"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

VII

Макларен ще здалеку заусміхався, тернув долонею шапку свого світлого волосся, підштовхнув середнім пальцем великі рогові окуляри й заговорив до Острожних, простягаючи вперед обидві руки:

— Вітаю, містер Павел! Вітаю, місіс Кет! Життя найпрекрасніше своїми несподіванками. Чи не так, панове? — тиснув обом руки, перебігаючи поглядом з Павла на все ще сердитеньку Катю, якій не сподобалась Вучкова своєю запопадливістю. — Бачу, фірма Хартсфілд остаточно зіпсувала вам настрій, місіс?

— Катя не розуміє англійської, - пояснив Павло Катине мовчання й додав бадьористо: — Усе гаразд, Малькольне. На Катю дуже вплинув океан. Безмежжя неба і води. — А ви самі? — запитав Макларена.

— Мері в машині, - сказав на те Малькольн і обернувся до Каті. Вдаючи з себе людину за кермом, пояснив їй: — Мері там, у машині. Вона дуже хотіла вас побачити, але краще, коли в машині хтось є. — Малькольн дивився на усміхнену Катю, яка його не розуміла, і він це відчував, тому благально глянув на Павла.

— Побуду тим часом тлумачем, — з готовністю сказав Павло й похвалився: — Через півроку Катя даватиме уроки з англійської. Вона й приїхала сюди тільки з такою умовою.

— О’кей, місіс Кет, о’кей! — закивав головою Малькольн, підбадьорливо поглядаючи на Катю. Враз Макларен зупинився, наче громом вражений, і подивився на Катю широко розплющеними очима. Зглянувся з Павлом, знову перевів погляд на Катю й сказав так, ніби допомагав своєму співрозмовникові згадати приємну минувшину: — Чайковський, «Лебедине озеро», прима-балерина Ка-те-р-рі-на Нещерет. Так? Ви — місіс Нещерет?

Катя мовчки опустила повіки й лагідно усміхнулася до Макларена.

— О, то ви мужня жінка! — вигукнув Малькольн і вихопив з кишені ручку й довгого записника з своїми формулами. — Прошу автограф, місіс Кет.

— Так одразу? — Катя розуміла, чого хоче Макларен, бо він надто енергійно показував вістрям пера на чисту сторінку блокнота. — Може б, пізніше? — запитала Катя й подивилася на Павла. — Хіба ми не їдемо разом з ними?

— Я просто приголомшений вашою популярністю, місіс, — жартівливо мовив Павло й розвів руками. — В Америці страшенно ділові люди. Вони нічого не відкладають бодай на хвилину, щоб не проґавити мить свого щастя.

— У мене є великий портрет актриси Нещерет, — хвалився Павлові Малькольн, стежачи за тим, що пише на вузькому аркушику записничка прима-грація, як писали про Катю в Америці під час її гастролей. — Знаєте, мені досі не віриться, що вона залишила професійну сцену.

— Вік балерини надто короткий, — сумовито промовив Павло.

— Ні-ні, місіс Кет не повинна була їхати сюди… без театру і лише в ролі дружини. Вона б ще ці роки сяяла яскравою зіркою балету, — говорив Малькольн, вдячно киваючи Каті й приймаючи від неї записник з автографом. Порівнявся з Павлом, швидко запитав його: — Ви любите балет? Ви тому одружилися з Кет?

— Я люблю Кет. І завжди думав про трагічну долю балерини, — зітхнув Павло, не зводячи очей з тендітної дружини в легенькому білому піджачку й трохи задовгій білій сукні.

Малькольн не збагнув Павлового натяку й заговорив про своє:

Думаєте навіть тоді, коли в неї виростають незримі крила і вона не торкається ногами сцени? Коли вона примушує вас плакати від щастя любові? Навіть тоді?

— Про що ви сперечаєтесь? — запитала Катя, озираючись через плече на Павла.

— Про трагедію чужої любові, - муркнув Павло, розуміючи, що в товаристві, де один іномовний, розмовляти важко.

— Я гадала, що фізиків цікавлять інші проблеми, — усміхнулася Катя і приязно глянула на Малькольна.

— О, гранд місіс Кет! — вигукнув Малькольн, не знаючи, як ще висловити своє захоплення Катиним мистецтвом. А Павлові зауважив: — У вас перед дружиною неоплатимі борги. Хіба що вас осяє геній науки. Тоді все спишеться. Тільки тоді, Павле.

Острожний ворухнув бровою й не досить приязно зиркнув на Макларена, котрий справді радів з того, що зустрів свою улюблену актрису й тішився передчуттям веселої розмови на власній віллі.

— У вас чудовий настрій, сер, — зауважив Павло, якому не сподобалась надмірна веселість Малькольна і ніби Якась фальш почуттів.

Малькольна ці слова захопили зненацька, і він з примругом подивився на Острожного. Потім зняв окуляри й довго протирав їх замшевою серветкою.

— Ви мною незадоволені, сер? — запитав Малькольн і глянув на Павла крізь ідеально протерті скельця великих окулярів. — Можливо, вам не подобається той факт, що я відмовився працювати разом з вами на Ранчо Доута?

— Вперше про це чую, — спробував усміхнутися Павло, не розуміючи, чому Макларен заговорив про загадкове Ранчо Доута.

— Я кажу про це тільки для того, щоб між нами не було ніяких недомовок і ніщо не тяжіло над нашою приязню.

— Давайте залишимо все, як є. Я не інспектор з вашої фірми, сер, і мені байдуже, куди ви вкладете свої капітали.

— От і чудово, Павле! Не будемо більше про справи. І я тепер знаю причину вашого гніву — я порушив кордони, вашої душі і втрутився у внутрішні справи вашої сім’ї.

Прошу пробачити. Надалі буду обачним, щоб не потрапити в залізні обійми ревнивця, — заусміхався Малькольн, беручи Катю за руку й підводячи до височенької Мері.

Мері Куант мала одну, так здалося Каті, неприховану ваду — у неї був великий рот і довгі щільні зуби.

— Як добре, що ви приїхали, — сказала Мері, подаючи Каті руку, й одразу ж здогадалася, що гостя не розуміє її. Не випускаючи Катаної руки, глянула, на Павла: — Вам дуже пощастило, містер Павел: ви приїхали до нас у такий день!

— Родинне свято? — поцікавився Павло й переказав Каті зміст розмови. Потім обоє весело глянули на Малькольна й Мері, а Павло сказав:

— Катя запевняє мене, що у вас сьогодні заручини. Ми вгадали? — перепитав Павло, торкаючись губами білої рукавички на руці Мері.

— Ваша Кет, напевне, екстрасенс, — відповіла Мері і з її обличчя щез грайливий усміх, щоки зблідли.

Вона дивилася на Катю широко відкритими очима, ніби намагалася заглянути у її майбутнє.

— Що сталося? Ти щось не те сказав? — занепокоїлась Катя, звертаючись до Павла.

Той не встиг перемовитися з дружиною, як Мері звеліла всім взятися за руки й поклястися:

— Доки місіс Кет житиме в Штатах, ніхто не повинен знати, що місіс Острожна екстрасенс.

Павло кивнув на знак згоди і в свою чергу запитав не без іронії:

— Невже це має якесь значення для підданих іншої країни?

— їм потрібні екстрасенси. Їх не цікавить, де вони народилися і хто видав їм паспорт, — пояснила Мері.

— Кому? — поцікавився Павло.

— Екстрасенси щезають назавжди. У вечірньому шоу якось згадували, що мозок і нервові центри стають біополем лазерних станцій.

— Ви в це вірите?

— Цілком, — твердо відповів Малькольн, розчиняючи перед Катею дверцята машини. — Преса майже все замовчує. Та й хто дозволить ритися в таємних досьє Пентагону?

— На щастя, ви їдете в пустелю, — зауважила Мері, сідаючи за кермо машини. — Там усі ви на виду й серед білого дня людина не може пропасти безвісти. Це трапляється лише у великих містах і на аеродромах.

— Америку народив страх, — сказав на те Павло, і Малькольн, з цікавістю подивився на Острожного, уточнив:

— Ви хочете сказати, що її досі тероризує страх?

— Спершу він її народив, — повторив Павло й звернувся до Мері: — Ви сіли за кермо машини тільки тому, що не довіряєте чоловікам?

— Ви вгадали, — тихо мовила Мері й зменшила швидкість машини. — Я надто відчуваю вашу присутність. Мені здається, що росіяни зумисне прислали на Ранчо Доута своїх найкращих екстрасенсів.

Павло переповів це Каті, і вони обоє весело розсміялися.

— Я бувала в Штатах, — сказала Катя, — і завжди мене зустрічали якимись жахами. Коли я потрапила сюди вперше і того ж вечора хотіла пройтися містом, біля готелю мене зустрів полісмен і щось сказав. Я його не зрозуміла. Тоді він привів мене в готель до перекладача й повідомив, що цієї ночі група ґвалтівників хоче викрасти балерину Нещерет. Тобто мене. Тоді я справді злякалася й не відходила від наших ні на крок.

Павло швидко переказував це для Мері й Малькольна, який усе нижче опускав голову: густий рум’янець заливав його щоки.

— Що з вами, сер? — запитала Катя. — Я розповідаю все так, як було.

— Ні-ні, Кет, ви ні в чому не завинили, — заспішив Макларен, косуючи очима на Мері. — Як би це вам делікатніше сказати… Я не хочу вас образити, але саме ця новина, яку того вечора почули журналісти в готелі, стала сенсацією номер один: Америка дуже полюбляє пікантні новини. Особливо ті, де пахне сексом і вбивством. Тому на ваші концерти, тобто вистави, не можна було придбати квитка: усі хотіли подивитися на найзвабливішу у світі балерину.

— У якій ви так швидко розчарувалися! — майже крикнула Катя, обертаючись обличчям до Малькольна. — І якої так хотіли здихатися. Правда, мене дивує, що саме про це не написала жодна газета.

— Я захоплювався вашою грою, — заперечив Малькольн. — Я говорю це щиро.

— Таких, напевне, було дуже мало. Більше прийшло сексоманів. Шкода, я не знала тоді ваших правил паблісіті, - з відразою в голосі сказала Катя, шкодуючи, що все це вислуховує вразливий Малькольн.

— Але ж ви задоволені збором? — сказав він, і Катя збагнула, що Малькольн таки справжній американець.

— Задоволена, — з сарказмом підтвердила Катя. — Наші гастролі, напевне, відняли у когось гроші. Ми здогадувались тоді про наших конкурентів, але ніколи не думали, щоб вони могли подарувати мені кошик розкішних троянд з невеличкою хімічною… бомбочкою. Не знаю, кому спало на думку пошастати в моїй гримерній, але я страшенно вдячна грабіжникам — бомбочка добряче бабахнула, коли я була на сцені.

Павло похолов від почутого.

— І після всього ви не побоялися знову ступити на наш континент? — цілком серйозно запитав Малькольн.

— А чому б і ні? — стенула плечима Катя. — Я приїхала сюди з своїм чоловіком. Гадаю, в нього стане розуму в голові й аргументів у руках, щоб захистити свою дружину.

— У вас прекрасне почуття гумору, — зауважив Малькольн, — але я хочу вас застерегти, що в Штатах не завжди навіть двічі щастить прошмигнути між дровітнею і гільйотиною.

— Невесела перспектива, — буркнула Катя й несподівано запитала Малькольна: — Скажіть: коли ви їхали нас зустрічати, про що думали?

— Я трохи боявся сварки з містером Острожним, — непевно мовив Малькольн, стежачи за тим, як Павло перекладає його відповідь. — Я, чесно кажучи, зрадив його, відмовившись працювати в трохи дивному товаристві на Ранчо Доута. Гадав, що все це ми компенсуємо невеликим бенкетом з нагоди вашого приїзду і наших заручин. Мері ж дуже хотілося побачити місіс Острожну.

— От бачите, у вас були цілком мирні пречудові думки, а ви усе звели до неіснуючої гільйотини.

— У всьому винні нерви, — признався Малькольн.

— Ви дуже змінилися, сер, — знову нагадав Малькольну Павло, повертаючи його подумки до першої зустрічі на симпозіумі фізиків у Відні. Малькольн промовчав, і Павло запитав без натяків: — Я хотів би знати, до кого ми їдемо: до вченого чи до молодого бізнесмена, який уже відвик заварювати собі каву? А ви це пречудово робили у Відні, сер. Пригадуєте?

— Але, як ви пам’ятаєте, у тому ж таки Відні продавалися й чудові кавоварки, Павле, — ухилився від відповіді Малькольн. З-за крайніх дерев випливла двоповерхова споруда з широким солярієм і тінистою верандою вздовж усієї стіни. У дворі стояв невеликий зелений спортивний автомобіль. Макларен показав на той автомобільчик очима й радо сповістив гостям: — Х’ю Вундстон уже тут. Він обіцяв зустріти нас смаженими вуграми.

Павло промовчав. Катю дивувало те, що ніхто не виходить у двір і не зустрічає ні гостей, ні господарів.

— Ми живемо тут самі, - пояснював Малькольн, помічаючи на Катиному обличчі тінь здивування. — На ніч приїздить Пітер Гоулд. Це водій і особистий охоронець нашого компаньйона Дейвіда Рассела. Пітер стріляє так, що кожн. а куля влучає в ціль. Дивовижний майстер смерті. Мері бере в нього уроки, але поки безрезультатно.

— Це тому, що я завжди покладаюся на Пітера, — усміхнулася Мері. — Я дуже люблю цей будиночок, де вночі мене охороняє невсипущий Гоулд з своїм десятизарядним кольтом.

Ні Малькольн, ні Мері не звернули уваги, що Павла і Катю шокують їхні постійні балачки про зброю, вбивства, власних охоронців і багатство, ніби на світі не існує нічого дорожчого й надійнішого для розуму й серця.

Як тільки машина зупинилася і всі вийшли, Катя зразу ж вирішила змінити тему розмови.

— А що у вас там? — запитала Малькольна й показала рукою на пагорб перед лісом. Через пагорб навскіс була протоптана стежина. Це нагадало Каті її рідне село Збури, де неподалік від їхньої хати теж був пагорб з стежечкою між низенького полину.

— Там річка, — сказав Малькольн так, ніби пояснював дитині назви предметів. — Там маленька річка і високі верби уздовж берегів. Але навесні та річечка так реве, що дзигонять шибки у вікнах.

— Малькольн прожив тут лише одну весну, — стиха зауважила Мері й вибачливо усміхнулася до Малькольна.

Павлові сказала: — В Америці всі полюбляють хвалитись своїм багатством і розкошами. Малькольн теж змушений це робити: натовп цінує не розум, а долари.

— Леді енд джентльмени! — прогуло над головами, і всі попідводили обличчя, глянули на солярій з начищеними бронзовими ґратками й дубовим поручнем. На солярії стояв Х’ю Вундстон з сигарою в зубах і привітно піднятими руками. — Вітаю заокеанських друзів! У мене, як і домовлено, все готово, — продовжив Х’ю і пояснив, показуючи на свій синій нейлоновий фартух, що закривав дебелого Вундстон а від шиї аж до колін: — Мушу йти до кухарів, щоб на радощах чого не пересолили. Познайомимось біля столу. — Х’ю пихнув димом, махнув до Павла й Каті широчезною долонею, засміявся, впираючись тілистими ногами в дубовий брус загорожі. — Напевне, не раз згадували в дорозі старого Вундстона? Оце я такий і є здалеку, місіс, — мовив до Каті. — А ви, містер Павел, не забули ще мене?

— Ні, - приязно мовив Павло. — Гарних людей я завжди пам’ятаю. А як вам вдалися вугрі, сер? — поцікавився Павло, і Вундстон зрозумів, що Малькольн встиг похвалитися найголовнішим сюрпризом для росіян.

— Уся несподіванка в рецепті, сер, — хитрувато примружився Вундстон, якому набридло-таки товктися в напівпідвалі, де містилися кухня, гаражі й льох, і він з насолодою курив тепер на просторому балконі.

— Відверто кажучи, я пам’ятаю вас інакшим, — підтримав балачку Острожний, бачачи, що Вундстон не квапиться в розпечені й напахчені спеціями підвали. Павло і Х’ю залишились самі, бо Малькольн і Мері пішли в будинок, а Катя неквапом, озираючись на Павла, рушила стежкою на пагорб.

— Що, дуже потовщав? — поцікавився Вундстон і весело розсміявся. — Усі чомусь пам’ятають мене струнким, а потім помічають, що я товстий, як діжка. Я сам не люблю малих череванів. Чимось штучним відгонить від такого чоловіка. Як від бульдога: ні пес, ні теля, ні великий пацюк, — сказав Вундстон і махнув Павлові рукою, запрошуючи його на солярій.

— Спасибі, сер. Я пройдуся з дороги. У машині нема такого спокою, як тут, — сказав Павло.

— Як знаєте, — мовив на те Вундстон і повернувся в дім.

Павло пішов оглядати сад з червонобокими яблуками. Вгадав сорт «джонатан», зірвав одне яблуко й ледь не наштовхнувся на сірого з білястими грудьми пса, що сидів на задніх лапах і шкірив зуби, заступаючи вихід із саду. Павло помітив на псові широкий нашийник з тупуватими шипаками й збагнув, що це не приблудний, а добре навчений сторож. Зупинився, звертаючись до пса:

— Невже я схожий на злодія? Якщо ти вважаєш, що без цього яблука твій господар зубожіє, то я не розумію, хто і для чого тебе навчав?

Пес ніби з цікавістю подивився на Павла, потім схилив голову набік і примирливо кліпнув повіками, але годі було Павлові ступити крок, як пес сердито загарчав, не нападаючи, але й не випускаючи з саду.

— Норд, до мене! — гукнув хтось позаду Павла, і Острожний обернувся. Височезний негр стояв з діжечкою на плечі й кликав пса. Незнайомий велет був чимось роздратований. — Ви гостюєте у містера Макларена, сер? — запитав негр, скошуючи на Павла очі з-під похмурого чола.

— Так, сер, — відповів Павло, поглядаючи на порожній пагорб, де ще хвилину тому стояла Катя. Негр, напевне, чекав пояснень, і Павло додав: — Коли я заходив до саду, то не бачив ніякого пса. Інакше б я не завдавав вам ніякого клопоту, сер.

— У вас у руці яблуко, сер, — сказав негр, тримаючи вільною рукою пса за нашийник. — Норд перестріває тільки тих, хто виходить з саду з яблуками. У саду ви можете тільки дивитися на них, а пригощатиме вас містер Макларен.

— Я хотів би взяти це яблуко, — мовив Павло таким тоном, ніби його звинувачували в крадіжці.

— Що ви, щр ви! — злякано перечив негр, притискаючи голову Норда до своєї ноги. — Це я винен. Я пізно довідався, що ви вже тут. Норд вас більше не чіпатиме. Беріть яблук стільки, скільки захочете. — При цих словах негр пестив Норда двома пальцями правої руки, а потім заходився пояснювати псові, що яблуко зірвав гість і що господар про це знає, а Норд може спокійно йти до своєї просторої буди з трьома вікнами — на сад, на ворота й на ліс, куди зараз пішов Павло Острожний, маючи намір розшукати Катю по той бік горба.

— Містер Павел! — покликала Острожного від будинку Мері Куант.

Павло озирнувся, і Мері привітно махнула йому рукою. Вона уже встигла переодягнутися в цупкі світлі штани, білу сорочку і тепер була схожа на жокея в білому кашкетику з довгим дашком. Зачекав, поки Мері підійшла ближче, запитав:

— Ви теж вибралися на прогулянку? Чи у вас за горбом конюшня з рисаками?

— Ні, ми коней не тримаємо. Це недозволена розкіш; нам за ними ходити ніколи, а наймати службовця дуже дорого.

— Звісно, коні у наш час — невиправдана забаганка. Малькольну не до парадів і королівського виїзду.

— Справжній фізик не належить собі, - погодилася Мері. Після хвилинної мовчанки вона глянула на пагорб і сказала Павлові: — Я забула попередити місіс Кет про сера Гленда і оце вийшла, щоб наздогнати її.

— Це хтось дуже небезпечний? — запитав Павло, все ще гріючи в долоні велике солодке яблуко.

— Просто… — Мері не знаходила слів і все нетерплячіше поглядала на вершину пагорба з білуватим шрамом стежки. — Нам треба поспішати. Гленда часто називають Прокрустом, — додала Мері, вибираючись на узвишшя й у розпачі опускаючи руки.

— Це і є містер Гленд? — запитав Павло, не зводячи очей з Каті і високого худого чоловіка в ковбойському капелюсі і з довгим нагаєм у руці.

Мері мовчки кивнула головою.

— Куди ж вони пішли? — з легким занепокоєнням запитав Павло.

— Повів показувати свою ферму. Це на годину, не менше. Сідайте он на кротовину, й разом підождемо.

— Але ж… Слухайте, як я можу сидіти, коли в перші години нашого приїзду у мене викрадають дружину?.. Де його ферма? Це далеко звідси?

— Сідайте, — повторила Мері. — Ви зараз нічого не виграєте, бо Кет на його території. І прийшла туди ваша Кет без запросин, заради цікавості.

— Я й забув, що тут усе комусь належить. Де починаються його володіння? — кивнув Павло на даленіючого Гленда.

— Його землі по той бік річки, але Гленд має намір купити ще й частину річки. Йому нічим поливати свої плантації. А взагалі Гленд добрий і чесний чоловік, — заспокоїла Павла Мері. — Правда, він дивакуватий. У нього є власний проект врятування Америки від катастрофи атомної війни, але на цей проект ніхто не зважає. Гленд здійснив той проект в мініатюрі — має підземну ферму й невеличкий звіринець. Він там зібрав усе, що знадобиться для того, щоб відродити життя на нашому континенті. Створив щось на зразок Ноєвого ковчега. Усе це коштує чималих грошей, але Гленд не падає духом. Він навіть домігся того, що його підземелля називається унікальним експонатом патентного бюро, і тому кожен, хто переступить межі цих володінь, має сплатити десять доларів штрафу або власноручно завезти в штольні центнер землі. Не знаю, який варіант вибере собі місіс Кет. Можливо, для гостей у Гленда є виняток.

— І ніхто не може перешкодити цьому дикунству?

— Тільки гроші. Ви можете заплатити за Кет п’ятдесят доларів, і її звільнять від примусових робіт і обов’язкового обіду після екскурсії.

— Чому п’ятдесят? Ви назвали іншу ціну.

— Містер Гленд чекає нападу від Радянського Союзу, тому ваші люди платять у п’ять разів більше.

— Так можна звинуватити навіть святого бога. Чого-чого, але такого я не чекав навіть від американців, — не витримав Павло й рвучко підвівся. — Як мені знайти цього божевільного?

— Навряд чи він зважить на ваші вмовляння, — заперечно похитала головою Мері. — Гленду не так потрібні гроші, як паблісіті. Завтра в газетах дадуть репортаж про те, як росіянка оглядає сховище фермера, обідає в нього й переконується, що нападати на Америку не варто, бо цей континент не здолає навіть ядерна війна.

— Я категорично проти. Треба щось робити. Інакше я сам піду за ними слідом.

— Краще нехай з Глендом переговорить містер Вундстон. Вони порозуміються. Ми ще встигнемо врятувати вашу Кет від лопати й настирних журналістів, — вирішила Мері, подаючи Павлові тонку й сильну руку. — Поки сер Гленд читатиме Кет лекцію про огірки, не вражені стронцієм, і про останній пеньок на планеті, ми встигнемо повернутися.

— У його підземеллі є телефони?

— Гленд дивиться на світ очима телекамер. Він бачить усіх, хто наближається до його володінь. Певна, що він заманив Кет на свій берег.

— Тоді він побачить і мене, — сказав Павло, повертаючи до річки.

— Ви таки хочете з ним зустрітися? Гроші у вас з собою?

— Моїй дружині потрібен перекладач. Хоча б з огляду на це я мушу бути біля неї, місіс Мері.

— Я про це не подумала. Але майте на увазі, Гленд дуже впертий чоловік. Він може протримати вас до вечора. Йому поспішати нікуди.

Павло з чемності вислухав Мері й збіг до річки. Стояла рання осінь, і річка нагадувала млявий потічок з високими прямовисними берегами. Притримуючись руками за грубі мотузки, що правили за поручні, Павло пройшов підвісним містком і дістався невеличкої галяви. Тут, напевне, колись відпочивали пляжники. Тепер усе було загромаджене залізними грабельками, навіть хтось намагався випростати соковиті стебла пізніх медоносів. Павло постояв хвильку, милуючись тишею і красою осінніх верб, а тоді швидко рушив у напрямку сухого береста, куди пішли Катя і господар підземної ферми.

За густими зарослями ожини й сіруватої лози стояв укритий дерном, пласко стесаний горбик землі. На тому зрізі було викладено з квітів годинник з червоною і білою стрілками. Острожний підійшов ближче й розгледів густі пелюстки дрібних квітів, схожих на піщані безсмертники.