"Зоряний кристал" - читать интересную книгу автора (Романчук Олег)

Розділ IV РЕТРОСПЕКЦІЯ ТРЕТЯ: СЛУГА ВЕЛЕМУДРОГО (продовження)

Кімната, в якій опинився Демокріт, мала кроків десять завдовжки і п’ять завширшки. На полицях з міцного казімійського дуба лежали численні згортки папірусів у дерев’яних і шкіряних футлярах. Відблиски полум’я шести смолоскипів, вставлених у кам’яні лунки, робили кімнату таємничою.

За ебеновим столом, схилившись над папірусом — благословенним даром Великого Хапі, сидів Мертатон і старанно виводив ієрогліфи. Ліворуч уеба лежали чисті згортки; праворуч стояв каламар з обсидіану, наповнений червоною фарбою. Тут же був пучечок стеблин лотоса з розщепленими кінцями — знаряддя для писання.

— Менхерес, певно, чимось настрахав лякливого Псіура, бо завжди ретельний скріб сьогодні не закінчив переписувати старовинного папіруса. Я звелів Мертатону довершити роботу, — почув Демокріт голос учителя. — Чи доводилось тобі чути стародавню легенду Чорної Землі про таємничі письмена, які Велемудрий Тот залишив людям?

— Так, — стримано відповів Демокріт.

— У легенді мовиться, що за давніх часів напередодні велетенського водопілля мудрець Тот залишив людям таємничі письмена, приховані від очей смертних серед хвиль Хапі, поблизу міста Коптоса. Той, хто їх прочитає, зможе побачити, як сонцесяйний Ра здійснює свій шлях по небу, як зароджується у вишині кружало нічного світила, побачить зорі в їх істинному образі, дізнається про багато чого цікавого я дивовижного. Отож не дивно, що з бігом часу мудрецеві Тоту стали поклонятися як богові. Коли Мертатон закінчить переписувати священні письмена, ти зможеш ознайомитися з ними. Прочитавши їх, збагатишся новими званнями, відкриєш для себе незнаний світ прийдешнього. Ми надто мало знаємо про сиві знання минулого.

— Невже мені відкриється істина? — прошепотів Демокріт.

— Не зовсім, — поблажливо всміхнувся Сехемхет. — Хоч як би далеко не сягнули наші знання і досвід, вони постійно залишатимуться маленькими острівцями у безкрайньому Океані Невідомого, Шлях до Великої Істини дуже нелегкий, сповнений небезпек; на ньому трапляються і злети, і падіння. Ось ти запитуєш: як пізнати логіку світобудови та сутність існування людини? Складне питання. Лише власний досвід, знання можуть прислужитися тобі… Між людським організмом та космосом, — як ви, елліни, називаєте навколишній світ — певним чином організоване і впорядковане ціле, — існує аналогія…

— Ти хочеш сказати, що людина — це малий світ і що вона мовби розчиняється у космосі?

— Саме так, — не приховуючи свого здивування, підтвердив несподіваний здогад учня Сехемхет. — Радий почути від тебе думки, які збігаються з моїми.

— Я вже давно роздумую над тим, що являють собою люди і навколишні тіла, проте лише зараз твої слова допомогли мені зібратися з думками. Я переконаний у тому, що ми вкупі з тілами, які нас оточують, становимо малий світ — мікрокосм, котрий є зменшеним відображенням макрокосму, природи. Людина немов розчиняється в космосі. І ще одне: будова мікрокосму і макрокосму тотожна.

— Продовжуй, продовжуй, — заохотив молодого елліна його старий учитель.

— Думається мені, що світів, подібних до нашого, існує безліч. Усі вони народжуються і вмирають по черзі…

— Чудесна думка, Демокріте! — схвально вигукнув Сехемхет.

— Приємно чути від тебе похвалу, учителю, але мені ще далеко не все зрозуміло…

— Які ж сумніви долають тебе?

— Я не можу відшукати відповіді на питання: що таке людина? що становить міру її самої? — На мить зупинившись, Демокріт додав: — Я більше схиляюся до розуму, хоча він далеко не завжди є свідченням людяності і доброчесності. Серед ницих і підлих є чимало розумних, але ж свою здатність мислити тверезо вони обертають у зло, жорстокість, підступ…

— То, може, мудрість, досвід людський?

— Не знаю, учителю. Не знаю… Мені здається, що розумність полягає у самовдосконаленні людини, в її самовихованні, в здатності змінювати свій мікрокосм відповідно до моральних завдань.

— Що ж, ти поставив перед собою складне питання. Дуже складне. Відповісти на нього надзвичайно важко… Це і мені невідомо. Єдине, що я достеменно знаю, це те, що всі ми — діти безконечно великого світу. В нас усіх, як і в жителів тих далеких світів, про які ти говорив, закладена невсипуща жага пізнання. Тому й шукаємо для себе пояснення цього дивно-прекрасного та загадкового світу, котрий вічно нуртує довкруг нас. Людині далеко не просто розібратися у своєму призначенні на цім світі. Ще не одне покоління шукатиме Велику Істину, намагатиметься пізнати безконечний світ і мікрокосм — саму себе. Кожен торуватиме шлях до заманливої істини, збираючи нові знання, спираючись на досвід минулих поколінь, на досвід тих, які, живучи в інших світах серед міріадів зірок, можливо, вже спізнали те, до чого ми лише наближаємось, — Сехемхет підійшов до полиці з папірусами. — Поглянь сюди, Демокріте.

У лівій руці старий тримав вирізьблену зі смарагду гранчасту кулю завбільшки з велике яблуко, яку осідлав священний жук, тільки не кришталевий, як Гамількарів, а діоритовий. Куля зі скарабеєм знаходилася в майстерно зробленій чаші, котра зеленаво мінилася у відблисках смолоскипів. На правій долоні жерця застигла невеличка фігурка, розмірами і формою схожа на ластівку. Здавалося, пташка щомиті готується стрімко злетіти — таких філігранно досконалих форм надав їй невідомий майстер.

— Чаша, гранчаста куля і скарабей — це Зоряні Реліквії, — повільно проказав Сехемхет, незмигно дивлячись на елліна. — Колись вони були одним цілим, частиною великого небесного каменя, який прибув на землю на вогняній птиці, — жрець підніс ластівку над головою. — А. тепер поглянь сюди, — Сехемхет показав Демокріту старовинний папірус, на якому було зображено два незнайомі еллінові ієрогліфи. — Вони означають «камінь з неба», — пояснив жрець. — Згодом камінь розділився, прибравши форми цих предметів. Занесені у далекі країни, речі мандрували, всотували в себе новий і незвичайний світ. При потребі вони можуть поділитися набутим багатством, але як це зробити, люди поки що не знають. У письменах Тота мовиться, що такий час настане у далекому майбутньому. І тоді відкриється щасливцям чимало такого, про що відомо тільки тим, хто послав у Безмір небесний камінь… Мені вдалося розшукати лише чащу. Смарагдова куля і діоритовий скарабей, як ти вже напевно зрозумів, — тільки подоба істинних Зоряних Реліквій. Справжній жук у тебе, Демокріте.

Запала тиша. Чутно було, як легенько потріскує полум’я смолоскипів.

— Це вельми дивний скарабей, — задумливо кинув Сехемхет. — Якщо бажаєш, можеш переконатися.

Не кажучи ні слова, Демокріт зняв з шиї талісман. Подав священного жука старому. Поставивши ластівку на стіл, жрець дістав з чаші гранчасту кулю й діоритового скарабея. Натомість поклав у чашу талісман елліна. Обережно підніс до смолоскипа. Дивна річ! І чаша, і жук враз спалахнули соковитою зеленню! Холодне, мерехтливе свічення повільно розтікалося врізнобіч. Скарабей немов ожив. Зблиснули глибоким вогнем його очниці. Здавалося, ще мить — і священний жук, перебираючи лапками, повільно поповзе. Демокріт раптом завважив, як на стінках чаші, на спині жука з’явилися розпливчасті контури людських фігур, гір, вкритих снігом… Не розумів, чи це справді реальність, чи плоди його власної уяви. Серце забилося швидше, він навіть став відчувати якісь пахощі. Проте видіння зникли так само несподівано, як і з’явилися.

Демокріт отетеріло глянув на Сехемхета.

— Жерці, які колись користувалися цим скарабеєм, справді могли зажити слави, всемогутніх. Тож не дивно, що Менхерес полює за кришталевим жуком, — проказав той.

— У текстах Велемудрого Тота мовиться, що частина триєдиної Реліквії Зоряних Світів знаходиться в Храмі Неба у далекій країні Індри, — подав голос Мертатон, який досі тихенько трудився над папірусом. Вчувалась у цих словах ледь уловима пересторога.

— Мертатон рече правду, — озвався Сехемхет, мабуть, не помітивши у репліці прихованого змісту.

А втім, можливо, Демокріту це здалося.

— Мужній елліне, — проказав старий жрець, вичікуюче дивлячись на юнака, — ти згоден вирушити в далеку мандрівку, щоб з’єднати воєдино глибокі таємниці Зоряних Реліквій і згодом донести чарівне світло знань до тих, хто прагне зробити світ кращим, мудрішим, щирішим? Я вірю, що тобі під силу зробити це, Демокріте.

Юнак спалахнув. Хотів сказати щире слово дяки, проте чомусь забракло дихання.

— А тепер візьми скарабея і поспішай, — жрець приязно усміхнувся. — Адже Серісіс чекає. Розкажи їй про все.

Чи не причулося йому? Звідки Сехемхетовї стало відомо про Серісіс? Однак спитати не наважився. Підійшов до столу, обережно взяв талісман.

— Нехай Серісіс лаштується в дорогу. Тільки-но закінчаться містерії Озіріса, ми залишимо Мемфіс. Будь обережний, — застеріг на прощання учитель.

Товстелезна стіна з висушеної на сонці цегли оточувала храмову ділянку, де бовваніли святилища Озіріса — храми, молільні, пілони,[51] майдани.

Сонцесяйний Ра вже високо стояв над сходом, і Мемфіс лежав перед Демокрітом у золотистому світлі поранку. В десяти стадіях переливався смарагдом хвиль величний Хані, Незабаром він стане свідком традиційних містерій благословенного бога життя.

Вулиці, що вели до храму, сіріли від натовпу простолюду. Кожен спішив якнайшвидше прослизнути крізь храмові ворота, принести жертву, приготовлений дар, щоб опісля з чуттям виконаного обов’язку стати свідком, а то й учасником містерій.

Гамір людей, мекання ягнят, бичання телят і туркотіння горлиць — все злилося в рівний гомін, що, наче шум моря, підносився знизу до Демокрітової тераси-скелі. Людський потік усе вливався і вливався через широкі ворота, подвір’я храму приймало їх, як безбережний океан.

Немху юрмились на осонні, не маючи змоги сховатися від пекучих променів сонцесяйного Ра. Скріби-писарі, дрібні вельможі, командувачі військовими підрозділами тіснилися під портиками, де було трохи прохолодніше. Жерці та найзнатніші скупчилися довкола жертовника — великої кам’яної брили, почорнілої від кіптяви й часу. Широкий базальтовий дах над жертовником надійно захищав від спекоти. Тут же, неподалік вівтаря, стояв Сехемхет: непорушний, наче збайдужілий. З тераси Демокріт перехопив сповнений печалі погляд учителя. Сумна усмішка застигла на його пошерхлих, міцно стулених вустах. В душі елліна ворухнулося тривожне відчуття. Чому лиховісним вогнем палають банькаті очі Менхереса, чому й досі немає Серісіс, куди щез Мертатон? Намірившись було зійти з тераси і протиснутися крізь натовп до слуги Велемудрого, Демокріт в останню мить помітив, як Сехемхет коротким порухом голови дав зрозуміти, щоб юнак залишався на місці.

Тривога не полишала Демокріта. Невже щось трапилося, відколи він попрощався з Серісіс? Відчуття небезпеки не мішало. Він у знемозі стулив повіки. В уяві постала Серісіс, їхня зустріч у саду Ізіди.

…Коли спекотний Ра почав готуватися до спочинку на полях Іалу, Демокріт уже прогулювався в прохолодній тиші фінікових пальм і пахучих кущів троянд, які звідусіль оточили храм Ізіди. Збігали хвилини чекання. З храму долинала ніжна мелодія передзвону металевих кілець-сикстів, якими жриці скликали на містерії Ізіди. Милували око прямі алеї, посипані жовтим піском, пальми, інжирні дерева, повиті виноградними лозами древні статуї.

Серісіс з’явилася несподівано. Демокріт на якусь мить розгубився. Обличчя жриці, освітлене нічним кружалом, промінилося чарівно-загадковою красою. У чорних очах-маслинах, як у глибоких озерах, трепетно відбивалися мерехтливі зорі. Серісіс торкнулася рамен елліна. На її руках ледь чутно задзвеніли золоті браслети.

— Милий, — ніжно притулилася вустами до щоки юнака.

Вони, взявшись за руки, закохано дивилися одне на одного…

Проте час не ждав, і Демокріт розповів Серісіс про бачене й чуте за останні дні. Жриця слухала елліна, не перебиваючи, а в кутиках її вуст застигла ледь помітна скорбота.

— Зорі прорікають нам нещастя, — мовила сумно.

— Але чому? — вигукнув Демокріт. — Чому? Ми рушимо за істиною в далеку країну Індри.

— Це буде непросто, — сумовито похитала головою Серісіс.

Відтак, карбуючи кожне слово, неквапом проказала:

— Якщо мій батько вирішив узяти мене з собою, то це значить, що вороги наші готові щось вчинити і спробують зробити все, аби реліквії опинилися в їхніх руках. Вони підуть на все.

— Твій батько?.. — вражено прошепотів Демокріт. — Невже Сехемхет?

— Не ображайся, що не відкрила цієї таємниці раніше. Скрізь шастають вивідувачі Менхереса й перського намісника. Якщо вони довідаються, то…

Серісіс не докінчила. За кілька кроків од них скрипнув пісок. Хтось крадькома віддалявся доріжкою. Демокріт кинувся було за підслуховувачем. Однак той устиг щезнути. Стурбований еллін повернувся до жриці.

— У цьому саду, виходить, і кущі мають вуха? Хто б це міг бути?

Серісіс помовчала і, зітхнувши, повторила:

— Зорі прорікають нам нещастя, любий…

…Шум голосів повернув Демокріта до дійсності. Глянувши вниз, зрозумів, що офіри наближаються до кінця. Головний жрець пристановища Озіріса, висохлий, мов мумія, первосвященик Нібамон повільно наблизився до жертовника. Поштиво вклонився богу, з благоговінням кинув у полум’я пучку пахучої мирри. Відблиски синюватого вогню затанцювали на його поголеному черепі. Гурмище жерців, які чекали цієї миті, затягло величний гімн покровителю життя…

Тільки-но стихла пісня, при виході з храму з’явився товстий, мов бегемот, херіхеб[52] Бекенхонс — володар святкового згортка папірусу. Жрець тримав його перед собою, стежачи за тим, щоб церемонія виконувалась ретельно, згідно зі старовинним ритуалом, намальованим у папірусі. Поруч херіхеба підстрибували муу,[53] готуючись вітати ототожненого з Озірісом покійника, що прибуває в царство мертвих, як цього вимагав ритуал. Їх гостроверхі ковпаки зі стебел лотоса погойдувались у такт стрибків.

Бекенхонс змахнув рукою. Зі святилища виплив наймолодший уеб, несучи перед собою на довгому держаку ідола шакала. Шакал вважався першим воїном Озіріса і мусив указувати йому шлях. Гомінке велелюддя рушило слідом у напрямі Хапі, де мало розігратися найцікавіше видовище.

Серісіс так і не з’явилася. Не давав про себе знати і Мертатон. Демокріт спрагло вдивлявся в ошатну юрбу жерців, але марно: серед яйцеголових не було юної служниці Ізіди. Вирішив таки перемовитися з учителем.

Спустившись з тераси, почав пробиратися крізь тісняву до виходу. Довго блукав напівтемними переходами храмових прибудов, нарешті опинився у дворику жерців. Хутко роззирнувся. Чуття підказувало, що поруч шастає небезпека. Гаряча хвиля неспокою оповила єство юнака, він напружився, як тятива лука.

— Еллін кудись щез, — долинув раптом знайомий голос, який належав… Мертатону!

Змовники розташувалися в оповитій виноградом альтанці. Демокріт квапливо пірнув у розкішні кущі троянд. Його не помітили.

— Де були твої очі? — почув він сповнені ненависті й жовчі слова, що, безумовно, належали Менхересові.

Невже зрада? Невже нічним підслуховувачем був Мертатон?.. Знову почувся голос жерця-уеба:

— Поки еллін стовбичив на терасі, я непомітно стежив, за ним. Демокріт із жрицею домовилися зустрітись тут. Та він не дочекався її й кудись щез.

— Бовдуре! — просичав Менхерес. — Що із жрицею?

— Її схопили слуги погибельного божества.

— Нехай приставлять у храм Собека. І щоб непомітно!

— А Сехемхет? — запобігливо спитав Мертатон.

— Це тебе не стосується. Краще пильнуй, щоб еллін не зник із скарабеєм. Якщо добре справишся, то, як і було обіцяно, станеш хонтом — жерцем «рабів бога».[54] Більше не нидітимеш, переписуючи старожитні папіруси.

Змовники вийшли з альтанки: двічі скрипнула хвіртка.

Зрада… Немає нічого мерзеннішого за неї. Спустошений, повержений несподіваним підступом того, кому довірився, еллін прагнув вмерти, щезнути, щоб нічого не бачити й не чути. Підла і підступна зрада… Ні! Так просто він не дасть розправитися з собою.

Ненависть і невтримне бажання помсти заволоділо ним. Намацав під хітоном бронзовий ніж, з яким не розлучався, відколи Менхерес удався до погроз.

Чи зможе він прийти на поміч друзям, якщо по п ятах скрадається зрада? Але Мертатон, цей ниций жрець, не знає, що Демокрітові відомо про його вчинок. Треба попередити Сехемхета, удвох буде легше визволити Серісіс…

На дзеркальній поверхні священної ріки тривали містерії.[55] На човні, зробленому із в’язанок папірусу, випливав сам Озіріс, уражаючи списом ворогів. Допомагав йому хирлявий Нібамон зі своїми слугами. Збуджений натовп радісно вітав свого покровителя з кожною перемогою.

Демокріт уважно стежив за гуртом жерців, поблизу якого мав відбутися врочистий «великий вихід» Благословенного.[56] Сехемхета між ними не було.

Нарешті Озіріс ступив на землю. Однак тієї ж миті був убитий братом Сетхом. Почалося голосіння за померлим.

На місці умовного вбивства Озіріса мала відбутися розправа з його ворогами. Демокріт усе зрозумів. Під час релігійного шалу Менхерес міг непомітно позбутися супротивника.

Одного за одним до головного жерця храму Собека виводили тих, кому належала роль жертв. Коротким помахом ножа Менхерес удавано стинав голови ворогам Озіріса. Інший жрець, що стояв неподалік, спритно вимащував шию жертви червоною фарбою. Вороги падали, викликаючи вибухи схвальних вигуків натовпу: серед повержених були і знатні, тож простолюдини хоч на мить відчували себе відомщеними. Але коли перед Менхересом з’явився головний жрець храму Тота, людське гурмище стишилося.

Так, Демокріт не помилився. Ось-ось може скоїтися непоправне… Набравши в легені повітря, він хотів крикнути, сполохати Менхереса. Невже Сехемхет не здогадується?.. Проте в цю мить чиясь липка рука лягла на Демокрітове плече, і він почув притишений голос Мертатона:

— Не роби дурниць, елліне. Вже нічим не зарадиш…

Демокріт не дав йому докінчити. Блискавично обернувся й щосили увігнав зрадникові ніж у серце. Оточуючі були цілком захоплені видовиськом і не звернули ніякісінької уваги на те, що один з них чомусь осів на землю. Демокріт кинувся геть. Знав, що там, де творить суд слуга Собека, учителеві вже ніхто не прийде на поміч.

Раптом натовп злякано сахнувся і зойкнув. Демокріт рвучко озирнувся: Менхерес, клятий вісник смерті, похитувався на ногах, схопившись обома руками за горло. Натовп кинувся врозтіч.

Подія ураз стала відома тисячам. Перебільшена й перекручена, вона летіла в повітрі швидше від сокола: «Ра убив Менхереса!..»

Хтось обережно смикнув елліна за хітон. Демокріт озирнувся. Довкола ані душі. Якась мана. Він стояв при вході до напівзруйнованого храму Пта, зіпершись плечем на колону, щедро списану ієрогліфами. Лівою рукою торкнувся скарабея: священна реліквія була при ньому. Невже усі нещастя від цього жука?..

Та ось смикнуло вдруге. Зазирнувши за колону, побачив чорного карлика, який готувався втрете нагадати про себе. Демокріт упізнав його. Це був служка Ті, розважальник жриць храму Ізіди, про якого Серісіс розповідала як про давнього, вірного і надійного зв’язкового між нею й батьком.

— Чого тобі?

Передчуття непоправного стисло його серце.

Смішний коротун тримав у рученятах чашу-реліквію. На дні її тьмяним полиском зблиснув перстень Серісіс. Еллін упізнав свій дарунок.

— Що з нею? — видихнув.

— Серісіс отруєно.

Демокріт закляк. Не йняв віри, що його кохану забрав до похмурого царства тіней невблаганний Аїд.

— Помста не минула клятого Менхереса, — ніби виправдовуючись, проказав Ті. — Мені вдалося задобрити сонцесяйного Ра, і він оселився в чаші. Колись мудрий Сехемхет навчив мене робити це. Розгніваним поглядом-променем бог уразив на смерть головного пророка храму Собека…

Еллін не слухав. Здавлений крик вирвався з його грудей. Він до болю стис кулаки.

О Серісіс!.. Невже істина так дорого коштує? Чому людська жадоба влади й багатства спопеляє все прекрасне, що є в людині? Ти й досі не можеш відповісти собі, чому на світі так багато зла і несправедливості. Чому?..

Спогади, спогади, спогади… До скону будуть вони при тобі, Демокріте. Знову плистимеш водами священного Хапі від Мемфіса до Елефантини; вирушатимеш з караваном ефіопських купців до Лазурових Вод;[57] плистимеш трієрою, зробленою з найміцнішого казімійського дуба, аж доки тебе не полонять фінікійські пірати. Затим втеча з острова морських розбійників…

Знов у вухах оживає неугавний шум моря. Знову ввижаються мінливі очі глибини Лазурових Вод. Таємничі голоси наспівують щось, застерігають і водночас кличуть у далеку, загадкову й прекрасну землю Індри…