"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

IX

— Як вам сподобався барліг кощавого Гленда? — запитав Х’ю Вундстон, зустрічаючи Катю в «кімнаті свідків», де всі стіни були прикрашені портретами родичів Малькольна й Мері.

— А звідки ви знаєте, що я була у містера Гленда? — запитала Катя, підводячи погляд від альбому, який тримала на колінах, сидячи в розлогому кріслі.

Х’ю не чекав такого запитання й розгубився: справді ж бо, йому ніхто не казав, де увесь цей час була місіс Острожна, якщо не брати до уваги телефонного дзвінка від Джоя Блеклі. Вундстон прокашлявся: йому треба було виграти кілька хвилин, щоб вибратися з пастки, яку сам собі налаштував.

— Мері дуже хвилювалася, — буркнув Х’ю, присідаючи біля каміна й перемацуючи рукою невеликі полінця. — Знову принесли сирі дрова, — поскаржився Каті. — Увечері тут стає вогко й холодно. Єдиний рятунок — цей камін. У нього приємний «голос». Кожен камін має свій характер. Камін «Кімнати свідків» — лагідної вдачі. Правда, надто балакучий. Особливо не любить, коли розпалюють сирі дрова, — не вгавав Х’ю, вмощуючись зручніше в кріслі й добуваючи з внутрішньої кишені піджака товсту сигару. — Ви не заперечуєте? — запитав Катю, даючи їй зрозуміти, що дим потраплятиме в камін.

— Зробіть ласку. Раніше я теж палила. Рідко.

— Покинули? — пожвавішав Х’ю Вундстон, сподіваючись, що місіс Острожна забула вже про містера Гленда й свою мандрівку. — Ви хочете більше прожити? Дикуни з долини Табаго лікуються цим зіллям. Правда, вони не роблять з тютюну сигарет. Я сам їх не люблю. У сигаретах згорає папір, і тому дим дуже ядучий. Від нього доводиться кашляти. Я люблю сигари. Тут нема нічого зайвого. Хіба що, прошу вибачення, залишається аромат жіночої ніжки, на якій було скручено цю розкішну сигару. — Вундстон пихнув синюватим димом і скрадливим скісним поглядом зиркнув на Катю. «Надто вразлива натура, — вирішив подумки, ніби поставив діагноз. — Але є характер, інтуїція».

Катя відчула на собі надміру уважний погляд Вундстона, закрила альбом і повторила своє запитання, відверто розглядаючи розповнілого джентльмена в чорній урочистій парі:

— Так хто ж вам сказав, містер Х’ю, де мене шукати?

— Власне… ніхто. Але Мері так хвилювалася за вас, і я вирішив, що ви у полоні містера Гленда. Ви ж пішли у напрямку річки, чи не так?

— Ви любите містера Гленда?

— Він дуже великий оригінал. У нас називають його новим Ісусом. Якщо відверто, то мені подобаються такі особистості.

— Ви часто в нього буваєте?

— Там інша атмосфера. Іноді в голову приходять такі ідеї, до яких ніколи б не додумався, сидячи отак біля каміна й милуючись вогнем сухої груші.

— Ви поливали квіти в парку Гленда? Бачили його «Останнє табу»?

— Це страхітливо, — обурився Вундстон. — Я просив його викинути з парку всі жахи. Якщо Гленд хоче врятувати людство й почати нову еру, післяатомну, можливо гравітаційну еру, то починати її треба з великої любові до життя. Адже після апокаліпсиса важко буде переконати когось у тому, що варто народжувати дітей в ім’я життя. В ім’я майбутнього…

— Ви особисто вірите в такі прогнози?

— Про це всі говорять, але по-моєму, ніхто не вірить. Хіба що Гленд.

— Містер Гленд не тільки повірив, а й повстав.

— Америка не розуміє Гленда, як росіяни в свій час не визнали Сахарова.

— Гленд і Сахаров — величини несумісні, неспівставимі, тому що кожен по-своєму розуміє безсмертя. Але містер Гленд, як і Сахаров, належить до великих людей, сер. І ви це знаєте. Ви просто не хочете змиритися з думкою, що в Америці можуть жити невдоволені існуючими законами американці. Я помиляюся, сер?

— Ви добре підготовлені, місіс. Тому мені нічим заперечити, — загадково заусміхався Х’ю, прислухаючись до кроків за дверима. — Це йдуть запрошувати нас на учту. Не дадуть і поговорити. Адже вам приємно, що на далекому континенті ви зустріли людину, яка чудово володіє вашою мовою?

— Так, як і вам від спілкування з моїм чоловіком. Він теж бездоганно володіє англійською.

— У вас більше людей знає англійську, ніж у нас — російську. Це прикрий факт, але у нас чомусь недолюблюють росіян, тому мені ні з ким перекинутись словом. Якщо не проти, то призначаю вам увечері побачення біля каміна. Це так прекрасно, місіс, посидіти біля каміна з людиною, яка розуміє тебе.

— Звабливо, але не обіцяю, сер. У мене є чоловік, а я тепер буду завжди слухняна.

— Шкода. Однак мушу вам сказати на прощання, що ви нічого не знаєте про Америку і американців. Колись переконаєтеся, Х’ю Вундстон мав рацію.

— Поживемо — побачимо. — Катя радо підвелася назустріч тендітній Мері в білій довгій сукні з жовтою квіточкою в комірці. Катю дивувала та квіточка, яку всі закохані обминають, як нещастя. Мері збагнула Катин подив і сказала їй, ясніючи на виду:

— Ці квіти прислав мені містер Гленд. Під землею мало тепла, тому там висівають багато жовтих квітів — символ сонця і вічності. Невже вам не подобається жовтий блиск золота? Ви тільки погляньте, яка це чудесна квітка!

— Квітка гарна, але невже ви не боїтеся прикмет? — запитав Вундстон, аби підтримати розмову.

— Правда смерті страшніша прикмет, містер Х’ю, — відповіла Мері так зверхньо й осудливо, ніби саме Вундстон був винен у всіх земних гріхах, і що саме через нього містер Гленд зрікся непевного товариства бізнесменів.

— Світ справді дивний, місіс Мері. Дивний в усі віки, — наголосив Х’ю, пропускаючи попереду себе Катю. — Але, мабуть, у цьому його й зваба для нас, грішних, — захихотів Вундстон, переходячи на веселий лад.

— Світ змінився, і тепер у кожного в душі живе тривога від всесилля нашого розуму, — зауважила Мері рівним голосом, щоб облишити цю розмову.

Мовчки піднялися на другий поверх. У просторій залі не було традиційного довгого столу, заставленого кришталем і порцеляновим посудом. Це Каті сподобалось. Вона терпіти не могла колективного об’їдання.

Заручини були схожі на вечірку: біля каміна, у двох затишних кутках, де височіли кущі китайської троянди, біля кам’яної вази з покрученим гіллям саксаулу й кількома довгими куницями очерету, стояли низькі квадратові столи з мореного дуба й такі ж крісла. Горіли пригашені ліхтарі в мідному окутті, помигували неонові свічки над просторим баром і буфетом.

— Влаштовуйтесь, де кому подобається, — запросив усіх Малькольн, озираючись від буфета, де він з Павлом чаклував над глінтвейном. — Хто запізнився, нехай вибачає. Як у вас кажуть, — усміхнувся до Павла, — семеро одного не ждуть.

— Тим більше, що сучасна молодь не запрошує навіть батьків на подібні учти, — недоречно нагадав Вундстон, якому не подобалися нинішні родинні стосунки.

— О, батькам не завжди догодиш, — обізвався Малькольн. — Зараз надто стресовий вік, містер Х’ю, і ми швидко старіємо.

— Мері, невже ви не боїтесь усе життя слухати повчання цього молодого прагматика? — поштиво вклонився Мері веселенький Х’ю і запросив її до танцю.

— Любов нас про це не питає і не хоче чути порад, — відповіла опечалена Мері. — Сьогодні я танцюватиму лише зі своїм нареченим, містер Х’ю, — пояснила й повернулася ясніючим обличчям до Малькольна. Білі, невагомі складки її сукні розвихрилися, і на тлі низьких світильників окреслилися тонкі лінії дівочого тіла. Мері ніби пливла в легенькій хмарині туману, і Малькольну здалося, що до нього наближається дівчина з його юнацьких снів…

Х’ю присів біля низенького столу, налив собі коньяку, демонстративно підняв келих, звертаючись до молодих і Павла з Катею, але не сказав жодного слова, покладаючись на жест. Мовчки випив. Йому стало чомусь важко й самітньо. Він закурив і задумався, не зводячи погляду з молодих. «Легенький вітер колисає над землею насінинку нового роду, — спливло несподівано химерне порівняння в голові Вундстона, і він запитав себе: — Чи довго протримається на цій пограбованій планеті подібний ритуал любові?»

Вундстон дивився на Мері, якій було байдуже до того, що станеться в світі завтра чи через століття. Її в цю хвилину не хвилювала ні дивна антена над дахом вілли її нареченого, ні загадкова кар’єра Малькольна, ні утаємничений товстун Х’ю з його химерами штучного розуму. Зараз Мері не пам’ятала про гостей, припадаючи гнучким тілом до свого партнера…

— Про що ви задумалися, Х’ю? — запитав Малькольн, сідаючи поряд.

— А, це ви, колего, — муркнув Х’ю, ніби виринув зі свого химерного світу, — Я думав про вічність, мій друже. — Уважніше глянув на Макларена в білому костюмі, на його високе чоло з коротким чубчиком густої чуприни. — У мене таке відчуття, наче ці двоє прибули з іншої планети. Вони, мов діти, все ще вірять, що на Землі добро обов’язково переможе зло.

— Ви, Х’ю, завжди несподівані в своїх думках, — засміявся Малькольн і махнув Павлові, щоб той підійшов до чоловічого гурту. А Вундстону сказав: — Павло і Катя народилися в той вік, коли ніхто у їхній країні не знав, що таке слуги. Їм дико бачити наше з вами самоїдство.

— Це занадто, Малькольне, — обурився Х’ю. — Містеру Острожному треба знати, що в Америці кожен їсть свій хліб. Я заробляю розумом, а негр, не здатний осягнути науки, повинен мити після мене посуд і чистити мої черевики. Інакше цей дурень здохне з голоду.

— Тобто негр має ще дякувати вам за те, що ви дозволили йому мити миски і чистити ваші черевики, — невдоволено примружився Малькольн, ніби його хотіли ошукати. — Я не з Росії, Х’ю, і мене не треба агітувати. Я прекрасно знаю, ми не пускаємо того негра до науки, а потім кажемо, що він не може дорівнятися розумом до білого. Ми всі — Діти однієї планети, і природа наділила розумом усіх — білих, жовтих, чорних і червоних. Якщо ви зараховуєте себе до інопланетної раси, тоді інша річ, Х’ю.

— Я американець, сер, — образився Вундстон і кивнув Павлові, що сів на шкіряний пуф.

— Ми говорили про вас, Павле, — сказав Малькольн. — Містер Х’ю ніяк не може збагнути психології вченого, який сам собі готує обід. Ви можете пояснити це?

— Усе робиться дуже просто, містер Х’ю, — засміявся Павло. — До того ж коли ви самі готуєте печеню з лося, ви ніколи не сумніваєтесь, що вам замість солі сипнули чималу порцію отрути.

— Справді, я іноді про таке думаю, — буркнув Х’ю. — Кухарі, мабуть, найбільше ненавидять своїх господарів, бо вічно товчуться біля вогню й крові, щоб ласі шматки пожер їхній хазяїн у своїх затишних покоях. — Вундстон схопив високий келих і жадібно відпив грогу. Потім пильно подивився на Павла: — Пробачте, але я хочу знати, чому ви погодились на цю поїздку? Ви прибули заради науки чи вас пригнало суперництво з Малькольном? Тільки щиро.

— У сучасному світі науки приховати щось просто неможливо, — мовив Павло. — Я приїхав сюди, щоб не наздоганяти час. Епоху нових енергій. Мені справді здається, що Малькольн уже на порозі відкриття.

— О, якщо вам навіть це відомо, то ви уже пішли далі і сховали свої формули за сімома печатями державних таємниць, — зауважив Х’ю. — Інакше звідки вам знати, на якому етапі зараз Малькольн?

— Я не підглядав у записник Малькольна, а дивився в інший бік, містер Вундстон, — хмикнув Павло, багатозначно роззираючись по кімнаті, ніби оцінював розкоші Макларена.

— У який саме? — не втримався Х’ю.

— Туди, де виписують чеки на ім’я Малькольна Макларена. І на ваше ім’я, містер Х’ю.

— Ви перебільшуєте, сер, — відмахнувся Х’ю, але зробив це так, ніби розгонив дим сигари. — Треба народитися в Америці, щоб збагнути примхи міс фортуни. Американської фортуни, містер Павел.

Павло добродушно усміхнувся:

— Уявити Америку не так уже й складно, а от вам, містер Х’ю, збагнути людину з Нового світу — це однаково, що ще раз відкрити для себе Росію. Я не говорю про Америку, бо вона вже відкрита і належить до Старого світу. Вам не прикро, що вас називають Старим світом, сер?

— Два — нуль на вашу користь, Павле! — зааплодував Малькольн і випередив репліку Вундстона, котрий від несподіванки аж закашлявся пекучим димом своєї грубезної сигари. — Леді сумують, джентльмени. І до всього у мене — заручини. Ніяких розмов про політику й науку. Запрошуйте жінок до танцю, а я зустріну гостей. Приїхала Хілда Брайнт.

— Звідки така точність, сер? — здивувався Х’ю й підхопився з крісла, струшуючи попіл з фалди піджака. — Якщо це й справді прилетіла сорока Брайнт, то зустрічатиму я, інакше розлютиться й пирхатиме, як самка оцелота.

— Покваптеся, містер Х’ю, — порадив Малькольн. — Міс Хілда уже принюхується до ваших вугрів. Ви їх не перекоптили?

Х’ю лиш війнув шлейфом диму і зник за дверима.

Павло помітив на лівій руці Малькольна мініатюрний кінескоп телевізора й одразу ж здогадався про систему охорони вілли. На корпусі мініселектора була змонтована система по керуванню всіма телекамерами зовнішнього і внутрішнього контролю.

— Нас кличуть, — сказав Павло Малькольну й кивнув у напрямку каміна, де весело сміялися Катя й Мері, намагаючись порозумітися з допомогою міміки і жестів.

— О, через товстуна Х’ю ми зовсім забуваємо про жінок. Вундстон трохи місячним каменем прибитий, — пожартував Малькольн. — 3 тих пір, як ми почали завозити з Місяця грунт для сувенірів, у нас з’явилася ця модна приповідка про того, хто купує цей страшенно дорогий сувенір.

— Я шаную Вундстона передовсім як великого вченого, — заперечив Павло, згадуючи несподівані відкриття Х’ю, Про які він сповістив на всесвітньому конгресі кібернетиків. — Правда, останні два роки про нього щось мовчать. Невже і його тут записали до «колишніх»?

— Про це знає хіба що сам Х’ю, — здвигнув плечима Малькольн і надто поквапливо вибачився перед Острожним. — У нас не заведено стромляти свого носа до чужого бізнесу. Кожен сам за себе, містер Павел.

Ці слова якось відштовхнули Павла, і він уперше відчув себе тут чужим серед людей заклопотаних, підкреслено ввічливих і з неприхованою зверхністю в очах. Павло розумів мову тих людей, зустрічався з поглядами їхніх очей. перед ним пройшло чимало облич, але він не міг нічого певного сказати ні про Малькольна, ні про Гленда, ні тим більше про товстуна Х’ю з його награною простакуватістю й манерами поміщика. Ніби хто обвів довкола Павла незриму білу смуту, через яку він не міг зазирнути й побачити реальний світ американців з усім шаленством стресового розгону. Іноді Павлові здавалося, що він чує, як верещать гальма і невідворотна чорна потвора часу наздоганяє цивілізацію на останніх секундах тисячоліття. Але все те пролітає чорним болідом, і вслід йому дзвінко сміється дитина з нової епохи нового тисячоліття…

«До чого ж нудні заручини, — подумав Павло, намагаючись позбутися надокучливого відчуття катастрофи, що майже фізично тяжіла над ним відтоді, як зачинився люк літака, а потім під крилами розлився блакитно-зеленим безміром океан. — Люди одружуються, будують нові світлиці, радіють удачі і, напевне, як я, намагаються не думати про те, що не від сонця залежить життя на планеті, а від старого президента, який уже нажився і якому однаково, де розвіяти свій прах». Удома Павло не міг уявити над містом магнієвий сплеск ядерного заряду, бо це не вкладалося в голові, а тут усе стояв перед очима Гленд, який тривожно вглядався в глибоке осіннє небо, очікуючи грибовидної хмари смерті…

— Містер Острожний, напевне, на прийомі у Президента, — сказала Мері так, щоб почув Павло. Вона помітила, що Острожний був схожий на людину, котра несподівано знайшла причину свого клопоту. — Ви не боїтесь стати найнуднішим іноземцем, сер? — запитала Мері, беручи Катю під руку й рушаючи з нею назустріч Павлові.

— Мені дуже весело, міс, — муркнув Павло, згадавши фразу, почуту на борту літака: «За нас думають бог і Президент». Павло тоді докинув американцю, що сидів попереду: «При цьому треба пам’ятати, що бог всесильний і недосяжний, а Президент старий і не знати, на що здатний».

Павло роззирнувся і не помітив Малькольна.

— Він пішов зустрічати міс Брайнт, — сказала Мері. Вона заступила йому дорогу й тихо запитала: — Вам не подобається, що Малькольн вибрав мене? Я з родини середнього американця і не красуня. Правда ж, я програю поряд з місіс Кет? Чи не тому вам так сумно на нашій вечірці?

— Мене приголомшила Америка, міс Мері, - затинаючись, сказав Павло. І, тільки зібравшись з духом, відповів на запитання: — Я ніколи не був сватом і через малу обізнаність в красунях мені здається, що ви чарівна, міс. А веселим я буваю рідко, як і рідко приходять до вченого відкриття, міс.

— Павле, ти зовсім про мене забув, — нагадала Катя, прислухаючись до голосів на гвинтових дерев’яних сходах. — Усі тут радіють, про щось сперечаються, а я наче німа.

— Ти ж чудово порозумілася з містером Вундстоном. Він так упадав біля тебе, що я не знав, куди подітися з ревнощів.

— Зараз міс Хілда забере Х’ю, — підказала Мері й одразу ж запитала: — Я вгадала вашу репліку, сер?

— Так, але все це жарти, міс Мері.

— Мені здається, ви жартуючи і Катю повели до вінця. Як тільки вона вам повірила?

— Катю, Мері сумнівається, що ти вийшла за мене з любові. Що їй сказати?

— Мері майже вгадала, — мовила на те Катя, спираючись на руку чоловіка. «Усе тут награне й нещире. Навіть Павло й переді мною залишається людиною з дипломатичною місією. Тільки в Гленда було в обличчі те, то й в душі». — Ти дуже змінився, Павлику, і став як усі, хто зараз нас оточує. Ти залишайся сам собою. Як містер Гленд.

Павло швидко заговорив до дружини з дивакуватим захватом в очах:

— Я хотів тебе попросити, щоб ти допомогла влаштувати справжні заручини молодим. По-нашому. Товстун Х’ю підійде на роль свата. Потанцюємо, щоб стіни ходором… Нехай запам’ятають нас, га?

— А потім обов’язково втечемо. Сьогодні ж. На ранчо Доута, — прошепотіла Катя. — Я боюся за. тебе. Дуже боюся, — повторила Катя, не зводячи очей з високої леді в чорній парі.