"Зоряний кристал" - читать интересную книгу автора (Романчук Олег)

Розділ III РЕТРОСПЕКЦІЯ ДРУГА: СЛУГА ВЕЛЕМУДРОГО

Ніч для Демокріта минала в якійсь розгойданій напівдрімоті. Він то підносився на гребені сонних хвиль, то падав униз, і коли воші накривали тіого з головою, в свідомості спливало химерне плетиво видив: оживали сфінкси з людською головою, грифони з тілом шакала, головою орла і крилами шуліки, єдинороги, від одного погляду яких жива істота перетворюється в камінь…

Демокріт ніколи не йняв віри Менхересовим оповідкам, бо здогадувався, що підступний жрець зумисне розповідає небилиці, сподіваючись вселити в душу елліна почуття розгубленості й страху перед всевладними єгипетськими богами. Можливо, саме тому він почуває себе оточеним злою силою, з якою годі справитися? Може, й справді через те, що молодий чужинець не вельми шанує тутешній пантеон, бог Бізу — карлик з короткими ногами, великим животом і потворним обличчям, але загалом доброзичливий, котрий відчиняє нічних духів і демонів, — не хоче нічого вчинити супроти нашестя тривожних сновидінь?

У мареві дрімоти зринула цибата, жердиниста постать головного пророка храму бога Собека.[29] Демокріт добре бачив улесливу гримасу Менхереса, котрий, стоячи на березі священного озера Крокодила, годував втілення погибельного божества — сина жорстокого володаря пустелі Сета[30] — хлібом, вином і м’ясом. Коли ж потвора, наситившись, шубовснула у воду, жрець обернувся до елліна і з тією ж підлотною посмішкою на тонких, безкровних губах просичав:

— Ти погано знаєш наших богів, чужинцю. Даремно не хочеш повернути священного скарабея в предковічне лоно. Чи, може, на це тебе напучує первосвященик Сехемхет, якого необачно допустили споглядати Велемудрого?[31] Будь щирий. Цей несповна розуму старець, певно, і себе вважав Володарем Справедливості? Скажи, не бійся.

Менхерес зухвало увіп’явся водянистими, схожими на драглі очима прямісінько в Демократові, сподіваючись уловити в них тінь розгубленості чи страху. Розчаровано вирік:

— До мене донеслося, що найлюбішого свого учня Сехемхет настроює проти богів. Остерігайся його, елліне! Боги не прощають кпин. Може статися, що вони покличуть крокодила.[32] Священний жук повинен оселитися в храмі бога Собека.

У словах жерця звучала неприхована погроза. Але звідкіля Менхересу відомо про кришталевого скарабея — дарунок першого Демокрітового наставника, мідійського мага Гамількара? Що за цим криється?..

Напоєна враженням збіглого дня свідомість ще бадьорилась, однак ніч брала своє: Демокріт пірнув у безвидивний сон. Але солодка мить жаданого спочинку виявилась нетривкою. Коли небокрай заяскрів кольорами погідної днини, знадвору донеслось:

— Учитель кличе тебе, елліне!

Голос належав Мертатону — жерцю-уебу[33] храму бога Тота. Жрець двічі коротко вдарив у двері:

— Зустрінемось неподалік будинку Псіура.

Уп’яте зацвіли пальми дум.[34] Уп’яте, відколи Демокріт ступив на Чорну Землю, Великий Хапі[35] готувався поділитися священною водою з ненаситними пісками й розжалобити володаря пустелі Сета.

Уп’яте на очах елліна покровитель вод, трав, дерев і всього живого — благословенний Озіріс викликав усміх навіть у секер-анх — «живих мертвих». Кінцю водопілля[36] раділи навіть ці безсловесні раби, немилосердно шмагані жорстокими наглядачами-меджаями,[37] котрі перекладали на мову шкіряних нагаїв один із законів фараона Хуфу-Хеопса: «Раб завжди і постійно повинен відчувати своє нице становище».

Демокрітові спав на гадку уривок із давнього рукопису: «Трепет охоплює тих, хто бачить Хапі, коли струменіє він. Поля сміються, й береги затоплені. Зростають богам офіри, світлішають обличчя людей, і радіє серце богів…»

І справді. Промінилися обличчя немху,[38] котрі в ноті чола працювали на полях або займалися ремеслом. Усі вони з нетерпінням очікували дня, коли нарешті візьмуться до куцих наділів життєдайного мулу, родючого дарунка священного Хапі. Хвала тобі, Озірісе!

Від Нижнього Єгипту до Верхнього, від краю квітнучого папірусу до краю квітнучого лотоса виблискували води могутньої ріки. Відбивалися в них перисті верхівки фінікових пальм, піднімалися над водою на довгих черенках великі темно-зелені, зазубрені по краях лійкоподібні листки лотоса радуючи своїми пахощами людей і богів. Болотистими затоками у заростях лотоса нечутно ковзали рибальські човни, зроблені з в’язанок папірусу.

Квітнучий лотос… Яке прекрасне видовище! Дивишся і не можеш намилуватися. Квітка спливає й розпускається при заході Геліоса-Ра,[39] а закривається і йде під воду на світанку. Піднімається вода — з’являється лотос, спадає — лотос залишається на піску. Його листки вкриті восковим нальотом, і краплі води виблискують на сонці діамантами. Єгиптяни, немов справжні лотофаги — міфічні люди, що поїдали лотос, — полюбляли кореневища цієї рослини, а з її розмелених зерен пекли хліб. Недарма ієрогліфи у вигляді лотоса означали радість і задоволення…

Все літо поспіль у долині стояла вода, і лише з середини осені почала неспішно спадати, залишаючи за собою море білих і голубих лотосів. То тут, то там землероби вже заходились розпушувати мотиками свої ділянки. Невдовзі сівачі кидатимуть зерна у щедрий на вологу грунт. Слідом, виляскуючи бичами, пастухи поженуть отари овець: вони втоптуватимуть у землю зерно.

У великих калюжах, що залишились подекуди, хлюпалася риба. Неспішно чалапав босими ногами по воді, розігрітій спекотним Ра, пастух овечої отари. Шдсміюючись над собою, затяг веселу пісню: «Пастух ваш у воді. Вівці серед риб. Розмовляє він із сомом, здоровкається зі щукою. У воді ваш пастух…»

Цього разу водопілля Хапі було щедрим, тому й радів так простолюд. Другий день у Мемфісі, або Мен-Нофірі, як називали древню столицю фараонів місцеві жителі, тривали офіри на честь благословенного Озіріса. На третій, як і водилося, мали відбутись містерії покровителя усього живого.

Вулиці міста вирували. Люд поспішав до храмів, щоб ушанувати найповажаніших богів. Демокріт не переставав дивуватися засиллю сліпої віри єгиптян у надприродне. Віри, яка людину впокорювала, дурманила, робила сліпою іграшкою в руках можновладних. Навіть у далекій Елладі до жителів Олімпу ставилися стриманіше.

Склавши офіри, люди прямували на базар. Дві течії зіштовхнулися на закрутах вузеньких вуличок, проникали одна в одну, змішувалися й розтікались далі. Нічого строкатішого, ніж населення великих єгипетських міст, Демокріт не зустрічав: з війнами сюди припливала величезна кількість невільників, торгівля приваблювала купців зі всіх куточків Ойкумени, а чужинці, поглинуті місцевим населенням, давали змішані покоління, в яких з часом втрачалися найпротилежніші расові відмінності.

На вулицях переважав темний колір: корінні жителі» засмаглі від сонця, з відтінком червоної охри; нубійці кольору задимленої бронзи; міцної статури негри з витоків Хапі — Місячних гір, у коротеньких настегонних пов’язках. Обивателі — свіжопоголені, нарум’янені й напудрені, у завитих перуках і з причепленими бородами, у білих спідничках, босоніж або ж у гостроконечних папірусних сандаліях — поважно рухались у своїх справах. Граціозно пропливали нарум’янені жінки, поширюючи довкруж пахощі миртового листя. Гнучкі стани щільно облягали довгі сукні з тонкого, майже прозорого полотна, залишаючи відкритими плечі, руки, груди, зрідка прикрашені різноколірним татуюванням. Чужинці, потрапляючи до Єгипту, не без здивування відзначали повагу й незалежність, якими користувалися тутешні жінки навіть з найбідніших сімей.

Мов сновиди, блукали у натовпі закутані в білі мантії лисоголові жерці. Осудливо поглядали на торговців, котрі, незважаючи на свято, шукали нагоди продати зайвий пучечок смажених пагінців папірусу або ж виріб із золота чи срібла.

Воїни в довгих настегонних пов’язках списами й кулаками прокладали собі дорогу в людському вирі. Слуги вельмож грубо розпихали зустрічних, даючи простір господарям, що йшли слідом. Надійно трималися на могутніх плечах воїнів-нубійців оздоблені золотом і слоновою кісткою ноші, в яких розмірено погойдувалися над людським морем найзаможніші. Насилу пробивалися крізь густий натовп кінні колісниці…

Слух елліна вловив якийсь шум — глухий клекіт юрби, вітальні вигуки.

Один за одним розступалися люди, даючи місце процесії жриць храму Ізіди.[40] Ті, що присвятили себе служінню богині родючості й материнства, теж прошкували до обителі Озіріса, щоб віддати шану благословенному. На високих відкритих ношах на чолі процесії урочисто плинула Серісіс — юна жриця храму Ізіди. У напівпрозорому серпанку, гаптованому золотом і перлами, прикрашеному коштовними каменями, вона й справді нагадувала богиню, якій слугувала. Однак усі прикраси затьмарювала її врода. Довге чорне волосся хвилями спадало на оголені плечі. На голові красувалась тіара — два роги, що підтримують кулю-сонце.

Їхні погляди зустрілися. Глибокі, проникливі, схожі на маслини очі обпікали й заворожували. Жодним порухом Сепісіс не видала свого хвилювання, лише зронила ледь помітний усміх. Усміх для нього, елліна. Він знав про це.

Процесія віддалялась, а Демокріт, мов закам яшлии, стояв на тому ж місці, де його застала поява найпрекраснішої. Гнітюче передчуття невідворотного лиха майнуло десь у підсвідомості, але тієї ж миті щезло. Людський вир знову підхопив юнака, закрутив і поніс далі.

Демокріте, Демокріте… Чи добре вчинив ти, надумавшії шукати істину саме тут, в Обох Землях?[41] Як часто твої намагання осягнутії велику загадку природи розбивалися оо глуху стіну нерозуміння, недовіри й ворожості. Можливо, в коханні, яке ти зустрів у древній країні, криється Велика Істина? Хоча ні… Кожен тоді волів би здобувати щастя осібно шукаючи істину лише для себе. Істина одразу б змізерніла. А вона ж є! Існує… Слід лише вчасно запримітити цю невловішку. Далі він знає, що чинити: понесе розгадану таємницю людям. Адже немає нічого прекраснішого, як нести світло знання, бентежити людські серця і душі. Чи спроможний він здійснити це?..

В Єгипті було чимало грецьких факторій, куди постійно верстали путь еллінські купці, найманці, шукачі пригод. Навіть війна з персами не стала на перешкоді мандрівкам греків у Передню Азію чи країну Та-Кем.

Сатрап Ахамен, що правив у Сардах, видав Демокрітові супровідний папірус до намісника Ксеркса в Чорній Землі, влада якого сягала від Дельти до Елефантини. Послання не раз ставало юнакові в пригоді. Саме завдяки цьому папірусному згортку він потрапив до Саїського пер анху — «будинку життя», відновленого Дарієм І.[42]

Як і в старовину, тут учнів знайомили з началами астрономії, лікування, жерці-гарпедонапти навчали геометрії. Новим господарям Та-Кем бракувало серед підданців освічених і слухняних слуг. Не так просто впокорити величезний Єгипет. Отож у пер анхах навчалися перси, елліни, місцеві жителі, фінікійці. Завойовникам було байдужісінько, хто слугуватиме, аби тільки справлялися з обов’язками наглядачів. Єдина умова — щоб були «синами мужа», тобто знатними.

Отримуваних у «будинку життя» знань вистачало для справного збирання податей, будівництва храмів і загат, спритного підрахунку прибутків царської казни та можновладців. Проте допитливий розум елліиа не вдовольнявся умінням писати ієрогліфи чи розв’язувати геометричні задачі. Він хотів більшого — проникнути в таємницю буття, осягнутії її. Та всі спроби пізнати глибше і краще, довідатися більше виявлялися марними. Гордовиті старці вкрай неохоче розкривали досвід, знання й уміння. Ці речі приносили владу і славу, тож ділитися ними, тим більше з незнатним чужинцем, було невигідно. Воліли усе, чого досяглії, понести в похмуре царство тіней.

Демокріт давно перестав дивуватися цьому. Жерцям, як і за фараонів, велося незле. Вони залишалися тією ж грізною силою, примусивши рахуватися з собою навіть завойовників.

Кому ж мав слугувати він, Демокріт: Ксерксу і його наступникам? Ліпше вмерти, ніж стати виконавцем ницих замірів. Прагнув піднятися над бридким світом насильства й осягнути таємницю буття. Замір надто сміливий. Однак він вартий того, щоб ризикнути. Зрештою, Демокрітові це не первина…

Підступні жерці храму бога Ра у Мемфісі, куди після Саїського пер анху подався Демокріт, надумали позбутися заповзятливого елліна. Лисоголові пообіцяли прилучити його до священних знань предків за умови, що він витримає посвяту в клан служителів бога Сонця.

Юнака привели до височезної кам’яної башти — криниці Лотоса. На дні, якраз посередині, лежали папірусні очеретини і крейда — речі, необхідні для розв’язання задачі, текст якої був вирізьблений на стіні. Під ним зловісними ієрогліфами тьмяніла недвозначна пересторога: «Знай: кожен може стати перед стіною. Хто розумів справу рук жерців бога Ра, тому відкриється стіна для виходу. Але пам’ятай: коли сюди ввійдеш, будеш замурований. Вийдеш з очеретинами жерцем бога Ра; якщо ж голод переможе твоє тіло, не вийдеш жерцем бога Ра…»

Не одному це випробування коштувало життя: задача була складною. За допомогою очеретини та крейди необхідно було визначити найдовшу пряму, що містилася в ободі криниці Лотоса, тобто діаметр. Та Демокріт зумів відшукати правильну відповідь на загадку жерців сонцесяйного бога Ра.

Жерцем він, правда, не став, як чужинець, але повагу й визнання здобув навіть серед недругів.

Ще більшої слави зажив він. зумівши обчислити площу та об’єм піраміди й конуса. «Як це тобі вдалося?» — питали вражені жерці, які користувалися значно громіздкішими і засекреченими способами.

— Я лише подумки розрізав конус і піраміду на тонкі листи, затим з’єднав їх між собою, — Демокріт не робив таємниці зі свого успіху.

Бачачи, що його пояснення сприймається як глузування, був змушений вдатися до подробиць:

— Все складне твориться з простого. Пряма лінія — це не що інше, як нескінченна сума точок-амер. Площу, таким чином, слід складати з прямих-амер, а об’єм — з площ-амер. Скласти фігури, розрізані на прямі, видається логічним: їх легше аналізувати, вимірювати, зіставляти. Отримані результати слід додати. Просто й наочно.

Жерці дивувалися.

З того часу еллін дістав можливість відвідувати одне з найбільших сховищ стародавніх папірусів. Працелюбного й жадібного до знань юнака запримітив головний жрець храму Велемудрого — завжди стриманий і розважний Сехемхет. Він також кохався у прадавніх символах і оповідях, що збереглися на пожовклих згортках папірусу. Небавом Демокріт став учнем цього неговіркого хранителя мудрості бога Тота. Відчував, що старий зичить йому добра. Тому й пристав так радо на пропозицію Сехемхета прислужитися Володарю Справедливості.

Саме цей жрець відкрив Демокріту зашифровані в символічних зображеннях древньоєгинетські пам’ятки — Великі Аркани Таро. Завдяки Арканам еллін познайомився з основними законами світу, отримав уявлення про закони розвитку життя…

Не раз примічав, як сумніви долали учителя. Невже він, слуга Велемудрого, проживши таке довге життя, не осягнув таємниці буття? Якось, не втримавшись, юнак запитав про це жерця. Той мовчки взяв палицю і накреслив нею на піску два кола: велике й мале.

— Твої, елліне, знання, — це мале коло. Мої — велике. Все, що залишилося за ними, — невідомість. Чим ширше коло твоїх знань, тим протяжніша його межа з невідомістю, тим більше виникатиме у тебе запитань до навколишнього світу. На все свій час. Прийде пора, і ти підступишся до істини. Лише підступишся… Пізнання безконечне, а бог Тот надто потайний. Треба заслужити його ласку.

— Коли ж настане пора одкровень Велемудрого? — вихопилося в юнака.

— Щомиті, — загадково всміхнувся Сехемхет, — будь готовий до неї…

А що, коли Менхересу стало відомо про намір учителя відкрити чужинцеві якусь таємницю і через те він так знавіснів? Адже, ненароком запримітивши у Демокріта скарабея, Сехемхет прохопився про існування пов’язаної з ним таємниці…

Будинок Псіура оточувала невисока зубчаста стіна. У неї були вмуровані високі ворота з міцного ліванського кедра, розмальовані зображеннями білих ібісів — священних птахів бога Тота. Крони старих акацій затінювали просторий двір, посеред якого височіли три житниці з заокругленими дахами, що скидалися на копиці сіна; праворуч виднівся широкий склепінчастий хлів.

За всіх часів писцям-скрібам, як і жерцям, велося непогано. Недаремно ж у давній мудрості мовилося: «Посада писця — велика посада, письмове приладдя його і згорток папірусу приносять йому блага і багатство».

— Учитель звелів привести молодого чужинця до обителі творця світу,[43] — почувся вкрадливий голос Мертатона.

Демокріт здригнувся. Заглиблений у думки, не помітив, як до нього наблизився сухорлявий юнак у довгій білій одежі, з поголеною на жрецький кшталт головою. Під пахвою тримав згорток. Очі, як завжди, чіпко й колюче обмацували співрозмовника. Дехто губився при цьому, викликаючи у Мертатона усміх, не то презирливий, не то насмішкуватий. Не міг пройняти він лише елліна й Сехемхета: вони не звертали уваги на дивакуватість молодого жерця.

— До храму мемфіського бога Пта? — вихопилося у здивованого Демокріта.

Уеб двозначно стенув плечима. Відколи одержав нижчий жрецький титул, тримався дещо зверхньо. Елліну не вдалося розговоритися з ним, однак завважив, що довірник учителя вельми спритний. Цікаво, чому благочестивий Сехемхет тримає його при собі? Не розпитуючи про подробиці, рушив услід за Мертатоном.

…Далеко позаду залишилися глиняні хатки немху, накриті пальмовим листям і соломою. Розтанули в мерехтливому повітрі оточені високими мурами палаци, храми й сади Мен-Нофіра. Демокріт усе більше дивувався, бо знав, що храм бога Пта, володаря Життя Обох Земель,[44] знаходиться неподалік пристановища Озіріса. А може, був ще інший храм? Та марно було сподіватися почути од Мертатона якісь пояснення.

Жрець-уеб вів елліна просто на південь, звідки лилося золото сяючого Геліоса-Ра. Відбиваючись од кожного каменя, від кожної піщинки, проміння нестерпніш білим сяйвом засліплювало очі. Жорстокий і підступний Сет не поминав нагоди зайвий раз нагадати про себе всякому, хто ступив до його володінь.

Позаду лишився чималий відтинок шляху — не менше п’ятдесяти стадій.[45] І ось вдалині зазеленіло перисте верхів’я фінікового гаю. Незабаром крізь стовбури дерев почали проглядати будівлі храму. Трохи далі забовваніли сліпучо-білі трикутники пірамід, які на очах виростали, тягнучись гострими вершинами в царство володаря вечірньої і вранішньої зорі — Гора.[46] З-за однієї з них визирнув висічений із скелі-моноліту сфінкс — розмальована червоною фарбою химерна істота з головою людини і тілом лева. Загадковий колос дарував подорожнім задумливо-привітний усміх.

Праворуч кам’яної істоти ніби руками циклопа Поліфема були поставлені одна на одну десять кам’яних брил-кубів: найбільші розмістилися внизу, а інші, поступово зменшуючись, утворювали ступінчасті піраміди. Довкола них розкинулося величезне занедбане кладовище. Немов овечі отари, скупчилися глиняні мастаби, в яких протягом багатьох століть ховали померлих. Саме звідси небіжчики вирушали у заповітну мандрівку на поля Іалу — «поля їств».

Жадоба пережити себе після смерті володіла умами і простолюду, і можновладних. Єгиптяни вірили в існування Ка — душі-двійника, духа-хранителя людської подоби, що не зникає і по смерті. Вони вірили в те, що серед полів Іалу на них чекає оточення богів, де вони будуть як рівні між рівними. Та й як не вірити, коли жерці постійно речуть, що поховані оживуть і залишаться безсмертними, що все суще буде повторюватись у своїх круговоротах! І в той же час «Пісня арфіста» містить сумнів у загробному існуванні: «Ніхто не приходить звідти… щоб розповісти про їх перебування». Надто все складно, багатозначно й незрозуміло…

Небавом уеб і еллін ступили на кам’яну доріжку, що в’юнилася між фініковими пальмами. Тихо дзюркотів струмок з кришталево-чистою водою, згори долинав щебіт гомінкого птаства. Воістину чарівна оаза серед похмурої жовто-сірої одноманітності пустелі!

Залишився позаду пальмовий гай. Очам здивованого Демокріта відкрились напівзруйновані будівлі храму. Безсумнівно, це й було пристановище бога Пта, згаданого потаємним Мертатоном.

Численні будівлі, котрим упам’ятку були далеко ліпші часи, все ще вражали довершеністю форм, незвичністю архітектурних ансамблів. Навіть прекрасний мемфіський храм сонцесяйного Ра, збудований фараоном Амасісом,[47] не зміг би зрівнятися з предивним витвором невідомих майстрів. Гладенько оброблені плити білосніжного мармуру сяяли м’яким лагідним світлом. Жодних слідів з’єднань. Здавалось, уся споруда витесана з суцільної брили благородного каменю.

Трійко храмових споруд чудово збереглися. Молодий уеб попрошкував до однієї з них, де на базальтовій площадці лежали два сповнені величі й умиротворення сфінкси, відливаючи жовтим полиском полірованого каменю. Неквапом піднявся східцями до центрального входу. Під обсидіановим громаддям священного скарабея, підтримуваного чотирма грубезними колонами, жрець зупинився. Помахом руки звелів Демокріту йти за ним.

Знову скарабей! Звівшись на задні лапки й розправивши крила, жук немовби готувався злетіти. Його смарагдові очі, здавалось, застерігали кожного, хто б намірився втрапити до храму з лихими намірами. На колонах при вході виднівся напис-попередження: «Кожний, хто надумав учинити блюзнірство в обителі Пта, нехай стережеться. Анубісова помста чатує на зухвальця». Тут же було висічене зображення бога потойбічного світу з головою шакала.

Обабіч сфінксів височіли дві башти. У вибиті в них заглибини були вставлені дивні щогли, помережені ієрогліфами: «Ось високий пілон бога Едау; дві щогли стоять на своєму місці, щоб розітнути грозу «в небесній вишині». Невже саме тут кінчається влада Зевса-громовержця? Демокріт був здивований, хоча уже давно чув, що древні вміли рятуватися від блискавиці.

Тим часом Мертатон розчинився у пащі входу, звідкіль віяло холодом і чимось незбагненним, що невтримно вабило. Тамуючи подих, Демокріт переступив поріг загадкового храму.

Центральна частина зали стелі не мала. Сонячне проміння лилося додолу, виграючи на чорних базальтових плитах. Колони з темно-червоного граніту у п’ять, а то й шість людських зростів підтримували склепіння кільцеподібної галереї. Невідомий будівничий надав кам’яним стовбурам вигадливої форми фінікових пальм, струнких і ніжних. Залишалось тільки подивлятися, яким чином воші витримують громаддя гранітних архітаврів. У глибині своєрідного амфітеатру підносилась велична скульптура бога Пта — покровителя ремесла й мистецтв. Бог сидів за гончарним кругом і ліпив світ, що мав форму яйця.

Наступна зала була така ж простора, як і перша, однак ще більш урочиста і вишукана. Велетенські прямокутні колони з рожевого граніту підтримували плаский дах. Мармурові стіни гладенько відполіровані. Підлога вимощена плитами з білого і чорного каменю, подекуди вкрита листовим сріблом. Проникаючи крізь довгасті отвори в горішній частині масивних стін, сонячні промені відбивалися від мармуру, ковзали по висічених з чорного обсидіану статуях фараонів, вихоплюючи похмурі й зосереджені обличчя колишніх володарів Старого і Нового царства.

Демокріт зупинився, щоб уважніще розгледіти прекрасні хороми, однак Мертатон нетерпляче змахнув рукою, підкликаючи елліна до себе. Уеб спритно пірнув у непомітну з першого погляду розщелину в стіні. Протиснувшись слідом крізь вузький лаз, Демокріт опинився у напівтемному коридорі, не знаючи, як бути далі: жрець кудись запропастився.

Крок за кроком еллін обережно просувався вперед. Несподівано сліпуче сонячне світло розігнало напівтемряву. Якусь мить засліплений Демокріт стояв нерухомо. Коли очі призвичаїлись до світла, побачив високі, прикрашені різноколірними полив’яними плитками стіни квадратного приміщення без даху.

На плитках одне на одне наповзали кола, еліпси, квадрати, громадилися скупчення прямих і хвилястих ліній, творячи дивовижну гармонію. Погляд елліна ковзав по ієрогліфах. Ледь ворушачи губами, упівголос читав: «Летить він, той, що відлітає… Летить він од нас, о люди! Не на землі він більше, на небі..: Наче журавель, лине він до неба, цілує небо, мов сокіл, — як цвіркун, скочив він до неба… Радійте: він завоював горизонт!.. У твоєму човні веслує він, о Ра, у твоєму човні править на небі, і коли ти з’являєшся на обрії, він пливе з тобою в човні твоєму, о Ра, о сонце!..»

Хтось обережно торкнувся Демокрітового плеча. Здригнувшись од несподіванки, еллін різко обернувся. Побачив приязно усміхнене обличчя Сехемхета, заспокоївся.

— Ти вражений? — мовив учитель.

Цього разу на ньому була вузька настегонна пов’язка, прикрашена золотою облямівкою. Через праве плече звисала леопардова шкура. Слуга Велемудрого ще ніколи не поставав перед своїм учнем у таких строях.

Демокріт поштиво вклонився. Хоч як нетерпеливилось довідатися про полишений людьми храм, став розповідати:

— Менхерес щось замислив. Довго умовляв мене розлучитися із священним жуком, а коли почув тверду відмову, відверто погрожував. Що може за цим критися?

— Я здогадувався, що він рано чи пізно довідається про твій талісман. У цього песиголовця скрізь є вивідувачі. Мені слід було раніше прилучити тебе до таємниці скарабея. Саме з його допомогою прислужник погибельного божества прагне напнути на плечі левину шкуру верховного жерця Мемфіса, а то й Чорної Землі. Але на перешкоді його честолюбним замірам стали головний жрець храму бога Тота і мимовільно — надто допитливий чужинець. Менхерес давно уже твердить перському наміснику про небезпечність знань Велемудрого, які я охороняю, для самого Ксеркса.

— Яке безглуздя! — не втримався Демокріт. — Але звідки ниций жрець, цей шолудивий шакал, довідався про подарунок мідійського мага?

— Прислужники Собека справно виконують настанови хранителя погибельного божества, — скрушно похитав головою Сехемхет.

— Учителю, — еллін запитально подивився на старого, — забачивши кам’яного скарабея, що підпирає вхід до храму творця світу, прочитавши давні написи на високих щоглах і стінах обителі Пта, я подумав, що жук може послужити ключем до розгадки якоїсь таємниці…

— Чуття не зрадило тебе, — зупинив юнака жрець. — З давніх-давен у цьому храмі разом із творцем світу владарював священний скарабей. Збігали роки. Одні фараони змінювали інших, війни завершувались нетривкими перемир’ями. Вмирали одні покоління людей і народжувалися нові, і тільки великий храм бога Пта продовжував гордо височіти серед безкрайнього океану пустелі. Для вузького кола посвячених, чиї руки були чисті, а слова мудрі, творилися великі містерії. Лише достойним були відкриті таємниці предків. Понад триста верховних жерців, змінюючи один одного, передавали з покоління в покоління древні знання. Але прийшли вороги на береги Великого Хапі. Камбіз,[48] якого в Персії називали Камбуджією, син перського царя Кіра,[49] подолавши останнє вогнище опору єгиптян — Мемфіс і захопивши у полон фараона Псамметіха III разом із сім’єю і почтом, оголосив себе володарем Верхнього і Нижнього Єгипту. Швидкою перемогою над єгиптянами він завдячував насамперед зраді жерців і знаті, а особливо Уджагорресенту — командувачу єгипетським флотом, який відкрив побережжя для фінікійських кораблів. Отож Камбіз став фараоном, а Уджагорресент — другом і управителем палацу.[50] Перський цар заходився розширювати свої володіння. Але коли він був у поході в Ефіопії, Чорною Землею прокотилась чутка, що Камбіз загинув у битві з непокірним народом. У Єгипті спалахнуло повстання. Навіть фараон Псамметіх ІІІ, що жив у Мемфісі як почесний в’язень, взяв у ньому участь. Довідавшись про заворушення, Камбіз швидко повернув назад і взявся впокорювати повсталих. Жорстокості його не було меж. Нечуваний жах охопив Єгипет. Завойовники не щадили нікого й нічого. Були знищені десятки величних храмів. Саме Камбіз зрівняв з землю Геліополь, місто науки і культури, яке для Єгипту важило незрівнянно більше, ніж будь-яке інше місто країни. Тоді ж був зруйнований і цей храм Пта, загинула вся бібліотека. Лише дещо з цієї скарбниці знань вдалося врятувати… Невдовзі з храму зникла одна із Зоряних Реліквій — кришталевий скарабей. Мовили, що то справа рук Уджагорресента, котрий надумав зробити перському царю дарунок. Однак він не прислужився завойовнику. Упокоривши повсталий люд, Камбіз запідозрив свого молодшого брата Бардію у зазіханнях на трон і відіслав його на батьківщину, де того отруїли за наказом царя. Невдовзі Камбіз отримав тривожну звістку, що вдома править якийсь Бардія. Сповнений злоби, цар поспішив до Персії, щоб розправитися з самозванцем. Але дорогою за таємничих обставин раптово помер. Казали, буцімто поранився мечем. Довідавшись про смерть володаря, Уджагорресент вирішив повернути назад необачно зроблений дарунок. Розумів, що йому вже набути другом і управителем палацу, а якби скарабея вдалося вернути у храм, то мав би надію принаймні залишитися верховним жерцем Мемфіса. Та коли Уджагорресент зажадав священного жука назад, охоронці Камбіза швидко зметикували, що козел відпущення сам іде до рук…

— А куди ж подівся скарабей? — не втерпів Демокріт.

— Ходили чутки, що жук оселився в покоях мага Гаумати — так звали лже-Бардію. Гаумата звільнив неімущих од податей і військової служби строком на три роки, чим зажив серед простолюду великої шани. Та знатні вдалися до змови і вбили Гаумату. Новим володарем Персії став син колишнього царського намісника Дарій І.

— Мабуть, відчуваючи небезпеку, Гаумата передав скарабея котромусь із мідійський магів, що були при дворі. Таким чином священний жук опинився у Гамількара, першого мого вчителя, — уголос розмірковував еллін.

— Можливо… — Сехемхет рушив до жертовника.

Підійшов до чорного обсидіанового куба, що сягав грудей, і лівою рукою натис на верхнє ребро ретельно обробленої брили. Жертовник повернувся довкола невидимої осі, відкриваючи потаємний хід у підземелля…