"Острів злочинців" - читать интересную книгу автора (Ненацький Збігнєв)

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Антропологічна експедиція почала розкопки в двох міс­цях: у парку над ставом, де весною цього року, як прокла­дали каналізаційні труби до сільськогосподарської школи, знайшли давні людські кістяки, і над річкою біля мосту. Тут два роки тому житель містечка, який зводив собі дім, хотів накопати піску для будівлі і теж напав на людські кістки. Отож антропологічна експедиція приїхала провести розкопки в обох місцях і встановити, чи це не давні кла­довища, які становлять великий інтерес для науки.

Про все це розповіла мені магістр Аліна Заборовська – ота висока, середнього віку, білява жінка, – коли, спокійно переночувавши на Острові злочинців, я знову переставив свій намет ближче до табору експедиції.

Залічка дуже зраділа з цього:

– Усі збиткувалися наді мною, що я начебто сполоха­ла вас. А ви повернулись.

– І залишуся тут тепер довше, – запевняв я. – Адже я мушу виконати обіцянку й покатати вас на своїй потвор­ній машині. Та врешті я зостануся тут не тільки тому, про­сто мені набридла самотність.

Залічка поважно кивнула на знак того, що добре ме­не зрозуміла. А що в розмові з магістром Заборовською я висловив цікавість до розкопок, то Залічка запросила мене на берег. Хоч дівчина була страшенно худа і через свої кумедні кіски аж ніяк не мала поважного вигляду, виявилося, що вона – студентка четвертого курсу антропо­логічного факультету і, здається, дуже здібна.

Залічці доручили провадити розкопки біля річки, а на допомогу їй приставили двох молодих студентів – з числа тих молодиків, що витурили мене з півострова. Інші члени наукової експедиції на чолі з пані магістром провадили розкопки в парку біля палацу дідича Дуніна.

Аби виявити Залічці свою симпатію, я одразу ж після сніданку пішов подивитися на її роботу.

Піщана дорога від лісу до містечка перестрибує вузень­ку вертку річечку. Тут же, на лівому її боці, є невеликий пагорб, на якому височать старезні дуби, а далі за пагор­бом розляглися лани, серед яких він здається зеленим острівцем. На пагорбі лежить кілька великих кам яних брил. Колись їх було тут більше, та жителі містечка вико­ристовували їх для своїх будівель.

Антропологічна експедиція найняла кількох робітників копати землю, трьох із них записали до Залічки. Крім того, працювати на розкопках прийшли два загони гар-церів з лісового табору. Серед них я не помітив жодного знайомого лучника, певно, вони мали якесь інше зав­дання.

Пагорб перетяли досить глибоким і широким ровом, але жодного кістяка не знайшли. Було тільки встановлено, що посередині пагорба стояла старовинна будова, яка потім згоріла.

– Старі мешканці містечка розповідають, – пояснила мені Залічка, – що піщана дорога – це колишній тракт до давнього броду через Віслу. А над річкою примостилася стара, дуже стара – їй було років триста – корчма, яка згоріла півстоліття тому. Важко пояснити, чому саме тут знайдено людські кістки. Може, колись на цьому місці відбулася якась сутичка, кілька чоловік загинуло і їх за­копали недалеко від корчми.

– А де саме знайдено кістки? – спитав я.

– По той бік пагорба. Сьогодні ми починаємо там ко­пати, але спершу я хотіла обстежити пагорб.

Я сів під старим дубом. Хоч учора після полудня й аж до ранку йшов дощ, день почався гарний, теплий. Правда, від дощу в повітрі ще лишився легкий туман, сонце було розпливчасте, тьмяне.

З містечка прийшов огрядний, низенький, вже не мо­лодий добродій в окулярах, він тримав у руках грубий блокнот для ескізів.

– Це магістр Генрік Опалко, – відрекомендувала його Залічка. – Працівник нашого Інституту антропології, плас­тик, видатний знавець анатомії людини. Спеціалізується у відтворенні зовнішності людини за її черепом і пише на цю тему наукову працю.

Я привітався з паном Опалком дуже люб'язно. Він схи­лився й мовчки потиснув мені руку.

– Ви не дивуйтесь, якщо, замість відповісти вам на якесь питання словами, пан Опалко напише або щось на­малює, – сказала Залічка. – Пан магістр розмовляє тільки з допомогою паперу. Він змушений мовчати.

Я ввічливо всміхнувся, але нічого не зрозумів. Залічка взялася мені пояснювати:

– Пан магістр Опалко вславився у нас в інституті, як невгамовний балакун. І от стався такий випадок: якось у квітні ми пішли гуртом у кіно. Пан Опалко запевняв, що в кінотеатрі «Воля» йде фільм під назвою «Білий каньон», а ми запевняли, що там іде «Історія жовтого черевичка». Спалахнула дискусія, ніхто з нас не мав напохваті газети й нікому не хотілося бігти до кіоска купувати її. Кінець кінцем ми забились на досить дивних умовах. Якщо про­граємо ми, то купуємо пану Опалкові букет червоних тро­янд, це він таке зажадав. Якщо ж програє він, то не ви­мовить ані слова під час нашої експедиції. Пан Опалко був настільки певен у перемозі, що погодився на цю сувору вимогу.

– Ну і програв, – закінчив я.

– Програв! – засміялася Залічка.

Пан Опалко відвів мене вбік, одкрив свій блокнот і кількома рисками намалював страшенно довгу й худющу, наче кістяк, дівчину з кумедними кісками. Обличчя цій по­творі він зробив іще потворнішим, потім домалював їй мітлу й послав на Лису гору. А тоді запитливо глянув на мене.

Я кивнув головою, мовляв, знаю, про кого йдеться. Це була Залічка, Залічка у вигляді потворної відьми.

Дорогою від міста їхала бричка (кілька таких бричок завжди стояло біля зупинки міжміських автобусів у міс­течку), вона спинилася біля пагорба, де я стояв, розгля­даючи малюнок пана Опалка. З брички зіскочив худорля­вий, елегантно вбраний чорнявий молодик із вузеньким лисячим обличчям.

– Я хотів би поговорити з панами антропологами, – звернувся він до мене.

Я показав пальцем на пана Опалка.

– Ви – антрополог? – спитав його чорнявий.

Пан Опалко показав пальцем на Залічку, що нахили­лася над рівчаком.

Чорнявий жахнувся:

– Чи ви, панове, німі?

Пан Опалко заперечливо похитав головою.

– То чому ж ви не розмовляєте? – спитав чорнявий. Тепер пан Опалко знизав плечима. Чорнявий аж по­червонів зі злості.

– Цей пан уміє говорити, але зараз не хоче, – пояс­нив я. – Пробачте йому.

– А я гадав, що ви антропологи, – сказав чорнявий. Я кивнув головою.

– Цей пан, – знову показав я на Опалка, – з табору антропологів. А ця панночка…

Та Залічка вже підходила до нас, зацікавлена чолові­ком, що приїхав бричкою.

– Мене звуть Кароль, Кароль В., – відрекомендував­ся Залічці чорнявий, гучно цілуючи її руку, вимазану зем­лею. – Я вже розмовляв з магістром Заборовською, зу­стрів її у місті, і вона дозволила мені оселитися в вашому таборі над річкою. О, в мене є складаний наметець, – по­спішив він додати. – Я приїхав сюди відпочивати, ловити рибу. Пані магістр обіцяла, що дозволить мені обідати у вас в таборі, і тому я так хотів би жити у вас.

Залічка обдивилася вишукане вбрання пана Кароля й, напевне, дійшла висновку, що пан Кароль не тільки еле­гантний, але й дуже пристойний, бо приязно всміхнулась.

– А, знаю, – нараз вигукнула вона, – ви, мабуть, той детектив, що мав до нас приїхати.

– Детектив? – здивувався пан Кароль. Залічка затулила рота долонею.

– Дуже перепрошую, це якось вихопилося в мене, – засоромлено пояснила вона. – Я забула, що про це не можна нікому казати. Але ж ви, – звернулася вона до ме­не, – вмієте берегти таємницю, правда?

– Звичайно, прошу пані, – відказав я. Пан Король люб'язно вклонився.

– На мене пані теж може покластися, – поважно ска­зав він.

Залічка знову всміхнулась. Але тепер уже лукаво.

– О, ви звичайно нікому не скажете, бо ви ж той де­тектив. Я одразу це збагнула. Знаю, що ви заперечува­тимете, але мене не обдурите. Ну гаразд, не говоритиме­мо більше про це. Прошу відвезти речі до нашого табору над річкою. Там, правда, дуже тісно, але ваш малий наметець якось стане між нашими великими наме­тами.

– Щиро вам вдяч­ний. – І пан Кароль знову схилився над брудною ру­кою Залічки.

Зненацька наче з-під землі з'явилися хлопці з за­гону лучників. Крім свого лука, Вільгельм Телль ніс під пахвою якусь річ, загор­нену в газету.

– Це вам, – сказав він Залічці, віддаючи пакунок.

Зацікавлена дівчина роз­горнула газету, і ми поба­чили білий людський череп.

– Боже милостивий, – зойкнув пан Кароль.

На Залічку череп не справив ніякісінького враження, їй-бо часто доводилося тримати в руках кістки.

– Де ви знайшли його, хлопці? – спитала вона.

– У лісі. В колишніх окопах, – пояснив Вільгельм Телль. – Ви казали нам, що вивчаєте людські черепи, тож ми й принесли. Може, він знадобиться вам.

Залічка знизала плечима.

– Бачу, що мені треба було б вам трохи розповісти про антропологію. Нас цікавлять тільки черепи, викопані з давніх могил, а не будь-які, знайдені в лісі. Для нас важ­ливо, до якого часу належить череп, з якої він місцевості й таке інше. Коли-небудь я вам розповім про це до­кладно.

– У нас є череп забитої людини, – втрутивсь я в роз­мову, – і є детектив. То, мабуть, одразу розпочнеться слід­ство.

– Це ви кажете мені? – буркнув пан Кароль.

– Вам.

– То я відповім: по-перше, я не детектив, а по-друге, звідки ви знаєте, що це череп забитої людини?

– Прошу подивитись, на ньому добре видно. Цей чо­ловік дістав такого міцного удару по голові, що череп про­ломився.

Всі оглянули череп і погодилися зі мною.

– Ну то що ж, – знову буркнув пан Кароль. – Череп знайдено в колишніх окопах. Мабуть, це якийсь убитий солдат.

– Авжеж, авжеж, у колишньому окопі лежав і кістяк, і цей череп, – засвідчили хлопчаки.

Пан Опалко взяв із Заліччиних рук череп, загор­нув його в газету, сунув під пахву й мовчки подався до табору антропологів.

– Пан Опалко напевне хоче відтворити обличчя небіж­чика, – пояснила Залічка хлопцям. – Досі ми не викопали жодного черепа, тож панові Опалку трохи нудно. Тепер він займеться вашою знахідкою.

Вільгельм Телль моргнув мені, і я зрозумів, що він хоче зі мною поговорити наодинці. Я пішов з пагорбка, а хлопці подалися за мною.

– Ми шукали табір браконьєрів, – розповів мені Віль­гельм Телль. – Можна сказати, що ми прочесали ліс од краю до краю. Табору браконьєрів не знайшли, але це не значить, що його там немає. Ліс перетято двома рядами окопів і бункерів ще з часів війни. Людський кістяк лежав у бункері, люди сюди не заходять, інакше вони напевне закопали б ті кістки в землю. Хто знає, може, в якомусь бункері й ховаються браконьєри.

Я на мить спинився.

– Маєте слушність, хлопці. Ви на правильній стежці. Тож не кинете шукати?

– О, ні! – вигукнув Соколине Око. Нараз він став на коліна й узявся все довкола обнюхувати своїм довгим носом. Це мало, напевне, означати, що він – мисливський пес, який натрапив на звіриний слід.

Я спитав у хлопців, де в лісі ті бункери і як туди діс­татися. Вони детально описали мені дорогу й сказали, що біля того бункера, де знайдено череп, вони поставили знак – хрест із двох гілок.

Тепер хлопці звернули увагу на розкопки. Робітники знайшли в землі щось схоже на прямокутник, викладений з великого плаского каміння.

– Це старий колодязь, – вирішила Залічка.

– Який же це колодязь, коли в ньому он людські кістки! – закричав робітник, виймаючи з землі держаком лопати людську гомілкову кістку.

– Може, це скринькова могила? – замислилася За­лічка. – В період поморської культури небіжчиків ховали у викладених із кам'яних брил могилах, схожих на великі скрині. Тільки тоді панував звичай спалювати людські останки, а попіл зсипати в урни…

Робітники почали обережно відгортати землю з кам'я­ного прямокутника і знайшли кістки таза, хребта, а далі й череп. Невеличкими лопатками вони нарешті відкопали цілий кістяк, який лежав у цьому прямокутнику не в зви­чайній позі, а скарлючений, дивно вигнутий, наче людину ввіпхнули сюди силою.

Розкопували довго, аж до полудня. Пан Кароль уже встиг улаштуватися в таборі антропологів – між велики­ми наметами експедиції він втиснув свій червоний наме-тець на дві особи. В цьому ми переконалися, коли Залічка оголосила кінець робочого дня й разом із своїми помічни­ками пішла до табору обідати. Я теж узявся варити обід і тільки о четвертій годині дня вирушив у ліс подивитися на бункери, що їх знайшли гарцери.

«Так, я тепер на правильній путі, – міркував я, йду­чи узліссям понад річкою, бо саме так радили мені йти лучники. – Коли в лісі є давні бункери, то браконьєрам найпростіше, мабуть, влаштувати собі притулок у якомусь із них. Бункери будували на кількох, ба навіть на кілька­надцятеро солдатів, тож вони, напевне, просторі, можна там намостити ліжка і жити аж до зими. Браконьєри, ли­бонь, старанно замаскували вхід до бункера, та й сам бун­кер за такий довгий час уже обріс кущами, отже знайти його буде не легко…»

Раптом я аж спинився від несподіваної думки:

«Якщо ці бункери збудовано ще в 1939 році, то хтозна, може, в якомусь дідич Дунін і лісничий Габрищак сховали ті коштовні скарби».

Стежка привела мене до невеличкої садиби. У цьому місці ліс підходив майже до берега річки, садиба займала шматок землі між водою й лісом. Високий паркан обгоро­джував подвір'я з дерев'яним будиночком і повіткою. На березі паслася корова, під плотом валялися старі річкові бакени, на стіні будинку висів рятувальний круг. «Тут живе той чоловік, що засвічує вогні на річкових баке­нах, подумав я. – Той чоловік, що так розгнівався, коли почув з Острова злочинців вигук: «Ба-ра-баш!»

Подумавши, що мені корисно з ним познайомитись, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Мене привітав го­лосний гавкіт псів, замкнених у повітці. На цей гавкіт од­разу вийшла з хати й стала на дверях дівчина – та, що навідалась до мене на Острові злочинців і звеліла негайно забиратися геть.

– Добридень, пані, – привітав я дівчину. Вона зміряла мене лихим поглядом.

– Чого вам треба? Чого тут вештаєтесь? – гнівно спи­тала вона. – Ідіть звідси, бо я спущу з ланцюга псів…

– О боже, – зітхнув я. – Ви не встигли ще довіда­тись, чого я сюди прийшов, а вже лякаєте мене псами. Я побачив корову, що пасеться на березі, та й зайшов спи­тати, чи не продасте мені трохи молока.

– Нічого ви не купите. Йдіть звідси.

– Гаразд, піду. Коли б знаття, що тут живете ви, я ніколи в світі не зважився б зайти сюди.

По цих словах я крутнувся й пішов собі, грюкнувши хвірткою.

«Чом вона так ненавидить мене?» – міркував я, йдучи лісом.

Ця зустріч, хоч і неприємна, все-таки була мені на ко­ристь. Я побачив, де живе дівчина, узнав, що є певний зв'язок між нею і тим чоловіком, який світив вогники на річкових бакенах.

«Може, це його дочка? – гадав я. – Може, вона підоз­рює, що то я лякаю її батька отим «Ба-ра-баш!» і через те гнівається на мене?»

Я перетнув піщану дорогу, якою колись їхав «самом», й опинився в невідомій мені частині лісу. Тут росли висо­ченні старі сосни, за ними розрісся смерековий гайок, пе­ретятий глибоким протитанковим ровом. З нього, певне, колись й починалася система укріплень. Рів був глибокий, із стрімкими краями, а що місцевість тут досить низька, то в нього набігло повно води, чорної й смердючої від гнилого листя. Рів тягнувся далеченько, й перескочити його було ніяк. Нарешті, поблукавши вздовж рову, я побачив щось схоже на кладку – кілька грубих жердин, перекину­тих через воду.

По той бік рову теж росли смереки, а між ними, серед трави, можна було розгледіти рештки окопів і кулеметних гнізд. Посеред окопів, через кожні кільканадцять метрів, височів бункер. Спершу я натрапив на бункери, побудова­ні з дерев яних колод, тепер уже погнилих. Дахи в бунке­рах попровалювалися, всередині було повно землі й сухого листя. Деякі бункери стали пристановищем диких кролів, а в одному навіть оселився лис, перед напівзаваленим вхо­дом валялися кістки і скривавлене пташине пір'я.

Я побачив також кілька бункерів із залізобетону. Ці могутні конструкції були колись старанно обкладені дерном і обсаджені кущами та ялинками. Тепер бункери мали вигляд невеличких пагорбів, що дивилися в бік річки по­рожніми дірками, з яких напевне стирчали колись дула кулеметів чи дрібнокаліберних гармат. З тильного боку бункерів були важкі залізні двері, розчинені навстіж… При­свічуючи собі запальничкою, я заглядав усередину, та скрізь стояла вода, жоден з бункерів не міг правити бра­коньєрам за притулок.

І знову дерев'яний бункер. На ньому перехрещені гілки. Збоку чималий мурашник з великими червоними мураш­ками. «Це тут лучники знайшли людський кістяк і че­реп», – подумав я.

Вхід до бункера був низенький, я мусив стати навко­лішки, аби зазирнути всередину. Та одразу ж підскочив, бо кілька червоних мурашок блискавично вилізли мені на литки й почали кусати. Хазяями цього бункера були му­рашки.

Я засвітив запальничку й знову зазирнув у темний бун­кер. За цю коротку мить я встиг помітити в темряві білі людські кістки.

Струсивши мурашок з ніг, я випростався. Не знати чо­му мене охопило надзвичайно неприємне почуття – ніби мені загрожувала небезпека, ніби десь за стіною молодих ялиць причаївся ворог. Здалося, що й ліс якийсь похму­рий, повний жахів. «Мабуть, в усьому винен отой люд­ський кістяк», – заспокоював я себе. Проте ніяк не міг збутися враження, що мені загрожує небезпека, що з-за гілок дерев стежать за мною ворожі очі.

Я пройшов трохи до залитого водою протитанкового рову, сів скраю і запалив цигарку.

«Мені нема чого непокоїтися, – міркував я. – Мабуть, колись у цих місцях точився запеклий бій, в якому поляг­ло багато солдатів. Той бункер, можливо, засипало від ви­буху, і хтось у ньому загинув. Згодом дощі змили землю з бункера, розчистили вхід і тоді кожен міг побачити кіс­тяк. Ні, нема чого сушити собі голову…»

Підвівшись з землі, я швидко обернувся в той бік, звід­ки тільки-но прийшов. Раптом мені здалося, що поміж яли­нами майнула якась тінь. Вона одразу ж зникла, та я почув, як тріснула зламана гілка.

«Хтось стежить за мною», – зрозумів я.

Уже вечоріло, а я був у найдальшій, безлюдній частині лісу. Сказати щиро, я трохи злякався тієї людини, що ви­стежувала мене, і швидко подався вздовж рову аж до клад­ки над водою. По ній я перебіг на той бік й на мить спинився. «Стривай-но, я пошию тебе в дурні», – подумки засміявся я, схопив жердини й посунув їх уперед, аби вони ледве діставали берега. Було вже темно, і той, хто стежив за мною, мабуть, не побачить, що жердини погано укріпле­ні. Якщо він необережно ступить на кладку, жердини посу­нуться вниз і той чоловік упаде в воду.

Ховаючись за деревами, я зробив чимале коло і підкрав­ся до рова.

Мені залишалося до нього ще кілька метрів, коли я по­чув спершу тихий зойк, а тоді тріск жердин і гучний плю­скіт води. Хтось попав у мою пастку.

Плазом, аби не привернути до себе уваги, я підкрався до самого рову й обережно визирнув. Хоч уже добре стем­ніло, я побачив над поверхнею брудної води… голову дів­чини. Тієї самої, що приходила до мене на Острові злочин­ців, а допіру вигнала мене із садиби над Віслою. Отже во­на стежила за мною відтоді, як я грюкнув хвірткою, йдучи з її подвір'я.

Отямившись од переляку, дівчина почала видиратися на берег. Але в цьому місці він був дуже стрімкий, і вона разів зо три зісковзувала назад у воду.

Я вийшов з кущів, нахилився над ровом і подав дів­чині руку. Вона прийняла мою допомогу, хоч якусь мить вагалася, – я бачив це з її очей.

Вилізши нагору, дівчина присіла навпочіпки і схопилася руками за кісточку лівої ноги.

– Здається, я звихнула ногу, – простогнала вона.

– Боже мій, – зітхнув я. – Коли б я знав, що то ви стежите за мною, ніколи в житті не влаштував би тієї пастки.

– А це була пастка? Ви посунули жердини? – люто крикнула вона, зірвалася на ноги, та від болю знову присіла.

Я розвів руками – це мало означати, що я каюся. Мені було справді жаль цієї дівчини, сукня в неї була мокра, об­ліплена намулом та прілим листям.

– Коли б я знав…

– Ви… ви… – повторювала вона, шукаючи слова, яке найкраще передало б те, що вона про мене думає. – Ви… підлий.

Я знизав плечима.

– Не розумію, чому я викликаю у вас таку лють? Чи я заподіяв вам щось лихе? Ви ж мене не знаєте, не уявляєте, хто я такий, чом же так ворожо ставитесь до мене, чом вва­жаєте, що я підлий?

– Ви… ви… – знову шукала вона якогось міцного сло­ва. – Ви… огидний.

– Це правда, що через мене ви впали у воду і звихнули собі ногу. Але, по-перше, я не знав, що ви за мною стежите. А по-друге, навіщо це вам?

Дівчина стисла кулаки, наче збиралася кинутися на мене.

– Ідіть собі звідси. Мало того, що через вас я звихнула ногу й змокла до рубця, то ви ще глузуєте з мене, збит­куєтеся, – бачите, що я безпорадна й беззахисна…

І вона, звісно, заплакала. «Гарна історія», – зажурено подумав я, бо дуже не любив, коли дівчата плакали.

– Гетьте звідси… Гетьте звідси, – істерично кричала дівчина.

Зачекавши, поки вона заспокоїться, я сказав:

– По-перше, я не можу піти звідси, бо ви звихнули собі ногу і без моєї допомоги не дістанетесь додому. По-друге, вже береться на ніч, дедалі холоднішає, а у вас мокра сук­ня. Ви змерзнете.

– По-перше… По-друге… По-третє, – передражнила ме­не дівчина. – По-перше, не треба мені вашої допомоги. По-друге, не треба мені вашої допомоги. По-третє, забирайтеся геть…

Вона спробувала звестися й ступити на ногу, та заси­чала від болю й знову сіла на землю.

– Ну, бачите, – сказав я. – Зостанетесь тут самі, й вас з'їдять вовки.

– Тут немає вовків.

– Людей тут теж немає. Цілу ніч у лісі, в мокрому одя­зі, брр… – я аж жахнувся, уявивши таку ситуацію.

– Мені не треба вашої допомоги, – повторила вона, однак уже непевно.

Я не здивувався. Адже в лісі вже поночіло, стало хо­лодно.

– На вашому місці, – почав я знову, – я б прийняв допомогу навіть від найзапеклішого ворога. А я ж вам ні­який не ворог. Я ні вас, ні про вас нічого не знаю.

Вона не озивалася.

– Ну, ходімо, – запропонував я. Дівчина вагалась.

– Як ви уявляєте собі нашу подорож? Я зовсім не мо­жу йти, а ви, здається, не такий дужий, щоб могли взяти мене на плечі.

– Гм, – ображено буркнув я, бо слова її звучали глуз­ливо. Завжди мене дошкуляло те, що я не відзначаюся фізичною силою. Та що там багато говорити: слабак, та й годі.

– Прошу пані, я й не збираюся нести вас через увесь ліс, бо для цього годилося б бути силачем.

– Ну, я вже й не така важка.

– Мені здається, що я міг. би вас трохи понести на спи­ні. Звісно, зупиняючись. Ви знаєте цей ліс, то скажете, де тут найближча дорога чи просіка. Я донесу вас туди й зали­шу, а сам побіжу по свою машину і приїду по вас. Згода?

– Добре, – сказала вона, обережно зводячись на ноги.