"Зоряний кристал" - читать интересную книгу автора (Романчук Олег)

Розділ II В ДОРОГУ!

Значна частина щоденникових записів професора Сошенка безповоротно втрачена. Чимало думок, викладених ним на папері, так і залишились нерозшифрованими, деякі з них можна тлумачити по-різному. Тому все, що викликало найменший сумнів чи допускало двозначне розуміння, нами обійдено.

Але передусім — про події, які передували першому запису в щоденнику.

Умови запропонованого Сошенкові контракту були доволі жорсткими. В разі успішного завершення експедиції всі зібрані матеріали, в тому числі карти з зазначенням районів корисних копалин, мусили лягти на стіл глави фірми «Джейсон-електрік», і протягом двох років ні професор Сошенко, ні інші учасники експедиції не мали права вступати в контакти з пресою і розголошувати подробиці нового методу пошуку корисних копалин на сторінках будь-яких видань.

«Джейсон-електрік» зобов’язувалась оплатити рейс з Одеси у Бомбей та придбати великогабаритне обладнання. Всі інші витрати мала взяти на себе експедиція, і вони компенсувалися лише в разі успіху. Розмір винагороди фірма ставила у залежність від експлуатації родовищ, обмежуючи її п’ятьма відсотками майбутніх прибутків. Право формування експедиції залишалось за Аркадієм Олександровичем. Придбання бурильного обладнання та іншого спорядження організовували філіал фірми в Бомбеї, зокрема доктор Прасад, та її представник у Каїрі Стівен Меррей, Сошенко вирішив порадитися зі своїм давнім товаришем по Гірничому інституту Антоном Володимировичем Шведовим, інженером «Землеробського синдикату». Аркадій Олександрович надзвичайно цінував цього неговіркого, напрочуд врівноваженого і витриманого геолога: доля неодноразово зводила їх на Уралі і в Середній Азії.

Чудово розуміючи несправедливість контракту, Антон Володимирович усе ж радив погодитись, бо це була цілком реальна нагода для практичної перевірки гіпотези Сошенка, і сам погодився взятії участь в експедиції.

Третім її учасником став двадцятивосьмирічний інженер-геолог Михайло Федотович Щербак, з яким Аркадій Олександрович познайомився під час роботи в Геологічному комітеті. Ще тоді побачив у молодому досліднику знаючого спеціаліста з гострим аналітичним розумом. Отримавши від професора лист-запрошення, Михайло прямо з гірничих виробок приїхав у Київ. Розчервонілий юнак стояв перед ученим, мнучи в руках інженерський картуз. Аркадій Олександрович був схвильований не менше, ніж цей високий чорнявий красень, трохи схожий на цигана. Щербак був готовий працювати без оплати, аби лиш Сошенко включив його у свою експедицію.

Коли мова зайшла про четвертого учасника, яким неодмінно мав бути лікар, Михайло порекомендував свого близького друга Вітольда Казимировича Лятошинського, колишнього слухача медико-хірургічної академії, з якої той був виключений за участь у студентських заворушеннях.

Було організовано збір коштів для спорядження експедиції. Усі четверо внесли свої збереження. Посильну допомогу подали друзі, знайомі. Та й зовсім незнайомі люди надсилали пожертвування, довідавшись про незвичайну експедицію в Індію. Товариство сприяння успіхам дослідних установ імені К. С. Лєденцова при Московському університеті допомогло придбати спектральне обладнання. Геологічний музей Академії наук і Петербурзьке мінералогічне товариство виділили триста карбованців. І все ж з коштами було сутужно.

Наприкінці січня 1914 року Сошенко одержав листа від Роберта Джейсона: «Сер, перш ніж очолювана Вами експедиція відбуде у Британську Індію, нам слід неодмінно зустрітися й узгодити та обговорити ряд питань. Сподіваюся, що Ви знайдете можливість прибути у філіал «Джейсон-електрік» в Каїрі не пізніше 15 березня. В Александрії Вас зустріне представник фірми містер Стівен Меррей. Він потурбується про фрахт судна та забезпечення експедиції необхідним мінімумом спорядження».

1914 року, лютого 12. Одеса.

«Сьогодні ввечері, рівно о двадцятій нуль-нуль, я дістав лондонський подарунок Роберта Джейсона — американську дивинку — «вічне перо» фірми «Монблан», щоб зробити перший запис у щоденнику, який намірився вести протягом усієї нашої експедиції. Либонь, цей неофіційний звіт таки не потрапить до архівів «Джейсон-електрік».

Ось уже п’ятий день, як наш квартет розбив бівуак у «Північному готелі» на Дерибасівській.

Кожний ранок ми починаємо з того, що робимо візити у контори пароплавства, намагаючись пристроїтися на будь-який рейс в Александрію. Однак найближчим часом нічого втішного не передбачається. Судна Російського товариства пароплавства і торгівлі (РТПІТ) та Добровільного флоту, які наприкінці минулого століття встановили зв’язки з фірмами Бомбея, Калькутти та Мадраса, звичайно, йдучи з Одеси в свої Малоазійські рейси, обов’язково заходили в Александрію. Однак ці судна, як нам повідомили, з грудня стоять у порту. Ми й самі бачили, як сумно похитуються в гавані пароплави, припнуті до пузатих причальних тумб…

Сьогодні почало штормити. Більшість суден вийшла в море. Віє пронизливий зимовий норд. Вода цинкового аж чорного кольору зливається з таким же небом, від чого на душі далеко не святково.

Нас у номері двоє: я і Михайло. Лятошинський і Шведов, незважаючи на негоду, пішли в оперу слухати «Фауста».

Крадькома спостерігаю за молодим інженером. Він вмостився у м’якому фотелі і студіює «Дані геохімії» Кларка. Так, працелюбності йому не позичати. Треба й собі дещо підчитати».

Запис без дати:

«…В неділю кошем вибралися на прогулянку. Погода по-весняному сонячна, тепла вперше за багато днів. Термометр на фасаді імпозантного будинку неподалік знаменитих кафе Фанконі й Робіне показував плюс шістнадцять.

З Миколаївського бульвару долинали мелодійні звуки «Берізки» і «На сопках Маньчжурії», котрі змінювались «Маршем Ізмайловського полку» або «Тугою за батьківщиною».

На розі Дерибасівської та Преображенської верткі хлопчаки пірнали у гомінкий натовп, вимахуючи свіжими номерами «Одеської пошти», «Біржевих відомостей», «Російського інваліда» та «Одеського листка».

Михайло купив обидві місцеві газети, чим викликав у Вітольда іронічну посмішку.

— Дивись не впіймайся. Одеських репортерів, як вогню, боявся сам Чехов. Отож, перш ніж розгорнути котрусь із газет, особливо дітище пана Фінкеля «Одеський листок», гарненько подумай.

— Ви надто консервативні, пане Вітольд, — підкреслено ввічливо відказав Щербак.

Натомлені ходінням вулицями міста, ми посідали на лавку. Михайло увіткнувся носом в останню сторінку «Одеської пошти», де звичайно вміщувалась різноманітна реклама.

— Еврика! — несподівано вигукнув він і тут же заходився не без кпин пропонувати нам відпочинок на вечір, тоном конферансьє вихваляючи продукцію вітчизняного і закордонного кінематографа: — «Чінема-Рояль». Пречудова програма! «За гріхи матері». Довжина картини 1200 метрів. У «Паласі» — «Чотири чорти». Чотири!!! «Ельдорадо» — «Багатоженство, або Квітка міста мормонів»!..

— Пане Щербак, — удавано невдоволено поморщився Лятошинський. — Ви мене дивуєте. Сучасний кінематограф усе-таки не для такого товариства, як ми.

— Дозвольте з вами не погодитись, — продовжував Михайло грати захисника мистецтва братів Люм’єр. — Емоції я вам гарантую. Будете ридати, як немовлята, на будь-якому сеансі.

Несподівано його обличчя посерйознішало. Злегка розтягуючи слова, він промовив:

— Схоже, однак, на те, що я зможу запропонувати присутнім і дещо більш серйозне. Ось послухайте: «Найкращий чай першого збору. Марка Аларм № І. Караванний чай, привезений прямо з Китаю та Індії. Доставку вантажів з Александрії здійснюють судна РТПІТ. У зв’язку з тим, що Одесі загрожує чайний голод, найкращий пароплав Товариства «Великий князь Олексій Миколайович» вирушає в Александрію, щоб доставити звідти індійський чай для нашого прекрасного міста. Гордість нашого флоту дає фору іншим суднам. Усім, кому нетерпеливиться побачити знамениті піраміди й загадкового Сфінкса, зголошуйтесь в РТПІТ!» — по паузі Щербак запитав: — Що скажете на це?

— Типовий стиль бульварної преси, — зневажливо кинув Лятошинський. — Подумай сам: навіщо о цій штормовій порі та ще пасажирському пароплаву перевозити тюки з чаєм?

І все ж інформацію перевірили. Вона виявилась достовірною. Це був рекламний рейс, який мав заохотити грошовиту публіку до літньої навігації. «Великий князь Олексій Миколайович» справді знімався з якоря».

1914 року, лютого 24. Борт пароплава «Великий князь Олексій Миколайович».

«Не віриться, що ще сьогодні вранці ми бродили вулицями цього веселого, скептично-іронічного південного міста. Кожен з нас подумки прощався з батьківщиною, рідними і близькими. Проводжаючих не було. Про строки повернення говорити важко. Телеграфували в Каїр Джейсону про відплиття.

…Я піднявся на палубу. Крижаний вітер обдав солоними бризками.

Пробило шість склянок. Я викрешую вогонь із запальнички й дивлюся на циферблат свого «Павла Буре». Одинадцята вечора. Вдалині підморгує червоним оком химерна істота — Воронцовський маяк.

Пароплав таки нівроку кидав. Спускаюсь по трапу в каюту. Намагаючись не розбудити товаришів, беруся за щоденник:

Хитавиця заважав писати, заважає зосередитись, а моїм друзям хоч би що. Сплять. Дивлюся на них, і теплішає на душі. Яка все-таки досконала річ дружба чоловіча! Кожен з них — особистість, особистість яскрава, неповторна. Найменше знаю я Вітольда Лятошинського. Однак відколи Михайло відрекомендував мені його, був час приглянутись.

Воші різні характерами, зовнішністю, уподобаннями, але всіх єднає невтомна жадоба знань. Із Шведовим мені уже не раз доводилося бувати в бувальцях. Його незворушність, здатність тверезо оцінювати обстановку і приймати єдино правильне рішення завжди ставали в пригоді. Кожне слово його виважене, наперед продумане, нічого зайвого.

Михайло Щербак — цілковита протилежність Шведову. Здоровий скептицизм ніколи не полишає його. Постійно настроєний на дружній жарт. Знає силу-силенну історій, і важко розрізнити, де у нього кінчається правда і починається вигадка. Непосидючий, проте одразу мобілізується, коли цього вимагає діло… Надзвичайно допитливий, великий шанувальник літератури. Невимушено спілкується з людьми, швидко привертає до себе.

Підтягнутий, стрункий Лятошинський скидається на поручика у відставці. Батьки його, наскільки мені відомо, походять із збіднілої польської шляхти. Вони боляче сприйняли виключення свого одинака з академії. Батько зопалу привселюдно відмовився від сина-бунтаря. Вітольд важко переживає це, хоч і прикривається напускною безжурністю.

Тепер ми — братство чотирьох. У чужих краях доля, а може й життя одного залежатиме від другого. Безумовно, вся відповідальність лежить на мені. Тим більше, що мені повірили, повірили в правильність моєї теорії. Шкода лише, що перевіряти її доведеться на чужині. Передчуття говорить, що наша праця не пропаде марно. Шведов і Щербак стали моїми першими опонентами, прискіпливими експертами. Сприйнявши гіпотезу Зємлі-геокристалу, вони без вагань погодилися взяти участь в експедиції. У нас повне взаємне довір’я. Антон у деталях знайомий з моїм методом. І тепер, за час подорожі до Бомбея, нам потрібно буде обміркувати подробиці наступного інженерного пошуку копалин.

…Пройшли Босфор. Залишилися за кормою Дарданелли. Судно повним ходом іде в Александрію».

1914 року, лютого 28. Александрія.

«Близько полудня причалили до молу Александрійського порту. Днина стоїть на диво погідна, тільки вітряно. Чисте, прозоре повітря і бездонне небо, що вабить сліпучою синявою. Команда і пасажири висипали на палубу. З цікавістю розглядаємо незвичне для європейського ока місто.

У порту тіснява. Сила-силенна кораблів з усіх кінців світу. На щоглах суден майорять різноколірні прапори. Прозвучала команда помічника капітана. Матроси скинули трап. Один за одним сходимо на твердь. Не встигли ще як слід розглянутись, як до нас чітким кроком наблизився джентльмен: підтягнутий, зросту вище середнього, в білому костюмі, в білих лакованих штиблетах і гетрах, на голові канотьє. Обличчя чисто поголене. Погляд пронизливий, насторожений.

— Стівен Меррей, — представився власник канотьє.

Англієць по черзі потис наші руки, обдавши запахом одеколону «Брокар».

— Відтепер я учасник вашої експедиції, сер, — стримано всміхнувшись і на якусь мить затримавши мою долоню в своїй, повідомив Меррей. — Така воля містера Джейсона.

Видно, глава фірми вирішив приставити до нас наглядача.

Уладнавши справи з багажем і допомігши швидко пройти митницю, Меррей посадив нас у новенький «форд» і повіз за місто.

Зупинилися в Геліополісі, кілометрів за п’ятнадцять від Александрії, в готелі «Сан Стефано». На першому поверсі — казино під такою ж назвою.

— До речі, — кинув англієць, коли під’їхали до готелю, — в березні 1911 року тут проживав ваш знаменитий Уточкін. Саме тут він виступав з демонстраційними польотами перед двадцятип’ятитисячним натовпом.

Мені пригадався той час. Виконуючи завдання Геологічного комітету, я перебував тоді в Одесі і читав захоплюючі репортажі кореспондента «Одеського листка».

— Що ж, — відказав я Меррею, — три роки тому в Єгипті Росію представляв, і, видно, непогано, Уточкін. Гадаю, що й про Сошенка та К° у скорому часі заговорять.

Він зрозумів мій натяк на умови контракту».

1914 року, березня 5. Александрія.

«Підготовка експедиції в розпалі. Працюємо допізна й часто залишаємось ночувати на судні. Незважаючи на всі запевнення Меррея, команда майже не укомплектована. Четверо з дев’яти завербованих ним матросів не вселяють довіри. Щербак, тільки-но побачивши їх, з досадою кинув:

— Та це ж закінчені пройди! Якщо вони у відкритому морі зчинять бунт і викинуть на щоглі Чорного Джека, я не здивуюся.

Михайло, напевно, має рацію. Я почав вимагати від Меррея негайно розрахувати підозрілих суб’єктів з судна. Англієць спершу протестував, але врешті-решт таки був змушений відступити.

— Воля ваша. Це не я набирав їх, а власник корабля. З ним і вирішуйте.

Берт Смолвуд — капітан «Глорії», досить-таки пошарпаного двощоглового вантажного пароплава, не випускаючи з рота погаслої люльки, убивчим поглядом вшпинився у мене. По його бронзовому обличчі ковзнуло роздратування.

— Можливо, ці молодці й скидаються на шахраїв чи піратів, але це ще нічого не означає. Вони справді непогано розуміються на поножовщині та жінках, але й на морі — також чудово.

— І все-таки я волів би замінити цих чотирьох.

— Як хочете. Але навряд чи ви знайдете щось краще. Окрім всього, вам доведеться заплатити їм неустойку за розірваний контракт.

— Це краще, ніж висіти на реї серед океану.

Берт Смолвуд, вийнявши з рота люльку, зареготав.

— Це все від того, що в дитинстві ви, шановний професоре, начиталися зайвини про піратів. Слово честі, ви мене потішили.

Позбувшись чотирьох матросів, ми змушені були самі разом з двома англійцями, китайцем, індійцем та малайцем вантажити судно. Ця ситуація мала і позитивний бік — своєрідне гартування перед далеким рейсом. Та й команда пройнялася симпатією до нас, адже ми працювали нарівні з усіма. Смолвуд насмішкувато споглядав, як ми носимо спорядження, й очікував, коли ми наберемо матросів до вподоби.

Проблема розв’язалася несподіваним чином. На п’ятий день нашого перебування в Александрії до трапу «Глорії» підійшов міцний плечистий молодик років тридцяти п’яти. Одягнений на європейський кшталт — у світло-сірий поношений, але акуратний костюм. Ми саме курили і тому запримітили незнайомця, котрий, видно було з усього, мав намір піднятися на корабель.

— Піднімайтесь! — по-англійськи крикнув я.

Він, здавалося, тільки цього чекав і миттю вибіг до нас на палубу.

— Твердохліб Роман Миколайович, — українською мовою представився незнайомець.

— Ти диви, — здивовано протягнув Михайло, — земляк. Звідки?

— З Вінниччини.

— Дивина та й годі!

З першого ж погляду він нам сподобався. Смаглявошкіре обличчя з трохи насмішкуватими, розумними карими очима. Довгі козацькі вуса підкреслювали його добродушність і аж ніяк не пасували до європейського костюма.

Виявилося, що Твердохліб був у числі, інтернованих в румунській Констанці матросів «Потьомкіна». Не чекаючи, поки королівські власті видадуть його Росії, він утік. Доля закинула Романа спершу до Франції, затим у Німеччину. Звідти він виїхав на Близький Схід, на будівництво Багдадської залізниці. Коли дорога була добудована до Басри, почалися тертя між Німеччиною і Англією щодо дальшого будівництва. Англія категорично заперечувала проти продовження дороги за Басру, вимагаючи, щоб до складу правління Багдадської залізниці увійшли й англійські представники.

Словом, Роман Твердохліб залишився без роботи. До Александрії він прибув майже одночасно з нами. Фортуна поки що не всміхалася йому. Тому, довідавшись про нашу експедицію, вирішив запропонувати свої послуги. Тим більше, що йому давно хотілося побувати в Індії.

Кандидатура Твердохліба нас влаштовувала. Смолвуд лише багатозначно попихкував люлькою: він таки умів цінувати людей. Роман виявився чудовим механіком, був майстром на всі руки і став своєрідним «господарем» експедиції. Варто було подивитися, як він торгується з арабами на базарі, вкладаючи у цей процес всю свою красномовність. Роман закочував очі, енергійно жестикулював, у потрібний момент бив себе в груди, розсипався довжелезними тирадами, прикликав у свідки аллаха. Ефект був феноменальний. Провізія прибувала найкращої якості і за найдешевшими цінами. Останнє розчулило Смолвуда найбільше, і він призначив Романа боцманом. Той же Роман підшукав ще трьох матросів, які справно взялися за роботу.

Меррей кудись зник, нікого не попередивши. Капітан висловив здогад, що його викликав Джейсон у свою резиденцію в Каїрі. Як виявилося через день. Смолвуд мав рацію. Портьє готелю «Сан Стефано» прислав у порт хлопчика-боя, котрий повідомив, що з Каїра дзвонив Стівен Меррей і просив негайно передати, щоб професор Сошенко прибув у столицю для розмови з сером Робертом Джейсоном.

Того ж дня я поїздом відправився до Аль-Кахіри.[71]

Ще в Одесі придбавши книгу Кромера «Сучасний Єгипет», я. уривками читав її під час морської подорожі і тепер, по дорозі до Каїру, також намагався дещо почерпнути з неї, хоча усвідомлював, що книга написана тенденційно. Незважаючи на те, що Єгипет формально вважався незалежною частиною Османської імперії, країною фактично управляли англійці, і Кромер відверто виклав їхнє кредо: «Англієць прийшов у Єгипет з важливою місією… Він поглядає на Індію і каже сам собі з усією впевненістю представника імперської раси: я можу виконати це завдання, я виконував його і раніше…» Яку місію англійці мали на увазі, ми вже бачили в Александрії — незгасаючий конфлікт між ними та місцевим населенням.

Я розгорнув англійський тижневик «Сфінкс», що видавався у Каїрі. Відчувалося, що хоч англійці доволі міцно тримають у своїх руках політику, королівський турецько-єгипетський двір та банки, місцева політична опозиція вимагає зміни влади, нагадуючи англійцям, що вони ще в 1883 році обіцяли покинути Єгипет, як тільки «єгиптяни будуть спроможні управляти своєю країною». А вже настав рік 1914-й».