"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

XII

— О-о! — загукав ще здалеку до Павла Х’ю Вундстон, підіймаючи в привітанні коротку дебелу руку. — Великі завжди мало сплять. За всіх часів і в усіх народів. Якщо у вашій руці справді конверт з листом, то клянуся міс Хілдою, що наша балачка з Пітером аж ніяк не могла вас розбудити й спонукати до перших дорожніх нотаток.

— Мене розбудила самота, містер Вундстон, — спокійно відповів на зливу компліментів Острожний і привітався з Х’ю за руку. Кивнув на Пітера, що саме зачиняв натоптаний чимось і прикритий пледом багажник машини. — Можу я передати листа? Тут звичайна приватна кореспонденція, сер, де, звісно, згадано й вас, Х’ю.

— Пітер! — гукнув водія розчервонілий од клопотів і біганини Вундстон. — Ви сьогодні будете в Атланті, то прихопіть пошту містера Острожного.

— Це нам завиграшки, — згодився Пітер і з поштивістю підійшов до Острожного.

— Відправте рекомендованим. Ось вам гроші, сер, — розпорядився Павло і добув з чорного довгастого гаманця нову п’ятидоларову купюру.

— Ви дуже щедрі, сер, — усміхнувся Пітер, конвульсійно сіпаючи головою. — Наші мільйонери ощадливіші, сер.

— На те вони й мільйонери, — мовив Павло.

— Квитанцію привезу увечері, сер, — пообіцяв Пітер і помахав конвертом, мовляв, про це доручення він пам’ятатиме в першу чергу.

— Вам пощастило, сер, — сказав Вундстон, коли Пітер хряпнув важкими дверцятами машини. — Пошту сюди возять двічі на тиждень, гелікоптером. В основному там кореспонденція містера Гленда. Він її одержує мішками. Як не дивно, але в Штатах є ще багато охочих пережити ядерну веремію подібно до Гленда. І найбільше таких кротів цікавить одне: хто залишиться після війни?

— Ніхто не залишиться, — різко сказав Павло й майже впритул подивився в хитрувато примружені очі Х’ю.

Павло застеріг, що на невловимо коротку мить зіниці Вундстонових очей звужувалися, немов діафрагмочка об’єктива, і звідти визирали холодні чорні гадючки справжнього єства цього талановитого товстуна в картатих просторих штанях, світлій полотняній куртці і фетровому береті на великій круглій голові.

— Ви так думаєте? — запитав Х’ю, схиляючи голову до лівого плеча й розглядаючи Павла на тлі вже високого неба.

Острожний промовчав: він не хотів повторюватися. До того ж йому обридли безперервні балачки про можливий експеримент у майбутній і останній війні, коли кожен вважав за потрібне висловити свою думку, ніби йшлося про лабораторний дослід, а не білу віхолу, що змете життя з планети.

— Я вам відкрию велику таємницю, — тихо заговорив Х’ю, заклопотано добуваючи з внутрішньої кишені свою шкіряну сигарницю. — Палите? Гавана.

— Мені однаково: я не розбираюся на тютюнах.

— Невже ніколи не закурили? Навіть хлопчаком, коли дуже хотілося стати дорослим?

— Ніколи. Я уже змалку знав, що тютюн і спирт убивають розум.

— Звідки така обізнаність? — удавано здивувався Х’ю. — Може, ви інтелігент не з першого коліна?

— Не з першого, якщо це вас так цікавить, — холоднуватим тоном відповів Павло.

— Тим, хто не палить, дим здається смердючим, — погодився Х’ю. Роздивляючись кінчик сигари, мовив глухуватим голосом: — Ядерної війни не буде. Цього не допустять не тільки ті борці, що галасують на всіх континентах і навіть забутих богом островах, — цього не дозволять мільйонери і мільярдери, сер. Останнім, як нікому, не хочеться вмирати. Тому Президент Штатів постійно відчуває на собі оптичний приціл. Президент може кричати що завгодно і про що завгодно, але між його особистим бажанням і наказом про пуск стратегічних ракет лежить прірва вічного мовчання. Політики, сер, проґавили момент, коли атомна бомба вважалася зброєю. Зараз із невеличкого грибочка, який міг, скажімо, поруйнувати Атланту, виросла ніким не керована химера, що накриє своїм капелюхом цілу Англію. Лише одна ракета, і острови Великобританії, наймогутнішої колись морської держави, кануть у воду, як загадкова Атлантида. В руйнації людство досягло вершини. Тому ядерна енергія — це вже не зброя, а схований джин, що не знає свого господаря. Так що, на мою думку, джину доведеться там і сидіти, доки не знайдеться на нього надійне ласо.

— Це пісня для малят або, як кажуть, колискова для майбутніх мерців. Люди не вірять у це, доки на планеті ще є полігони.

— Лабораторія — теж полігон, сер, — зауважив Вундстон. — І ви, як вам відомо, шукаєте не нові сорти рису, а велику енергію добра і зла.

— Але я не вчуся бити в тім’ячко, — уточнив Павло, відчуваючи відразу до Вундстона. Він не знав, чим саме не сподобався йому Вундстон, але все більше переконувався, що цей просторікуватий товстун здатний спопелити світ. Ось так, як зараз, спокійно покурюючи свою сигару, може ввійти в блок пускової камери й вставити жало ключа в закодовану шпарину контрольного поста.

Вундстон швидко озирнувся на Павла, і в його очах; блиснув гострий розум.

— Ви вгадали, сер, — твердо заявив Вундстон. — Ми вас обійшли на самому початку. Ще тоді, коли ви посилали анафему на кібернетиків. Тепер ви вже поряд, але не забутвайте, що вам ще бігти зайве коло. А це — двадцять років, сер. Третина віку цілого покоління.

— Можливо, — погодився Павло. — Але ми перебуваємо в різних часових площинах, містер Х’ю. Ви забули, що імперіалізм відстав на ціле покоління.

— Це засторога для політиків. Для науки — це не так уяге й важливо, — буркнув Вундстон.

— Для тієї науки, яка працює на полігон, — уточнив ЇІавло.

Х’ю підвів голову й задивився на велике, притьмарене напівпрозорими димами сонце.

— На вітер, — обізвався, даючи зрозуміти Павлові, що не бажає дискутувати про науку. — Час будити молодих та снідати: голодні чоловіки не вміють тверезо мислити. Ви не помічали цього, містер Павел?

— Ситий мислить черевом, — заперечив Павло, рушаючи разом з Вундстоном до високих сходів вілли.

— Ситі просто мовчать. Це краще. Балакуни заважають думати. Ви зі мною згодні?

— В останньому.

— Проте ви не цураєтесь суперечок про політику.

— Тепер наука, як ніколи, стала надто високою політикою, містер Х’ю.

— Для мене головне — істина. А хто її відкриє — комуніст чи республіканець — мені однаково.

— І не забудьте додати, що в умовах Штатів дуже важить, кого саме переселять в ось таку віллу, містер Х’ю, — з неприхованим роздратуванням підкреслив Павло і показав рукою на дубові парадні двері з масивним бронзовим окуттям.

— Знали б ви, скільки з’явилося заздрісників у містера Макларена. Дехто вже називає його відвертим зрадником науки, хоча усі знають, що саме Малькольн стоїть на порозі грандіозного мирного відкриття. Просто він не проґавив своєї фортуни і вчасно зробив ставку на Рассела.

— Так, Малькольн дуже змінився, — мовив Павло. — Хоча кожен по-своєму знаходить себе. Малькольн не застрахований від розчарувань, в нього ще все попереду.

— Я — теж, — підтакнув Вундстон, але надав цій фразі іншого значення. — От ми й дійшли згоди, сер. Я завжди люблю сідати до столу з однодумцями. Бодай з тими, хто не має наміру подати сусідові затруєного вина. Вас ніколи не лякала доля Моцарта? — запитав Х’ю й загоготів басом, запрошуючи Павла до просторого холу з готичними вікнами, забраними вітражем. — Хоча все це гарненька вигадка з тим Моцартом, але ми віримо. Напевне, це вигадали рідні заради слави Моцарта, знаючи, що їхній великий пращур помер без імені і в злиднях.

— Великі народжуються для невигаданих трагедій своєї епохи, і тільки наступні покоління ставлять їм пам’ятники як апостолам людського духу, — сказав у відповідь Павло, задивляючись на вітраж північного вікна. Спершу Павлові здалося, ніби він десь бачив ці три високі тополі, схожі на два коротких і один довгий гостряк списа войовничого племені уд-ду. Тополі здіймалися на тлі зеленої низини, що поступово густішала фарбою — домішувався ледь вловимий бузковий колір далини, оперезаної стежками. То здіймалася висока гора з квітучим садом на південно-західному схилі і невеликим містечком з висотними будинками. Воно мало одну вулицю, яка одночасно була майданом цього незвичного міста рицарських часів. Павло б ще сумнівався, якби не відбиток зрізу живого дерева. Він нагадував шматок, можливо, тієї ж тополі, що росла на місці зрівняного з каменем пенька. Її зрізали ті, хто сховався у своїх кам’яних фортецях з довгуватими вузькими вікнами. Зріз дерева був світло-зелений…

— Що ви там побачили, сер? — здивувався Х’ю, спостерігаючи за Павлом, котрий уже кілька хвилин розглядав вітраж.

— Ніколи не думав, що зараз так модно наслідувати Антоніо Фрасконі, - відповів Павло. — Якщо я не помиляюся, то вітраж — копія «Тоскани»?

— Так, це копія «Тоскани», — підтвердив Х’ю. — Малькольн у захопленні від цього зайди, що отаборився в Штатах. Фрасконі ніколи не був і не буде американцем. Йому наплювати на наші ідеали.

— А хіба це не те, що ви називаєте іконостасом Америки? — запитав Павло й показав на нижню шибу сусіднього вікна, поділену на дві половини: вгорі плавали риби, а внизу, між водоростями, плавало птаство. — Зверніть увагу ось на цю велику рибину, у якої з рота стирчить її менша родичка, якій не поталанило в житті.

— Мушу сказати, ви непогано вивчили історію Америки. Але зрозуміти її зможете, коли поживете бодай з рік серед таких, як я, містер Павел.

— Спасибі за відвертість, містер Х’ю, — стримано усміхнувся Павло й пройшов до низенького столу з журналами мод. Усівся в крісло й механічно взяв чималий журнал з кольоровими фотографіями на крейдяному папері.

— Понудьгуйте, містер Павел, — озвався Х’ю, беручись за перила сходів. — Я на хвилинку піднімусь до себе. Лише один діловий дзвінок.

— З радістю, — муркнув Павло, не підводячи голови від красунь і дивуючись, що всіх їх об’єднує порожній погляд майже прозорих риб’ячих очей. «Інша б просто не погодилася грати роль живої ляльки, — вирішив Павло. — А може, то люди ще змалку розбестили красу й зуміли погасити думку? На цьому континенті ніхто не може належати собі. Ні краса, ні розум, ні жорстокість. І це зумів показати великий Фрасконі. І тому його ненавидить хитрий лис Вундстон, мріючи про суспільство самовдоволених блазнів, чимось схожих на оцих гарненьких дівчаток в супермодних штаненятах. І нейроблазні теж, напевне, матимуть такі напівпрозорі очі. Пласкі й порожні, через які ніхто не зазирне в спустошені людські душі».

Павло вже не бачив манекенниць, повертаючись думками до «Тоскани», де зелений зріз живого дерева нагадував химерну крижину, що тримала на собі фортеці і, немов щит, оберігала гору від безодні між реальним життям і природою, яка танула зеленою свічкою, вкривала темнаво-бузковим попелом ще молодий, осяяний цвітом сад.

Х’ю Вундстон, проходячи повз кімнати, де весело наспівувала Катя, вдоволено мугикнув і майже бігцем дістався свого кабінету. Підтягнув до себе телефонний апарат, натиснув першу позицію закодованої пам’яті, почекав, зосереджуючи увагу на червоній пульсуючій цяточці індикатора.

— Вас слухають, — обізвався у трубці рівний голос.

— Турбує Х’ю. Чим ви займаєтесь?

— Готую сеанс з «шампіньйоном» Гленда, сер, — діловим-тоном доповів Джой Блеклі.

— Для чого ви перекинули пеленг на віллу Малькольна? Хто вам дозволив знову шарпати нерви нашим гостям? Чи ви хочете зірвати нам усю операцію? Ви знаєте, скільки в неї вкладено?

— Я спробував, чи працює пеленг «папороті». На це було особисте розпорядження міс Брайнт.

— Дідько б вас забрав обох! — гаркнув Х’ю в трубку й озирнувся на двері. Потім тихіше додав: — Я прекрасно чув, як марила наша новенька. Не знаю, чи запідозрив щось її чоловік, але ви перевищили свої повноваження, Джой. Ви перейшли на режим фільтрації. Не утніть ще чогось, доки вони не переїхали на Ранчо Доута. Я тут щось придумаю, щоб усе це здалося звичайним сном. Ви чуєте мене?

— Так, сер.

— Ви одержите свої тридцять відсотків за умови, що будете виконувати тільки мої розпорядження. Ви чуєте, Джой?

— Я не гарантую цього, сер. Міс Хілда має ключі від мого блока і має доступ до шифру абонентів.

— Зніміть код замка і перейдіть на аварійну частоту. Ви мене чуєте?

— Так, сер.

— Міс Хілду я затримаю до вечора, а ви спробуйте впоратися з частотою і кодом. І не забувайте, ви ризикуєте власною головою. Це я вам кажу як колезі. Люди Рассела ніколи не залишають слідів, містер Блеклі. Раджу про це подумати й десятою дорогою обминати пройдисвітку Брайнт.

— Але ж…

— Ніяких «але», Джой, якщо ви хочете забезпечити свою старість. Бодай дожити до неї.

— Слухаю, сер.

— Мені не дзвоніть. Я сам вас знайду. Завтра подзвоню з ранчо Доута. Приготуйтеся до сеансу на пеленг і фільтрацію. Абонента знайду на місці. На випадок непередбаченого дзвоніть Малькольну через Пітера.

— Буде зроблено, сер.

— Моліть бога, щоб усе обійшлося без ускладнень. І дякуйте, що вашим шефом доля обрала Вундстона, а не Хілду Брайнт, — весело закінчив Х’ю.

«Квапиться, — подумав Вундстон про Хілду Брайнт. — Нетерпеливиться присмоктатися до Острожного. Ще не знати, що стане на порі. Якщо нейрогенератор запрацює швидше, Хілді доведеться поступитися місцем. І Джою Блеклі купимо квиток куди-небудь подалі від Штатів. Я не маю права проґавити свій шанс», — нагадав собі, оглядаючи свій стіл, де ще вчора лежали картки з останніми записами дослідів над абонентами Атланти. Розкурив чергову сигару й, наспівуючи мелодію стюардеси з кіно-бойовика «Блакитна міс», зачинив за собою двері, натиснувши кнопку автоматичного коду замка.

Біля сходів на перший поверх його зустрів заклопотаний Малькольн.

— Що сталося? — здивувався Х’ю. — Може, ви тут шукаєте вчорашню свободу старого холостяка?

— Погано спав, — пояснив Малькольн. — Як не дивно, але мені всю ніч здавалося, що я не Макларен, а Острожний. Якась чорна примара намагалася переобладнати мою голову на радіопередавач. Досі ходжу, як не свій.

— Учора ви надто захопилися коньяком, сер, — вибатькував його Вундстон. — Беріть приклад з Острожного: ця кібернетична машина вживає тільки те, що корисно для роботи його розуму. Певен, йому не сняться химери. А зараз вам нічого не залишається, як перекинути зі мною по келишку. Найрадикальніші ліки для вас.

— Де Острожний?

— Вивчає журнали мод. Він там, — показав рукою вниз і, наче велика куля, легко скотився сходами, швидко й нечутно перебираючи ногами килимові доріжки. — Містер Павел, — чув Малькольн панібратський тон Вундстона, — чоловіче товариство в повному зборі. До сніданку ще добряча година, тому господар запрошує нас на ранкову каву. Гадаю, до нас приєднається і міс Хілда. Якщо вже зараз вона не чекає на нас у товаристві Малькольна.

— Панове, я справді дивуюся, чому ваші чарки досі порожні, - обізвалася згори Хілда Брайнт і невдовзі з’явилася на сходах у білому вельветовому костюмі. Тіснуваті, з бронзовими застібками штани елегантно підкреслювали її тонку талію. З-під розстебнутого жакета звисав масивний золотий ланцюжок кишенькового годинника. Хілда побачила Павла з журналом мод у руках, здивовано округлила очі: — А ви справді оригінал! Тепер бачу, що дарма не вірила вашим московським кореспондентам і вважала їх пліткарями. Дружина, яку одягає чоловік і яка йде на крок попереду моди, повинна молитися на свого партнера.

— Усе це далеко не так, — усміхнувся Павло і відклав журнал. — Просто я ще раз хотів переконатися, що в Америці нема вродливішої жінки від вас, міс Хілда.

— О-о, ви не боїтесь, що ці слова почує ваша дружина? — інтригуюче скокетувала Хілда, ефектно опираючись рукою на дубові поручні. Чорний, з високим коміром гольф туго випнувся на її маленьких пружних персах.

— У Каті свій погляд на компліменти: слава актриси навчила її відвіювати полову словес, — відповів Павло.

— На жаль, вчені позбавлені слави й овацій із залу для приречених, — зітхнула Хілда. — Тому я рада почути хоч один комплімент на свою адресу. Тим більше, що містер Х’ю взагалі не помічає в мені жінки.

— Ми компаньйони, міс, — нагадав їй Вундстон. — Тут легко клюнути на ваш гачок і замість обіцяної половини капіталу можна вхопити облизня. Ні-і, міс Хілда, з колегами по службі я завжди залишаюся діловим джентльменом.

— А я мрію про те, щоб на планету знову повернулася епоха рицарів, — тяжкенько зітхнула Хілда, манірно підіймаючи догори великі, з синюватими білками очі. Потім весело засміялася й додала: — Це тільки мрії, бо рицарі б уже не знайшли жінок, здатних на палке й вірне кохання: жорстокий вік шалених грошей і ще шаленіших енергій народив таких, як я, супержінок з чоловічим розумом. Правда, таких ще дуже мало. І ми нещасніші вдвічі: коли я дивлюсь на гарненьких дівчат у журналі мод, у мені прокидається прадавня жінка з епохи далеких турнірів за право любові. Боюсь, що нова жінка переможе, і тоді чоловікам ні на кого буде дивитися, нікому буде їх спокутувати — жінка стане просто колегою по службі і компаньйоном у черговій афері, - говорила Хілда, йдучи з чоловіками до кімнати Малькольна. Їй ніхто не заперечив, і вона відчула, що в цій затишній кімнаті, де Малькольн вів ділові зустрічі, Хілда таки жінка у чоловічому товаристві й має право командувати й вередувати. Зумисне картинно всілася в просторе крісло й недбало розкинула руки, звертаючись до чоловіків: — Якщо вам справді нічого мені сказати або ж боїтесь відплати своїх коханих, то запропонуйте мені бодай чашку гарячої кави. До речі, щоб ви всі знали, каву найкраще вміє готувати містер Х’ю.

«От відьма, — муркнув собі під ніс Вундстон і з полегкістю додав подумки: — Настане день, коли я подам їй чашечку арабіки з крихіткою дефіцитної трутизни».

— Як вам спалося в маєтку Макларенів? — запитала Хілда Острожного, добуваючи з дерев’яної сигарниці довгу тонку сигарету.

— А як спиться в гостях? — неозначено запитав Павло, вмощуючись неподалік від Хілди Брайнт на твердуватому диванчику з напівсферичною спинкою. Хілда промовчала, і Павло продовжував з гіркуватою усмішкою: — Невеселі сни сняться в чужій хаті, міс Хілда.

— Це так, — кивнула Хілда Павлові й заговорила до Малькольна, що саме подавав на таці маленькі сандвічі. — Кажуть, у вашому, тепер уже родовому, помісті оселилася мара. Це правда, містер Макларен? — ніби жартуючи запитала Хілда, косуючи очима на меланхолійно настроєного Павла. — Особисто мені цілу ніч здавалося, що хтось стоїть на балконі й чекає, доки я засну. Тричі вставала й перевіряла порожній балкон.

— Буває, - буркнув на те Малькольн, не надаючи особливого значення натякам Хілди. Він наповнив два келишки джином, Вундстону налив коньяку, а Павлові — пепсі. Хілда не спускала з Малькольна іронічного погляду, Макларен це відчув і зауважив з неприхованим роздратуванням: — Мару вигадують люди. З кожним трапляється. Особливо тут, у глушині. А почалося воно, як я помітив, відтоді, коли наш спільний улюбленець містер Х’ю витягнув на дах лазерну антену. Бачте, він боїться, що хтось підслухає його телефонні розмови з містером Расселом. Повірте, — обернувся до Павла, — дім уже майже в стані облоги: цілу ніч у дворі вартують навчені вівчарки, не вимикаються лазерні сторожі, Пітер Гоулд встановив два кулемети.

— Хто там нарікає на мене і Пітера Гоулда? — запитав Вундстон, переступаючи поріг з тацею, заставленою мідними джезвами на гарячому піску. — Я чув ваш голос, сер, — звернувся до Малькольна. — Так от, мушу вам сказати, що ви геніальний учений і нікудишній бізнесмен.

— А ви, Х’ю, неперевершений транжира, — дорікнула Хілда. — Хто вип’є стільки кави?

— Я вип’ю, — завуркотав Х’ю Вундстон і жадібно потягся до чарки. — Я все з’їм і вип’ю, бо змалку усвідомив, що світом править голод, а я людина мирна. Тому взяв собі за правило зранку добряче попоїсти, а тоді вже братися за роботу. — Вундстон побачив у Павловій руці високу склянку з пепсі й здивовано підвів брови: — Ви справді, сер, нічого не вживаєте?

Вживаю, — усміхнувся Павло. — Як ви помітили, у мене в руці склянка з пепсі.

— Я маю на увазі міцніші напої, - уточнив Х’ю. — Особисто я не можу повірити, щоб росіянин не пив горілки. Це ж ваша традиція. Про неї говорить цілий світ.

— «За один вік джин убиває цілий народ», — це фраза наших соціологів, — без тіні образи мовив Павло. — Тепер ви підрахували, що нове тисячолітня планета почне без Росії. І, як не прикро, не шкодуєте на це мільярди доларів, сер.

— Ви даремне на нас нарікаєте, — заперечила Хілда Брайнт. — Якщо вірити тому, що «Майн кампф» писав Адольф Гітлер, то саме там сказано: для слав’ян — ніякої гігієни, ніяких щеплень, лише тютюн і горілка. Це Гітлер хотів убити вас, містер Павел. Америка — цивілізована країна, вона ніколи не жадала смерті чиєїсь нації чи цілого народу, сер.

— Це колискова для немовлят, міс, — усміхнувся Павло. — Ми уже виросли й прокинулися. А якщо говорити про російський звичай, то в нас заведено квас пити й ганяти чаї. А оскільки квасу немає, то я питиму пепсі й каву. Якщо ви, звісно, не заперечуєте, міс.

— Кожному своє, - роздратовано сказав Малькольн, шкодуючи в душі, що не може зректися клятої чарки. Мовчки дивився на Вундстона, котрий запихався скибочками хліба, густо змащеними червоною ікрою, й кривився так, ніби Х’ю демонстрував йому хіть ненажери з «семи смертних гріхів». — Ви користуєтесь моєю великодушністю, сер. З кожним днем я відчуваю, як ви дюйм за дюймом завойовуєте мій будинок і все, що навколо нього. Тепер я прошу хоча б на три дні залишити мене в товаристві містера Острожного і його дружини. Можливо, хоч тоді мені пощастить подумати на тверезу голову.

— Що нам робити з хіпі, коли навіть учені голови все ще впадають у дитинство? — забурмотів Вундстон, беручи найтовщий сандвіч і наповнюючи свій келих коньяком.

Запанувала неприємна мовчанка.

Міс Хілда винувато подивилася на Павла й заговорила тоном дипломата:

— Ділові люди позбавлені щастя любові. Вони, як обкрадені євнухи, заздрять чужим радощам первоцвіту, зберігаючи в собі високі пориви людської душі, що завжди стояли вище манливих гербів ділових контрактів. Давайте ж лишатися людьми, шанувати одне одного і чужі нам держави, бо ми з вами люди державні.

— Я підтримую цю пропозицію, — швидко погодився Вундстон.

— От і добре, — повеселішала Хілда. — Допивайте каву, Х’ю, і їдьмо — я запрошую вас у гості. До речі, допоможете мені вибрати яхту в Атланті.

— Надумали подорожувати? — скептично буркнув Х’ю, бо передчував: Хілда купує яхту не за власні гроші і не для прогулянок. «Треба довідатися, хто за цим стоїть, — подумав Вундстон. — Інакше мені самому доведеться випити гірку цикуту, приготовану для цієї відьми».

— Хочу стати модною нареченою, — пояснила міс Хілда й легко підхопилася з крісла. — Я чекатиму вас у дворі, - нагадала Вундстону й обернулася до Острожного: — З вами я не прощаюся. Ми ще приїдемо на ваші проводи. Дещо прихопимо в Атланті й разом з містером Мальколь-ном влаштуємо уїкенд перед вашою поїздкою на ранчо Доута. Повірте, там у вас не буде такої нагоди. Шкода, що ви не шануєте Бахуса, але особисто мені подобаються такі стоїки, як ви, містер Павел. Колись я саме так уявляла росіянина, який зумів захистити світ від фашизму.

Павло відчував, як холодно й нещиро звучать ці високі слова в устах Хілди Брайнт, тому сприйняв їх як належне й запитав:

— Ви були на ранчо Доута? Вам там щось не до вподоби?

— Мені просто жаль місіс Кет, — відповіла Хілда і вийняла з кишені піджака довгастий, зрізаний на кінцях золотий годинник. — Єдине, що може втримати жінку на Ранчо Доута, — говорила, косуючи на годинник, — це те, що Кет вас безтямно любить. — Хілда усміхнулася до Павла і нагадала Вундстону: — Нам пора, Х’ю.