"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

VIII

Зелена площина разом з годинником піднеслася над землею, відсунулася вбік, і Павло побачив жовті сходи ескалатора. «Справжнє тобі метро, — подумав Павло, рушаючи униз і гніваючись на Катю. — Яка необачність! Не знати, хто й куди покликав…» — Павло розумів, що бурчить для годиться: самому захотілося побачити нехай химерний, але протест фермера у найбагатшій країні, яка сама злякалася власної зброї.

— Містер Гленд! — гукнув Павло, зіскакуючи з доріжки ескалатора й роззираючись по невеличкій кімнатці з довгою, вкритою рядниною лавою вздовж стіни з синіми шибами вікон. — Ви чуєте мене? Я Павло Острожний, чоловік тієї жінки, яку ви щойно сховали у ваших лабіринтах. Я не звик жартувати, сер.

— Не кричіть. Ви не в степу, а в хаті, містер Острожний, — пролунало за стінкою, і до кімнати линуло сонячне проміння. За вікнами Павло побачив Гленда. — У хаті не треба кричати, — повторив Гленд і звелів Острожному: — Праворуч ще одні двері. Виходьте у двір. Поки ваша дружина поливатиме квіти, ми зваримо молодої картоплі з кропом. Ви любите молоду картоплю з кропом і свіжими огірками?

— Це страва богів, — мовив на те Павло й прочинив вузькі пластикові двері. Пройшов уздовж веранди, заставленої снопами сухого маку. На стінах висіли вінки цибулі й важкі намиста червоного перцю. Частину веранди займав верстат з вузькою доріжкою щойно витканого полотна. Коли Павло вийшов у двір, то справді здалося, що стоїть він посеред зеленого, вкритого споришем подвір’я, а вгорі сине, ледь закужелене поволокою небо, навіть хмара он виткнулася з-за високих акацій з духмяним цвітом «кашки». Сонця Павло не бачив, але світло його заливало все довкруг. Навіть не було тіні, до якої він так звик на землі.

Павло не звернув уваги на Гленда й погукав:

— Катю! Я тут! Ти чуєш мене? Катю!

— Я ж вам казав, що ви не в степу, — хмикнув Гленд і пояснив Павлові: — Так вона вас не почує, хоч і стоятиме за стінкою. Панорама тут справді зроблена майстерно, і ви легко можете набити собі ґулю на лобі. Об те ж саме небо. — Гленд підніс догори руку й легенько постукав у блакитну «порожнечу». — Дзеркальне скло. У мене тут, як у Біблії сказано, небесна твердь. І боги у мене реальні ходять над головою. Не ті, що в небесах. І сила моїх святих надто реальна, сер. Та сила не тільки мене, а всіх американців зажене під землю й витруїть чадом, як лисенят. — Гленд підійшов ближче до Павла, довірливо зашепотів: — Кажуть, що під землею вже збудована копія Білого дому. Верхній і нижній будинки з’єднані швидкісним ескалатором. Не те що в мене, — саркастично посміхнувся Гленд. Тримаючи в руці мідне відро з картоплею, довірився Павлові: — У них там блиск і мармурові підпори, але по картоплю приходитимуть до мене. Ніхто не схоче їсти ураженої стронцієм картоплі. Моя картопля застрахована від цього, і за неї платитимуть золотом. Я братиму золотом, сер. Мені треба багато золота. Я робитиму з нього ложки, відра, плуги й лопати. Залізо з часом зіржавіе, а золото вічне. Хоч я його використаю за призначенням. — Гленд захіхікав і знову зашепотів до Павла, виказуючи свою таємницю: — Найголовніше те, що із золота не викуєш шаблі. Будемо навкулачки битися. Англійці, правда, матимуть перевагу, — зітхнув Гленд, — бо в них королева. А хто з наших сенаторів наважиться дати ляпаса жінці? Тоді нам справді загрожуватиме катастрофа: ми втратимо все, що встигли загарбати в чужих морях і океанах. Англія, напевне, відновить свої колонії.

— Я розумію жарти, містер Гленд, — сказав Павло, пильно вдивляючись у зіркі й хитро примружені очі фермера, — проте я не для того сюди йшов, щоб оплакувати вигадане вами фіаско Америки. Де моя дружина, сер? Не забувайте, що ми перебуваємо під охороною Президента Сполучених Штатів, і ваші, м’яко кажучи, вибрики виходять за межі дозволеного.

— Ви надто мудра людина, містер Острожний, щоб аж так гніватися, — винуватим голосом заговорив Гленд, висипаючи молоду картоплю в грубо плетений лантух. Він полив лантух водою й заходився чистити в нім картоплю. — Я нітрохи не жартую, сер. Я тільки намагаюся пояснити нашим вельможним блазням, що людський розум створив чимало див на землі, але досі не збагнув себе.

Павло бачив, що Гленд не причинний. Він лише належав до тих, кому залишалося одне: сміятися з світу, який допалював свою останню годину під високим небом і справжнім сонцем. «Чому ж Мері говорила мені про якісь штрафи, трудову повинність у підземній фермі Гленда? — питав себе Павло, спостерігаючи за неквапними рухами великих кощавих рук Гленда, що виминали в лантушині картоплю. — Просто вони відвели Гленду роль блазня, і він це знає,» — здогадався Павло, стежачи за фермером.

Зеленаво-сірі очі Гленда зиркали на Острожного з глибоких очниць, ніби з прикритих мохом нірок.

— У майбутньому горішня земля стане непридатною, — говорив, виймаючи з лантуха вже обчищені картоплини. — Земля виснажується, тому лушпиння й бадилля треба повертати землі. Тоді її стане на довгий час. Доки ми тут скнітимемо, горішня земля вивіє із себе стронцій, у ній зіржавіє все залізо, вона добре вгноїться від спалених трупів. Та цього вже діждуться наші далекі нащадки. Якщо вони й під землею не почнуть війни. Під землею воювати легше: тут нема неба, куди виходить чад і трутизна. Тут можна просто вкрасти повітря, і всі вимруть.

— Ви справді гадаєте, що без підземелля не обійтися?

— От бачите, і ви не наважуєтесь назвати війну війною, смерть — смертю, убивство — убивством, безум — безумом, — мовив Гленд, закриваючи електроварку. Він зморено сів на пеньок, вкопаний біля столу, й з сумом подивився на Павла. Потім схилив голову набік, ніби прислухався до чогось, обізвався до Острожного: — Про смерть можна й не говорити: ніхто не встигне глянути їй у вічі. Навіть злякатися не зможе, бо не здогадається, що за вікном блиснула не громовиця, а смерть. Настав час безуму. Мені здається, людей треба загнати під землю, в нори, як звірів і мурашок, а владу над світом віддати іншим: мурахам — на суші, дельфінам — у воді, птахам — у небі. Нашій планеті треба спочити. Люди присмокталися до неї гірше вурдалаки. Майже все вицмулили, пожерли, а тепер надумали ще й спалити її, не питаючи ні у мурах, ні у дельфінів, ні у птахів. Я вже не говорю про трави й дерева. — Гленд нагнувся до Павла й зашепотів йому, наче божевільний: — Я вже думав над тим, щоб в один день напекти затруєного хліба й витруїти всі армії світу. Але це нічого не дасть. Не солдати винні, а ті, хто пише закони. А до законодавців не так легко дістатися. Та, зрештою, і це ще не порятунок. Треба, щоб люди зуміли по-новому полюбити небо, трави, моря, землю нашу єдину на всі світи, то, може, тоді мир буде вічний. Треба, щоб усі спробували так, як я. Ходімте, я покажу.

— Я щойно з аеропорту і навряд чи встигну сьогодні оглянути вашу ферму, сер. Можливо, зустрінемось іншим разом, — пропонував Павло, не знаючи, як спекатись товариства Гленда. — До того ж мене попередили, що з радянських громадян ви берете найбільшу данину. Власне, я прийшов для того, щоб викупити свою дружину. Я заплачу вам за обох. Негайно. Тільки відпустіть нас на берег нашої річки. — Павло знічено стенув плечима й не стримався: — Чесно кажучи, я дивуюся вашим принципам, бо саме радянські люди ваші найбільші спільники в боротьбі з безумом самовбивства.

Гленд нічого не відповів. Він старанно кришив на дощечці молодий кріп, слідкуючи, щоб лезо довгого ножа не різало дерева.

— Назвіть нарешті суму, містер Гленд, і покличте мою дружину, — нагадав про себе Павло після довгої мовчанки.

Гленд поводився, як глухонімий. Він лиш вибачливо усміхнувся до Острожного й вимкнув електроварку. Потім висунув шухляду стола, що одночасно був льодником, глянув на обрій, де вже густішала синява, підвівся з пенька й мовив, не озираючись на Острожного:

— Час просити місіс Катаріну на обід.

— Ви знаєте, як звуть мою дружину?

— А я раніше це знав і чекав вашого приїзду до Макларенів. Три дні сиджу в засідці, як павук, і чатую на вас і вашу талановиту дружину. І мені, як бачите, поталанило, сер, — переможно усміхнувся Гленд, показуючи рукою на стежку, що вела через картоплище з синім цвітом і високими соняхами на межах грядки. — Тепер я можу перед вами похвалитися своїм добром. — Гленд ще усміхнувся, але якась внутрішня втома налягла на його плечі, й він знову опустився на пеньок, підводячи на Павла згорьовані очі. — Ви обмовилися про гроші, сер. Я промовчав, щоб не образитися на вас. Ви нова людина, де вам знати про серію телебойовиків за участю моєї ферми. Саме тут ловлять радянського шпигуна, який вирішив замаскуватися під самого Гленда. А ще кажуть, ніби мене загнав під землю страх перед радянськими ракетами, і тому я ненавиджу все радянське. Це не так, сер. Я був ученим-грунтознавцем. І прізвище у мене було інше. Я боровся з усім, що труїло землю. У відкритому бою я не переміг. Мої колеги легко зробили з мене блазня, а родичі хотіли сховати мене в жовтий дім. Тому я став фермером-блазнем. Містером Глендом. І над моїми дивацтвами ніхто не сміється: знають, я удаю блазня, щоб не конфліктувати з Президентом. У Білому домі теж удають, що не помічають мого єхидства.

— По-вашому, це розумно?

— Не знаю, але скажіть, як ви себе почуваєте під штучним небом?

— Вибачте, мені справді здається, що тут живуть люди несповна розуму.

— У перші дні я думав те ж саме, сер, однак зрозумійте: рано чи пізно земляни змушені будуть сховатися під гранітну обшивку свого космічного корабля — планети. Це станеться тоді, коли ми завіємо димами небо і протранжиримо ліси.

— По-моєму, це вже занадто, містер Гленд. Планета наша мала, проте вона і несходима.

— Ви міряєте все мірками своєї країни, а я дивлюсь на Штати. Ми вже виливаємо помиї в канадські ріки. Робимо все, аби тільки американцям жилося добре. Кому — ракети, кому — помиї, кому — масову культуру, і з усіх деремо, що можемо. І все це освячуємо благами для американця. Для середнього. І ніхто тут не кричить, що всі ми на одній планеті, а вона, як і яблуко — від черв’яка, загине тільки від переїдів невситимого середнього американця.

— Ви перебільшуєте, сер. Історія планети не заперечує прогресу, а ви кличете нас у печерний вік.

— З електронним небом, сер, — уточнив Гленд, зупиняючись перед зарослями.

Павло не зауважив, що перед ним фотоаплікації з просторовим зображенням, і дуже здивувався, коли Гленд натиснув кнопку, й хащі розійшлися, відкриваючи великий квітник. Квіти росли всюди і були зовсім різні. Павло подумав, що Гленд знову напускає на нього ману.

— Он і ваша дружина, сер, — сказав Гленд, милуючись тим, як Катя зрошує дрібні пелюсточки паркової мозаїки. Ці різноколірні квіти були виведені спеціально для скульптур, і Гленд сам побудував з них тінисту алею, хатину для закоханих і фонтан.

Катя побачила Павла поруч з Глендом і навіть не здивувалася. Помахала обом, тримаючи в лівій долоньці хромовану ручку маленького розпилювача й розвіюючи ним пружний туман над фонтаном з квітів.

— Місіс Катаріна поливає «Останнє табу». Так я назвав той фонтан з квітів, що нагадує ядерний вибух, — пояснив Гленд. Химера справді була схожа на атомний гриб. — Через два місяці починаю екскурсії. Я переконаний, моє підземелля злякає середнього американця дужче за найжахливіший фільм. Тут ще не все обладнано. У будиночку для закоханих сидітимуть двоє — беззубий юнак і лиса дівчина. Вони врятувалися від смерті, але на них висіялися спори з-під шапки «Останнього табу».

— Аж так? — запитав чи вжахнувся Павло, з відразою поглядаючи на будиночок з червоним дахом і блакитними лутками дверей. На стінах теж було висаджено квадратиками червоні і чорні квіти, ніби хто вишив мережку від притолоки аж до землі.

— Це необхідно для правди, — пояснив Гленд свою жорстокість. — Я спеціально їздив у Японію й дивився на тих, у кого над головами вже вибухнули американські бомби.

— Вам дозволять ці живі декорації? — засумнівався Павло.

— Що з дурня візьмеш, містер Острожний? — захіхікав Гленд і вкотре зашепотів голосом божевільного, міцно тримаючи Павла під руку: — Ви боїтесь мене? Отже, ви погоджуєтесь зі мною, що це справді протест вельможним, і однієї ночі вони мене викурять звідси? Усе можливо, сер, але я замаскую лазерні гармати. З суші вони мене не візьмуть. Я ще повоюю з ними, сер. Ви надовго до нас? — запитав уже діловим тоном, випускаючи руку Павла й махаючи Каті довгою сухою долонею: — Картошка! Укроп! Кушать! — вигукнув Гленд, і Павло не стримався, розсміявся:

— Звідки ви знаєте такі слова? — запитав, не зводячи очей з Каті й боячись ступити крок зі стежки, щоб справді не опинитися по той бік штучного неба.

— Я показував місіс Катаріні картоплю, кріп, а вона називала все це по-своєму. Я лише запам’ятав. У мене тепер вивільниться час, і я займуся іноземними мовами. Вивчаю китайську. Цього народу зараз найбільше на землі. Я хочу видати китайською проспект підземної форми. Там буде багацько малюнків і фотографій, щоб міг розібратися кожний. Можливо, займуся вивченням і російської мови. Правда, вам такі проспекти ні до чого. Знаєте, я іноді схоплююсь серед ночі й не можу пояснити собі феномена вашого Союзу. Ще не минуло століття, як ви з’явилися, а тепер є такою могутньою країною світу Напевне, трагедія Америки в тому, що вона починалася з банди завойовників! Через те ми не народ, не нація. ми — американці! Ми — ай-джі-ай!

— Не ображайтесь, містер Гленд, але мені здається, все це у вас — тимчасово. Ви, як і раніш, виберетесь жити під сонце, а підземна ферма-музей ще знадобиться: ви на ній непогано заробите.

— Я вірю жінкам, — ухилився від відповіді Гленд. — Запитайте про це у своєї дружини, — порадив він, даючи Каті сісти в плетене крісельце, застелене баранячою шкурою.

— Я хочу це почути від вас, — наполягав Павло, занепокоєно поглядаючи на Катине обличчя. Йому здалося, що очі в Каті, наче після наркотичної дії якогось препарату, дивляться на світ широко розкритими зіницями й не бачать його; на чолі прорізалася вузенька довга зморшка. «Це від незвичного підземелля, — вирішив Павло. — Вийдемо на гору, і розвіється, мов сон, могильний холод чужого пристанища». Він знову звернувся до Гленда: — Ви справді вважаєте себе вченим і не бачите іншого виходу, чи ви удаєте з себе невігласа, граючи роль провокатора для преси? Я хотів би помилитися, сер, — додав Павло й нарешті заговорив до Каті: — Тобі не тьмариться в очах? Не душно тут?

— Боже, невже все це може бути? — замість відповіді запитала Катя, хапаючись, як за рятівний берег, за Павлову руку й припадаючи щокою до теплої долоні. — Невже тільки так можна буде вижити на цій землі? Ні-ні! Це страшний театр. Це неправда! Чуєте, містер Гленд? Це жорстоко. Сюди не можна водити жінок, інакше вони ніколи не народять здорових дітей. Якщо взагалі вони схочуть народжувати їх. Для чого діти? Для смерті там, угорі, і для повільного вмирання у цьому підземеллі? Краще їм взагалі не знати такого світу.

— В американців треновані нерви, місіс, — заперечив Гленд. — У нас що не телепередача, то обов’язково постріли, кров, розбій і садизм. А моя ферма — це лише затишна бухточка майбутнього. Правда, не гарантую чогось надійного: в епоху кроманьйонців у печері було безпечніше, а зараз вимкніть струм — і ви живцем будете поховані у досить-таки просторій могилі. Без сонця уже не життя, містер Острожний, уже не життя, а жалюгідне виживання. Та ще й не знати, в ім’я чого рятуватися. Якщо заради того, щоб знову у ядерних реакціях ще раз обсмалити землю, то я за те, аби людство вимерло, як у свій час вищезли палеозаври, їх уже не могла прогодувати планета, а ми щохвилини можемо просто вбити цю планету, і вона стане як Місяць, у якого вже давно суха і мертва кров.

Катя не розуміла Гленда. Її дивувало, що цей, можливо, хворий чоловік витратив чимало грошей на підземний лабіринт з приреченими мальвами, соняшниками, бджолами, які дзумкотіли, перелітаючи з квітки на квітку; сам оселився під умовним порцеляновим небом, щоб налякати когось там під справжнім небом і не дозволити ввійти в бункер з стартовим ключем ядерних ракет… Чи Гленд уміло маскує свій модний і прибутковий бізнес, заробляючи на людській всепланетній біді?

— Чому ви не протестуєте разом з тими, хто лягає під колеса тягачів з ракетними установками? — запитала Гленда, котрий уже сидів на своєму пеньку й відгвинчував щільно припасовану покришку електроварки.

Гленд поволі підвів голову, глянув на Катине розпашіле личко й подумав, що в умовах штучного освітлення люди матимуть зеленкуваті обличчя і, напевне, будуть схожими, бо тут не буде ні дощів, ні вітру, ні спеки, ні далеких доріг до щастя, на яких стрічаються люди добрі й злі, заздрісні й щедрі, і вже цим не схожі, як нове сонце у свій новий день. Гленд нічого не відповів Каті, натомість підніс ближче до неї розкриту електроварку й мовив стиха:

— Понюхайте, як пахне картопля без солі, масла й кропу.

— Я вас не розумію, — холонучи з остраху, що перед нею божевільний, сказала Катя.

— Чого ж тут не розуміти? — хмикнув Гленд. — Треба просто понюхати пару й сказати, що картопля пахне землею і раннім дощем. — Він вкинув до електроварки чималий шмат жовтого масла й посипав зверху посіченим кропом і сіллю. — А тепер ми все це змішаємо, — змовницьки поглядав на обох радісними очима, — і знову дихнемо парою тієї ж молодої картоплі. Чи ви тепер вгадаєте її дух?

— Тепер я знаю, ми Це помремо з голоду, — жартома відповіла Катя, розуміючи, що господар уникає серйозної розмови. Але цей тон не сподобався Гленду. Він стиснув губи й замовк. Поставив електроварку, добув із шафи тарілки, хліб, ножі й виделки, подав серветки. Зглянувся з Павлом і Катею так, ніби вивіряв спільників по змові. Обриваючи слова, від чого його мова стала схожою на дзявкіт лисиці, звернувся до Каті:

— Ви запитали мене, чому я тут, а не на новітніх барикадах? Так, ви маєте право на такий докір, порівнюючи мене з кротом, який ніколи не робив погоди тим, хто нагорі. Але якщо одні будуть схожі на картоплю, а таких більшість, інші — на сіль, на кріп і масло, то люди не вимруть від голоду. Я обрав собі роль кропу. Без мене навіть можна обійтися. Але з часом людей обпаде цинга, і тоді вони повірять, що й без мене їм сутужно в світі. Я кажу вам це, місіс Катаріна, бо мій протест теж щось важить. Від нього не можна відмахнутися, адже моя ферма існує. І доказом того — ось ця молода картопля, яка виросла під штучним сонцем.

— До того ж виросла наприкінці літа, — зауважив Павло, куштуючи духмяну картоплю. — Під справжнім небом уже осінь, — додав, насолоджуючись дивним смаком бульб.

— Ви справді не їли нічого подібного, — підказав Острожному Гленд, розтираючи сіль між двома половинками огірка. — А це тому, що на моїй фермі нема ні крихти мінеральних добрив і отрут.

— Але ж тут нема сонця і вітру, — поскаржилася Катя. — Тут багато світла, можливо вічне літо, але у мене без справжнього сонця і високого неба болить голова. Можливо, це галюцинації, але я чую, як хтось озивається до мене чужим голосом.

— Ми підемо, містер Гленд, — занепокоївся Павло, не зводячи очей з страдницького обличчя дружини.

— Не ви перша чуєте ці голоси, місіс, — спокійно зауважив Гленд, затримуючи погляд на тугеньких, з білими рильцями огірках у краплинах роси. Огірки лежали на плетеній з лози таці. Гленд дивився на огірки, розлогу тацю й ніби вагався. Потім глянув на Павла з неприхованим смутком в очах, підвівся з пенька й попросив винувато: — Візьміть ці огірки разом з тарелем. Х’ю Вундстон дуже любить огірки з моєї ферми. Він часто тут буває. Ми з ним майже однодумці. Передайте йому од мене вітання.

— Боже, до чого ж нудний і болючий цей голос… — простогнала Катя, подаючи Павлові руку.

— Місіс Катаріна, повірте, я не хотів завдати вам таких мук, — швидко заговорив до Каті Гленд, проводжаючи Острожних до швидкісного ліфта. — Можливо, виною квіти? — губився в здогадках Гленд. — Але ж Х’ю Вундстон теж любить поливати квіти. Проте він ніколи не скаржився на щось подібне. Як ви себе почуваєте, місіс?

— Мені здається, моя голова стала завбільшки з кімнату і там хтось ходить, кличе мене й не знаходить. Можливо, я… Це галюцинації, правда ж, містер Гленд? Я не божевільна! Я все пам’ятаю. Тільки б не цей голос!.. — Катя зупинилася: серце почало шалено битися, пронизувати все єство страхом смерті.

— Зараз усе минеться, — втішав Острожного Гленд, натискуючи кнопку перед останніми ворітьми. — За цією межею людям завжди стає легше. Мабуть, сонячне світло знімає шок. Вам краще, місіс Катаріна?

Катя над силу підвела голову, ніби вирвала її з липучої павутини… Довкола розвиднілося, і тільки окремі слова ще бриніли десь, стихаючи за жовтим пругом білої пустелі.

— Вас більше не переслідують голоси? — запитав Гленд, помічаючи в Катиних очах блищики веселого сміху. — Я радий, що все так обійшлося. Я шукатиму причину цих аномалій. Я їх знайду, місіс Катаріна. Я не маю права ризикувати здоров’ям жінки, яка має тут народити дітей і навчити їх жити в електронній печері.

— Це було б добре, містер Гленд, — сказала Катя, хоча ні Павло, ні Гленд не збагнули, що саме вона мала на увазі.

Катя подивилася на пагорб по той бік річки, на вершечок антени над будинком Малькольна, потім обернулася, і Гленд чомусь видався їй схожим на мумію з палахкотючими, як у божевільного, очима. В них були приховані дивні кульки, що оберталися різноколірними дзеркальцями й зблискували в ту мить, коли Гленд дивився на чуже для нього небо. «Цей чоловік справді чекає побачити атомний гриб», — з жахом подумала Катя й несподівано запитала:

— Містер Гленд, випадково не містер Вундстон запропонував вам організувати екскурсії до вашої ферми?

— Ні, місіс. Правда, ми якось обговорювали це питання, але Х’ю був проти.

— Ви справжній джентльмен, містер Гленд.

— Спасибі, місіс, — кивнув Гленд і знову з острахом оглянув небо.

— Ви любите славу, сер? — запитала Катя, і їй стало соромно від однієї думки, що ця людина з вощаним обличчям, котра давно зреклася реального світу в ім’я великої любові до життя, може домагатися слави. Гленд, здається, не зрозумів питання, і вона швидко додала: — Вибачте, ви — ніби король маленьких гномів, — усміхнулася Катя і торкнулася опущеної вздовж тіла руки Гленда.

— У людини надто коротке життя, щоб витрачати його на славу заради власної пихи, — відповів Гленд, не зводячи очей з далекої хмари над горизонтом. — Усі говорять про славу, і ніхто не думає, що слава кожного — це вічність Землі, місіс. Нашої блакитної планети. Тому я кажу, що пішов під землю заради слави. Моєї і вашої, місіс. — Гленд помовчав, проводжаючи Павла і Катю до містка, а вже на березі річки сказав: — Іншої слави нема. Є жага записатися в безсмертні. А що таке безсмертя? Сьогодні воно зависло на павутині: нікому буде згадувати великих. Безсмертя можна врятувати тільки там, — наголосив Гленд, показуючи собі під ноги довгим сухим пальцем. — Тільки там, місіс Катаріна. В електронній печері Гленда.

Катя не заперечила. Її увагу знову привернула блискуча антена над дахом Малькольнового будинку. Катя дивилася на блискучу цятку вгорі, і підсвідомий страх проймав тіло.