"Зоряний кристал" - читать интересную книгу автора (Романчук Олег)

Розділ II КЛЮЧ ДО ТАЄМНИЦІ

Не минуло ще й року, відколи почалися ці події, а мені здається, що пройшли десятиліття. В сум’ятті не завжди був час робити нотатки, і багато чого стерлося в пам’яті. Тому, узявшись готувати цей своєрідний щоденник до друку, я був змушений звернутися за допомогою до безпосередніх учасників експериментів. Неоціненні послуги зробили вчені, які стояли біля витоків археофізичної епопеї: доктор історичних наук, професор Бандура Микола Олексійович і кандидат фізико-математичних наук Ткачук Олександр Пилипович, їх доповнення та уточнення зробили розповідь повнішою й більш цільною.

В нотатках чимало місця відведено описові дослідів, без чого неможливо осягнути суті зробленого. Але оскільки такі місця не завжди належним чином сприймаються тими, хто безпосередньо не зв’язаний з сучасною фізикою твердого тіла, Олександр Ткачук доклав чимало зусиль, щоб найдоступніше донести до читачів суть численних експериментів, без яких Відкриття не відбулося б.

Імена учасників цієї епопеї, з огляду на ряд причин, змінено. У викладі подій збережено хронологічну послідовність.

…Для мене початок великої пригоди виявився більш ніж прозаїчним. О тій порі, коли, власне, розпочалася археофізична епопея, як згодом було названо історію з кришталевим феноменом, я очолював відділ інформаційних систем Інституту проблем передачі інформації. Ми саме закінчували тему за проектом «Індра». Нашими партнерами були індійські колеги. Роботи вистачало, і несподіване повідомлення вченого секретаря інституту про розширення теми наукових досліджень відділу особливого ентузіазму в мене не викликало.

Справа в тому, що мені крім основної роботи (а ми займалися розробкою нових ліній передач світлової інформації — волоконно-оптичних ліній зв’язку) мало не щодня доводилося тратити багато часу на організаційні питання, бо у зв’язку з труднощами, які виникли при виготовленні експериментальної партії надвеликих інтегральних схем суперкомп’ютера першої радянсько-індійської міжзоряної ракети, до нашого відділу було приєднано лабораторію експериментальної кристалооптики. А тут ще це розширення теми!

— Шукайте внутрішні резерви, — порадив мені вчений секретар.

Остання частина фрази насторожувала. З досвіду знаючи, що «внутрішні резерви» краще знаходити самому, ніж чекати активного втручання керівництва, я потихеньку зайнявся розв’язанням цього питання, ще не відаючи майбутніх проблем, якими доведеться займатися за рахунок наукових «тилів». Залишитись непоміченим це, звичайно, не могло. «Внутрішні резерви», як завжди, діяли магічно: у відділі почали ширитись найнеймовірніші чутки (підлеглим чомусь завжди відомі подробиці, про які керівник навіть не здогадується). Розмови точилися довкола якоїсь археологічної знахідки, яку доведеться досліджувати нам, фізикам.

Невдовзі чутки підтвердились. Одного дня директор інституту академік Деркач попрохав мене знайти у відділі можливість, звісно, не на шкоду основним дослідженням, якомога уважніше вивчити знахідку археологічної експедиції професора Бандури. Навіть наш поважаний керівник не міг тоді припустити, що саме ці побічні експерименти невдовзі стануть основною тематикою робіт відділу.

Прізвище професора виявилося мені звідкись знайомим. І раптом я згадав: це ж про царські скарби із скіфського поховання, розкопані експедицією Бандури, писалося торік на сторінках республіканської та всесоюзної преси. Від часу знаменитої пекторалі з кургану Товста могила це була не менш унікальна знахідка.

Коли бути точним, то першим як справжній експериментатор звернув увагу на химерного жука Олександр Ткачук. Саме завдяки його наполегливості, інтуїції, переконаності у власній правоті дивовижна знахідка потрапила в лабораторію. Що стосується мене, то я був далекий від того, щоб вважати доцільним залучати фізиків до вивчення суто археологічного непорозуміння.

Завідуючий лабораторією експериментальної кристалооптики, мій заступник і права рука Олександр Ткачук (простіше Сашко), лисіючий брюнет, який, зневірившись у патентованому угорському засобі проти випадання волосся «Банфі», відпустив акуратну мефістофельську борідку, чим причарував мало не все жіноцтво інституту, був цілком протилежної думки. Зрештою, йому це дозволялося. Двадцятивосьмирічний геній (усталена думка колективу нашого відділу, яка іноді розбігалася з думкою офіційного керівництва), власник диплома кандидата фізико-математичних наук, неодружений, зросту вище середнього, статури худорлявої, від середньостатистичного оточення найперше відрізнявся впертістю. Але саме ця риса характеру Ткачука робила його незамінним у найвідповідальніших ситуаціях, коли для успіху експерименту потрібні неабияка витримка і диявольське терпіння при очікуванні наслідків досліду. Діяв Сашко навдивовижу цілеспрямовано, просуваючись до мети, наче всюдихід. Як мені було відомо, мріяв захистити докторську дисертацію лише зробивши епохальне відкриття, в чому і поклявся, як твердили інститутські гострослови, на синхрофазотроні в Дубні. Частенько його непомірні запити розбігалися з можливостями лабораторії. Невичерпний генератор надоригінальних ідей не раз примушував мене хапатися за голову, коли черговий фантастичний задум розлітався вдрузки разом з установкою чи приладом. Однак за непогамовністю Ткачукової натури приховувалися критично настроєний розум, здатність швидко й точно аналізувати факти — саме ті якості, без яких справжньому експериментаторові дорога до успіху закрита.

…Ми — Ткачук, професор Бандура, академік Деркач і я — сиділи в директорському кабінеті, з неприхованим інтересом позираючи на обтягнений зеленим сукном стіл, де красувалась філігранної роботи срібна чаша на високій, мудровано крученій ніжці. Вінця чаші-фіали прикрашало золоте, помережане химерним орнаментом окуття. Нижня частина мала рельєфні канелюри. Корпус прикрашав широкий барельєфний фриз, що зображав епізоди військового життя скіфів і сцени полювання. Можна було легко розрізнити фігури воїнів: один тримав за вуздечку баского коня, інший, у гаптованому на раменах каптані, озброєний луком і мечем, готувався скочити на вороного.

— Оце знахідка! — мимовільно вирвалося з Сашкових уст.

Професор поблажливо всміхнувся, з чого я зробив висновок, що справжній сюрприз ще попереду. Так воно і вийшло. Микола Олексійович, немов справжній фокусник, володар дюжини Оскарів міжнародного товариства чаклунів і магів, дістав з чаші кришталевого жука. Дивна істота незмигним поглядом блискучих полірованих очиць дивилася на вчених мужів, немовби намагалася второпати, яким чином після тисячоліть вимушеного сну опинилась на білому світі.

Микола Олексійович простягнув мені прозорий, схожий на кварц монокристал, вирізьблений у вигляді жука-гнояка. Ми з Сашком нахилили голови над химерною річчю, ніби й справді можна було всередині її віднайти розгадку питань, які враз постали перед фізиками…

Місцями в кристалі можна було помітити димчасті плями, схожі на бульбашки повітря; проглядалися ледь помітні неозброєним оком тоненькі волоконні утворення. Чим довше я тримав у долонях жука, тим виразніше відчувалися якісь дивні запахи: холодні, теплі, нічні. Цілий розмай дивовижних пахощів…

Якби раніше хтось сказав мені, що існує подібний феномен, я б нізащо не повірив. Справа в тому, що при найменшій обробці такий монокристал повинен неодмінно розлетітися!..[27] Тут щось не так. Або я чогось не розумів, або це «щось» і справді мало місце. В такому разі саме фізика і повинна встановити причини існування феномена.

Поклавши жука на стіл, я вголос висловив своє припущення. Ткачук схвально кивнув своєю сократівською головою і глибокодумно мовив:

— Ця химера ще завдасть нам клопоту.

В подібних ситуаціях Сашко у своїх модерних окулярах «дальтон» скидався на пугача, котрий знає про оточуючий світ достеменно все, однак з якихось причин мовчить.

…А потім було знайомство зі Скіфією. Ми довідалися про подробиці минулорічної експедиції, очолюваної Миколою Олексійовичем. Переважно це була інформація, котра свого часу не потрапила на сторінки спеціальних і науково-популярних часописів.

Розповідати професор Бандура умів по-юнацьки захоплююче. Професія шукача забутих істин несподівано відкрилася однією з дорогоцінних граней, що висвітлюють шлях у минуле, готуючи до зустрічі з майбутнім. Вміння образно описувати події давнини, поетично говорити про, здавалось би, звичайні речі, творити на очах захоплених слухачів історію — усіма цими якостями професор Бандура володів уповні. Окрім всього, він мав дар актора, і це ще більше заворожувало.

В нашій уяві оживали вдягнені у шкіряні строї довговолосі сини безкрайніх степів — легендарні скіфи. Поставали сміливі до відчайдушності воїни, грізні вершники на баских конях, до тупоту яких зі страхом прислухалися в далекому Вавілоні та Ассірії. Ще б пак, прості кочові племена примусили відступити майже сімсоттисячне військо перського царя Дарія.

Ми довідалися про легендарну столицю Скіфії — місто Гелон, яке постало на основі союзу скіфських племен гелонів та будинів і про яке згадував «батько історії» Геродот у своєму знаменитому описі Скіфії. Завдяки майстерності оповідача ми на якийсь час немовби перенеслися у велелюдне місто, що лежало на перехресті важливих торговельних, шляхів між центральною частиною Східної Європи і морськими портами північного Причорномор’я.

Зодчі Гелона нічим не поступалися знаменитим афінським будівничим, а багато в чому перевершували їх своїми дерев’яними спорудами. Принаймні так розповіла Геродотові людина, котрій вдалося побувати у цьому місті серед предковічних лісів.

І ось археологічна експедиція професора Бандури, що проводила розкопки в місцевості неподалік Гелона, натрапила на цілком незаймане поховання знатного скіфа.

Удача випала несподівано. Того дня тривали пошуки залишків першого оборонного валу, щоб точніше визначити межі міста. Бульдозер і скрепер шар за шаром знімали грунт, а слідом просувалися археологи. І ось оголилася ділянка площею близько восьми квадратних метрів, яку, схоже, колись валькували — змащували глиною в суміші з половою.

Припущення про те, що вдалося натрапити на замасковане поховання, незабаром підтвердилось. Відсутність традиційного кургану була зрозумілою: родичі та близькі померлого побоювалися грабіжників. Незважаючи на те, що скіфи з великою шанобою ставилися до небіжчиків, святотатство — річ, здавалося б, несумісна з вірою в потойбічне життя — було поширене у ті часи.

У всьому блиску й багатстві відкрилися археологам скарби могили. Поховальна камера була заповнена вщерть дорогоцінними речами, які покійник узяв з собою в далеку путь. Золоті головні убори, бронзові казани, срібні й золоті ритони — роги для пиття, амфори, чорнолаковий давньогрецький посуд, коштовно оздоблена зброя, військовий обладунок. Саме там була знайдена і срібна чаша-фіала, яку ми мали змогу бачити. Одне слово, могили раніше ніхто не торкався.

Припускали, що ця могила — останнє пристановище легендарного Атея — скіфського царя, котрий у середині четвертого століття до нашої ери згуртував Скіфію в єдину державу. В 339 році до нашої ери військо, очолюване дев’яностолітнім Атеєм, зазнало жорстокої поразки від армії Філіппа Македонського. Скіфський цар, який брав участь у битві, загинув. Приблизний вік могили і дата загибелі Атея співпадали. Кістяк небіжчика, поза всяким сумнівом, належав людині похилого віку. Одягнений був у захисний панцир, шолом, шкіряні штани, на яких кріпилися тонкі бронзові пластинки; до бойового пояса був причеплений меч-акінак і дерев’яний сагайдак.

На шиї похованого висів філігранної роботи кришталевий жук на срібному ланцюжку.

Більшість спеціалістів вважала, що стародавня єгипетська реліквія — священний жук-скарабей[28] — служила небіжчикові талісманом. Проте довести це виявилося не простою справою: досі в археологічній практиці чогось подібного не зустрічалося.

Скіфам, як відомо, пощастило: про них, сучасників античної цивілізації, залишилося чимало історичних відомостей. Проте чи існували безпосередні зв’язки Скіфії з Єгиптом, сказати важко.

Про культ жука-гнояка у стародавніх єгиптян я вперше довідався ще в дитинстві, читаючи «Фараона» Болеслава Пруса. І лише через багато років, навчаючись у Ленінградському університеті, на виставці в Ермітажі побачив так званих меморіальних скарабеїв, присвячених найвизначнішим подіям у житті фараона. Приміром, текст, вирізьблений на панцирі жука, повідомляв дату виготовлення «скарабея або ж розповідав про вполювания фараоном левів, будівництво священного озера тощо. Виготовляли священних жуків з глини або стеатиту — скупчення тальку.

На відміну від традиційних скарабеїв жук із скіфського могильника був вирізьблений з монокристала, схожого на кварц, що дивувало і наводило на роздуми. Мало того, це була надзвичайно точна збільшена копія гнояка: завдовжки жук-кристал мав 7,34 сантиметра, завширшки-4,25, у найтовщому місці третій вимір становив 3,81 сантиметра.

Як розповів професор Бандура, серед учасників експедиції не вщухали суперечки про те, як і чому скарабей опинився в похованні. І, як уже не раз траплялося, коли наука не була спроможна однозначно відповісти на питання, котрі не вкладались у звичні канони, з’являлися прихильники космічного походження незвичайної знахідки.

— Одне слово, я вирішив звернутися за допомогою до вас. Переконаний, що розгадка — на стику фізики та історії, — завершив свою розповідь Микола Олексійович.

І ось, незважаючи на те, що «скарабеєва проблема» не мала безпосереднього відношення до наших досліджень, археологічна знахідка опинилася в лабораторії експериментальної кристалооптики відділу інформаційних систем Інституту проблем передачі інформації.