"Зоряний кристал" - читать интересную книгу автора (Романчук Олег)

Розділ VII ЗАМКНУТЕ КОЛО

Минав сьомий місяць пошуків розгадки таємниці скарабея. Іноді просто досада брала, що в тижні всього сім днів і ночей, і немає ніякої можливості продовжити його. Тож залишався єдиний вихід — змістити поняття дня і ночі.

Ми зайвий раз переконувалися в правильності загальноприйнятої думки, що кристалам нічого скаржитися на брак уваги до себе з боку дослідників. Наприклад, у античних вчених згадки про дорогоцінні камені зустрічаються на кожному кроці. Класифікація кристалів для арабських вчених епохи середньовіччя стала чи не найголовнішим заняттям поряд з астрологією. Що стосується наших дослідів, то ми змушені були констатувати той невтішний факт, що фізика твердого тіла у своїх теоретичних узагальненнях відстає від розвитку технології. «Фактор теорії» у конкретних випадках не в’язався з експериментальними даними.

Що, приміром, можна сказати про тіло, яке поводиться як кварц (ми часто називали кристала-жука Кварцом з великої літери) і як тіло з невідомої природи домішками строго регулярної структури, котрі повторюють просторову конфігурацію спотвореного додекаедра і, напевно, є центрами забарвлення? Що можна сказати про тіло, котре попри зазначене вище поводиться як рідкий кристал, який у залежності від температури має то фіолетовий, то. голубий, то зелений, то жовтий, то червоний колір, а при проходженні крізь нього звичайного денного світла на виході спостерігаються два паралельні компоненти поляризованого світла?

А ми думали, що володіємо бодай мінімальними науковими даними про те, як ростуть кристали! Тепер уже ніхто не наважувався безапеляційно твердити, що природа будує кристал аналогічно тому, як муляр кладе стінку з цеглин.

Деяка частина інформації виходила за межі лабораторії й ставала поживою для різнокаліберних пліткарів, починаючи від допоміжного персоналу та інженерів і закінчуючи докторами наук. Молоденькі лаборантки сусідньої лабораторії фізичної хімії — «хімічки-реакціонерки», як з висоти своєї причетності до таємниці називав їх Олександр Ткачук, ловили в коридорі цього рафінованого, на їх думку, зарозумільця і намагалися втягнути у небезпечні дискусії, які, починаючись з глобальних проблем, непомітно переходили до суто житейських: «Коли нарешті шановний кандидат наук носитиме обручку?» В такі моменти Сашко закочував очі під лоба, картинно позіхав і гордовитою ходою прямував у лабораторію, до свого таємничого жука.

В кінці березня і першій половині квітня Ткачук був на диво стриманим. Навіть не сприйняв першоквітневого жарту, коли фізики-структурники намалювали на скляній підставці під скарабеєм кілька древньоєгипетських ієрогліфів. Сашко сердито витер туш під склом, при цьому висловившись доволі різко по-англійськи. Однак полтавський акцент не дав точно уловити зміст сказаного.

Коли Тоня Сікорська, наш лаборант, сказала: «Нобелівська премія вам гарантована, Ткачук!» — Сашко несподівано усміхнувся.

— Знаєте, Тоню, — повчально вирік він, — мені пам’ятається неймовірна, але абсолютно правдива історія про те, як один середньостатистичний індивід страшенно здивувався, побачивши, що його фокстер’єр ловить світлячків. Йому вдалося підгледіти, що собака годує ними — кого б ви думали? — звичайнісіньку жабу-ропуху. Коли ця ненажера набивала світлячками свій живіт і починала світитися, фокстер’єр брав земноводну за ніжку і носив уночі перед собою, щоб не заблудитись і не потрапити до чужої будки.

Бідолашна лаборантка не чекала від Сашка такого прояву чорного гумору, і лише тихесенько писнула, не знаючи, як їй повестися.

— Так ось, — таємничим тоном продовжував Ткачук. — Зі мною і з скарабеєм трапилась набагато цікавіша історія. І як знати, може й справді комітет по Нобелівських преміях прислухається до ваших побажань…

Я не став слухати чергову «правдиву історію», оскільки добре знав Сашків талант базікала, і зайнявся поточними справами. Чи міг я припустити, гцо через кільканадцять годин у мене з’явиться шанс зажити слави білянаукового балакуна.

…Була остання п’ятниця квітня. Ніщо не віщувало разючих змін у житті нашого колективу. Щоправда, Сашко кілька разів намагався переговорити зі мною (як я здогадувався, хотів порадитися з приводу підготовки нового експерименту). Однак я був страшенно зайнятий і не міг приділити йому належної уваги: Деркач уже втретє викликав до себе, вимагаючи звіт по темі, який все ще додруковували паші секретарки. Ткачукові я буркнув, що хороші ідеї слід обговорювати в спокійнішій обстановці, тож нехай перетерпить до понеділка. У відповідь Сашко обізвав мене ретроградом і подався до себе в лабораторію.

Повернувшись з роботи, я хутко повечеряв і взявся чаклувати над рибальськими снастями: ще на початку тижня ми вирішили цілим відділом провести суботу й неділю на Дніпрі. Отож я вовтузився з вудками, гачками, волосінню, поплавками та іншим скарбом рибалки-аматора, як несподівано затеркотів телефон. Дзеленчав, мов знавіснілий монстр, який ось-ось трісне від злості через мою неповороткість. Я машинально зиркнув на годинника: 22.37. Кому не спало на думку телефонувати о такій порі? Зайшовши до кабінету, здійняв трубку. Долинув голос Олександра Ткачука. Він навіть не привітався. З тону, яким Сашко вимагав мій «Кодак», я зрозумів, що трапилося щось неординарне.

— Навіщо тобі фотоапарат? — поцікавився я. — У лабораторії, наскільки пам’ятаю, аж три «Києви».

— Це все не те, — перебив Сашко. — У мене немає часу на проявлення плівки. Фото потрібні одразу. І бажано в кольорі.

— Більше тобі нічого не потрібно? Поганих фотоапаратів не буває, є лише погані фотографи, — ущипливо мовив я.

— Не будь скнарою. Наука вимагає жертв. Лови чотириколісного мустанга — і чим скоріш до інституту.

В трубці почулись довгі гудки. Прохання було досить дивне. Заінтригований, я прихопив «Кодак» і подався ловити таксі. Мені пощастило.

У машині я намагався проаналізувати найімовірніші причини пізнього дзвінка. Знаючи характер Сашка, мав усі підстави вважати, що це неспроста. Розгадка могла критися в новій методиці експерименту, яку Ткачук уже встиг перевірити.

Справа в тому, що після невдалих спроб вивчити внутрішню будову скарабея традиційними методами було вирішено спробувати збудити жука в дещо інший спосіб. Міркувалося так: оскільки кристалічна гратка кварцу асиметрична, то чому б не подіяти на жука асиметричним електромагнітним полем, тобто полем, у якого електричний вектор поляризований не в площині поширення хвилі, а по колу. Звичайна електромагнітна хвиля, яку випромінюють антени радіолокаторів, теле— і радіопередавачів, для нашого експерименту не годилась, оскільки вона плоскополяризована. Виходили з того, що під дією асиметричного електромагнітного випромінювання властивості асиметричних молекул змінюються. «Клин клином вибивають» — саме в такий спосіб можна охарактеризувати суть експерименту. Згідно наших припущень, асиметричне поле, діючії на скарабея, мало викликати в монокристалі незначні Спотворення міжатомних зв’язків і якоюсь мірою змінити геометрію кожної елементарної ланки просторової ґратки кварцу. В результаті цього зміниться, причому досить відчутно, геометрія цілої молекули.

На користь цієї гіпотези говорив той факт, що у багатьох кристалах спостерігаються так звані колективні явища, здатні підсилювати навіть слабкі зовнішні збудженая. Отже, припускалося, що саме асиметричне поле розворушить скарабея. Розробка методики досліджень і монтаж установки були покладені на Олександра Ткачука…

О двадцять третій п’ятнадцять я був при вході до інституту. Пропускаючи мене, вахтер Кузьма Іванович попередив: «Не забувайте, що завтра субота. До п’ятої ранку я повинен у всіх лабораторіях вимкнути енергоблоки високої напруги. Тож не баріться».

— Домовились. Не думаю, що ми затримаємось так довго.

Я помилився. Зрозумів це, переступивши поріг лабораторії експериментальної кристалооптики, де порядкував Сашко Ткачук. Мій заступник спритно, навіть граціозно, пересувався між кабелів і різноколірних дротів, які ліанами звисали зі стін, щупальцями обвивали стелажі з приладами. Усе це плетиво закінчувалось на довгому лабораторному столі, де був змонтований генератор асиметричного електромагнітного поля — кубічної форми темно-сірий ящик з електронною лінзою, фотопомножувач, спектрофотометр і два осцилографи. Електромагнітна хвиля, сфокусована електронною оптикою, потрапляла на закріпленого у штативі кришталевого жука. Над ним був зафіксований вхідний модуль персонального комп’ютера, який мав реєструвати та аналізувати невидимі для людського ока процеси, що могли відбуватися всередині скарабея в результаті його опромінення. Візуальну інформацію комп’ютер видавав безпосередньо на дисплей та інтерфейс.

— Так і стрес недовго отримати, — зауважив я. — Коли ти нарешті покінчиш з цим безладдям?

— Скоро. А щодо стресу, то він попереду, — насмішкувато кинув Ткачук.

Поки я адаптовувався в цьому розгардіяші, Сашко з заклопотаним виглядом чаклував біля генератора поляризованого світла, раз у раз перемикаючи тумблери, затим узявся виставляти баланс інтенсивності, частоту. Проробивши необхідні маніпуляції, підійшов до скарабея, легенько доторкнувся до нього пальцями, ніби заспокоюючи химерну істоту. Увімкнувши комп’ютер, сів на стілець. Сашкова голова опинилася врівні з жуком на віддалі сантиметрів десяти од блискучої поверхні релікта.

— Налаштуй фотоапарат, — мовив він безапеляційним тоном.

І все ще нічого не розуміючи, я відкрив футляр «Кодака».

— Коч скажи, що і як знімати.

— Фотографуватимеш зображення на екрані дисплея. Я стенув плечима. Що він замислив?

— Ти готовий? — запитав Сашко.

— Ніби…

— В такому разі вимкни світло і включи генератор. Фотографуватимеш, поки стане кадрів.

Тільки-но я натис червоний ґудзик пуску, як кристал засяяв зеленим свіченням. Довкола реліктової істоти виник світловий німб-аура. Край німба торкнувся Сашкового чола. Цієї ж миті на екрані дисплея та інтерфейса ожили якісь картини!.. Щось схоже на заціпеніння обійняло мене. Що за мана?! На екранах рухалися люди на фоні дивних споруд.

Я прицілився об’єктивом «Кодака» в екран дисплея і заходився ритмічно натискати кнопку спуску. Через деякий час із камери почали випадати готові фото. Зображення на екрані поступово стало тьмяніти, поки не щезло зовсім. Я вимкнув генератор і засвітив у лабораторії світло. Мій заступник продовжував сидіти, мов загіпнотизований, незмигним поглядом втупившись в одну точку.

— Що з тобою? — я потряс його за плечі.

Сашко крутнув головою, немовби проганяючи рештки несподіваного сну. Кволо всміхнувся.

— Усе гаразд. Краще глянь, чи вийшли фото.

Я почав розкладати на столі знімки, уважно придивляючись до зображень і намагаючись зрозуміти причини дивовижної метаморфози. Переді мною були скіфи — у шкіряних строях, довговолосі. Хто на конях, хто піший. Всі як один озброєні. В руках короткі мечі, списи. Через плече перекинуті луки і сагайдаки зі стрілами.

— Які найперші враження, колего?

Хоча в Сашкових словах звучала іронія, однак нотки розгубленості, які він таким чином намагався приховати, я все-таки відчув.

Узявши в обидві руки по кілька фото, Ткачук з неприхованим захватом прошепотів:

— Це все правда, старий. Чуєш? Ніякої містифікації! Так і було насправді. Все це я бачив на власні очі.

Мабуть, вираз мого обличчя викликав у Сашка певний сумнів, бо він співчутливо похитав головою.

— Стрес — кепська штука. Йди-но підстав голову під кран, освіжися.,

Мене явно брали на глузи. Згадавши, що найкращий захист — це атака, я негайно скористався випробуваним методом: і

— Ти можеш мені пояснити, що за вистави влаштовуються в лабораторії о такій порі?

— А тобі відомо, що таке фізика? — поставив контрпитання Ткачук.

— При чому тут фізика?

— Поясню: фізика— це те, чим займаються фізики у вільний від роботи час.

— Облиш. Краще признайся, що тут коїться?

Геній експерименту явно був задоволений і результатом досліду і моїм розгубленням.

— Сподіваюся, ти знаєш, що таке золотий переріз? — питанням на питання відповів Ткачук і, не чекаючи відповіді, продовжував: — Свого часу цю пропорцію іменували божественною. Приміром, венеціанець Лука Пачіолі в 1509 році видав книгу, яка так і називалась: «Божественна пропорція». Однак його товариш Леонардо да Вінчі віддав перевагу іншій назві — золотий переріз. Дотримання його надає довершеності творам мистецтва. Саме золотий переріз викликає відчуття гармонії, краси, спокою і врівноваженості. До речі, він присутній і в орнаментах живої природи. Що ж до емоцій, які викликаються в людини, то, на думку спеціалістів, справа в тому, що золотий переріз є не чим іншим, як відношенням смуг частот високочастотної й низькочастотної хвиль головного мозку при бета-ритмі. Не виключено, що людський мозок, стикаючись із проявом золотого перерізу, вступав з ним у своєрідний інформаційний резонанс.

— Що ти хочеш цим сказати? — не зовсім розуміючи, до чого хилить мій товариш, запитав я.

— А ось що, — переможно глянув на мене Ткачук. — Досліджуючи цього жука, я звернув увагу, що в ньому дотримано правило золотого перерізу. Як відомо, це відношення приблизно дорівнює 1,618…, що водночас є часткою від ділення двох послідовних чисел ряду Фібоначчі. В свою чергу, основні біоритми електричної активності людського мозку утворюють ірраціональний ряд, який також зв’язаний із золотою пропорцією.

— Іншими словами, в цьому знаменитому числі ти вбачаєш якусь закономірність зв’язку живого з неживим…

— Абсолютно правильно, — погодився Сашко. — А далї все просто. Цей факт наштовхнув мене на цікаву ідею: переробити між ділом мій персональний комп’ютер таким чином, щоб у ньому виконувались операції не в двійковій системі, а у фібоначчієвій. Наступним кроком мені бачиться створення біонічного комп’ютера з використанням бімолекулярного матеріалу. Це, звичайно, буде ще не скоро, але перевести персональний комп’ютер на ірраціональну систему числення вдалося. Його я й вирішив використати у досліді з поляризованим світлом.

— Ти хочеш сказати, що твій модернізований комп’ютер вчитав інформацію, якою володіє скарабей?

— Приблизно… На початковій стадії експерименту на дисплеї та інтерфейсі почали обертатись фігури. Ліссажу, що само по собі викликало в мене підвищену цікавість. А коли я нахилився над жуком, щоб зблизька приглянутись до його внутрішньої структури, зеленава аура-свічення скарабея торкнулася мого чола. І в цей час на екранах дисплея та інтерфейса ожили дивовижні картини. Скільки це тривало? Хвилин десять, хоч мені здалося, ніби минали роки… Зображення-видіння зникли, коли генератор асиметричного електромагнітного поля автоматично, за програмою, перейшов в інший режим роботи.

…Ми сиділи за лабораторним столом і перебирали фото. Зображення на них були чіткі, хіба що в легкому тумані.

— Ось поглянь, — Сашко взяв одну з фотографій. — Це скіфський вождь Атей, який привіз на батьківщину з далекої Еллади скарабея.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо зиркнув я на Ткачука.

— Та вже знаю… — багатозначно протягнув він.

Допитуватися про причини такої самовпевненості було марною справою. Я почав уважно вивчати химерні знімки.

У густій і високій, майже до пояса, траві стояв рослий, кремезний скіф з відкритим мужнім обличчям. Борода, чорна й густа, не дозволяла точно визначити його вік. Але, напевно, більше тридцяти йому не було. Поруч бив копитом білий кінь, якого господар тримав за вуздечку.

— Атей щойно ступив на рідну землю, — прокоментував Сашко. — Бачиш, у нього на грудях на срібному ланцюжку висить скарабей…

На іншому фото майбутній вождь скіфів стояв в оточенні гурту воїнів. «Кодак» зафіксував ряд сцен побуту, військових походів. Вражало те, що Атей кожного разу виглядав іншим, немовби між натискуваннями спуску минали не секунди, а роки, десятиліття…

— Я спершу теж дивувався, — ніби прочитавши мої думки, вів далі Ткачук, — як у такий порівняно мізерний відрізок часу, поки тривав експеримент, вклалося стільки візуальної інформації.

— А чи не перегукується це з розповідями людей, що потрапляли в екстремальні ситуації, загрозливі для життя? І тоді останнє прокручувалось у них перед очима, немов на екрані.

— Можливо…

Сашко простягнув мені фото, на якому застигло страшне бойовисько: закривавлені мечі, перекошені обличчя скіфів і персів, вкрита трупами земля.

— Остання битва дев’яностолітнього Атея, — коротко мовив Ткачук.

Наступний знімок зафіксував похорон вождя. Атей сидів на коні, прив’язаний до сідла, за конем ступали вірні джури, готові супроводжувати свого володаря в царство мертвих.

— На твою думку, все це можна якось пояснити? — я запитально подивився на свого заступника.

— Спробуємо, — ухильно відповів він.

— Цікаво.

— Все трапилося, можна сказати, випадково, — почав здалеку Сашко. — Жук засвітився одразу, тільки-но я увімкнув генератор…

— А перед тим сказав усім, що випадково знайшов несправність у якомусь блоці й сам берешся її усунути, — насмішкувато перебив я.

Він винувато розвів руками.

— Ти колись погано скінчиш, друже.

— Та мене б на сміх підняли з цією ідеєю фотографування думок. А коли я вже було зважився ознайомити тебе з деякими деталями, то ти послався на свою зайнятість. Теж мені керівник…

— Гаразд, — примирливо кинув я. — Давай далі.

— Увімкнувши генератор, став спостерігати за свіченням кристала. В якийсь момент, коли я нахилився над ним, щоб краще розгледіти, чи не відбувається чогось усередині скарабея, його світлова аура потрапила на моє обличчя. Тієї ж миті я несподівано відчув, що моя особа немовби роздвоїлась у часі…

— І довго це тривало?

— До ранку…

— Діла… Нічого не скажеш…

Ткачук навіщось зняв окуляри, витяг з кишені хусточку й заходився протирати скельця. Відтак знову одягнув їх, але тепер у його руках опинився шматок мідного дроту, який він крутив і так і сяк. Не пригадую, щоб я колись бачив Сашка таким схвильованим.

— Думка про фотографування прийшла несподівано, коли ти сказав, що розмову відкладемо до понеділка.

— Отже, немає такого поганого, щоб на добре не вийшло. Принаймні для себе ти вже пробував шукати пояснення?

— Не знаю, з чого і почати. Міркування надто фантастичні.

— У таких випадках кажуть: починай з головного.

— Припустимо, що нічого подібного ще ніде не траплялось.

— Це правда. І все-таки…

— І все-таки мені здається, що буде краще, коли ти спершу сам переконаєшся в достовірності експерименту. В усякому разі, тоді ставитимешся до моїх пояснень без упередження.

— Що ж, згода.

Кристал пам’ятає все… Чи можливо це? І ось уже я беру безпосередню участь в експерименті у ролі піддослідного.

Сашко вмикає джерело поляризованого світла. Вічний прибій життя виносить на берег-мозок уривки споминів. Чиїх? Мені важко розібратися в хаосі дивовижних картин, які тче хтось невидимий…

Поступово все ставало на свої місця. Застиглий у химерному кристалі світ, який, здавалося, вже давно канув у Лету, тепер бачився не чимось застиглим, а навпаки — живим, квітнучим.

Досі я був переконаний, що машина часу проходить лише по відомству фантастики. Але тепер одне моє «я» жило в сьогоденні, а друге перенеслося в далеке минуле й активно діяло в ньому. Моє єство вже не розрізняло межі, яку звів між сьогоденням і минулим невблаганний Час.

Сталося щось непередбачене. В моїй свідомості, мов на екрані, застрибали, замиготіли образи-кадри дивовижного фільму про Демокріта. Так буває в кіно, коли раптом у найцікавішому місці стрічка починає прокручуватись у шаленому темпі, доки не обірветься. Але цього не трапилось. Поступово ритм стабілізувався. Спливали все нові й нові картини далекого і водночас неймовірно близького світу, в якому, мов наяву, жило і діяло моє єство. Уява і і реальність зливалися воєдино. Мудрець з Абдер, що спочивав на ложі у тіні старезного платана, і лабораторія експериментальної кристалооптики — «лабораторія Демокріта».

Наближався світанок. Мало-помалу мерхли зорі-астри. Сіріло і поступово глибшало небо на сході. З моря потягло прохолодою. Збадьорюючий вітерець торкнув верхівку платана — зашепотіло, зажебоніло потривожене листя.

Еос, богиня ранкової зорі, красуня з рожевими крилами, виїжджала на золотій колісниці з Океану на небо, щоб відчинити браму Геліосу. Перші промінці червонястого свічада застрибали поміж сірим камінням.

Оживав ранковим різноголоссям поліс на фракійському узбережжі: прокидалося гомінке птаство, чулося валування собак.

Демокріт крізь легенький серпанок сну прислухався до знайомих звуків.

Внизу під скелею заторохтів візок водовоза. Це міг бути лише Архілох. Легкий усміх торкнувся Демокрітових уст. Він уявив собі цього маленького життєрадісного товстуна, завжди готового прийти людям на поміч.

— Демокріте, прокинься. Чуєш? — почувся притишений голос Атея.

Демокріт поволі розплющив очі. Угледівши наструнену постать скіфа, підвівся на ноги.

— Скільки ж це я спав? Здається, вічність. Дивний сон приснився. Наче знову пережив життя… Багато років тому, так само вранці, збудив мене біля цього платана твій земляк — мужній Агрот. «Ти переміг, — радісно мовив він. — Разом з усіма я слухав твою промову перед абдеритами і був щасливий з твого тріумфу. Я помітив, як ти залишив майдан-агору. Здогадався, що хочеш усамітнитись. Але під ранок не втерпів, і вирішив розшукати тебе. Щоб попрощатись…»

— І я теж розшукав тебе, щоб попрощатись…

Атей повернувся обличчям до моря, яке вигравало міріадами золотих промінчиків.

— Що ж, любий Атею, — повагом проказав Демокріт, — настав і твій день, коли слід задуматись, яку користь зможеш принести своєму народові.

— Твоя правда, — задумливо мовив Атей. — Кожен повинен вертати до рідного дому. Без батьківщини людина тліє, не спалахуючи полум’ям. Колись Агрот прислав мене до тебе по науку, і я вдячний долі за те, що подарувала скіфу такого вчителя.

— Ти був найздібнішим моїм учнем. Однак я не раз помічав, як у тобі нуртує войовнича кров предків. Я все розумію… Ти хочеш згуртувати свій народ. Що ж, це мужній і благородний задум. Хай він здійсниться. А на спомин про вчителя, щоб упам’ятку тобі був дивачний абдерит, прийми цей талісман.

Демокріт простягнув юнакові вирізьбленого з кристала скарабея.

— Нехай цей жук мандрує у далеку Скіфію, де живе сміливий і щирий народ. А коли трапиться щось непередбачене, то вчини так, щоб скарабей не потрапив до заздрісних і підлих, до нечесних і злих. Будь щасливий, Атею!

— Прощай, Демокріте!

Атей, верховний цар скіфів, напівлежав, обкладений подушками, й розглядав зеленкуватого жука-скарабея — дарунок вчителя-елліна. Талісман Демокріта нагадував дев’яностолітньому Атею про далекі дні юності.

«Все тече, все змінюється» — казав Геракліт. Таки й справді не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Час нестримний. Збігли роки. Чимало з того, чого хотів досягти Атей, зроблено. Попри всі чвари вождів скіфів вдалося об’єднати. Але немає спокою в рідному домі — у цьому безкрайньому степу. Заздрим і жадібним до багатства вождям скіфських племен тепер стало мало землі. Хочуть розширити кордони Скіфії, добути золота й рабів, нетерпляче позирають на простори Фракії. Зазіхають на чуже нащадки тих, хто у двобої з Дарієм-завойовником не піддався. Мужні і відважні скіфські вожді Іданфіс, Таксакіс і Скопасіс перемогли тоді персів. Перемогли, бо скіфи боронили свої степи, свою землю і свободу.

А тепер, коли в гурті відчули свою зрослу міць, декому забажалося просторів Фракії, забули, що в такому випадку неминуче доведеться зіткнутися з македонцями: їх цар Філій також заздро подивляється на Фракію. На жаль, немає вже мудрого Агрота, спочиває під товщею земляного насипу серед широкого степу…

Македонці вигадали, нібито Атея іржання бойового коня тішить більше, аніж майстерна гра на флейті… Ніхто не відав, що вождь скіфів і досі там, в Елладі, біля свого вчителя. Шиття примусило учня Демокріта стати войовничим, часом навіть жорстоким. Повинен же був хтось об’єднати скіфів супроти нападників. І доля вибрала його.

Коли Атей повернувся з Еллади, він ще довго носив грецький одяг і потай поклонявся Зевсу, Афродіті та іншим еллінським богам. Скіфські мужі спочатку розцінювали це як бунт молодості. Проте коли АтеЙ надумав ширити поміж одноплемінників грецькі звичаї й культуру, переповідати те, про що довідався від Демокріта, йому нагадали сумну долю скіфського царя Скіла, котрий необачно вибудував в Ольвії палац і, час од часу залишаючи своїх підданих, жив у ньому, носив грецький одяг і поклонявся чужинським богам. Скінчив він тим, що рідний брат встромив йому в серце меч-акінак.

Ольвія по-грецькому означає «щаслива». Та не стала вона щасливою для Атея. Як і невдаха Скіл, Атей любив це місто, засноване вихідцями з далекого Мілету, які справно платили данину скіфським царям за право жити тут. Чарівний куточок Еллади, куди немов магнітом тягло юнака. Майбутній вождь не слухав своїх наставників, не зважав на своїх ворогів. Він, як і Скіл, переодягтись у гіматій, накинувши хламіс і взувши сандалії, проникав у місто. Блукаючи вимощеними черепицею вуличками, заходячи в маленькі дворики, Атей заводив розмову з прийшлим людом — торговцями, мандрівниками, купцями, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Агора точнісінько така, як і в Абдерах: тісниться торговий люд, напівголі раби несуть кошики з виноградом, амфори з вином. Ольвіополіти мирно торгують зі скіфами. Життя тече розмірено, спокійно. В якісь моменти Атей відчував бажання залишитись у цьому полісі назавжди, розчинитися серед люду, стати його часткою.

І все-таки він перш за все скіф, мусить поклонятися не лише оленю — богу сонця, але й Арею — богу війни. Так сталося, що згуртувати скіфські племена в єдину державу випало саме на його долю. Можливо, через те, що був найрозважливіший з-поміж інших вождів.

Атей задумливо подивився на талісман Демокріта. Чи гадав еллінський філософ, що учень не виправдає його надій? Доля розпорядилася по-своєму: замість того, щоб нести світло знань іншим, він змушений був побрататися з Ареєм.

Завтра вирішальна битва з Філіпом. Чи вціліє? Він і досі не передав, не заповів священного жука достойному з достойних. Яким же був сам, хай розсудить історія.

…Вишикуване військо скіфське. Довговолосі, бородаті, гордовиті сини степу в коротких шкіряних кафтанах, перехоплених тонкими ременями, у довгих вільних штанах, стягнутих на щиколотках, у м’яких чоботях. Дехто в накидці з баранячої шкіри. Кожен тримає напоготові сагайдак зі стрілами й короткий меч-акінак.

Під Атеєм баский кінь. Майстерно прикрашене сідло, біля губ вороного на ремені висять круглі бляхи-фалери, щелепи прикрашають квадратні бляхи з зображенням крилатих грифонів.

Поглянув Атей на своє військо, і стислося серце вождя: не побачив він в очах скіфів бойового завзяття. Та вороття назад не було. Підвівшись на стременах, змахнув мечем. Повів військо назустріч поразці, назустріч смерті.

Мов лев, кидався скіфський вождь у самісіньке пекло битви, забувши про свої дев’яносто літ. Бився за сімох, але не здобув перемоги. Видно, талісман Демокріта був проти нього, хоч і довелося помандрувати зі своїм володарем у царство мертвих…

Знову щось трапилося. Картини далекого минулого почали тьмяніти і меркнути, аж поки не зникли зовсім. Моє друге «я» знову злилося з першим і остаточно перенеслося в сьогодення, в лабораторію експериментальної кристалооптики. Якийсь час у голові цілковитий розгардіяш. Але ось виринув знайомий голос. Голос Ткачука…

Все зрозуміло: приходив Кузьмич і сказав, що більше не має права залишати нас у приміщенні інституту. Він, як виявилось, і вимкнув високу напругу, незважаючи на Сашкові наполягання. Таким-от агресивним чином був перерваний експеримент.

Я коротко розповів Сашкові про свої видіння.

— Маємо розкид експериментальних даних, — уголос міркував Ткачук. — Напевно, частота коливань електричного поля твого мозку відмінна від моєї, це, очевидно, й призвело до того, що тобі бачилися інші картини.

Із гучномовця полилась мелодія «Київського вальсу». Шоста година ранку. Я розчинив навстіж вікна лабораторії. До приміщення увірвався духмяний подих розквітлих каштанів. Мільйони білих ліхтариків у молочно-голубому мареві ранкового туману. З висоти п’ятнадцятого поверху, де розмістилась наша обплутана кабелями лабораторія, мені в якусь мить здалося, що піді мною велетенський космічний корабель, який готується до старту, а цвіт каштанів — це індикаторні лампочки комп’ютера незвичайного зорельота.