"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

XIII

Намет напнули на високому березі річки.

Мері не захотіла брати в поміч ні кухаря, ні управителя вілли, котрий однаково майстерно володів сокирою, ножем і вінчестером.

— Хочу робити все сама, своїми руками, — ще у дворі сказала вона Малькольну й весело підморгнула чимось засмученій Каті. — Америка любить гарних і винахідливих, Кет. Зараз ви самі переконаєтесь, на що здатна ваша приспана уява. Сьогодні ми повинні здивувати цих молодих і дуже талановитих джентльменів.

— Боюся, що ви в мені розчаруєтесь, — тихо відповіла Катя й подивилась благально на Павла.

— Катя вміє готувати смачнющі деруни з часником, — сказав Павло й знову заговорив до Малькольна. Той усе ще протестував проти того, що без людини, котра вміє бодай налякати когось з рушниці, їхати в лісові нетрі просто нерозумно. — Заспокойтеся, сер. Охорону вігвама візьму на себе: у молодості я був чемпіоном республіки з стрільби по тарілочках.

Після почутого Мері підбігла до Павла й подала йому руку:

— Ви народилися для Америки, сер! — вигукнула весело.

Покінчивши з наметом і прихопивши спінінги, Павло з Малькольном вибирали зручніше місце для рибальства. Довелося спускатися з стрімкуватого берега й прилаштовуватися на корявому стовбурі напівзамуленого осокора. Хтось спробував погрітися біля цього дерева, але воно намокло й не горіло. Тільки сухуватий корінь пообгорав і стирчав увсебіч короткими ошмалками.

— Тут ловиться на горох, — попередив Малькольн, пробуючи хід котушки. — На горох можна взяти ляща й сазана. Не знаю, чи і впораємося, якщо зачепиться кілограмів на десять. Це вже не риба, а звір, Павле, — пожартував і з легким сюрчанням котушки закинув вудку аж на середину вузького гирла між берегом і довгастим островом у густих шелюгах.

— Давно не пробував закидати, — поскаржився Павло, коли його важок полетів мало не вздовж берега й булькнув у глибоченьку вирву. Хотів вимотати волосінь і кинути б хоча метрів на сорок від берега, але Малькольн застережно підніс руку:

— Нехай постоїть на пробу. Може, тут і під берегом риба ходить.

— Навряд. Берег тут дуже високий, — засумнівався Павло і раптом відчув, що його спінінг рвучко нагнуло й відкинуло вгору.

Павло закляк, чекаючи повторного кльову. Спінінг рвонуло, аж клацнув запобіжник, а з котушки почала стрімко змотуватися волосінь. Павло не знав, що робити, й розгублено озирався на Малькольна, стежачи за тим, як меншає волосіні на котушці.

— Тримай унатяжку! — крикнув Малькольн, і тут із води свічкою виплигнув синюватий здалеку сазан.

Малькольн підбіг до Павла і, перш ніж сазан пірнув у воду, вихопив з рук Острожного спінінг, пересунув важіль запобіжника, вільно пускаючи волосінь за рибиною.

— Змотуйте мій спінінг, сер! — крикнув Малькольн.

Павло мовчки виконував наказ Малькольна, не помічаючи, як дрібно тремтять руки. А погляд прикутий до Малькольна, що вкляк над водою, обіруч тримаючи котушку. Вона то швидко розмотувалася, обпікаючи пальці, то завмирала, і тоді Малькольн пробував вимотувати з води напнуту, як струна, волосінь.

— Аби гак витримав, — дрижакуватими губами прошепотів Малькольн.

Риба пішла на стрімнину річки, й Малькольн з острахом думав, чи вистачить волосіні, яка щезала у скаламученій при березі воді.

Так тривало довго. Павло уже зневірився в перемозі, благаючи, щоб волосінь нарешті урвалася, звільняючи його й Малькольна від дивних, печерних ще мук боротьби із здобиччю.

— Підсаку! Багор! — гукнув нарешті Малькольн. — Забродьте, містер Павел. Будемо брати з води. Підсаку занурте й підводьте з хвоста. Багор покладіть біля мене.

Не роззуваючись, мов загіпнотизований, Павло забрів вище колін і завмер, не зводячи очей з рошколошканого мулу, що димом валував біля ніг, розгортаючись за течією. Навіть не відчув, як задубіли ноги в холодній воді. Щось темне, неприродно велике сунуло просто на нього.

«Він! — єдине, що подумав Павло, готуючись плигнути у воду й обхопити це небачене живе диво. Потім Острожний помітив у своїх руках темну трубку підсаки й швидко опустив її у воду, розпускаючи довгий зелений капшук матули за течією. — Треба побачити обід підсаки, рибину, а тоді — одним махом», — скомандував собі Павло й не зразу зміг ворухнути ногами. Від довгого чекання Павло наче задеревів і тепер ніби по-новому вчився володіти тілом.

Обіруч, наче косар, рвучко повів підсакою, щось ударилося в ній, завирувало, і тоді Павло, втрачаючи рівновагу, підняв тяжкий капшук матули над водою і косо впав головою до берега.

Поруч брьохав ногами Малькольн, рвав з рук Павла підсаку, а той, захлинаючись, намагався стати на коліна.

— Та пустіть же, сер! — крикнув Малькольн, тягнучи до берега підсаку з рибиною і знетямленого Павла.

Острожний звівся на одне коліно й побачив, що Малькольн уже простромив багром підсаку, притис її до землі й вишарпує з кишені білий капроновий кукан.

— Х-хет, ссобака, — дрижакувато, несміливо усміхнувся Павло й зупинився біля Малькольна. — Здоровий ддяддюра, га!

— Вітаю вас, джентльмени! — похвалив обох Малькольн, і виважив за кукан сазана з підсаки.

Сазан несподівано скинувся й з силою хлиснув Павла по руці. Острожний глянув на себе й Малькольна — мокрі, перемазані глеєм, обліплені лускою.

— І все одно жінки нам не повірять, — сказав Павло, збираючи торби і спінінги. — Ніхто не повірить, щоб отакого вивудити.

— У мене фотоапарат з собою, — посміхався Малькольн. — От як нам видертися з рибиною на стрімкуватий берег?

— Головне — що на це скажуть жінки, — повторив Павло, уявляючи Катине здивування, котра напевне ж не знає, що в річці водяться ось такі сазани.

— Будемо нести по черзі, сер, — сказав Малькольн. — Так буде справедливо: кожен відчує вагу своєї удачі.

Біля намету, з-за якого вже змигували віхтики сивого диму, Малькольн і Павло почули чоловічі голоси. Розмовляли по той бік намету.

— Може, хто з рибоохорони? — запитав Павло.

— Це землі Роджерса Оулта.

— Мені це ні про що не говорить.

— А як би поводились ви, коли б прийшли додому й застали у своїй квартирі незнайомих людей, що пригощаються з вашого бара? — запитав Малькольн і додав, усміхаючись: — Правда, про цю поїздку я домовився з розпорядником містера Оулта.

— І більше тут нікому бути?

— У всякому разі, нам є чим відбиватися, — засміявся Малькольн. За його спиною все ще стріпувався метровий сазан.

Павло мовчки здвигнув плечима, обійшов намет. Першою його побачила Катя.

— Що це з тобою? — скрикнула вона.

Катя сиділа навпочіпки перед саморобною кабичкою й підкладала куценько наламаний хмиз у вогонь. Поряд Мері чистила молоду картоплю, куплену в сера Гленда. Просто на землі влаштувалися два молодики з вінчестерами на колінах. Обоє біляві, дуже схожі, як ляльки, що сходять з конвейєра. Вони запам’ятовувалися хіба що одягом і справді різнилися від вояк — одягнуті в темні шкіряні куртки, на ногах — грубі жовтаві черевики. Тільки джинси в одного були дужче потерті на стегнах і колінах. І брови в того, що сидів ближче до кабиці, були ріденькі, забиті мокрим пилом.

Це все одразу впало Павлові в око й, перш ніж відповісти дружині, він кинув вудки, потім, відчуваючи на собі скептичні погляди молодиків, пройшов до машини, добув з-під переднього сидіння револьвер і, тримаючи його в опущеній руці, повернувся до намету.

Той, що мав рідкі брови, пересунув руку по вінчестеру, але Малькольн, все ще стоячи з рибиною за плечима, застеріг молодика:

— Не раджу, сер. Цей містер, — кивнув на Павла, — з того положення за чотири секунди вкладає п’ятьох на відстані тридцяти кроків.

— У такому разі, ви непогано влаштувалися, сер, — пхекнув молодик.

— Хто ви, молоді люди, і що вам потрібно? — запитав Малькольн, відчуваючи, як пече руку від капронової мотузки, що врізалась у тіло.

— Ми сьогодні чергуємо тут, — відповів рідкобровий.

— Тоді ви повинні знати, що сьогодні тут відпочиватиме містер Макларен з своїми колегами.

— Про це ми й хотіли довідатись, — мовив рідкобровий. — Нас тільки це й цікавить, сер, — доводив він Малькольну. — Але поважні місіс не захотіли’з нами розмовляти й відмовилися сказати, куди подалися ви на риболовлю.

— Мері, покажіть цим джентльменам мої документи, — попросив Малькольн.

— Не треба, сер. Ми віримо вам на слово. Містер Оулт просив передати, що бажає вам приємного відпочинку. Якщо ви не проти, то він завтра провідає вас і одночасно побуває на фермі містера Гленда.

— Бачу, ви справжні джентльмени, — підбадьорив молодиків Малькольн і нарешті показав свій трофей.

— Вам пощастило, сер! — не стримався рідкобровий і легко звівся на ноги, вішаючи вінчестер на плече.

— Запрошуємо на юшку, — сказав Макларен, хоча не мав найменшої охоти сидіти у товаристві хвацьких вояк з ніде не зареєстрованої армії Оулта.

— Дякуємо і просимо вибачення за непорозуміння, — тихим і напрочуд приємним голосом заговорив товариш рідкобрового. Тепер Павло помітив, що в нього сірі, лагідні очі й тендітніші риси обличчя. — Ми будемо неподалік. Раптом що, то дайте сигнал, — сказав і зупинив погляд на револьвері в руці Острожного. Пом’явся, зважуючись, а потім таки запитав: — Невже справді, сер, ви так стріляєте?

— Іноді й краще, — відповів Павло й раптом відчув, як зникає недовіра до цього ще зовсім молодого парубка в грубезних черевиках десантника і тіснуватій сорочці американського піхотинця. — Мій рекорд, молодий чоловіче, три і дві десятих секунди. І в п’яти мішенях — одні десятки.

— Ви, мабуть часто тренуєтесь?

— Мені це зайве, — усміхнувся Павло й сховав револьвер до мокрої кишені. — По-моєму, краще ніколи не хапатися за зброю. Чи не так, сер?

— Звичайно, але у нас така служба, сер, — відповів за товариша рідкобровий, ще раз вибачаючись перед Малькольном.

— Передайте містеру Оулту, що я його чекаю, — гукнув уже навздогін Малькольн.

— Панове, я страшенно голодна й не здатна зараз на найменше захоплення. Я хвалитиму вас, коли спробую справжньої рибальської юшки, — діловим тоном заговорила Мері й розпорядилася: — Негайно переодягніться в сухе й беріться за ножі. Кет уже закип’ятила воду, а в мене готова картопля.

Коли повсідалися біля политої тузлуком риби, Катя, тримаючи в руці піалу з приперченою юшкою, торкнулася ліктем Павлового плеча й мовила тихо:

— Можна, я тост скажу? Хоч і без вина, але ж ми не на офіційному обіді.

— Просимо, — закивали Мері й Малькольн, урочисто беручи піали із золотавою юшкою.

— Сьогодні, панове, я відчула теплу приязнь Малькольна й Мері, по-своєму сприйняла їхню щедрість і повагу до нас, людей з іншого світу, на який по-різному дивляться добрі, веселі й злі американці. І здається мені, зло йде від того, що ось зараз ми з вами сидимо не просто на американській землі, на березі американської річки, а топчемо траву, їмо рибу, бачимо ліс і дихаємо повітрям містера Оулта. Напевне, я таки з іншого світу, бо ніколи вже не зможу збагнути, щоб земля, вода і небо над нами належали комусь одному. Я вірю, що світ колись порозумнішає, і тоді ціла планета належатиме кожній дитині, чиї очі вперше розпізнали небо, землю і людей на тій землі. Я пропоную тост за добру планету.

— О, це вже пропаганда, місіс Кет, — повертів головою Макларен. — Це пропаганда, але я підтримую вашу ідею, бо мені справді не сподобалось, як ті молоді джентльмени з вінчестерами вимагали від нас права з’їсти ось цю юшку на землі Оулта. Я вірю, місіс Кет, що ваші слова дійдуть 5цо вух американського бога, якому ще важко себе уявити без власного капіталу. Я, чесно кажучи, не хотів би і сам і не бажаю своїм дітям дочекатися революції в Штатах, — з дипломатичною поштивістю посміхнувся Макларен. — Але я підтримую ідею про планету добрих людей, місіс Кет.

— Катя талановита актриса, але надто відвертий політик, — зауважив Павло.

— Вона ще молода, — заступилася за Катю Мері, сприймаючи це за прийом паблісіті, яке так полюбляють американські політики, коли хочуть зажити слави. — Кет уміє запалити, і я певна, що жінки Ранчо Доута виберуть її своїм лідером. Ви можете на цьому зробити кар’єру, місіс. В Америці люблять людей несподіваних вчинків. На таких людях тримається світ.

^г — Чи не здається вам, панове, що ми сіли не до юшки, а до столу переговорів, — весело засміявся Малькольн. — Ми так до ранку протовчемо воду в ступі, як буває з дипломатами. Пропоную тост за місіс Кет. За мужню радянську жінку, яка не побоялася перелетіти океан, щоб отаборитися на цій землі бодай на два роки.

— Підтримую, — вдячно кивнув головою Павло.

— Мені здається, що ми боїмося одне одного й постійно розставляємо пастки, — зауважила розсудлива Мері. — Можливо, причина в тому, що ми на чужій землі? У приймах в Оулта?

— Сьогодні ми тут господарі, - не погодився Малькольн і показав на ліс: — Два парубійка охороняють наш спокій, і ми тут можемо все перевернути догори дном.

Павлові згадалося обличчя охоронця в солдатській сорочці. Не давала спокою його собача покірність в очах, готовність ловити кожне слово того, хто з ним говорить.

— Ті хлопці, напевне, теж голодні, - тихо обізвався Павло.

— Ви за них не журіться, — багатозначно мовив Макларен. — От якби вони застукали тут не нас з вами, а когось Із чорношкірих, про яких Оулт любить говорити: «Найкращий негр — це запряжений або мертвий негр», то даю вам слово джентльмена, що ті нещасні опинилися б у тому ж вирі, де ви зловили сазана, сер. Ці хлопці — справжні головорізи. Інших Роджерс просто не тримає.

— Мені здалося, вони не такі вже й погані, - стенув плечима Павло й озирнувся на кущ глоду, всіяного червоними намистинами ягід.

— Слухайте, а тут можна співати? — запитала Катя таким довірливим тоном, що Малькольн аж опустив руку з виделкою. — Я можу співати на п’яти мовах. Хто — більше?

— Місіс Кет, з вашою фантазією ви зможете стати власницею ранчо, а Доута тримати за технічного секретаря, — сказав Малькольн і звернувся до Острожного: — У вас неперевершена дружина. І ваше щастя, що ви ховаєте її на ранчо Доута, подалі від спокусливих мільйонерів.

— Так ми ніколи не вийдемо з компліментної буфонади, — застеріг Павло. — Давайте справді послухаємо пісень.

Голос у Каті був якийсь прозорий, ніби передзвін кришталю. Катя співала про любов. Співала українську народну пісню й не знала, чому їй стало так тяжко, ніби стояла над прірвою відчаю.

Ніхто не аплодував. Катя усміхалася крізь сльози, а Мері дивилася на тонкі Катині пальці, що тремтіли, перебираючи і жмакаючи серветку.

— Я більше не буду. Воно само, — прошепотіла Катя. — Павле, чи не принесли б ви з Малькольном глоду на десерт? А ми тим часом наваримо вареників з ожиною. Тут росте багато гарної ожини.

— Жіноцтво нас випроваджує, - обізвався Павло.

— Йдемо і. негайно, — підхопився й Малькольн. А коли опинилися біля огнистого глоду, запитав: — Пісня Кет була про любов і смерть?

— Майже так, — сказав Павло й роззирнувся. — Ви бачили, щоб дуби цвіли?

— Не доводилось.

— Мені — теж. А дівчина, про яку співала Катя, бачила цвіт на сухих дубах, коли поряд з нею був її коханий. — І зовсім несподівано запитав: — Ви давно працюєте з містером Вундстоном?

— Хіба це так важливо? — насторожився Малькольн.

— Мені просто цікаво, наскільки ви залежні від цієї людини.

— Наскільки залежний, щоб довіряти містеру Х’ю? Ви це мали на увазі? — обережно натякнув Малькольн.

— Ви дуже змінилися, сер.

— На краще?

— Просто ви посоліднішали, — неозначено відповів Павло. — Мені здається, між нами як ученими постав невидимий, але незрушний мур.

— Ви сумніваєтесь, що я працюю для науки? Вас дивують мої розкоші?

— Я знаю лише те, що у Штатах нікому не платять такі гроші з доброго дива. Тим більше вченим.

— Це все фортуна, містер Павел. Життя в Америці цікаве тим, що воно не стандартне. Я, як і ви, працюю над новим видом енергії. Тільки ви й досі живете на свою зарплату, а мені трапився багатий компаньйон.

— Можливо, — сказав Павло, куштуючи глід. — Можливо й так. А чи не думали ви над тим, як поведеться з вашим відкриттям Дейвід Рассел? У нього будуть однакові права на ваше відкриття, сер.

— До цього ще далеко, — безжурно усміхнувся Малькольн. — Та й не можу я повернутися в злидні й зробити нещасною свою Мері. Треба бути просто великим ученим і менше займатися політикою. Люди нашого кола не мають права забивати свої голови швидкоплинним і тлінним: зміниться Президент, зміниться й політика, а відкриття житиме віки. Я не хочу розмінюватися навіть на головну роль у політичних оперетках.

— Але ж ланцюгову реакцію відкрив не Президент, містер Макларен.

— На жаль, не ми правимо світом, сер.

— Зате світ де в чому залежить і від нас.

— У вашої логіки дивна закономірність, сер.

Павло відчув: Малькольн все більше дратується й не бажає, як колись, ділитися найпотаємнішим, сперечатися й з шаленством в очах вірити, що ціле життя мільярдера не ва^те єдиної миті вченого на дорозі до свого відкриття. «Заберіть у багатія його мільйони, і він — ніхто, він буде гірше жебрака, бо не звик жебрати, — говорив ще два роки тому Павлові ось цей Малькольн, котрий сьогодні навіть на уїкенд вирядився, зашпиливши манжети сорочки золотими запонками. Цей Малькольн говорив тоді: — Учений великий не чековою книжкою, а генієм свого розуму. Це апостол віку. І саме тому я ніколи не зраджу своєї місії». Павло дивився, як Малькольн старанно обмацував кожну ягідку глоду і лише тоді кидав її до рота й ретельно пережовував. «Апостоле, апостоле, як мені не хочеться вірити в те, що ти продався за солодкий рай поблизу вічнозеленої ферми справжнього апостола Гленда. Нехай і дивного Гленда, але він прийшов у ті катакомби з високою місією самопожертви в ім’я людей».

— Дуже смачний глід уродився в містера Роджерса, — заговорив Павло, натякаючи на апетит, з яким Малькольн їв ягоди. Макларен лиш мигцем озирнувся на Павла й нічого не відповів. — До того ж чуже завжди краще. Теж дивна закономірність.

— О’кей! Ви добре відчуваєте межі дозволеного, містер Павел, — мовив Малькольн і кивнув на кошик. — Зрозумів ваш натяк і починаю збирати, інакше ми нічого не залишимо нашим жінкам: сердиті дуже багато їдять і не помічають цього.

— Невже ви сердиті, сер?

— Я сердитий. А ви гарячі, Павел, і цим теж не кращі за мене.

— Так, нам треба берегти один одного: головні битви у нас попереду, Малькольне.

— Ми будемо битися з відкритим заборолом?

— І без рукавиць. Ми ж дублери, сер. Напевне, саме тому я вас люблю, як меншого і трохи самозакоханого брата.

— Брата по розуму, сер, — підкреслив Малькольн.

«І чого ти набиваєшся до кожного з розхристаною душею?» — докоряв собі Павло.

— Ви таки дуже змінилися, містер Малькольн. Ви навіть не будете протестувати, якщо американці оберуть нового фюрера й оголосять хрестовий похід на Росію.

— Я проти воєн, сер. Вам просто не подобається, що я так швидко став бізнесменом. Справді, ми тут не ловимо гав і думаємо про один день життя, а ви — про світовий комунізм. Я не вірю в цю химеру, в цю кволу утопію благоденства. Життя — це боротьба. І вона ось — навколо нас. Розумію, вас дратує товариство Х’ю Вундстона. Але то він лише зовні такий блазнюватий, а насправді — хитрий і тямущий чолов’яга. Він однаково талановитий учений і бізнесмен. Без його допомоги я, напевне, досі сидів би на університетських сухарях. Тепер у мене власна лабораторія з полігоном.

В суворому мовчанні Павло дивився на переобтяжений ягодами червоний кущ, і ставало йому затишно на серці, ніби прийшов він у ліс під Ворзелем.

— Перші дні завжди найважчі, - почув голос Малькольна. — Вам треба виспатися й понаписувати всім листи, сер.

— Мені кортить дістатися нарешті до ранчо Доута. Ви були ж там?

— Якщо між нами, то був. Це не для преси, як у нас кажуть. Майте на увазі, журналісти нишпорять навколо цієї утаємниченої землі, мов шакали. Один спробував прорватися гелікоптером, але щез при загадкових обставинах.

— Зникнення журналістів не дивує тепер, — дорікнув Павло, хоча, звісно, до цієї трагедії Малькольн не був причетний.

— Але життя кожного вченого на ранчо і його родини у повній безпеці. І вірю, вам там просто сподобається: ранчо Доута схоже на рай у розпечених пісках. Його можна сприйняти за марево і вмерти поблизу, не збагнувши, як на тлі каламутного неба можуть рости справжні пальми, бити фонтани холодної води, де химерною стіною вигнулася червона, як і пустеля, армада антен. Там усе нечуване й небувале. Мекка науки.

— Куди відкрита брама лише для апостолів… А от чи випустять їх звідси, ніхто не зна.

— Вам боятися нічого, сер. Ви надто грізний партнер. Я маю на увазі вашу країну.

— Америка, як ви казали, країна несподіванок. Я лише з огляду на це, сер, — натякнув Павло.

— Вас дратує те, що ви нічого не робите третій день, сер. Чи не так?

— Справді, великі прогулянки не для мене, — погодився Павло.

— Ви так квапитесь, ніби вам залишились лічені дні, сер. Ви ще молоді, Павел.

— Можливо, ви маєте рацію, сер, але мені не дає спокою час, що кожної миті умирає за нашими плечима. Я живу не для себе, а жити разом з своїм народом можна тільки тоді, коли думаєш про майбутнє своїх нащадків. Невже ви для чогось іншого добуваєте свої гравітали?

— Ми ще не знаємо, як використає народ наше відкриття, Павел. Мені хочеться вірити, що та енергія грітиме й годуватиме таких, як ми.

— Тоді дайте руку, Малькольне, і вважайте, що між нами існує угода працювати на добро.