"Вогняний вершник" - читать интересную книгу автора (Бердник Олесь)КИЇВ ВИДАВНИЦТВО «МОЛОДЬ» 1989 Художнє оформлення Друкується за виданням: ISBN 5-7720-0241-4 Повість-феєрія 13Ніч. У вікні — місяць, холодні, кришталеві зорі. Небо незатишне, вороже, чуже. Віктор дивиться в дивоколо, лежачи на ліжку біля вікна. Поряд з ним — дублер. Він спокійно спить, посвистуючи носом. Він щасливий. Ніщо не пригнічує його, хоч незабаром старт. А Вікторові нема спокою. Минуло вже багато днів від тої трагічної пори, коли небесна вісниця полонила Віолу. А він ще й досі нікому нічого не сказав. Комета віддаляється в зоряну безодню. їй вже дали ім’я Віоли. «Нарешті вона таки заслужила цієї честі», — гірко всміхнувся Віктор. Та що з того? Таємничий гість із безодні поніс її у безвість — живу чи мертву. А він мовчить і готується до польоту на Марс. Які моторошні сни! Навіщо ж, навіщо такі розпорошені дії земних дітей? Кому потрібні інформаційні гори про далекі світи, якщо розвіюється в зоряній прірві найвартніше, що має правдивий смисл, — рідна, кохана душа людини, без якої й тебе нема?! Десь поряд звучить її напружений голос: «Правда… і навіть більше! Чуєш, Вікторе?..» «Віоло! Як мені діяти? Скажи, скажи, Віоло! — Він встає, сідає на ліжку, охоплює долонями гарячу голову. — Іти до президента? Прохати його, благати, переконувати, що треба летіти вслід за кометою? Не повірять. Які докази? Слова Віоли? Уривки фраз?» На порозі кімнати виростає постать чергового. — Чому не спиш, Вікторе? Незабаром старт, треба бути у формі. — Добре, добре. Я спатиму… Він знову ліг горілиць. Заплющив очі. Дрімота заколисує його, але свідомість стоїть на чатах. У багровій пітьмі виникають розмаїті зорі — лілові, фіолетові, золоті. Пливуть, пливуть химерні, казкові візерунки. Звучить дивна музика. І десь з невідомості, просто над ним, чути схвильовані слова Віоли: «Жило страшне чудисько. Воно пожирало людей. Мільйони людей. Якось чудисько погналося за юнаком…» Віктор відчув, що це він — той легендарний юнак. На нього насувалася велетенська тінь. Він побіг скелястим берегом моря. Дракон наздоганяв його. Тоді Віктор кинувся зі скелі у воду, пірнув у глибінь. Чудисько майже поруч. Він схопився за його гребінь. Дракон вилетів на поверхню, з скаженою швидкістю помчав по хвилях океану. Димує вода. Летять іскри. Дракон здіймається понад Землею, летить у просторі. Віктор тримається на спині чудиська. І йому зовсім не страшно. Він дивиться вперед, на зорі, що розмаїтою метелицею кружляють у дивоколі. Він щасливо шепоче: — Я врятую тебе, Віоло! Попереду виникає комета. Віктор наближається до її ядра. Зникає дракон. Віктор мчить просто так, простягнувши руки, лише силою свого бажання. Сяє розмаїта сфера, наближається. Хлопець проникає в неї. Ніби в калейдоскопі, переливаються найтонші промені різних відтінків. Віктор, розгублено оглянувшись, тихенько кличе: — Віоло… Зненацька почувся суворий голос: — Хто ти? І луна загриміла в просторі, повторюючи: — Хто ти? Хто ти? Хто ти? Віктор прислухався. Оволодівши собою, твердо відповів: — Я людина! — Людина? — перепитав голос. — Людина — то дух шукання! Навіщо з’явився сюди? — Я прагнув за любов’ю, — схвильовано відказав Віктор. — Я шукаю Віолу. Де вона? — Вона єсьм! — Де вона? — За гранню мислимого, — прогримів голос. — Вона не побоялася переступити поріг тайни. Вона — правдивий вогняний вершник! — Де вона? — у відчаї скрикнув Віктор. Луна покотила у безкрай його відчайдушний заклик: — Де во-о-она-а-а!? — Шукай! — відповів голос. — Де? — Шукай, думай! Мости найміцніші будуються думкою та мужністю прагнення. Лише піднявшись над собою, знайдеш ти любов, лише віддавши себе безмірній таємниці, з’єднаєшся з Віолою! — Віоло! Віоло! Віоло-о-о-о! — лупало у просторі. Віктор схопився з ліжка. Якусь мить сидів завмерши. Сон… Лише сон… Здолавши полон дрімоти, почав хутко одягатися. На порозі знову з’явився черговий. — Вікторе, режим… — Знаю, — перебив його Віктор. — Я йду до президента. — Вночі? Ти здурів. — Це дуже важливо. — Як знаєш, — розгублено розвів руками черговий. — Але зamp; не забувай… інструкція… — Не до інструкції мені тепер. Пробач, Васильку… Віктор вихором вихопився з кімнати, збіг по сходах. Займався світанок, сонце золотило верхів’я дерев, над обрієм червоніли пасма хмаринок. — Я врятую тебе, Віоло! Врятую, кохана, — радісно повторював Віктор, прямуючи до керівного центру. — Я йду до президента. Все розповім йому відверто. Не може бути, щоб він не збагнув… |
||||||
|