"Вогняний вершник" - читать интересную книгу автора (Бердник Олесь)КИЇВ ВИДАВНИЦТВО «МОЛОДЬ» 1989 Художнє оформлення Друкується за виданням: ISBN 5-7720-0241-4 Повість-феєрія 12Віктор стояв біля головного пульта управління, дивився на екрани зв’язку, слухав короткі фрази операторів. Все те линуло мимо його свідомості. В мозку вогняним шворнем пекла одна-єдина думка: «Що діяти? Як врятувати Віолу? Як її зупинити?» А інша думка — десь в невимірній глибині єства — застерігала: «Яке маєш право зупиняти? Хто може стати на шляху вогняного вершника?» Крізь тяжку задуму прорвалися далекі голоси: — Увага. Сеанс зв’язку. Віоло, ми слухаємо вас… Крізь тріск розрядів долинає коханий голос: — За дві хвилини — оптимальне зближення… Проходжу оболонку комети… Ядро вимальовується на моніторі корабля. Воно мізерно мале… Абсолютно сферичне… — Бачимо, бачимо, Віоло! — радісно відгукується президент. — Це феноменально! Як могла при такій мізерній величині сформуватися така ідеальна форма? Спостерігайте, спостерігайте якнайуважніше! Як апаратура? Як самопочуття? — Самопочуття в нормі. Апаратура працює чудово. Правда, є незначні перешкоди. Перериваю сеанс. Зосереджуюсь на дослідженні. Виходьте на зв’язок за десять хвилин… Вікторового плеча хтось торкнувся. Космонавт озирнувся, біля нього стояв директор ОІКПу професор Грабер. Він радісно усміхався. — Все-таки вона молодець! Га? Які фотографії, яка несподіванка! Феноменально! Віктор мовчав. Що йому відповісти? Феноменальні спостереження! А якою ціною вони дістануться, ніхто ще не догадується. Професор з подивом поглянув на Віктора, помітив у його очах тривогу, напруження, очікування. — Що з вами? Ви хворий? У вас бліде обличчя… мов у мерця… — Ні, ні! То вам здалося… Віктор прислухається до слів операторів, але чомусь сеанс зв’язку не відновлюється. Нестерпна тиша залила Всесвіт. Чому так німо? Чому всі затихли? Вчені жестикулюють, у всіх ворушаться губи, а до його слуху не долинає й слова. І зненацька — ніби грім з ясного неба: — Корабель падає на комету! Сивий вчений — керівник експерименту — кинувся до екранів зв’язку. Різко наказав: — Викликайте Віолу! На пульті загорілися вогники індикаторів, спалахнув екран, помережаний смугами перешкод. До нього подалися, ніби жадаючи прорвати павутину сфер, президент, вчені, конструктори. — Віоло! Віоло! — тривожно кликав президент. — Що сталося? Включайте регулюючі двигуни! Включайте двигуни! Віктор стиснув кулаки, аж побіліли пальці, щоб стримати зрадливе тремтіння рук. Тиша. Ні слова від Віоли. Лише тріск розрядів у грізній безмовності космічного простору. — Віоло! Віоло! — кликав президент. Небо мовчало. А на моніторі було видно, як сріблястий супутник повільно заглиблюється крізь прозору корону комети до ядра, що переливалося ніжним феєричним сяйвом. — Віоло! — тривожилася Земля. — Що трапилося? Чому мовчите? Зненацька на головному екрані з’явилося зображення дівчини. Воно було спотворене до невпізнанності. Почулися уривки слів: — Все правда! Правда… Чуєш, Вікторе?.. І навіть більше, більше… Академія… Президенту… Легенда… полум’яний вершник… полум’яний… Тане, тане зображення, ніби прозора хмаринка в небі. Зникає. Завмерли біля екранів спантеличені люди.: — Що вона сказала? — прошепотів президент. — Що вона сказала? Віктор мовчав. Що він міг відповісти? Що? |
||||||
|