"Острів злочинців" - читать интересную книгу автора (Ненацький Збігнєв)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

День був сірий і похмурий, заснований дощем. Я ле­жав у наметі обличчям до вікна і, дослухаючись до шуму дощу в себе над головою, дивився на широку галявину Острова злочинців. Я прикидав, чи варто вже лягти спати. Минулої ночі я не виспався, тож тепер міг це надолужити. Ніякої гостини я не сподівався, і, мабуть, нічого цікавого не могло тут статися. «А може, я знову почую тричі сови­ний зойк і вигук «Ба-ра-баш»?

Відколи почався дощ, я жалкував, що не проваджу від­пустки на якому-небудь курорті. Там у негоду можна піти до кав'ярні та й читати собі свіжі газети. Куди приємніше також оселитися у чималому таборі, серед численних на­метів. Така невелика табірна громада не занудьгує, хай там що. Коли я був у таборі археологічної експедиції три роки тому, ми збиралися в негоду під найбільшим наметом і розповідали по черзі цікаві історії. А тут? Я був сам один на острові, оповитому мрякою, і єдиним звуком, який до­линав до моїх вух, був шум дощу, а вряди-годи ще похму­рий голос пароплава, що минав острів.

«Завтра переберуся до табору антропологів», – вирі­шив я. І всміхнувся, згадавши худющу Залічку з кісками.

Намагався я також відгадати, хто та дівчина, яка від­відала мене на острові. «Звідки вона дізналася, що я осе­лився тут? – міркував я. – З її слів було видно: вона мала мене за когось іншого і боялася, що моя присутність на острові, точніше, присутність того, за кого вона мене вважала, може спричинитися до великого клопоту. Той неві­домий писав листа до її батька. Хто ж її батько і що напи­сано в тому листі?»

Було нудно, сіро й смутно. А моя літня пригода обіця­ла бути яскравою й цікавою. «Терпіння, Томаше», – ска­зав я собі.

Я сів на матрац, дістав цигарки і, як звикле, збирався викурити останню цигарку перед сном. Нараз я помітив, що посередині галявини щось ворушиться. Я протер доло­нею запотілу шибку і побачив, що стежкою через галявину обережно, один за одним, ідуть п'ятеро хлопців, накритих довгими гарцерськими плащами. Я упізнав їх одразу. Це йшов загін лучників на чолі з Вільгельмом Теллем. «То вони знову мене знайшли?» – зчудувався я.

Та за мить я переконався: вони не знали, що я отабо­рився на острові. Сюди вони прийшли в якійсь своїй спра­ві, бо, як побачили мій намет, збентежено спинилися, зби­лися купкою й почали про щось радитись. Незабаром во­ни рішуче рушили до мене.

– Гей, гей, Томаше Бродяго! – вигукнув Вільгельм Телль. – Ви знову переїхали?

Я розсунув «блискавку» і запросив їх до намету.

– Заходьте, прошу, але плащі залиште надворі, щоб всередину не натекло води.

Хлопці зайшли в намет, і в ньому стало тісно й ве­село.

– Чи ви вже натрапили на сліди браконьєрів? – спи­тав я Телля.

– Ні. Це діло нелегке, адже невідомо, де їх шукати. Лісник Марчак каже, що браконьєри живуть в якомусь надвіслянському селі. От і шукай вітра в полі.

– Авжеж, – погодився я, – проте може бути, що вони мають у лісі якесь певне місце, криївку. Там браконьєри тримають зброю, бо не ходять же вони з нею відкрито лісом. Людина з дубельтівкою одразу приверне до себе увагу. Мабуть, їхній метод полягає в тому, що вони йдуть до лісу ніби по гриби, як усі люди, а тоді сходяться у пев­ному місці, беруть зброю і вночі вирушають на лови. Вам треба обшукати весь ліс і знайти насамперед те місце, яке править браконьєрам за криївку. Певне, це якийсь грот або печера. Чи немає тут чогось такого?

– Ми не знаємо, – щиро зізнався Вільгельм Телль. – Правду сказати, ми й не шукали.

– Усе через тих антропологів, – сказав Чорниця. – Вони почали вже розкопки. У двох місцях. Над ставом бі­ля палацу і над річкою, там, де місток. Ми сьогодні їм тро­хи допомагали.

– А вас не цікавлять розкопки? – спитав Телль.

– Звісно, цікавлять, навіть дуже. Але тепер я відпо­чиваю.

– Тобто переїжджаєте з місця на місце, – засміялися хлопці.

– Пробачте, а якої ви думки про зникнення колекцій дідича Дуніна? Чи правду розповідають люди? – несподі­вано спитав мене Соколине Око.

Це питання заскочило мене зненацька, я не дуже хотів на нього відповідати.

– А що ж люди розповідають про ті колекції? – від­повів я питанням.

– Кажуть, що дідич Дунін не зміг вивезти своїх скар­бів та й сховав їх десь у цій місцевості з допомогою ліс­ничого Габрищака. Проте згодом Габрищака схопив Барабаш, довідався від нього, де сховано колекції, убив його, але привласнити скарби не встиг, бо наступного дня сам загинув на острові. Отож колекції лишилися десь тут у схованці.

Вільгельм Телль зневажливо знизав плечима:

– То все вигадки. Люди люблять правити теревені. Легенда, новітня легенда, більш нічого. Історії про сховані скарби зустрічаються тільки в книжках.

– Справді, – зажурено підтакнув Чорниця, – тільки в книжках бувають цікаві пригоди. В житті нічого такого не зустрінеш. Я, наприклад, ніколи не переживав справж­ньої пригоди, хоч, признаюся, шукав її. От живемо ми в гарцерському таборі вже давно, а досі нічого цікавого не сталося. Єдина пригода – це те, що ми знайшли в лісі вби­ту сарну. Та хіба ж то можна назвати справжньою при­годою?

– Боже! – вигукнув я. – Ви зачепили два цікавих пи­тання й хочете, щоб я відразу дав вам на них вичерпні відповіді?

– Не відразу. Ми хотіли б, щоб ви спочатку розпо­віли нам, що ви знаєте про скарби дідича Дудіна, – сказав Соколине Око.

Я засміявся:

– А чому ти гадаєш, що саме я можу тобі відповісти на це питання?

– Бо ви надзвичайно таємнича особа. Хіба ж не див­ним чином опинилися ви із своїм автомобілем на острові? Ми мусили перепливти рукав. Він, правда, неглибокий, але машині там не проїхати.

– Ну, гаразд, – погодився я, – хай я буду таємничою особою. Спробую відповісти вам.

Я запалив цигарку, трохи подумав і мовив:

– Сказати правду, мені важко стверджувати, що істо­рія колекцій дідича Дуніна – тільки легенда. Наскільки я пам'ятаю, майже в кожному краї по всьому світі люди роз­повідають історії про невідомо де сховані скарби, про ба­гатство, що його можна розшукати, знайшовши випадково план або розгадавши давній шифр. Мені здається, що ці історії не тільки чиста вигадка, вони походять від певних фактів і згодом набувають характер легенди. Треба пам'я­тати, що війни спричинялися до величезних знищень. Бага­ті люди в такий бурхливий час несли свої скарби до схова­нок, які здавалися їм найбезпечнішими, тобто закопували ті скарби в землю. А далі власник скарбів або гинув, або просто забував, де сховав їх. Отже, в землі лишилося бага­то коштовностей.

Здебільшого легенди розповідають про скарби, сховані в землі століття тому. Але й після другої світової війни розповідають багато дивовижних історій про сховані скар­би. Ці легенди виникли завдяки справжнім фактам, ба на­віть ми інколи знаємо, що саме сховано і приблизно де схо­вано, але дорога до цієї схованки виявляється надзвичайно важкою й заплутаною. Може бути, що скарби сховано десь поблизу, досить тільки простягти до них руку, але ми не здогадуємося про це. В часі минулої війни гітлерівці ви­везли з багатьох країн величезні, неоціненні багатства, зі­брані в музеях. Коли скінчилася війна, чимало з тих колек­цій не повернулися, на жаль, на свої місця, – сховано їх так спритно, що знайти нікому не пощастило. Так, напри­клад, сталося із славетною Бурштиновою кімнатою, яка, запакована в скринях, лежить, можливо, десь під руїнами якогось маєтку в Ольштинському чи Білостоцькому воєвод­ствах, бо саме в той бік вели сліди…

– Розкажіть нам про Бурштинову кімнату, – почали хором просити гарцери. – Розкажіть, будь ласка. Хто її сховав і коли? Усе розкажіть. Адже це так цікаво.

– Історія Бурштинової кімнати, – почав я, – сягає 1701 року. Прусський король Фрідріх І наказав збудувати в своєму замку велику залу з чудового бурштину, знайдено­го біля Самлянту. Двоє гданських майстрів, Туран і Шафт, почали різьбярську роботу, а архітектор Шультер і майстер Туссо склали кімнату з бурштинових плит, що їх поверхня дорівнювала 55 квадратних метрів.

На бурштинових плитах були вирізані чудові барельє­фи, які зображували життя рибалок над морем, алегоричні сцени, королівські герби, пейзажі. Все це було виконано так майстерно, що деякі деталі треба було роздивлятися крізь лупу. Бурштин найрізноманітніших відтінків, краси­во й гармонійно скомпонований, мінився усіма своїми бар­вами.

Вісім років тривала праця над Бурштиновою кімнатою, яка стала справжнім чудом, надзвичайним витвором мистецтва, єдиним у всьому світі. Знаменитий бурштин, що в стародавньому Римі цінувався вище за золото, зібрано в цій кімнаті у величезній кількості, більше того, з нього зроблено чудові витвори різьбярського мистецтва. Можете уявити собі, якою коштовністю була кімната.

– Зрозуміло, – сказав Телль. – Вона була дорожча, ніж кімната із щирого золота.

– Король Фрідріх подарував її 1716 року російському цареві Петру Першому, шануючи його перемогу над шве­дами під Полтавою. Пруссаки були тоді зацікавлені в доб­рих стосунках з Росією. Петро Перший прийняв щедрий дарунок, але перш ніж кімнату показали дворові, ще шес­теро майстрів, привезених з Крулевця, кілька років пра­цювали над її оздобленням.

1777 року, за наказом цариці Єлизавети, сімдесят шість гвардійців обережно перенесли за шість день усі частини Бурштинової кімнати з Петербурга до літньої резиденції царів – Царського села, що лежить за двадцять один кі­лометр од столиці. Тут Бурштинову кімнату остаточно змонтовано. Відтоді вона стала предметом гордощів і за­хвату російських царів.

Майже двісті років по тому, 1942 року, німецькі вій­ська оточили Ленінград (колишній Петербург), а фашист­ські «культуртрегери» захопили й вивезли знамениту Бур­штинову кімнату. Так само гітлерівці загарбали пам'ятки старовини й чудові колекції з музеїв Києва та Харкова. Польські музеї гітлерівці теж пограбували, а їхні скарби вивезли до Німеччини.

– Бурштинову кімнату, – розповідав я далі, – привезли до Крулевця. Тут нею зайнявся директор крулевецького музею доктор Роде, що фанатично кохався в бурштині. Розповідали, наче доктор Роде замикався на цілу ніч у приміщенні, де лежала в скринях Бурштинова кімната, і годинами милувався барельєфами та іншими прикрасами. Кімнату змонтували в Крулевці тільки один раз, і то нена­довго, бо почалися нальоти союзної авіації і доктор Роде боявся, аби іі не пошкодило. Тож Бурштинова кімната спочивала в скринях, схованих у підземеллі крулевецького замка, і весь цей час її оберігав доктор Роде. Так тривало до 5 квітня 1945 року.

– А що сталося з нею потім?

– 6 квітня 1945 року радянські війська почали штурм гітлерівської залоги в Крулевці. В місті панували жахливий розгардіяш і паніка, але в цій паніці доктор Роде не брав участі. Він наче під землю запався, ніхто його не бачив. 9 квітня підписано акт капітуляції Крулевця, радянські війська ввійшли до міста. Наступного дня в крулевецькому музеї знову з'явився доктор Роде, який не знати де пере­ховувався п ять днів.

Радянські люди, оглянувши крулевецький музей, не знайшли в ньому Бурштинової кімнати. Доктор Роде – який одразу ж виявив бажання працювати й далі в музеї – повідомив радянських учених, що Бурштинову кімнату, разом з іншими скарбами, загарбаними в Радянському Союзі, гітлерівці вивезли з Крулевця в глиб Німеччини ще задовго до приходу Радянської Армії. Радянські вчені повірили цьому – доктор Роде працював дуже сумлінно і здавався людиною, гідною довіри. Підозра виникла піз­ніше – у професора Барсова, якому радянське командуван­ня доручило опікувати музей.

Якось під час вечірнього обходу замка професор Барсов помітив чоловіка у чорному плащі, що нишком пробирав­ся через залу і не спинився, коли на нього гукнули. А зго­дом професор Барсов зауважив, що з вікна замкової вежі шугає дим. Коли він прибіг нагору, то побачив, що доктор Роде розклав посеред покою чимале вогнище, спалюючи якісь папери. Спершу професор Барсов вирішив заарешту­вати Роде, та врешті пожалів дивакуватого німецького вче­ного. Він гадав, що доктор Роде спалював власну, приват­ну кореспонденцію.

15 грудня 1945року доктор Роде не вийшов на роботу. Працівники музею подумали, що він захворів, і допіру че­рез три дні пішли відвідати старого науковця. В будинку, де він мешкав, професорові Барсову сказали, що доктор Роде і його дружина померли від дизентерії два дні тому. Тільки тепер у професора Барсова виникла підозра. Під час слідства було встановлено, що лікар, який видав сві­доцтво про смерть подружжя Роде, того ж самого дня зник невідомо куди. Не знайшли й могил доктора Роде та його дружини. Можливо, смерть подружжя була кимось органі­зована, щоб знищити сліди, які могли б привести туди, де сховано Бурштинову кімнату. І, може, трупи закопали по­тай, аби ніхто не міг з'ясувати, що подружжя Роде помер­ло не від дизентерії, а від підступної руки.

А де ж все-таки сховано Бурштинову кімнату? Може, в якомусь бункері під руїнами крулевецьких будинків, зни­щених війною?

Одному радянському журналістові пощастило знайти приватні листи доктора Роде, в яких він писав, що в зв'язку з підходом Радянської Армії збирається сховати певну частину російських скарбів на території маєтку родини прусських юнкерів Шверінів у Дзікові поблизу Гурова Ілавецького, тобто на землі, що належить тепер польській державі. Доктор Роде – як свідчить лист – навіть їздив навмисне до Дзікова шукати якнайкращого місця для схо­ву безцінних скарбів. Але чи встиг він сховати їх і чи є серед них Бурштинова кімната? Спеціальна комісія довго обстежувала зруйнований палац у Дзікові і парк навколо нього, але не натрапила на сліди скарбів. Колишній Круле-вець, по-теперішньому Калінінград, змінив своє обличчя, за­мість зруйнованих кварталів повстали нові будинки, про­лягли нові вулиці. Здається, просто неможливо натрапити тепер на місце, де були бункери чи підземелля, в яких мог­ли сховати Бурштинову кімнату. Отже, таємниця Буршти­нової кімнати чекає на того, хто її розкриє, – закінчив я свою розповідь.

З облич хлопців видно було, що вони слухали надзви­чайно уважно. Соколине Око спитав:

– Ви гадаєте, що із скарбами дідича Дуніна сталося щось подібне?

– Не знаю, – стенув я плечима. – Найвірогідніше те, що розповідають люди. Либонь, справді лісничий Габри-щак знав місце, де сховано скарби, і виказав його тільки Барабашеві, а той не встиг дістатися туди, бо загинув на острові. Ви скаржитесь, що тільки в книжках трапляються надзвичайні пригоди. Не шукайте пригод, бо ви їх не зна­йдете, пригода сама прийде до вас. Тільки вона не любить лінивих. Вона приходить до тих, у кого широко розплюще­ні очі й хто встигає помітити її знак. Хтозна, може і вам вона вже подала той знак? Може, цим знаком була заби­та сарна, яку ви знайшли? А що ви зробили досі на за-клиій пригоди? Навіть не обшукали лісу, щоб знайти кри­ївку, де, можливо, збираються браконьєри.

Хлопці мовчали, ніби їм стало соромно. А я наговорив усе те не тільки тому, щоб відповісти на питання, яке во­ни поставили мені на початку нашої розмови. Я мав на меті й власну користь, хотів, щоб саме вони – такі непо­сидющі й меткі, спостережливі й кмітливі – уважно обшу­кали ввесь ліс, бо сам я не зміг би цього зробити. Звісно, я мав на увазі не тільки браконьєрів. Адже я знав про щезлі скарби дідича Дуніна куди більше, ніж розповідали про це один одному люди з містечка. Я знав напевно, що скарби тут, у цій місцевості, і що є людина, якій відо­мо, де саме вони сховані. Ця людина живе в містечку й береже таємницю Дунінових скарбів. Я не знав ні прізви­ща її, ні ймення, знав тільки, що вона є. І сподівався, що вона відвідає мене найближчим часом, занепокоєна моєю присутністю. Я хотів би дати цій людині зрозуміти, що починаю догадуватися, де сховано скарби, щоб вона узялася діяти проти мене як ворога. Тільки так я міг її здемаскувати.

Вже бралося на ніч. Хлопці попрощались і тихцем ви­бралися з намету. Один по одному рушили вони стежкою через галявину і за мить зникли в темряві.

А дощ ішов та йшов…