"Зоряний кристал" - читать интересную книгу автора (Романчук Олег)

Розділ VI РЕТРОСПЕКЦІЯ ЧЕТВЕРТА: ГРАНІ СОКРОВЕННОГО

Минув сезон дощів. Знову настала спека. Бурхливі гірські ріки сповільнили течію, дерева вкрилися рясним цвітом, а небо зробилося чистим і блакитним.

Звиваючись од гілки до гілки, химеристі ліани сплітали непроникну стіну над могутніми деревами. Виблискуючи пурпуровими крилами, перелітали папуги та кокіли, задиристо реготали мавпи. Довкола били прохолодні джерелаг дзюркотливі струмки вилися між буішоквіттям. Лілії й нарциси схилялись до дзеркальної поверхні кришталевих озер. Вабили свіжістю тінисті гроти на схилах. Мінилися під сонячним промінням вершини гір і сяяли золотом та зеленню луки.

Навкруги палахкотів лотос. Червоний різновид священної рослини особливо шанувався тут, на північному сході країни. Його квітками були прикрашені жертовники, храми, статуї богів. У пелюстках лотоса вбачали символ вічно мінливих і плодотворних сил природи.

Демокріт милувався відблисками сонця в зеленкуватій воді священної ріки, мимоволі порівнював її з далеким Хапі. Дивовижна країна… Ще загадковіша, ніж Єгипет.

Варанасі, місто тисячі храмів, за древньою легендою, колись відвідав Будда і на його околицях звернувся до людей з першою проповіддю. Відтоді сюди завжди поспішали паломники вклонитися річці-богині.

Долаючи величезні відстані, вони приходили на береги Гангу, щоб попрохати у Народженої з лотосоподібної ступні Вішну допомоги, звільнитися від кайданів карми.[58]

Зійшовши гхатами-сходами у прохолодну зелень, паломники благочестиво підводили очі до неба, молитовно складали долоні й шепотіли звертання до небеспих заступників.

Загадково усміхаючись, на Демокріта подивлявся замислений Будда. В лівій руці він тримав лотос і, здавалося, готувався подарувати його елліну, котрий уважно розглядав кам’яну стіну, що оточувала дивовижно прикрашений храм. По стіні прогулювався Хануман — найперший дорадник царя мавп, доброзичливий крутій і веселун. Він лукаво поглядав на юрби людей, що поспішали до води. Обабіч нього, тримаючи в лівій руці мангусту, що відригувала чарівний алмаз, хтиво шкірився потворний товстун — бог багатства Кубера. Він немовби насміхався над довірливими людьми, які намагались розповісти про свої знегоди богині-ріці, попросити у неї допомоги.

Храм стояв при самісінькому вході до міста, тому тут завжди вешталися монахи, бурмочучи молитви. Паломникам, що поспішали здійснити обряд обмивання, вони пов’язували на зап’ястя різноколірні нитки, насипали у долоні рисових зерен, відтак кивали на глиняний глечик, що теліпався на поясі. Паломники вкидали туди дрібні монети.

Поважно ступали слони з погоничами на спині, жінки з глечиками на голові. Спішили до храмів рабині бога — храмові танцівниці, прекраснолиці створіння, горді своїм призначенням догоджати покровителям долі людської. Ритмічно подзвонювали на їх босих ногах браслети-бубонці.

Біля входу в храм, тулячись один до одного, сиділи навпочіпки мандрівні монахи, жебраки-бхікшу. Між ними крутилися собаки, з вереском шастали мавпи. Довкола ширились пахощі жасмину, мускусу, сандалового дерева.

З ранку до вечора за містом лежали, стояли або непорушно сиділи на осонні, геть роздягнувшись, ті, кого тут вважали за святих. В ім’я своїх переконань вони витримували неймовірну спеку, коли босоніж годі було ступити на розпечену землю.

Не раз Демокріт був свідком того, як вони прилюдно кінчали життя самогубством, вбачаючи у цьому єдину можливість наблизитися до істини. Які химери керували свідомістю цих фанатиків?

Шанований Аджіта Кесакамбалі[59] говорив: «Ніщо не переходить з цього світу в інший — паралоку. Немає життя після смерті, немає аскетів чи брахманів, які досягнули досконалості на шляху праведності. Коли гине тіло, і мудрець, і невіглас перетворюються у прах. Ніхто не може пережити власної смерті».

Справді, хіба можна осягнути істину, умертвивши плоть?

Демокріт уже давно перестав вірити в надприродне, переконаний у тому, що найскладніші процеси такі ж закономірні, як і найпростіші. Минуле, сьогоднішнє і майбутнє закладене в самих людях. Але як непросто усвідомити справжню природу, мету існування людини в космосі… Як би хотів він хоч на крок приступитися до заповітної мети — знайти відповідь на цю загадку.

Увагу Демокріта привернув гурт жінок у різноколірних сарі та чоловіків у дхоті, що повсідались на мармурових сходах, які широкою терасою спускалися від храму до самісінької води.

Сивоголовий старець з розмальованим червоною фарбою чолом непорушно, мов камінний Будда, сидів на мармуровому підвищенні. Еллін знав, що перед ним індуський свамі — учитель-самітник або гуру, який, очевидно, готувався посвячувати членів касти брахманів у таємниці самопізнання.

— Цей свамі — велика святість, — чулися захоплені перешіптування монахів.

— Лицедій і невіглас, — почув еллін позад себе і різко обернувся, щоб побачити, хто наважився вголос висловити таку оцінку.

За крок від нього стояв худорлявої, але міцної статури чоловік, мало не на голову вищий за Демокріта, який також не міг поскаржитися на зріст. Густа чорна борода хвилями спадала на груди. Широко розкриті очі дивилися привітно і дещо випробовуюче. На плечах зміїлося закручене у тонкі пасма блискуче волосся. Довгий патукулі, розфарбований червоними і чорними смугами, приховував руки і спускався трохи нижче колін. На ногах чоловік мав легкі шкіряні сандалі. Світле обличчя, тонкий ніс робили його несхожим на індійця. Це не був ванапрастху — лісовий самітник, яких частенько можна зустріти в цьому місті. Хто ж він?

Невдовзі Демокріт уже знав, що це відомий серед люду мудрець-ріші Джамадагні, нащадок древнього роду північних брахманів-магадхів.[60] До елліна доходили найнеймовірніші чутки, що цей ріші володіє манах-пар’яя — здатністю читати чужі думки на віддалі і ще знає багато чого такого, що навіть раджі та магараджі побоюються його.

Думки елліна несподівано обірвав притишений голос:

— Ходімо, чужинцю. Я знаю, до чого ти прагнеш.

Демокріту приязно всміхалися очі ріші.

— Коли від одного вогню запалюють інший, неможливо розгледіти частинки, що переходять від полум’я до полум’я. При цьому воно обов’язково набирає іншої форми… Так само знання і досвід, сприйняті учнем від учителя, продовжують думки людей, що жили раніше, — мовив Джамадагні. — Перед тобою, елліне, сутри Брихаспаті.[61] Але й ця книга буття — лише щабель до істини.

Ріші Джамадагні таки вмів читати чужі думки й бачити речі, недоступні звичайним смертним. Можливо, він і справді колись надпив із магічної чаші Рудри і відтоді йому були відомі думки інших? Інакше звідки він міг довідатися, що у Демокріта на грудях знаходиться талісман — кришталевий скарабей, який і відкрив елліну доступ до сутр Брихаспаті.

Демокріт і раніше чув про цього легендарного мудреця. Брихаспаті твердив, що боги і потойбічний світ вигадані жерцями-брахманами. Саме тому тексти локаяти знищувались або ж перекручувалися до невпізнання.

Писані на тонкій бавовняній тканині стародавньою брамінською мовою — санскритом у формі санкх’я — бесіди з читачем, тексти збереглися далеко не повністю. Чимало думок виявилось загубленими назавжди. І тоді, мов добрий дух-дев, на допомогу приходив Джамадагні…

Філософія Брихаспаті пояснювала світ, не прикликаючи на допомогу богів, а, навпаки, твердячи, що природа породжує речі сама, без втручання вигаданих істот. Заперечував Брихаспаті й надприродні явища, жодних свідчень про які людський досвід ще не дав. І недаремно слово «лока» тлумачилось як «те, що йде шляхом земного світу», «людський світ» або ж просто «цей світ».

Брихаспаті наводив приклад того, як у людини зароджується свідомість, і в цих думках мудреця еялін знаходив підтвердження власних уявлень. Брихаспаті міркував так: «Рис та інші складники, що служать для приготування вина, самі по собі не володіють сп’яняючими властивостями, а породжують їх, з’єднавшись особливим чином. Точнісінько так і найдрібніші частинки, з яких складається людське тіло, з’єднані особливим чином, породжують свідомість, хоч самі по собі позбавлені її».

Чим далі вчитувався Демокріт у химерне плетиво чужих думок, тим різкіше залягали зморшки на його високому чолі. Дедалі більше нового, незвичайного і несподіваного довідувався він, всотуючи рядки санскриту.

«Всі світи народжуються і вмирають по черзі; наш також не є винятком. Йому передував інший світ, а наш, руйнуючись, дасть зародки для нового світу, і так триває творіння через подвійну «вічність минулого і майбутнього».

Ці погляди співпадали з твердженнями Геракліта, що рух і розвиток відбуваються через боротьбу, що все на світі змінюється (в одну і ту ж ріку не можна увійти двічі), і його власними, Демокрітовими, поглядами. Перегукувалася з його думками і Гераклітова гадка про світобудову: «Цей космос, один і той же для всього сущого, не створив жоден бог і жодна людина, він завжди був, в і буде вічно живим вогнем, який то загорається, то гасне». Проте не могли вдовольнити Демокріта начала природних явищ, висунуті багатьма філософами, в тому числі і його земляками. Приміром, Фалес з Мілету в природному началі бачив воду, Анаксімандр — щось безконечне і незвичайне — апейрон, той же Геракліт — вогонь. Тут, в Індії, адживіки, послідовники мудреця Маркалідеву, також вважали, що кожному елементові всього сущого — вогню, повітрю, воді і землі — відповідають якісно різнорідні, особливі різновиди частинок-параману. Проте, на думку Демокріта, ці первісні частинки вогню, повітря, води і землі аж ніяк не могли дати вичерпну відповідь на питання, чому у воді плаває риба, а в повітрі ширяє птах… Чи є насправді світ таким, яким його бачать люди?.. Напевно, ні. Він, Демокріт, відкидав осібне існування частинок вогню, повітря, землі та води. Основою всіх природних явищ є атом — неподільний! Атом і порожнеча! Атоми і порожнеча — ось початок всесвіту! Ця гадка вже давно проростала у його свідомості. Однак лише тут, у цій дивовижній країні, визріла остаточно…

Його атоми — це неподільні, незримі й незліченні частинки, що відрізняються одна від одної формою. Вони кружляють вихором у Всесвіті, в результаті чого народжуються земля, повітря, вода і вогонь. Атоми не зазнають жодних впливів і не змінюються через свою твердість. Різноманітність тіл у. природі пояснюється різноманітним щодо порядку й розміщення поєднанням атомів. Та сумніви не полишали Демокріта. Йому конче хотілося перевірити свій здогад. Але як?.. Тож яким щасливим він почувався, коли несподівано відкрив для себе, що джайнські філософи міркували так само. У них також першоосновою всього сущого були безконечно малі частинки-ану, які неможливо пізнати органами відчуттів і які лише в процесі взаємодії набували властивостей чотирьох елементів — води, повітря, землі та вогню. Ці частинки також ніким не створюються і не руйнуються, об’єднуючись у складні комбінації, сполуки — скандхи.

Для елліна раптом усе стало на свої місця. Він зрозумів, чому літають птахи: їх крила спираються на незримі для людського ока атоми повітря. Атоми землі поступово переходили в дерева і трави, риби носами розсували атоми моря. Як просто пояснювались усі дивовижні й загадкові на перший погляд явища природи!..

Він, Демокріт, таки й справді волів би краще знайти одне причинне пояснення, ніж здобути перський престол. Таки мав рацію мудрий Сехемхет: усяке пізнання зводиться до встановлення причини того, що відбувається… І він, еллін з далеких Абдер, знайшов цю причину. Точніше, одну з причин, яка спроможна пояснити багато чого. Атом-неподільний існує! Ніхто не переконає його в протилежному. Демоній ніби також підтверджує це. У той же час в Демокрітовій свідомості б’ється нав’язливе питання: «Для чого все це?» Для чого існують рослини, звірі, людина з її здатністю ставити подібні питання? З якою метою створений світ, далекі зорі, незнані світи, космос? Виходить, була якась першопричина. А до неї? Що існувало до неї? Від невідворотності цього питання Демокріту іноді ставало лячно.

Такою ж невизначеністю дихали і рядки древньої «Рігведи»: «Бо не було ні буття, ні небуття, ні повітря, ні небокраю… ні смерті, ні безсмертя, ні дня, ні ночі, чути було лише дихання Єдиного — нероздільного, яке не рухалося власною силою… були лише мороком оповитий морок, безвісне, одвічне хвилювання. Єдине, пустельне. Вкрите порожнечею, народжене з власного полум’я. Ніхто не знає, звідки почалося й виникло творіння. Ніхто не знає: створений світ чи він існував вічно…»

Кожен рядок наповнений сумнівом, невпевненістю. Чи й справді питання «Для чого все це?» безглузде і ніхто й ніколи не дасть на нього відповіді? Але ж воно постійно б’ється в мозку, і годі від нього сховатися. Навіщо створений світ, людина? Як це сталося?.. Як?

Чому він, Демокріт, страждає через своє незнання, чому карається цим? Чи й справді безглуздо задавати собі подібні питання? Але ж людина — насамперед дитя природи. Отже, природа не могла не передбачити появи цих думок. І якщо людина спроможна ставити такі питання, виходить, це потрібно природі?..

— Що за істота людина, яка намагається зрозуміти навколишній світ? — якось прохопився Демокріт у розмові з Джамадагні. — Її цікавлять найнесподіваніші речі: чому світять зорі, хто творець рослин і тварин, хто створив саму людину, чому саме так, а не інакше влаштований світ.

Ріші задумливо поглянув на елліна. Зважуючи кожне слово, заходився пояснювати:

— Світ не має ні кінця, ні краю. Він безконечний, невидимий, мов музика, і в той же час його можна відчути на дотик. Там, серед міріадів жовтих цяток, розкиданих на нічному склепінні, також існують світи, в яких, як і на Землі, буяє життя. Увесь світ, що довкола нас, побудований з одних і тих же елементів, яким притаманні однакові властивості й закони…

— Атомос, неподільний, — прошепотів Демокріт. — Велике у малому і навпаки, — немов осяяння майнуло в мозку.

— Так, велике у малому, — повторивши еллінову гадку, озвався по хвилі ріші. — Але найвищою спільністю Безміру є розум. Неспокійний, невсипущий, спраглий до всього нового і незвичайного. Жага великого пізнання закладена у нас матір’ю-природою. Ми всі її діти. Діти Безміру. І саме тому якась незрима сила немовби підштовхує нас туди, де мерехтять далекі зорі, у незвідані далі, примушує тікати з насидженого місця, линути у невідомість.

Запала мовчанка. Демокріт відчував, що ріші хоче повісти щось незвичайне. І не помилився.

— Шлях до істини не менш важливий, ніж сама істина. Я давно спостерігав за тобою, славний чужинцю. Ти, мов справжній тиртханкар — перевізник через океан буття, долаєш усі перешкоди на шляху до істини. Кришталевий жук недаремно стукає в твої груди, елліне. Демокріт з подивом глядів на ріші.

— Настане Час Гігантів, і людям відкриється вища мудрість. Ти — один з перших, хто йде їй назустріч. Ти, Демокріте, будеш серед тих, хто залишить нащадкам не тільки думки, але й вчинки свої, свій внутрішній світ.

— Хіба це можливо? — здивувався Демокріт.

— Цьому прислужиться Зоряна Реліквія. Недарма в груди твої стукає жук-кристал. Настане день, коли нащадки еллінів і синів Індри, нащадки волелюбних скіфів та інших народів наблизять Час Гігантів, коли вони оживлять Пам’ять Людства, і перед ними відкриється вища мудрість…

Одного дня ріші Джамадагні розповів, що він є одним з шести брахманів — охоронців священного каменя Чінтамані в Храмі Неба, що заховався у дрімучих південних джунглях. Час віД часу один з охоронців рушав у світ на пошуки слідів трьох Зоряних Реліквій, аби вони не опинились у злих руках. Нащадки брахманів у далекому майбутньому мають зробити все для того, щоб звести воєдино всі три реліквії і повернути їх до каменя Чінтамані у Храм Неба. Настане Час Гігантів…

— Що криється за цим поняттям?

— Час Гігантів прийде тоді, коли людям стане тісно в обіймах Землі-матері. Поки що Чінтамані дрімає. Сон його неглибокий, чутливий. Він всотує у себе Пам’ять Людства. Його очі, вуха — три Зоряні Реліквії, які все бачать і чують, які мандрують з такими, як ти, елліне, провісниками майбутнього. Але й вони поки що мовчазні, дрімотні. Спливе ще дуже багато часу, перш ніж людина осягне навколишність, збагне своє призначення в цьому світі. Тож іди у цей широкий світ, Демокріте. Йди і вивчай його, неси іншим те, чого навчився, наближай Час Гігантів.

Неблизький і виснажливий шлях додому. Через піски, й пустелі, гори і доли проліг він у рідну Елладу. Демокріт і помирав, і воскресав на цьому шляху. Може, й справді вберігав його жук-кристал од смерті й нещасть? Бо ж таки долав еллін численні труднощі, вперто йшов уперед, пам’ятаючи слова свого індійського наставника-гуру про те, що мусить донести до людей спізнане ним, стати тією невидимою частинкою, яка запалить вогонь знань в інших. Жук-скарабей стукав у груди й немовби кликав елліна у незвідану путь.

Далеко позаду залишилась країна Індри, перське царство, Мідія… Вітрильник, який вертав зі збіжжям з Ольвії, узяв на борт молодого мандрівника. Засмаглого, кремезного, від якого віяло впевненістю й розважністю. Стерничий занедужав, і Демокріт переконав власника судна, що кращої заміни годі й шукати. Впевнено і вміло робив він свою справу, ніби все життя тільки тим і займався: за роки мандрівок випала нагода оволодіти мистецтвом мореплавства.

Легко і нечутно ковзає по гладіні Понту Евксінського вітрильник. Розтанули вдалині Гераклея, Халкедон. Попереду Егейське море, поцятковане незчисленними островами й острівцями. Попереду Афіни — столиця морського союзу більш як півтораста держав-міст.

Не міг оминути Демокріт цього міста, в яке мудрий Перікл закликав усякого, хто був спроможний прислужитися аттікам. На судні він довідався про те, що Перікл, перемігши аристократичні партії Кімона й Фукідіда, ось уже майже три олімпіади підряд обирається в колегію десяти стратегів і затіяв грандіозну перебудову міста, доручивши її Фідію та спеціальній комісії. Іктін і Каллікрат саме закінчили будівництво Парфенону, храму Афіни-Парфенос. Мне сік л збудував Пропілеї — вхід на Акрополь. Поголос про небачені за своєю величчю Фідієві статуї, виконані з щирого золота й слонової кістки, дійшов навіть у Малу Азію — передостанній пункт Демокрітової мандрівки. Це також було причиною його бажання відвідати Афіни, звані «школою Греції». Потрапити «до столиці гордовитих аттікїв спонукало й те, що Демокріт хотів завершити в Афінах роботу над «Великим діакосмом» — дітищем майже десятирічної мандрівки.

— Вітання Протагору!

— І тобі вітання, чужинцю… Демокріте, невже це ти? Ну так, звичайно, син поважаного Дамасшша з Абдер… Як це я не впізнав тебе одразу, мій давній друже?

Земляки міцно обнялися.

— Скільки ж це ми часу не бачились?

— Більше двох олімпіад, — всміхнувся Демокріт.

— Справді… Як швидко плине час… Дивлюся на тебе й мимоволі пригадую нашого славного вчителя Левкіппа. Ти чимось схожий на нього. Так, так, не заперечуй. Рухи, жести стали стриманішими. Усяк здогадається, що ти чимало побачив, спізнав життя… Розповідай же хутчіше, що робив увесь цей час.

Був спекотний полудень. Однак у Протагоровій господі було затишно і прохолодно. Обідаючи, вони запивали смаковиті наїдки розбавленим у гідрії хіоським вином.

Уважно слухав Протагор оповідь Демокріта про чужодальні краї, про те, якими знаннями володіють тамтешні мудреці. Далеко не про все бачене й чуте розповідав Демокріт: не відав, яким став Протагор за ці роки. Неважко було зрозуміти, що він давно втратив зв’язок з рідним полісом і перетворився у вчителя мудрості, як називали себе софісти. Зробивши з науки джерело збагачення, він подорожував по містах, виступаючи перед великими й малими зібраннями. В одних промовах розвінчував старі забобони, відстоював демократичний устрій, в інших підтримував олігархію. Найбільше значення для Протагора, як і для більшості софістів, мали. гроші. Він брав за виступ сто мін і нарікав, що люди почали до нього вороже ставитись.

— Бо мають рацію, — різко кинув Демокріт. — Хіба ж можна продавати знання!

— Людина є міра всіх речей, — глибокодумно вирік Протагор у відповідь. — Існуючих, якщо вони існують, і неіснуючих, якщо вони не існують. — Помовчавши, додав: — Шкода лише, що далеко не всі уміють належним чином оцінити працю того, хто приносить їм ці знання.

— Суперечливі твої слова, Протагоре, — озвався Демокріт. — Це добре, що ти ставиш у центр буття не потойбічні сили, а людину. Але небезпечно вважати, ніби для кожного дійсним є те, що здається кожному.

— Про всяку справу можуть бути висловлені цілком протилежні думки, — незворушно відстоював свою тезу Протагор.

— Але ж демагоги на основі цього принципу можуть обстоювати свої корисливі цілі, — не втримався Демокріт.

— Ти закидаєш мені корисливість? — не без сарказму мовив Протагор. — А я й не заперечую. Просто не звертаю уваги, коли тутешній мудрагель Сократ виступає проти софістів. Але навіть з ним ми у дечому сходимось. Приміром, я не знаю, Існують боги чи ні, не кажучи вже про те, які вони на вигляд. Надто багато причин перешкоджають пізнанню цього, до того ж людське життя коротке.

Демокріт застеріг, що не варто вголос говорити про це першому стрічному.

— Маєш рацію, — погодився Протагор. — Але ж ти не перший стрічний. А втім, мій демоній нашіптує, що зі мною колись вчинять так, як сьогодні збираються зробити з Анаксагором. Під час війни зі Спартою в Афінах розплодилася тьма-тьмуща донощиків-сикофантів. Будь обережний, Демокріте.

— Анаксагору загрожує вигнання? — не міг стримати обуреного вигуку Демокріт.

— Коли б вигнання, — скрушно похитав головою Протагор. — Зазнавши поразки від Перікла, Кімон та Фукідід, керівники аристократичного угруповання, вирішили похитнути авторитет найкращого афінського стратега, звинувативши Анаксагора у безбожності. І доручили зробити це Клеону, в якого за душею немає нічого святого.

Тисячний натовп зібрався довкола ареопагу, щоб почути присуд Анаксагору.

— Сьогодні розглядається справа афінського громадянина Анаксагора, сина Гегесібула з Клазомен, — зависнув над майданом голос архонта. — Він звинувачується у богохульстві і поширенні безбожності. Обвинувачем виступить знаний багатьом присутнім афінянин Клеон.

— Анаксагор називає сонце брилою, вогняною наскрізь, — добре поставленим голосом промовив до натовпу такий собі непримітний на вигляд аттік у хітоні тонкої роботи.

Натовп погрозливо загув. Почулися прокляття на адресу філософа.

Демокріт довго не міг віднайти очима підсудного, поки йому не допоміг красивий юнак, що стояв поруч. Анаксагор був далеченько, і Демокріт не бачив його обличчя. Сиве волосся й сутулість видавали в ньому літню людину.

— Ти помітив? Перікл хвилюється більше, аніж його вчитель, — звернувся до когось юнак.

— Клянуся псом, у цього нікчеми Клеона нічого не вийде, любий Ксенофонте, — почувся у відповідь чийсь насмішкуватий голос.

Демокріт озирнувся. Біля юнака стояв чоловік років на десять старший за Демокріта, босий, у довгому поношеному хітоні. Обличчя веселе, іронічне. Чи, може, таким його робив ніс, круглий і кирпатий.

Задивившись на своїх сусідів, Демокріт незчувся, як Клеон закінчив звинувачення. Тим часом архонт зробив знак, надаючи слово Періклу.

Впевнений у собі, високий, статний афінський стратег став перед людським морем. Його білий хітон з золотою облямівкою, поверх якого накинуто хламіс, видно було звідусюди.

— Мужі афінські! — підняв правицю Перікл, закликаючи до тиші.

Гамір поступово вщух.

— Хочу запитати вас одне: чи моя поведінка, моє життя давали вам колись привід для недовіри?

Присутні мовчали. А Перікл продовжував:

— Ось уже втринадцяте ви обираєте мене в колегію десяти стратегів. Чи це не є свідченням довіри вашої до мене?

— Так! Так! — прокотилось ареопагом.

— Чи давав я вам бодай найменший привід для нарікань?

— Ні! Ні! — залунало звідусіль.

— Чи не стали Афіни на чолі морського союзу? Чи сьогодні Афіни не в розквіті? А між іншим, я учень Анаксагора, і ви це добре знаєте. Тож не слухайте несправедливих звинувачень тих, кому не до вподоби демократія. Послухайте мене, Перікла, і відпустіть Анаксагора.

Афіняни заплескали в долоні, віддаючи належне розумові свого першого громадянина.

Клеон поривався заперечити, але архонт не дав йому слова. Порадившись, присяжні винесли вирок: довічне вигнання.

— Що ж, цього разу до цикути не дійшло, — зітхнув з полегшенням красивий юнак.

— А мене, Ксенофонте, цикута не мине. Чує моя душа, що погано скінчу.

У словах власника поношеного хітона прозвучав глум. Він насмішкувато поглянув на Демокріта, примруживши ліве око:

— Що скажеш на те, гостю Афін?

— Либонь, не слід так думати про себе. Чи не краще вивчати себе?..

— Діло речеш. Я теж кажу: пізнай самого себе.

З ареопагу верталися втрьох.

— Як тебе звати, чужинцю? — запитав химерний чоловік.

— Дамас, — назвався іменем брата Демокріт.

Він дав собі слово, що в Афінах не відкриється нікому, окрім Протагора.

— А мене — Сократ.

— Про мудрість твою чув я чимало навіть у Гераклеї.

— Не знаю, що там говорять, але, окрім мене, ніхто не має такого імені. Правду кажу, Ксенофонте?

— Воістину так, учителю.

— Щось у тобі є, Дамасе, що заохочує мене до суперечки з тобою. Правда, ще сам не знаю, до якої.

— Підемо до Сімона, — запропонував Ксенофонт. — Там зможемо побалакати про все, що заманеться.

Небавом верткий шкіряник приймав гостей у своїй майстерні.

— Що таке розум? — примружився Сократ, лукаво позираючи на присутніх.

Сімон, передчуваючи цікавий діалог, узяв воскову табличку, щоб записати найістотніше. Таких записів у нього зібралося вже чимало: «Про мужність», «Про честь», «Про закон»…

— Клянуся Зевсом, це не так уже й важко визначити, — запально вигукнув Ксенофонт.

— Так гадаєш? — насмішкувато запитав афінський мудрець.

— Чом би й ні! Розум — це те, що відрізняє мене, скажімо, від собаки.

— І тільки? Мені ж іноді здається, що собаки набагато мудріші, ніж дехто з людей.

Помітивши, що учень образився, Сократ примирливо мовив:

— Я запитую, аби спільно з вами дослідити предмет.

У цих словах Демокріту вчулась іронія, проте за напускною безтурботністю й лукавством Сократа, очевидно, ховалась допитлива натура, яка обрала інструментом вивчення навколишнього світу саме діалог. І ось тепер він запропонував для обговорення тему розуму. Можливо, це лише початок не менш цікавої бесіди, яка ще попереду. Безумовно, дивакуватий афінянин адресує своє запитання і йому.

— А що скажеш ти, Дамасе? — ніби вгадав його думки Сократ.

— Анаксагор твердив, що первоначало руху — розум, тим самим нічого не пояснивши. А розум — це, либонь, здатність усвідомлювати себе як істоту, набувати та зберігати знання, вчитися, робити для себе певні висновки з повсякденного життя.

— А папуга, по-твоєму, володіє розумом? Ось у Сімона є цей птах. Він не лише імітує людську мову, але й знає назви майже тридцяти предметів і вимагає тільки того, чого потребує. Чапля ловить рибу, як справжнісінький рибалка, використовуючи принаду. З цього я роблю висновок, що і папуга, і чапля наперед обмірковують свої дії.

Демокріт зрозумів: Сократ хоче заплутати співрозмовника, показати, що його відповіді приводять до логічного протиріччя. І все ж у процесі суперечки народжувалась істина. Свій метод, як говорив Протагор, він називав майєвтикою — повивальним мистецтвом. Від Демокріта вимагались альтернативні відповіді, які слід було аргументувати конкретними прикладами з життя, наводити аналогії. Дати однозначну відповідь на запитання, що таке розум, було далеко не просто. Демокріта воно вже давно хвилювало, але и досі не дав собі чіткого пояснення.

— Людина також є твариною, але вона від природи вдатна до навчання, і в помічники їй дано руки, гнучкість розуму…

— Чи не софіст ти часом, Дамасе? — не зовсім ґречно обірвав його Сократ. — Я не шаную цих мудрагелів: вони безумно розкидаються словами, нанизують їх на стрижень випадку і другорядності. Можливо, я помиляюсь, але мені чомусь здалося, що ти хочеш утекти від прямої відповіді. Ти згадуєш розум, однак не розкриваєш його суті. А хіба дельфіни не наділені розумом? Просто ми не знаємо їх мови, нам не зрозумілий спосіб їхнього життя. Птахи по-різному щебечуть, побачивши змію, вовка чи людину, — я не раз помічав. Чи не прояв це того ж таки розуму? То що ж воно таке — розум?

Демокріт, дещо збентежений несподіваною зливою суджень бродячого філософа, все ж зумів зорієнтуватись і влучно зауважити:

— Дозволю собі на запитання відповісти запитанням. Щойно як приклад прояву розуму ти наводив поведінку тварин. Я спробую розвинути цей приклад далі. Наслідуючи павуків, людина навчилася ткати, від ластівки — будувати. А чи котрась із тварин зуміла запозичити від інших різні навики? Потреба і досвід стали вчителями людини, але тільки завдяки розуму вона зуміла цей досвід нагромадити, узагальнити, зробити з нього висновки, скористатись ними. Поле діяльності людини в результаті цього ширшає, розум збагачується все новими й новими знаннями, а той же папуга Сімона, вивчивши тридцять або й сорок слів, залишається все тим же папугою — дивачним птахом, що розмовляв й навіть розрізняє деякі предмети при допомозі слів.

— Клянуся псом, ти славно кажеш, Дамасе! — не втримався від схвального вигуку Сократ. — Чого доброго, ми так дійдемо до істини.

— Не думаю. Істина лежить на дні морському, дійсність — у безодні. Розум — це не що інше, як здатність знаходити причини і суть явищ. Але не всяка людина може наближатись до істини, а лише мудрець. З допомогою чуттів він — міра речей, які чуттєво сприймаються, а з допомогою розуму — міра речей, що опановуються розумом.

Про пізнання Демокріт міг говорити ще багато. Система його поглядів на пізнання світу вже набрала доволі чітких обрисів, проте він не хотів навіть перед Сократом надто розкривати свою точку зору. Що з того, що відповідно до загальноприйнятої думки існують кольори, гірке і солодке, насправді ж існують лише атоми й порожнеча.

І вже вдруге, ніби підслухавши думки Демокріта, Сократ висловив категоричну тезу:

— Я давно прийшов до висновку, що світ пізнати неможливо. Єдине, що людина може зробити, — це пізнати саму себе. Іноді мене огортають сумніви: адже виникнення мого «я» — чиста випадковість. Якби не зустрів мій батько каменотес Софронікс мою матір Фінарету, то не було б і мене, і оце зараз не вів би я з вами розмов. З другого боку, моє «я» сприймає оточуючий світ, намагається осмислити його, щоб на час сну забути про нього, а по смерті поринути в інший світ… Отож єдине, що я твердо знаю, це те, що я нічого не знаю. Хоча ні. Мені надто добре відомо, що афінських мужів обирають жеребкуванням, тобто волею випадку, замість того, щоб доручати правити країною людям істинно знаючим. Яка ганьба — на громадських посадах замість знаючих і достойних опиняються випадкові людці…

У його словах бринів сум.

— Правити повинні кращі з кращих, чий розум і досвід можуть прислужитися народу, — продовжував Сократ по короткій мовчанці. — На ділі ж багато хто з афінян, маючи перед собою приклади розбещеності й неповаги до законів поліса, вдарились у збагачення, забувши про істину і справедливість. Немов знавісніли. Намагаються збагатитися за чужий рахунок. А все через те, що люди не відають, що таке справедливість. Якщо навчити їх доброчесності й порядності, то вони ніколи не чинитимуть несправедливо. Хтось повинен турбуватися про долю істини й справедливості.

— Це доволі небезпечне заняття. Особливо тепер, після суду над богохульником Анаксагором, — обережно зауважив Демокріт.

— Я знаю… Але мій демоній, мій внутрішній голос рече, що саме я покликаний турбуватись долею істини й справедливості.

«Він мислить цікаво, але, схоже, бере на себе надто багато», — подумав Демокріт. Підвівся, готуючись іти.

— Тобі не до вподоби мої думки? — спитав Сократ.

В його голосі чулись іронічно-зневажливі нотки.

— Я стомився. Та й година вже пізня…

— Як знаєш.

— А може, він просто злякався? — висловив припущення Сімон, який, схилившись над вощеною дощечкою, з цікавістю прислухався до розмови.

— Не думаю, — одказав Сократ, випередивши Демокріта.

— Ти не помилився, Сократе.

— Нічого, ми ще посперечаємось.

Демокріт ступив у ніч, тримаючи перед собою факел, який запалив йому Сімон, щоб не заблукати в місті.

З будинку афінського кожум’яки долинав сміх. Розкотистий сократівський сміх.

«Привілеєм богів і людей є сміх, — подумалось Демокріту. — А може, цей диванний афінський філософ і справді бог?»

З Сократом він більше не зустрічався.

Мине небагато часу, і Демокріту доведеться рятуватися втечею із столиці Аттіки. За зневагу богів йому Загрожуватиме смертна кара. Гнів олігархів за скептичне ставлення до богів не мине і Протагора. Йому також доведеться покинути Афіни. Проте це не примирить їх у поглядах на світ… І лише «Великий діакосм», завершений в Афінах, буде розрадою Демокріту.

Вже в Абдерах до нього дійде чутка, що Мелет звинуватив Сократа. Мовляв, той виховував своїх учнів у дусі неповаги до законів демократії, закликав до тиранії, використовуючи при цьому вірші Гомера та Гесіода, не визнавав богів, яким поклонялися афіняни, і намагався запровадити інших…

Яка дурниця! Хоч і недовгою була їхня розмова в Афінах, Демокріт був переконаний у безглуздості цих звинувачень. Усе набагато складніше. Сократ не зрадив своїм принципам, не відступив від них ні на крок. Не відступив, незважаючи на загрозу смертного вироку. До останньої миті він продовжував вважати себе відповідальним за долю істини й справедливості. Але не поступилися і судді. Налякана примарою можливої спроби повернення до тиранії (надто багато зла завдали афінянам колишні учні Сократа Крїтій та Алківіад), більшість присяжних не захотіла ризикувати. Конфлікт між політикою поліса та дивачним мудрецем міг бути розв’язаний лише через смерть останнього. Яка гірка іронія долі! Той, хто прагнув справедливості для всіх, ганячи при цьому діряву афінську демократію, був несправедливо засуджений.

В Абдерах подейкували, що навіть на порозі смерті Сократ залишився вірним собі. Відмовившись навідріз од втечі, яку підготували йому учні, він незворушно випив цикуту. Перед тим, як піти з життя, з притаманною лише йому іронією проказав: «А суддів до смерті присудила природа».

Яким же буде присуд йому, Демокріту, в рідному полісі?.. Що б там не було, він все одно не зречеться тих знань, які осягнув, тих поглядів, яких дотримується. Ніякий присуд йому не страшний.

Попереду Демокріта чекали недовіра й заздрість людська. Випробування й визнання. Почесті і слава.