"ПОВІЇ ТЕЖ ВИХОДЯТЬ ЗАМІЖ" - читать интересную книгу автораЗАКОНИ ЖАНРУ Й ЛОГІКА СЮЖЕТУДідусь уважно дивився зі збільшеної фотокартки на страшенний гармидер у кімнаті, який буває в останню ніч перед далекою дорогою. Втім, неможливо було назвати дідусем юного хлопця зі сліпучою усмішкою і кубиками на комірі. Він зник у страшній коловерті тридцять сьомого за декілька місяців до того, як став батьком. У рамі великого формату ще декілька знімків тих років: дідусь і бабуся у військовому санаторії на Кавказі… бабуся - яка вона була молода тоді! - разом з чоловіками й жінками з дідусевого села на Полтавщині… Чорно-білі фотокартки мають чар того часу, коли світлини були подією, коли в них вкладали душу. В цю ж саму раму Оксана вклала яскраве кольорове фото, на якому вона припадає до плеча русявого хлопця з відверто кельтським обличчям. Мама одразу ж здригнулась від доньчиного блюзнірства, переставила світлину до книжкової шафи, повернула його тильним боком. Дочка повернула знімок обличчям до людей, хоча й лишила у шафі. Тепер двадцятисемирічний дідусь і сорокарічний наречений онуки дивляться одне одному у вічі приязно і доброзичливо. Ніби й немає між ними неймовірної прірви. Стрілки годинника вже давно відлічують нову добу. О п'я(102) тій ранку прибуде таксі до аеропорту. Посеред кімнати дві порожні дорожні валізи. Навколо безладно розкидано шмаття, книжки, документи, а на підлозі сидять дві жінки, не знаючи, як усьому цьому дати раду. Все це ще треба запхати, а головне ще стільки треба сказати одна одній. Саме зараз, у цю чорну осінню холодну ніч. - Добре, що бабуся не дожила… - Ти в своєму репертуарі, мамо. - Вона б не зрозуміла. Твого Рона. - Богдана вона розуміла? Олега розуміла? Борьку Веймаровича розуміла? - Забагато в тебе… - Ти просто забагато про мене знаєш. - І, мабуть, не все! А ти про мене знаєш усе! І я тобі як на Божому суді - як на Божому суді кажу: в мене, окрім твого батька, нікого не було! І в бабусі нікого не було! - За законами жанру в тебе взагалі нікого не повинно було бути. - Якого жанру? - Мелодраматичного. Не зустрівся такий, як дідусь, значить треба було сидіти і, як ти висловлюєшся, не бруднитися. - Яка мелодрама? Що ти таке кажеш? Ти при розумі? Чи від радощів, що схопила закордонні штани, тобі розум відібрало? Те, що було з дідусем, і як його усе життя любила бабуся - це, як на тебе, мелодрама?! - Ні, не мелодрама! То була трагедія, я не настільки не оцінюю ситуації, як вважаєш ти… Але цей іконостас, цей культ предків, що загинули в часи культу особи, це вже, погодься, мелодрама. - Боже, які ми різні, які ми різні… Я не вірю, що ти моя дочка… - Це тато міг не вірити, а ти… - Ти маєш рацію, мені не варто було виходити заміж, якщо не зустрівся такий, як твій дідусь. Ти - то Божа кара мені за те, що я… що я… (103) - Зрадила ідеалам юності, - підказала дочка. - Саме так! В мене, на відміну від тебе, ідеали юності були! - І в мене, на жаль, були! Ти справді про мене не все знаєш… - Чого? Чого я про тебе не знаю? - А як я везла у валізі десять ксероксів зі щоденників Винниченка, щоб роздати їх надійним людям, які читатимуть? - Коли? Коли це було, доню? - Тоді, коли за це могли якщо не посадити, то виключити з університету! Це було в розхитаному холодному поїзді, а нам з Богданом було жарко від - о Господи! - юної любові! Ми були певні, що за нами пантрують, провідник носив чай із сусіднього вагона, думали, в Києві на нас чекає бозна-що! - Тоді за це справді могло бозна-що бути! А ти кажеш, що я забагато про тебе знаю! І як же воно обійшлося? - Нічого, доїхали! І довезли! І розповсюдили! Та це ще не все! А після другої поїздки його викликали! А мене ні! Але я сама пішла! І розповіла їм, що ми возили джинси з метою їхнього, джинсів, розпродажу! І нам сказали, що спекуляція ганьбить образ радянського студента столичного вузу! - Доню, навіщо ти тоді це робила! Ще ж бабуся була жива! Якби з тобою щось сталося, вона б цього не пережила! А мені ти брехала в очі, мовляв, до Львівської бібліотеки, тобі потрібен польський період… - А я відчувала, що рятую героя нації! Гос-споди, як я його любила! Я тоді думала, що мені Бог послав таку ж любов, як і бабусі з дідусем… А чим все закінчилося? Матусі рятівника нації твоя донька не підійшла! Не навчила ти її пекти пироги й солити огірки! А він, як теля корову, обрав матінку! - Боже, Боже, а ти стільки років розповідала, це ти почала зустрічатися з Борисом, тому й посварилася з (104) Богданом! Чому ти так не довіряла мені? Я в тебе не заслужила? Богдан маму послухав! А тобі мати була завжди чимось побічним! - Яке це має значення зараз? А що б воно було, якби я зациклилася, скажімо на Олегові? Бігала б зараз по наркологах! Кодувала його від алкоголізму! І заради чого? Заради просторікувань на п'яну голову, що все гине? Пожертвувати життям для якогось нікчеми, як ти своїм для покійного батька? - Так, пожертвувала! Пожертвувала усім життям для твого батька! І він був зовсім не те, що дідусь! Але ти прекрасно знаєш, ЩО нас поєднало! В нас були спільні долі! Він також був сином репресованого! Хоча, звичайно, його мати - зовсім не те, що наша бабуся! Вона і квартири зуміла добитися, і персональної пенсії! А наша бабуся тільки й мала в житті, що цей портрет і нас з тобою! - У квартирі Богдана Тарасюка на стіні такий же портрет! Тільки не кубики, а вишита сорочка! - Але скільки? Скільки можна мати усього цього? Богдан! Борис! Олег! Ще хтось! І нарешті цей… Рон! Які в них усіх іддіотські імена - сиві скроні в дядьків, а все Тед, Піт, Міл, Рон… - А дідусь у двічі меншому віці вже командував полком! - Та не насміхайся ти над дідом, нікчемо! Раніше таким мазали поріг бозна-чим, а тепер з ними укладають шлюбний контракт! - А ти б організувала бабів з нашого під'їзду на санкції проти розпутної дочки! Вони б із задоволенням!.. Заплакана дочка почала безладно кидати до сумок усі підряд речі, що лежали на підлозі. А заплакана мати зі стогоном схилила голову на руки… - Нічого не поробиш, і це, очевидно, треба прийняти… гідних мужчин немає… а дівчатам треба заміж… - Так, мамо. Заміжжя - то не метафізика. А біологія та економіка. Ти не можеш собі уявити, що я відчула, коли (105) збагнула, що ще можу бути товаром на ринку наречених! Що я щось коштую! І, як виявилось, чималенько! - Так говорити цинічно й гидко! Якщо вже говорити про ціну жінки, яку має сплатити чоловік, то це все його життя! А ти вимовляєш чортзна-що! А ще й біля цього портрета, як би не смішно це звучало… - Ні, зовсім не смішно! Я завжди любила… цього хлопця і зараз люблю! - Якого хлопця? Ти любила багато хлопців! - Оцього, на портреті! Ти знаєш, що мені казали подруги, коли приходили до нас? Вони запитували: це що, твій брат? - Так, я знаю. Але як можна до такої межі нічого не розуміти? Адже на портреті людина зовсім іншої епохи, яких зараз нема! - Так! Один цей сталінський френч чого вартий! - Не френч, а гімнастерка! - Яка різниця? Але саме я на нього схожа з усієї нашої родини! - Це правда! Зовні ти нього схожа! Він був красень, а ти красуня - цього не забрати! Який приклад зовнішньої схожості при такій разючій несхожості душ! Рон, коли вперше обідав у них, також звернув увагу на світлину. І також зауважив портретну подібність. Оксана намагалася дохідливо розповісти про страшну долю діда. - Він був дисидентом? - запитав Рональд. - Oh, how stupid you are! - не стримала роздратування Оксана, - дарма що доктор економіки! Рон від щирого серця захотів виправдатися перед нареченою. Запевнив її, що під час нацистської окупації рідний брат його батька переховував англійських пілотів. А в далекі часи - він цього не може довести, він не аристократ, але переконаний, що його прапрадіди мужньо билися з іспанськими поневолювачами. Лунають часті сигнали міжміського дзвоника. (106) - Бери трубку, - стогне мати. - I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш! Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling! - Тобі вітання… - Я зворушена. - Він уже замовив готель у Женеві… - Дуже рада за тебе. Попутнього вітру… - Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району. - А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда… - Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя… - Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє… - Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»… - Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч… Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе? - Він обрав мене з багатьох… - Доню, він би помер за тебе, якби так склалося? Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила: - Гадаю, те суспільство, в якому ми житимемо, позбавить нас від такої фатальної постановки питання. Він цінує мою зрілу вроду, якій я зобов'язана - дочка кивнула на портрет, - цінує мою освіченість. - Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської… (107) - А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук - француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена - так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії. - Таж Гелена, здається, одружена? - Ну і що з того? Який з того чоловіка хосен - валіза без ручки! Три роки ніде не працює, лежить на дивані, шкрябає віршики! До речі, мамо, мамо… - в Оксани затремтів голос, - ти не перепишеш мені у блокнот ті вірші, які нібито писав дідусь, які нам передав той чоловік, що приходив до бабусі… - Зараз, доню… - І може ти даси мені ту фотокартку, з якої робили портрета? Мама принесла із суміжної кімнати старого бабусиного портфеля, де зберігалися декілька скромних золотих прикрас, реабілітація дідуся, найдорожчі листи і світлини. Написала на конверті, в який поклала фотокартку, декілька рядків, не підглядаючи до пожовклого оригіналу: З цієї прірви вже не буде злету, Є тільки лихо і безсилий гнів. Але я вірю в логіку сюжету, В закони жанру й танення снігів… Знову задзеленчав телефон, тепер місцевий. То повідомили, що таксі виїхало. Буде за 20 хвилин. Оксана застебнула другу сумку, почала переодягатися. - Ти паспорта поклала? - Так, мамо. - А квиток? - Ну звісно… - Так, як ми пакувалися, все можна було забути. - Ти поїдеш зі мною до аеропорту? Там тепер гарно! Не так, як коли ми в давні часи літали до Криму! (108) - Я, донечко, не поїду. Я всього боюся. Буду, як дурна, серед того модерну. Ти подзвони, як долетіла. Гадаю, він тобі дозволить один раз! - Мамо, мої необмежені телефонні дзвінки включені до шлюбного контракту. Як і поїздки додому три рази на рік! - Ну, дай тобі, Боже! В напруженій чорній тиші раннього ранку просигналив автомобіль. Мама й дочка присіли на диванчик. Пролунав другий сигнал. Мати натягла боти на босі ноги, одягла старе пальто, схопила обидві сумки. - Не треба, мамо! - рушила вниз. Водій зустрів їх на сходинках, забрав валізи, хутко побіг до виходу. Мати й дочка, взявшись під руки, тихо йшли повз сонні пошарпані стіни. На вулиці мовчки тихо обнялися. - Ну от куди привели тебе закони жанру, доню… Невже це логіка твого сюжету? - Закони жанру кажуть, що це лише зав'язка. Найцікавіше попереду… Тільки б знати - що? Таксі швидко зникло. От уже його і не видно, і не чутно. Матері стало холодно, вона повернулася додому. Відчинила скляні дверцята книжкової шафи, взяла в руки кольорове фото, довго розглядала Оксану і Рональда. Неусвідомлено поставила світлину туди, біля Портрета. Згадала останні слова, що їх сказала дочка, сідаючи в таксі. І вперше без сліз, але з цікавістю, наче уся ця історія була їй чужа, подумала: «А й справді, що ж воно буде далі?..» (109) (110) |
||
|