозили через кордон славетний російський чай. В містечку жило кілька некоронованих «чайних королів», які на контрабандному промислі надзви­чайно розбагатіли. Ці «королі» мали маєтки та своїх контра­бандистів, які теж жили в достатку. Отже за тих часів багатьом жителям Антонінова велося непогано, містечко розрослося, вздовж чотирьох вулиць з'явилися нові дере­в'яні будинки.

Коли ж кордон пересунувся, зникли й великі заро­бітки. Позбавлене промислу, містечко одразу зубожіло, з роками дерев'яні будинки, яких ніхто не доглядав, стали руйнуватися. Некороновані «чайні королі» були настіль­ки багаті, що могли й далі розкошувати. Гірше було тим, хто колись належав до зграй, що організували ці багатії.

За золотих часів контрабандистського промислу в містечку було чимало людей, звиклих до легкого й великого заробку, хоч заради нього доводилося й ризикувати. Пере­правляючи крам за кордон, контрабандисти завжди ризи­кували життям, але кожна така операція приносила величезний прибуток. Заробляли багато, розважалися бучно і швидко розтринькували зароблене.

Коли кордон посунувся далі, дехто з колишніх контра­бандистів навчився якогось ремесла і почав чесно працюва­ти. Та більшість після першої світової війни об'єдналася в численні зграї. Жителі містечка прославилися як коно­кради, бандити, злодії, бешкетники. В шинках і пивничках лунали пісні про давніх славетних контрабандистів та про розбійницьких отаманів. Але час робив своє, і багато кон­трабандистів скінчило свій вік у в'язниці.

Однак погана традиція живуча. Щось із тієї давньої авантюристичної атмосфери лишилося в містечку й через десятиліття. Після другої світової війни тут почали шаста­ти розбійницькі банди, грабуючи мирних жителів навколишніх сіл. Але і той час минув без вороття. 1947 року міліція ліквідувала банди, і знову настав спокій.

Зрештою, всупереч своїй давній лиховісній славі, Антонінів справив на мене враження тихого і дуже спокій­ного містечка. Ось посеред головної вулиці хлоп'я з зеле­ною гілкою в руці жене кілька рябих корів. Ось, як у кож­ному маленькому тихому містечку, огрядні кумасі правлять теревені на розі вулиці, діди вигріваються в променях по­луденного сонця на призьбах будинків, а коло них дріма­ють собаки. Перед заїздом я не зустрів жодного п яного бешкетника. В крамницях, як на мій погляд, було багато товарів, а в одній я навіть побачив на вітрині десятиліт-рову каністру на бензин. Такої каністри я даремно шукав би в великих господарських крамницях. Звісно, я од­разу ж її купив і подався до бензоколонки.

Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.

Колись я дуже любив курити сигарети з такого мунд­штука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундшту­ки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, за­скленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.

Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.

– Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? – спитала вона хрипким чоловічим го­лосом.

– Я? Та що ви, прошу пані! – удав я обуреного та­ким припущенням і пояснив: – Я приїхав рибалити, від­почивати над Віслою. У мене відпустка.

Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.

Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:

– А що вони ритимуть?

– Хто? – здивувалася жінка.

– Ну, ті науковці.

– А хтозна, – знизала вона плечима. – Вони шукати­муть якісь речі. В землі можна знайти всячину.

Тепер я стенув плечима.

– Всячину?..

– Атож, – поважно кивнула вона головою. – Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі моги­ли і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Ви­копав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену кош­товним камінням, картини…

– Картини теж викопав? – здивувався я.

– Хто його знає, може й викопав. Та може й не ви­копав, а мав од своїх предків, графів.

– Добре пиво. Дуже добре, – прицмокнув я.

– А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.

– Він знову все закопав?

– Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що борони­тимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тіль­ки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непере­ливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один авто­мобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.

– Ф'ююю, – свиснув я крізь зуби. – Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.

– Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопу­вав у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.

– Та ні, прошу пана, справді закопав.

– І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?

– Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих на­уковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.

– Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.

Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість мен­ших ляльок.

– Все-таки дідичеві картини познаходили, – сказа­ла вона.

– Дуже добре пиво, – зауважив я.

– Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.

– Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, – мовив я.

– Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки кар­тини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла вики­нула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схо­ванку.

Я поставив порожню пляшку на прилавок.

– Скільки з мене?

– Вас не цікавить та історія? – здивувалася жінка. Я махнув рукою.

– Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Бара­баш?

– Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Най­перший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.

– Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.

Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.

– Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забра­ти. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Бараба­шеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.

– Скільки з мене? – нетерпляче повторив я.

– Десять злотих, – буркнула крамарка, розсердив­шись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.

– До побачення, – сказав я.

Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над двери­ма, і я вийшов на вулицю.

Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім за­кип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася не­смачною, і я поклав надалі носити воду з міського коло­дязя.

Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міц­но натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.

Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно роз­мовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.

Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каніс­тру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.

Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вог­нищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімк­нути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.

Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плес­кіт води. Я озирнувся – Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, за­уважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і черво­них ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і пові­сив на ньому зелений ліхтар.

Раптом з глибини острова почувся голосний, прониз­ливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою – такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.

Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на остро­ві. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглу­шений, але виразний крик:

– Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..

Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.

Мене здивувала, а потім занепокоїла поведінка чоло­віка в човні. Він притьмом схопив весла і став гребти до берега. Та перш ніж скочити на землю, нахилився і з дна човна взяв якусь річ. Коли він підняв її, черво­ний відблиск місяця упав на неї. Чоловік тримав у руці сокиру.

Бакенщик вискочив на берег і, вимахуючи сокирою, – наче страшенно розгніваний, – побіг між кущів верболозу. Я чув, як шаруділо в нього під ногами листя, хрускотіли поламані гілки.

Мені сяйнула неспокійна думка: а що як він натрапить на мене, подумає, що то я горлав «Барабаш» і розлюче­ний – не знати чого – кинеться на мене з сокирою?

На острові, в заростях, щось шелестіло, й досі було чути, як тріщали, ламаючись, гілки. Здавалося, що чоло­вік гасає там, вимахуючи навмання сокирою й шукаючи того, хто кричав: «Ба-ра-баш».

За кілька хвилин я полегшено зітхнув: чоловік повер­нув до свого човна. Він геть засапався і важко дихав. Бур­мочучи щось собі під ніс, він насилу вліз у човен, поплив за течією і зник за островом.

Я нарешті зрозумів, що «самів» мотор не працює, бо просто кінчився бензин. Тільки-но я перелив бензин з ка­ністри до бака, то за якусь мить мотор запрацював. Я ви­плив на середину річки і поїхав за течією, намагаючись як­найближче підійти до правого берега. Коли я минав чоло­віка в човні, він саме вішав ліхтар на бакен біля лівого берега. Між нами була велика відстань, і мені здалося, що бакенщик не звернув на «сама» ніякісінької уваги. Мабуть, подумав, що я пливу звідкись здалеку.

Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував ма­шину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди ви­ходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пере­сівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стіка­ла вода, поволі подався піщаною колією.

Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Висо­кий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звер­нувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.

У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блі­дим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.

В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу вико­нати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна – рівна, спокійна, але ненадійна По­дорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.

Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум де­рев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я зга­дав саме їх.

Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, – сказав я собі, – спробую піти небез­печною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звер­нути».

Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.

Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? – міркував я. – Мабуть, тіль­ки міліція та ще, певно, лісники».

Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке ви­кликали в мені нічні постріли.