"Острів злочинців" - читать интересную книгу автора (Ненацький Збігнєв)

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і по­клав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у ма­шину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бен­зоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.

Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.

«Мабуть, тут», – подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.

Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Че­ревики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися ко­лючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підсту­пав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яс­кравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим за­тишком, оазою тиші й спокою.

Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й по­ставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, – міркував я, – видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».

У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, до­рога на дні яру повертає вгору, – подумав я, – а там з'єд­нується з просікою».

Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкіло­метра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спи­наючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.

Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просі­ку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видер­ся б стрімкими схилами яру.

Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз огля­нув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.

По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього за­смагати.

Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.

Я схопився на ноги.

– Вільгельме Теллю, – гукнув я, – не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.

– А ми вас знайшли, – виголосив Телль. – Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.

Я знизав плечима.

– Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.

– Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, – почав Телль. – Аж дивимось – від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» – думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.

– Я проїхав цією дорогою двічі, – пояснив я, – учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.

– Ну, це ми побачили, – обізвався Соколине Око. – Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив ра­ніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…

– Ви стежите за мною! – удавано обурився я. Вони всміхнулися:

– Ні! – заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. – Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не по­требуєте нашої допомоги.

– Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчи­нок? – спитав я.

– Атож.

– Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здат­ний і сам впоратися.

Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.

Де ви знайшли собі таку колимагу? – спитав Ви­вірка.

– Це – спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, – пояснив я. – Але машина дуже добра.

– А ви теж дивак, – мовив Телль. – Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?

– Бо тут краще…

– Ні, там було краще.

– Це як на чий смак, – ухильно відповів я.

– Чи вам не сподобалися антропологи? – допитував­ся Телль.

– Може, – буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.

А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.

– Колись на цьому місці була чиясь садиба, – мовив Телль.

– Це було років двадцять тому, не більше, – додав Соколине Око.

– А як ти знаєш, що років двадцять тому? – спи­тав я.

Хлопець показав мені на кілька сосен.

– Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а зна­чить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.

– Гляньте-но сюди, – мовили хлопці. – Тут стояв бу­динок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, ма­ленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі – льох на картоплю, від нього лиши­лася тільки яма.

– Я знаю, – вигукнув Соколине Око, – тут була ко­лись лісова сторожка.

– Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:

– Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.

Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:

– А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зру­йновано?

Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.

– Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А глянь­те, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.

– Згоден, – кивнув я головою. – Все те, що ви сказа­ли, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясу­вати: хто жив у сторожці?

Хлопці розсміялися.

– Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.

– Отакої! – пробурмотів я збентежено.

Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чор­ниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що нада­вав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.

– Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? – попросив Чорниця.

– З дорогою душею, – відповів я. – Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.

Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чор­ниця, поїдуть «самом».

– Куди б ви хотіли податися? – спитав я, коли ми виїхали з просіки.

– На військове кладовище. Там так гарно, – захопле­но вигукнув Вільгельм Телль.

Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми по­бачили невелику галявину, де серед кущів видніли похи­лені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, – такі носили колись польські солдати.

– Ось, – мовив Телль, – кладовище польських солда­тів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гар­церський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.

– А чи ви були на Барабашевому острові? – спитав мене Чорниця.

– Я не чув про такий острів.

– Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.

Ми вийшли з машини.

– Ходімо в глиб кладовища, – запропонував Телль. – Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.

– От якби латиною, – сказав Соколине Око.

– Навіщо латиною? – здивувався я.

– Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et deco­rum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковсько­му кладовищі в Варшаві.

Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й по­валяв дерев'яні хрести.

Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив при­тьмом убік.

– Швидше! Гляньте сюди! – крикнув він.

Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми по­бачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.

– Браконьєри, – пояснив Вільгельм Телль і підозрі­ливо глянув на мене.

Я зрозумів цей погляд і сказав:

– Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно вве­чері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.

– Ми це теж чули, – підтвердив Чорниця.

– Браконьєри, – похмуро повторив Телль. – Вони по­ранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.

Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.

– Маєш рацію, Теллю, – гукнув він, – тут видно слі­ди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і бра­коньєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.

Мертва тварина дивилася на нас широко розплющени­ми скляними очима, в яких, здалося мені, застигло стра­ждання.

– Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і про­сив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що веш­тається лісом, і доповідати йому, – пояснив Вільгельм Телль. – Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.

– Коли ви думаєте на мене… – почав я, однак Телль перепинив мене:

– Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не по­ставили.

Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.

– Потягнемо до нашого табору, – запропонував Телль. – А тоді скажемо лісникові.

Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і по­вернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.

Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.

Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Мо­же, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.

«А де ж, – подумав я, – було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»

Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, за­можна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму наро­дові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»

Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.

«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» – вперто питав я себе.

«Закопав би в землю».

«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скіль­ки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».

«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому під­земеллі костьолу».

«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» – не відступав я.

«У палаці – в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».

«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що пере­можна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу за­ходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі. Схо­вав би там частину скарбів – картини, бо вони найшвид­ше псуються. А решту сховав би в такому місці, де, може, картини й не збереглися б, але інші речі, наприклад старо­винна зброя, могли б лежати багато років».

Далі я міркував так:

«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спро­можний сам сховати свої скарби, тож скористався послуга­ми довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було схо­вати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й че­ляді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».

«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»

«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».

«Чому саме Габрищак?»

«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив схо­вати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісо­вих криївках, які знав тільки лісничий.

А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»

Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого лип­невого пополудня. Ці думки не дуже мене Й непокоїли. Ти­хо, одноманітно шумів ліс, мені було тепло й приємно в моєму затишному таборі край яру.

Я заснув.