"Зоряний кристал" - читать интересную книгу автора (Романчук Олег)

Розділ III ГРА МАЙЖЕ ЗА ПРАВИЛАМИ

1914 року, березня 12. Каїр.

«На вокзалі майже повторилась александрійська ситуація. Ще з вікна поїзда я помітив на пероні Меррея, який нетерпляче поглядав на годинник. Обмінявшись короткими вітаннями, ми попрямували до розкішного «ролс-ройса» — особистого автомобіля сера Роберта Джейсона.

До центру Каїра, вірніше Каїра європейського, добиралися майже півгодини. Я намагався скласти власне враження про це місто — химерну суміш європейського та марокканського стилів.

Промайнули вілли англійських чиновників, приховані високими загорожами, пальмами й густими акаціями. Переважна більшість будинків, повз які ми проїжджали, викладена з жовтуватого каменю. Просторі балкони, пишні фасади. Місцями розбиті зелені бульвари. Однак близькість пустелі відчувалася повсякчас.

Водій зупинив машину напроти готелю «Континенталь-Савой». Тут, як пояснив Меррей, цілий поверх займав філіал фірми — каїрська резиденція Роберта Джейсона.

— Халас, — оголосив шофер-араб. — Все. Приїхали.

Незвична картина відкрилась моїм очам. Тут, у центрі європейського Каїра, при самісінькому вході у готель, нам пропонували придбати дорослого лева, що хижо позирав з кліткрі на ймовірних покупців, удава, який, скрутившись у велетенський клубок, здавалось, мирно спав. Замурзані хлопчиська-газетярі обліпили машину, навперебій пропонуючи «Дєйлі мейл», «Нью-Йорк трібюн», «Сфінкс», «Журналь д’Ежіпт». Тут же бродячий циркач демонстрував іноземцям номери свого мавпича — бабуїна-акробата.

— Ходімо. Ми вже запізнились, шеф буде невдоволений. Екзотики не бракуватиме і в Індії, — квапив мене Меррей.

Власник фірми прийняв нас у своєму кабінеті на п’ятому поверсі. Кабінет скоріше нагадував зал історичного музею. Аксесуари минулого, раритети типу стародавніх єгипетських статуеток, згортків папірусів мали, очевидно, засвідчувати мистецькі смаки господаря. На трьох стінах були розвішані речі з Індії: шкури тигрів, гепардів, левів, різноманітна зброя — списи, кинджали, рушниці, шаблі.

Четверту під самісіньку стелю займали стелажі з книгами, манускриптами. Виднілись шкіряні, тиснені золотом корінці англійського видання енциклопедії Брокгауза. Словом, у Каїрі Джейсон почував себе як удома. Шведов устиг навести довідки про цього «електричного» лиса. Виявляється, кар’єру свою він розпочав звичайним клерком дрібної компанії в Калькутті. Деякий час працював комівояжером якоїсь другорядної фірми. А потім — несподіваний злет у результаті спекуляції на срібних рудниках.

Високого зросту, худорлявий, у строгому чорному костюмі, підкреслено ввічливий — таким пам’ятався Джейсон ще з Лондона. Довгасте обличчя, прямий ніс, щіточка жорстких вусиків. Темно-русяве волосся з легкою сивиною зачесане на лівий бік. Типовий брит, причому, як я зрозумів з подальшої розмови, із диктаторськими замашками.

Коли ми з Мерреєм увійшли до кабінету, Джейсон, не встаючи з-за письмового столу, кивнув на оббитий шкірою диван біля декоративного каміна, на якому красувались мейсенські порцелянові статуетки.

— Як вам Єгипет? — недбало запитав мене глава фірми.

Не встиг я відповісти, що нам було не до тутешньої екзотики, як Джейсон продекламував знамениті Шилінгові рядки:

— Сподіваюсь, ви вже встигли зауважити, що Кіплінг якнайкраще відобразив ту прірву, яка існує між двома цивілізаціями? Зрештою, говорити про якусь цивілізацію на Сході сьогодні не випадає.

— Наскільки пригадую, в цій баладі є й такі рядки: «Але немає Сходу — й Заходу нема», — не втримався я, щоб не ущипнути ревного захисника британської корони.

— О! Ви добре орієнтуєтесь не лише в геології! — зобразив здивування Джейсон.

— У міру можливостей. І можу з усією відповідальністю твердити, що талановиті вірші Кіплінга відповідають тенденції звести духовний бар’єр між культурами Сходу і Заходу.

— Містер Сошенко трохи і політик. У молодості він навіть був досить радикально настроєний до уряду. Та й тепер не вельми жалує його. Чи не так? — докинув Меррей.

— Бачу, ви непогано поінформовані.

— Повинна ж фірма знати, з ким мав справу, — прокоментував Джейсон.

Відверто кажучи, мені не зовсім сподобалось копирсання в моєму житті.

— Я не авантюрист, — продовжував Джейсон, — не люблю вкладати капітал у непевну справу. Я запам’ятав вас ще з Дубліна. Однак тоді ваш метод, про який мимохідь зайшла мова на з’їзді, мене не дуже зацікавив. Лише згодом, завдяки Крішану Прасаду, я прийшов до висновку, що варто ризикнути. Хоча б з тих міркувань, що у вас з’явилася цікава ідея використання п’єзоелектричного ефекту. Наша фірма може собі дозволити взятися за розробку вашої ідеї.

«Звідки Джейсону відомо про мій лист у Головне військово-інженерне управління?» — подумав я. Джейсон продовжував.

— Експерти фірми вважають, що ваша несподівана теорія кристалічної будови Землі не така вже й безпідставна, і є сенс переконатися, наскільки вона придатна для пошуків корисних копалин. Тому й було запропоновано вам підписати контракт. До речі, ми могли б підписати і контракт про співробітництво у реалізації вашої ідеї ехолота.

— Краще не поспішатимемо, — інтуїтивно я відчував, що цей зондаж далеко не випадковий.

— Не наполягаю. Нас цікавить насамперед нафта. Транспорт, хімічна промисловість, індустрія — все потребує нафти. Словом, нас цікавить у першу чергу нафта. Потім — алмази, золото, срібло, платина.

Зрозумівши моє мовчання як згоду, глава фірми продовжував розвивати свою думку. Він встав з-за столу і вийшов на середину кабінету.

— Ви орієнтуєтесь у політиці, містер Сошенко, і не можете не бачити, що конфлікт між найбільшими державами світу назріває. На щастя, Англія, Росія і Франція в одній упряжці. Потенційний противник відомий — кайзер Вільгельм. Отож найближчим часом нам потрібна буде стратегічна сировина: селітра, слюда, марганець тощо. Працюючи на Антанту, ви одночасно зможете вдовольнити і свою професійну цікавість — переконатись у правильності вашого методу.

— Я й не підозрював, які сподівання на мене покладаються, — зіронізував я.

— Я схильний довіряти рекомендаціям Крішана Прасада. Він надто довго працює на нашу фірму, щоб пропонувати речі нереальні.

— Хотілося б одразу з’ясувати одне питання. Мені не зовсім зрозумілі майбутні функції містера Меррея.

— Справа в тому, — почав здалека Джейсон, — що індійське населення не бачить живого втілення влади, на яке б воно могло перенести свої вірнопідданські почуття. Король чи королева для них лише далекий привид. Уряд Індії — це ціла бюрократична організація. Віце-король міняється що п’ять років. Чиновники без кінця пересуваються. Збирачі податей і їх підлеглі — єдині офіційні особи, з якими населення країни спілкується, — рідко залишаються два роки підряд на своєму посту. Таким чином, вірнопідданські почуття індійця не знаходять живої точки прикладання. Є й інша дражлива обставина, в якій іноземець повинен бути вкрай обережним. Індійці стали надто підозріливими, коли ознайомилися ближче з життям англійців. Вони обурюються, що англійці, прилучаючи їх до європейської цивілізації, все ж не відчиняють перед ними дверей свого суспільства. В міру поширення освіти і глибшого проникнення індійців у громадські сфери те, що було би ще складністю у суспільних відносинах, загрожує перетворитись у політичну небезпеку, І багато вищих урядовців, як-от лорд Керзон і лорд Кітченер, вважали своїм обов’язком вплинути на громадську думку, вжити адміністративних та інших заходів, щоб розрядити атмосферу.

— Щось подібне було і в Росії перед революцією 1905 року. Були й поступки, і адміністративні заходи. І все-таки народ вийшов на барикади.

— Я все забуваю, що ви бунтар не лише від науки, — засміявся Джейсон і продовжував: — На щастя, ситуація в Індії відмінна від російської. Схід — це Схід. Містер Меррей допоможе вам розібратися в обстановці.

— Однак у мене складається враження, що ви мені не довіряєте. Доктор Крішан Прасад, мабуть, краще знає тамтешню обстановку.

— Він допомагатиме вам. Але самі розумієте…

— Міркування про боязкого і слабкого індуса — постійна тема англійської літератури, — не втримався я.

— Ваша категоричність дещо наївна, — в голосі Джейсона почулися нотки роздратування. — На Прасада покладено керівництво філіалом фірми. Отож нехай виправдовує виявлене йому довір’я. Смію вас запевнити, що роботи у нього вистачає.

У розмову втрутився Меррей.

— Сер, — стримано звернувся до мене англієць, — ви просто не уявляєте, наскільки складна Індія як країна. Якби вона володіла більш родючою землею, багатшими надрами, то й тоді не могла б використати своїх ресурсів. Картина, яка постає перед стороннім спостерігачем, може ввести в оману. За поширеним в Індії жартом, з п’яти, котрі працюють, один нічого не робить, один відпочиває, один дивиться на них і один допомагає їм. Щось подібне спостерігається і серед дрібних землевласників, які, однак, насмілюються звинувачувати уряд у надто високих податках. На вулицях повно жебраків, тимчасом відомство громадських робіт не може знайти на місці необхідної кількості рук. Більше того. Індуси і мусульмани, буддисти і християни завжди мають про запас будь-яке свято, котре скорочує кількість робочих днів. І при цьому індійці ображаються, коли перед ними хвалять працелюбність китайців та ініціативність японців.

— Переконаний, що в Китаї ви так само говоритимете про Індію та Японію, а в Японії — про Китай та Індію. У вас колоніальний спосіб мислення. Тільки й усього.

— Вам не слід бути таким категоричним, містер Сошенко, — втрутився Джейсон. — Ми знаємо, що кажемо. Англії цілком вистачає індійського пророка Махатма Ганді, що проповідує ненасильницьку боротьбу за якісь там ідеали правди і добра. Словом, ви зануритесь у неймовірно складний світ політичних течій, угруповань, і вам буде досить складно розібратись у них. Треба бути надзвичайно обережним у своїх діях і вчинках. Функції містера Меррея саме й полягатимуть у тому, щоб допомогти вам уникнути необачних кроків. «Індія спокійна, як пороховий погріб перед вибухом», — так характеризував становище в Індії якихось двадцять років тому віце-король Індії Джон Лоуренс.

— Це дуже скидається на політичний нагляд.

— Даремно, цілком даремно ви так думаєте, — удавано скрушно похитав головою Джейсон. — Меррей ні в чому не заважатиме вам, коли мова йтиме про роботу.

— Буде краще, коли цей пункт ми внесемо у контракт.

— Як хочете. Контракт у вас?

Я мовчки дістав з портфеля свій примірник договору. Моя пропозиція тут же була внесена рукою глави фірми і скріплена його підписом.

Прощання відбулося в істинно джентльменському дусі — стримано, досить прохолодно.

Джейсон сказав на закінчення:

— Діяння людей — наукові відкриття, мистецька творчість, подвиги любові й самопожертви — усе це не може перебороти закладеного природою в людині егоїзму. Що стосується нас, англійців, то ми вважаємо, що вічні лише наші інтереси, і наш обов’язок — їх захищати.

Це кредо, сформульоване свого часу англійським прем’єром Пальмерстоном, справді якнайкраще пасувало акулі бізнесу. Однак я промовчав.

Меррей посадив мене у поїзд, а сам повернувся в «Континенталь-Савой» — як я зрозумів, для остаточних інструкцій. Завтра він мав прибути в Александрію, а післязавтра «Глорія» відчалювала, щоб узяти курс на Порт-Саїд, відтак через Суецький канал, Червоне море, Баб-ель-Мандебську протоку — у відкритий океан».

1914 року, березня 15. Борт пароплава «Глорія».

«За бортом ніч. Я вдивляюсь у той бік, де мас бути берег, намагаючись відшукати якусь точку відліку. Марна слрава. Йдемо в суцільній пітьмі. Вільні від вахти матроси і учасники експедиції на верхній палубі. Я ж вирішив хоча б дещо записати під враженням початку довгого плавання. Мерехтлива жарівка ледь освітлює каюту на чотирьох.

Півгодини тому капітан Смолвуд власноручно відкоркував три пляшки французького вина. Прозвучали тости за успіх справи. Лятошинський заспівав: «Гром победы, раздавайся, веселися, храбрый рос!» Меррей вправлявся у дотепах. Але виходило це у нього натягнуто. Досить швидко він сп’янів і невдовзі пішов геть разом з капітаном.

На якусь мить мені здалося, що причиною швидкого зникнення Меррея стала присутність Твердохліба. Роман надто уважно розглядав англійця; може, вони стрічалися раніше. Як виявилось, не лише я запримітив це. Лятошинський, піднімаючись трапом на палубу, коротко кинув мені:

— Здається, наш боцман знає звідкись містера Меррея.

Що б це могло означати? Але, як мовиться, ранок вечора мудріший. Час спати».

Подорож з Александрії до Бомбея зайняла майже дев’ять днів. Товариські стосунки між командою і вченими робили плавання приємним. Дні стояли погідні, теплі. Легкий бриз приємно освіжав.

Однак плавання не було розвагою. Аркадій Олександрович примушував усіх інтенсивно вивчати розмовну мову хіндустані і вдосконалювати знання англійської. Він щовечора влаштовував бліцтурніри. Арбітром виступав матрос-індієць Рамакрішна, який делікатно поправляв білих сагібів.

На запитання здивованих супутників, звідки Аркадій Олександрович знає хіяді, вчений пояснив, що протягом трьох років відвідував лекції в Лазаревському інституті східних мов, а розмовної мови навчився в колонії індійських купців-парсів у Сураханах неподалік Баку, коли працював на нафтопромислах Нобеля.

У вільний час по черзі читали двотомник Ж. Шейс. «Сучасна Індія», куплений Лятошинським в Одесі у букініста.

І все ж цей відрізок подорожі проходив досить одноманітно, тому особливо цікавих записів у щоденнику Аркадія Олександровича ми не знаходимо. Проте два епізоди заслуговують на увагу.

1914 року, березня 16. Борт пароплава «Глорія».

«Близько восьмої ранку ми зі Шведовим нарешті приступили до уточнення координат вузлів вписаного в Землю додекаедра та ікосаедра у районі півострова Індостан. Треба було провести розбивку індійського трикутника на відповідні трикутні підсистеми, відтак прокласти ребра додекаедра, що розходяться від вузла — дельти ріки Інд. Ми окупували кают-компанію, де, зсунувши всі столи, розклали великі карти англо-індійського генерального штабу.

Як я припускав, роблячи розрахунки ще в Києві, одна сторона індійського трикутника майже збігалася з західним контуром півострова. Експедиція мала пройти маршрутами ребер і на них проводити геологічні пошуки.

У тому, що я на вірному шляху, переконувало, зокрема, існування золотого рудника Колар на схід від Банталора — якраз на ребрі кристала Земля.

Поступово жовто-брунатний півострів, помережаний клаптиками зелені, почав скидатися на папугу під різноколірною сіткою з трикутників і крапок, що ділили їх сторони навпіл і визначали геометричні центри.

Робота копітка. Антон Володимирович усе частіше знімав окуляри в круглій металевій оправі і, мружачись, протирав їх фланелівкою. Знову брався за олівець, наносив координати і, бурмочучи собі щось під ніс, старанно сполучав під лінійку вирахувані точки.

Перед обідом він геть втомився і вирішив податися до молодих: Лятошинський і Щербак досліджували вміст багажу.

Я залишився в кают-компанії один і взявся перевіряти власні розрахунки, бо ж найменша похибка могла обернутися тижнями, а то й місяцямрі марних блукань поблизу справжніх покладів.

Несподівано рипнули двері.

— Це ти, Антоне?

— Ваш колега дихає чистим морським повітрямт містер Соїпснко, — почувся веселий голос Меррея.

Я відірвався від розрахунків. На порозі стояв старший компаньйон фірми «Джейсон-електрік». На його породистому обличчі була приклеєна посмішка.

— У мене таке враження, що ваші кишені, містер Сошенко, вже набиті золотом і алмазами, — англієць підійшов ближче, подивився на розмальовану карту і продовжував у такому ж іронічному дусі: — Ви нагадуєте мені мою девонширську бабусю, яка над усе полюбляє в’язати своєму єдиному внукові теплі пуловери і шкарпетки, — у відповідь на мій нерозуміючий погляд він пояснив: — У вас, видно, також є певна система в’язання. Ви в’яжете своєрідну сітку в голові, а потім накидаєте її на об’єкт, який вас цікавить. Ви й справді можете накинути ось таку різноколірну сітку на будь-який район планети?

Меррей чогось хотів від мене. Мов кіт, що обережно кружляє навколо сала, англієць підбирався до мети.

— Всю планету можна упіймати в подібну сітку.

— Таки всю? — Меррей з-за моєї спини приглядався, як я виписую колонки цифр.

Не діждавшись відповіді, він попрямував до буфета. Скрипнули дверцята, почувся дзенькіт кришталю.

— Вип’єте? Смолвуд тримає непогане шотландське віскі. Я заперечно похитав головою.

— Я трохи розслаблюсь.

Якийсь час у кают-компанії панувала мовчанка. Чути було тільки, як Меррей наливає собі трунок і віддихується після випитого.

— Ваша «Смирновська» таки краща, — констатував він.

— У Шведова є деякий запас. Якщо дуже кортить, то він вам випише, — неприязно мовив я.

Присутність Меррея почала меце дратувати. І чого йому треба?

— Послухайте, містер Сошенко, — знову озвався він. — Не знаючи деталей вашого методу, я, як і мій шеф, переконаний у його правильності. Години через чотири ми вийдемо з Аденської затоки і можемо різко повернути на південь, на Дар-ес-Салам!

— Не розумію.

— Ви можете заробити набагато більше і швидше в Німецькій Східній Африці.[72] Я знаю там надійних людей.

— Це що, перевірка на лояльність у відношенні до «Джейсон-електрік»? Чи. може, ви представляєте на борту «Глорії» не містера Джейсона, а якусь іншу фірму?

— Можливо, ви не такі вже й далекі від істини, професоре, — криво усміхнувся Меррей. — Але за свої слова ручаюсь. Я сім років працював геологом у компанії «Консолідейтет даймонд майне», що належить концерну «Де Бірс» у Німецькій Східній Африці. Там розмах далеко більший.

Мені була відома історія знаменитої компанії та її засновника Сесіла Родса, що займався пошуками родовищ золота і алмазів поблизу озера Вікторія. Невже Меррей — агент цієї фірми?

— А ви не боїтеся, що я повідомлю містера Джейсона про закулісні переговори?

— Пусте. Він вам не повірить. Подумає, що ви просто набиваєте собі ціну. Подумайте над моєю пропозицією. Якщо не дасте відповіді через чотири години, будемо вважати, що ніякої розмови між нами не було.

— Все це надто скидається на авантюру.

— Гаразд, — вкрадливо мовив Меррей. — Скажіть відверто: хіба це так принципово для вас — перевіряти свій метод саме в Індії?

— До чого ви хилите? Чи вам не відомо, що саме ваша фірма надала мені можливість здійснити цю експедипію? Відверто кажучи, я з найбільшим задоволенням провів би дослідження на батьківщині, і лише обставини примусили мене укласти контракт з «Джейсон-електрік».

— В цьому я не сумніваюся. Не сумніваюсь і в тому, що ви значно ефективніше могли б проводити свої дослідження в Африці. Повторюю: сім років мені довелося працювати у Німецькій Східній Африці. Там ви мали б більше простору. Німці, як ніхто, цінують технічні новинки, енергійність і діловитість. Ми могли б утворити компанію по розробці алмазів чи золота.

— Чому ви не звернулися з цією пропозицією в присутності Джейсона?

— На все свої причини, — ухильно відказав Меррей. — Від вас вимагається лише принципова згода, і «Глорія» при виході з Аденської затоки бере курс на Дар-ес-Салам.

На що він надіється? Мабуть, опинився у безвихідному становищі, коли так безпардонно зраджує свого патрона. Чи тут розігрується якась інша карта?

— Давайте не будемо розчаровувати містера Джейсона. Гаразд? Адже ви джентльмен, Меррей, чи не так?

— Воля ваша, професоре, — в голосі Меррея чулася погроза. — Гадаю, ви розумієте, що ця розмова конфіденційна?

Раптом він напружився, до чогось прислухаючись. Лише тепер я почув обережні кроки в коридорі.

Меррей прожогом вискочив у коридор. Добру хвилину його не було. Повернувся явно рознервований. Я зробив висновок, що йому не вдалося встановити, хто міг підслуховувати нашу розмову.

— Ви нічого не чули?

Я знизав плечима.

— Словом, подумайте, містер Сошенко. Вам як ученому повинно бути байдуже, де перевіряти свою гіпотезу. Наука інтернаціональна. А німецький орел уміє бути набагато вдячнішим, ніж англійський лев. Зрештою, ви дістанете можливість без усяких труднощів роздобути кошти для створення свого приладу. Подумайте. Я вам добре раджу.

Он куди він хилить! Виходить, німців зацікавив не лише мій картографічний метод, який вони не проти випробувати у своїй колонії, але й ехолот…

Тепер зрозуміло, чому так протестував Меррей, коли ми категорично відмовились від уже набраної команди. Найімовірніше, вона мала забезпечити зміну курсу при виході з Аденської затоки.

— Містер Меррей, давайте забудемо, що ви тут мені говорили. Так буде краще.

Англієць не встиг нічого відказати. Двері в кают-компанію відчинились, і на порозі виріс Твердохліб:

— Час обідати, — весело заявив він.

Услід за ним з’явилися хлопці. Стюард і кок несли на тацях обід.

Меррей змінився на обличчі. Поява «господаря» експедиції та й усіх наших була для нього вкрай небажаною. Мені подумалося, що Роман міг чути наш діалог. Що ж, нехай. Свідок. у такій ситуації не завадить.

Під час обіду Меррей підсів до мене. Нахилившись, тихо мовив:

— Я не зовсім вдало пожартував.

У відповідь я вибачливо кивнув: мовляв, з ким не бувай.

…Чи справді мої підозри небезпідставні, чи це всього-на-всього труба провокація Джейсона? В такому разі, яка позиція капітана Смолвуда? Якщо я не помилився щодо можливості змови, то він або другий офіцер пароплава, якщо не обоє разом, діють спільно з Мерреєм.

Мої роздуми порушив Шведов. Він був помітно збуджений.

— Що трапилось? — запитав я.

— Лятошинський з’ясовує стосунки з Мерреєм далеко не джентльменським чином. Багато медикаментів — хінін, вакцини проти тропічних хвороб — виявилися з порушеними строками зберігання. Їх можна викинути за борт. Меррей запевняє, що особисто перевіряв штампи в накладних і маркіровку на ящиках.

— І що ж?

— Маркіровка на ящиках справді вказує, що медикаменти виготовлені три місяці тому. Документи теж у порядку, але дати на ампулах і коробках з таблетками — трирічної давності.

— Як реагує на це представник Джейсона?

— Каже, що в Бомбеї докладе максимум зусиль, щоб виправити становище.

Я повідомив Шведова про дивну пропозицію Стівена Меррея. Антон Володимирович досить спокійно сприйняв цю інформацію, лише усміхнувся самими кутиками губ.

— Схоже на те, що дехто не зацікавлений в успішному завершенні експедиції.

У свою чергу Шведов розповів, що під час мого перебування в Каїрі у номер готелю намагався проникнути один, із пасажирів пароплава, яким ми припливли з Одеси. Його випадково затримав готельний детектив і спровадив у поліцію. Щоб не хвилювати мене, Антон Володимирович не повідомив тоді про цей інцидент. Чи не полював невідомий зловмисник за моїми паперами?»

Як можна зрозуміти з уривчастих фраз, занотованих Арка дієм Олександровичем, напередодні відплиття експедиції в готелі «Сан Стефано» з’явився невідомий, який відрекомендувався другим секретарем німецького консульства в Александрії. Він хотів, щоб Сошенко розірвав контракт з фірмою Джейсона і взявся за проведення пошукових робіт у Німецькій Східній Африці. Умови, які пропонував німець, були значно вигіднішими. Вчений відкинув пропозицію, оскільки ніколи не торгував своєю честю.

Нам не відомі подробиці розмови. Проте можна здогадуватись, що фінал її був досить бурхливим. Дещо прояснює запис, зроблений Сошенком одразу після візиту незваного гостя: «Здається, германця цікавить не стільки мій метод пошуку корисних копалин, скільки пристрій для визначення відстаней між віддаленими предметами. Що ж, кайзеру Вільгельму така іграшка гшні вельми придалася б».

Тепер — ідентична пропозиція Меррея. Є над чим задуматись. Але, заклопотаний експедиційними проблемами, складанням карти, Сошенко пояснив ці, як він вважав, непорозуміння закулісними махінаціями бізнесменів, ладних нажитися будь-яким способом.