"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

І

Малькольн почув за спиною важку ходу свого шефа й різко озирнувся. Х’ю Вундстон щільно зачинив двері, пихнув димом сигари:

— Не полохайся: цього разу товстун Х’ю прийшов з доброю звісткою, — говорив наче про когось третього, міцно тримаючи в коротких товстих пальцях гавайську сигару. — Я завжди казав, що в наш розшарпаний вік лиш розум вартий уваги; все інше — перегній для майбутніх цивілізацій.

Малькольн мовчки підвівся, запропонував шефові його улюблене, оббите шкірою бізона крісло й підсунув до краю столу видовбану з ясенового окоренка попільницю.

— І замов добрячої кави. За мій кошт, — розпорядився Вундстон, оглядаючи вузьку довгу кімнату з єдиним заґратованим вікном. Зупинив погляд на кутих ґратах з потовщеними перехрестями, що нагадували суглоби рахітика, мовив здивовано: — Ніколи не помічав, що ви сидите за ґратами, сер.

— А мені ця обставина навіть подобається. Ґрати постійно нагадують про єдине у моєму житті відкриття: вчений належав і належить до найбільших злочинців світу, — ядуче сказав Малькольн, косуючи оком на вікно.

— Злидні, мій любий, штовхають нас на злочин, — глибокодумно сказав Вундстон, киваючи важкою головою. — Злидні, - повторив і проникливо подивився на Малькольна. — Саме вони, мій любий, штовхають нас на нечувані відкриття. Інакше б люди не знали ні про лазерні гармати, ні про зоряні війни. Про генну інженерію я взагалі поки мовчу: це — початок всепланетного кретинізму.

Малькольн саме розмовляв з барменом сусідньої кав’ярні й тому не зміг заперечити Вундстону. А Х’ю самовдоволено пихнув димом й постукав по чорній і твердій, мов залізо, шкірі на підлокітнику крісла, потім глянув на золотий годинник й обізвався до Малькольна:

— Якщо у вашій голові, дорогий колего, є місце для сумнівів, а в душі зародилося каяття, вам не місце в лабораторії інституту Дейвіда Рассела. Як це не прикро, але… — Х’ю розвів дебелі короткі руки, напинаючи петельку тіснуватого костюма кольору гнилої вишні.

Малькольн зрозумів, що Вундстон зумисне змовчав, чекаючи на його реакцію, але, як і належить підлеглому, щиро здивувався:

— Рассела? — перепитав і гордовито зауважив: — Наскільки мені відомо, я був і залишаюся ад’юнкт-професором Нью-Йоркського університету.

— Безперечно! — крикнув Вундстон, вибухаючи димом, як граната. — Ти можеш далі сидіти в цій шхері й слухати, як он там, — показав сигарою на плямистий від лишаїв цегляний мур, що виднівся за вікном лабораторії, - у тому пеклі, скавучать піддослідні пси. І ґрати тут надійні… - Х’ю відчув, що порушено тон англійського етикету, й невдоволено засопів. Потім глипнув на Малькольна й примирливо додав: — Особисто я, Макларене, бажаю вам добра.

— Знову торг? — втомлено зітхнув Малькольн і перевів погляд на посічений часом старий мур, за яким справді жалібно скімлило приречене створіння, якого раніше Малькольн не чув. Він знав, що тепер це тонке передсмертне благання вічно стоятиме в його вухах і ця вузька кімната із заґратованим вікном викликатиме в нього жах божевілля. Він був лютий на Вундстона за те, що той звернув його увагу на старий облуплений мур і нагадав про власні злидні, які тримали його в постійних лабетах. І тому Малькольн сказав у відповідь з прихованою злістю: — Я — фізик, сер, а не перекупка.

— Я теж, як вам відомо, не фабрикант, — зачовгався на витертій до блиску шкірі бізона ображений Х’ю. — Я теж фізик. Природа привела мене на цей світ для того, щоб я допоміг їй краще пізнати себе. Цим я займався. Але мене, як і вас, відривають від роботи невблаганні кредитори. Я змушений поставити собі запитання: що мені необхідно зробити, аби моя дружина й двоє синів не вдавалися до позичок, а мене більше не дратували балачки про гроші? Для цього, Малькольне, виявляється, так мало треба: приносити долари. Можна просто відкрити в банку рахунок на ім’я дружини. І після цього я знову стану фізиком. Тільки не тут, в університеті, де ми схожі на бізонів: нас мало, без нас не може існувати університет, як і природа без бізонів.

— Ви голодуєте, сер? — холодно запитав Малькольн.

— Але я фізик з світовим ім’ям. Я теж хочу іноді відпочивати на власній яхті. Чим я гірший за наших мільйонерів, серед яких добра половина дурнів?

— Ви продалися, Х’ю? — Малькольн рвучко здійняв свої великі окуляри в роговій оправі, протер щ носовичком, з притиском додав: — Ранувато ви подумали про своє черево, Х’ю. Сало завжди було поганим провідником електроімпульсів, які зараз пульсують під вашим черепом.

— Я не хочу з вами ворогувати, Малькольне, — занепокоївся Вундстон. — Нам ще доведеться працювати разом бодай доти, поки я не почую вашого виступу з трибуни Шведської академії вже в тозі лауреата премії великого Нобеля.

Вундстон запобігав перед Малькольном, і це дуже гнітило молодого вченого. Малькольн не знав, що йому запропонують, але на душі було відчуття, ніби його схиляють до зради і після цього він не зможе глянути в вічі тому ж Павлу Острожному з Союзу чи японцю Кукудзі Тонако. Він уже хотів категорично відмовитися від пропозиції Вундстона, але той, удаючи веселуна, розреготався, киваючи Малькольну на двері, звідки виткнулася голова негра, а потім, погойдуючись на невидимій руці, випливла таця з червоними чашечками кави.

Негр не звернув уваги на Вундстона, тільки ледь помітна судома звела жовна, і він мовив до Макларена:

— Сер, ви замовляли дві кави і коньяк «Марсель».

— Дякую, Едді, - кивнув йому Малькольн. — Поставте все на стіл.

Едді почав швидко, точними рухами розставляти чашечки, що нагадували зрізане зверху зерня кави, келишки, довгасті тарілочки з сандвічами. Потім з урочистою міною на обличчі поставив джезву на принесений з собою гарячий камінь, витесаний так, що було схоже, ніби джезва стоїть на чорному полум’ї. Знизу камінь тримався на черепашачих лапах.

Вундстон уважно стежив за тим, як Едді сервірує стіл, і йому видалося, ніби негр ставиться до джезви з кавою, як до свого божка, й дає зрозуміти, що і Х’ю з Маклареном мають з такою ж шанобою споживати те чорне вариво, яке жене сон і ссе п’явкою наморене серце.

— Слухайте, Едді, - звернувся Х’ю до офіціанта, зручніше вмощуючись у кріслі, - вам ніколи не здавалося, що ви займаєтесь не тим, чим би хотілось?

Едді сполохано зиркнув на товстого Вундстона, потім узяв порожню тацю, схилився у напівпоклоні.

— Я щось не так зробив, сер? — запитав боязко.

— Усе гаразд, Едді, - швидко відповів Малькольн і переглянувся з Вундстоном. — Містер Х’ю цікавиться, чи ви задоволені життям.

— Так, сер. Але життя нам не належить, і не нам вирішувати власну долю.

— Кому ж воно належить? — басовито запитав Вундстон, вгадуючи наперед відповідь Едді.

— Президентові, - пояснив Едді.

— Невже ти служиш Президентові? — здивувався Х’ю й важко підвівся з крісла, принюхуючись до гарячої кави з гіркуватим присмаком.

— Ні, сер, але Президент може підняти в небо ракети з атомною смертю.

— А-а, ти боїшся вмерти, — пісно резюмував Х’ю й додав: — Смерті боїться лише той, хто не відчув сили і величі своєї нації. Тобі цього не дано, Едді. Отже, готуй каву і сподівайся, що колись у президентському кріслі сидітиме негр. Тоді, гадаю, на місці ракетних баз виростуть чагарі бразильської кави.

— Це були б найщасливіші дні для Америки, — щиросердно мовив Едді й ще раз вклонився.

— Ти забуваєш, негре, що твій пращур завезений з Африки. У кайданах. І нам видніше, чого прагне Америка! — крикнув Х’ю, сердито тицяючи сигарою в обпалену попільницю.

Едді здригнувся й мало не впустив тацю.

— Я вас покличу, Едді, - сказав Малькольн, запрошуючи Вундстона до столу.

Коли офіціант вийшов, Вундстон налив у чарку коньяку, випив і, киваючи на двері головою, заговорив до Малькольна:

— Не подумайте, що я не поважаю Едді. Але я не люблю чорних, і, коли мені кажуть, що я і Едді рівноправні громадяни Штатів, я завжди запитую себе: чи зміг би я назвати негра своїм братом і поцілувати його в уста? Щоразу кажу собі: найстрашніші нещастя, які залишили нам у спадщину наші першопоселенці, - це тютюн, негри і кава. Лише катаклізми врятують нас від запрограмованої повільної смерті. Америка, як і Африка, стане чорним континентом. Білих показуватимуть, як мавп, у зоопарку.

— Ви ще не замовили собі балахона з хрестом? — ядучо запитав Малькольн.

— Я не жартую. Можливо, виною всьому те, що я народився й виріс у Техасі, але, вибачайте, мені бридко подумати, що моїй доньці чи онуці довелось би розділити ліжко з нігером. І найстрашніше те, що і в білих народжуються лише чорні. Чорні, Малькольне! Наш смугастий прапор доведеться замінити на чорний піратський стяг, а на місці зірок намалювати бубона. Це й буде фінал нашого континенту. Я не бачу іншого логічного завершення драми, яка розпочалася тієї хвилини, коли работоргівці кинули якір біля наших берегів і спокусили фермерів невмирущими рабами.

Малькольн скривився, даючи зрозуміти Вундстону, що не поділяє його думок. Навпаки, свого часу Малькольн був закоханий в юну балерину з трупи Артура Мітчела, і та дівчина була схожа на статуетку з чорного дерева, а руки її пахли вранішнім лотосом. Малькольн був радий, що не розповів про це Вундстону, й з холодним сарказмом зауважив:

— Чверть години я слухаю вас і все більше переконуюсь, що ваша любов до крісла, оббитого шкірою бізона, пояснюється дуже просто: ваш рід пішов не від мавп, а від бізонів.

Х’ю не чекав такого повороту й розреготався, відкидаючи свою огрядну статуру на спинку важенного крісла. Його зіркі, глибоко посаджені очі зовсім сховалися під надбрів’ями, і тільки довгасті ніздрі та великі щільні зуби дрижали перед Малькольном — кімната сповнювалася переривчастими хрипами. Насміявшись, Вундстон жадібно сьорбнув кави і діловим тоном заговорив до Макларена:

— Ми належимо до великої нації, колего, і мені не байдуже, хто першим відкриє закон енергії гравіталу. Я вірю: це буде найбільше відкриття століття. З цього почнеться нова епоха.

— Ви вірите, що це зробимо ми? — скептично хмикнув Малькольн.

— Я не пізнаю вас, Макларене. Учора ви заявили журналістам, що стоїте на барикаді революції в атомній фізиці, а сьогодні сумніваєтесь у геніальності власних прогнозів? Можливо, вас, дорогий колего, хвилює повідомлення Павла Острожного, яке він зробив на симпозіумі фізиків у Новосибірську?

— Мене лякає темп розвитку науки, дорогий Х’ю, — мовив на те Малькольн з відчаєм у голосі. — За ті мізерні гроші, які нам виділяє університет, ми не можемо орендувати хоча б посередній прискорювач.

— А ваша теорія, сер! Ви забуваєте, що справу вирішують не так досліди, як ідеї нових теорій.

— Теорія — це та ж ідея сліпого стати слаломістом, — підкусив Малькольн і додав, повертаючи Вундстона в реальний світ: — Дейвід Рассел, про якого ви мені натякнули, навряд чи знає про наші апетити.

Вундстон пожував повними губами, скосив очі на свій годинник, потім підійшов до вікна й спробував, чи міцно вмонтовано ґрати. Обізвався, не озираючись на Малькольна:

— У вашому інтерв’ю, сер, є слушна фраза. Ви сказали, що існуючі енергії нагадують життя всього сущого на землі: народження, спалах і загибель. Енергія ж гравіталу вічна, як не має свого кінця реальна матерія. І тільки розум, високий розум зможе розбудити перпетуум-мобіле, схований від людського ока в «чорній скриньці» елементарних часток речовини.

— Не здивуюсь, якщо ви скажете, що саме ця ідея сподобалась нашим генералам, сер.

— Не скажу, бо Дейвід Рассел займається акумуляторами майбутнього. Нафта, як усі ми знаємо, приречена. Тому Рассел вбачає свій і всепланетний порятунок саме в ефекті гравіталу.

— Нам з вами — слава, планеті — тепло, а Расселу — гроші. Ви так поділили наш спадок, Х’ю?

— Ні-ні! Гроші — грішми, а патент залишається тому, у кого на чолі печать провидця. І радив би вам не гаяти часу, мій любий. Ділові люди не люблять, коли хтось нехтує власним щастям. У нашому розпорядженні не більше години.

— Значить, ви вирішили за нас обох. Я так зрозумів, дорогий Х’ю?

— Ви завжди доскіпливі аж до дрібниць.

— Найдрібніше, Х’ю, зараз те, що нас лякає. І сила тих дрібничок неймовірна.

— Цього разу ви маєте рацію, — зітхнув Х’ю. — Мені здається вже, що життя починається із загибелі. Особливо життя вченого.

— Не гинуть ті, у кого гроші? Так, Х’ю?

— Не завжди. Але у них більше шансів вижити.

— Радите їхати?

Вундстон плеснув долонями по підлокітниках крісла, де знову чадів сигарою, й підхопився на ноги.

— Але я залишаю за собою право відмовитися, як тільки дізнаюся, на кого працює мій розум, сер.

— Ви торгуєтесь, як багата наречена.

— Ні, сер. Просто ми єдина жива планета, і якщо сила гравіталу потрапить не в ті руки, то не знати для кого світитиме ще одне біле сонце на орбіті Землі.

— Я оптиміст, Макларене, і певен: на Землі ніколи не переважать кретини.

— Прокиньтеся, Х’ю, й згадайте, що триста мільярдів доларів на рік ми витрачаємо на те, щоб убивати.

— Ви хотіли сказати — обороняти.

— Кого і від кого? Ще в цьому столітті, Х’ю, нашим єдиним багатством буде зброя.

— З таким настроєм… Вище голову, Малькольне: слава не любить нещасних. Гадаю, після того, як ми переїдемо в нову лабораторію, а містер Макларен отабориться у власному котеджі, ви забудете, що в Америці живе негр Едді, якому ввижається остання війна планети. Наша місія, Макларене, полягає в тому, щоб урятувати людство від найстрашнішого й не допустити, аби єдиним джерелом енергії знову стали дрова й коні.

— Завбачливий Форд уже їздить на конях, — усміхнувся Малькольн. — А він, кажуть, тямущий чоловік.

— Форд може дозволити собі таку розкіш. А де триматиме коня офіціант Едді? У своїй хижі?

— Ти, як завжди, маєш рацію, Х’ю, — панібратськи мовив Малькольн з сірим смутком в очах.

— Просто Вундстон завжди вранці дивиться на схід, а увечері — на захід, де висить над обрієм червоний гігант. Це поки ще ілюзія, світловий ефект. Але ж настане день, коли цей велет зависне кривавою гільйотиною над чиїмись головами. І це не просто загроза, якої боїться негр Едді, а реальна штука, Малькольне, — повчав Вундстон, не дбаючи про те, чи слухає його опечалений колега.

Малькольн не любив згадувати про світові катаклізми, що мали статися через мільярди літ. Тоді втрачається сенс буття: в ім’я чого пізнавати світ, якщо він має свій початок і кінець?

— Ви дуже вразливі, сер, — засміявся Х’ю.

— Мені мало відміряно, сер, і я хочу встигнути зробити те, що я повинен зробити. Ви ніколи не задумувалися над тим, що людині жити лічені роки? Та ще з того третину людина проспить, втішаючись химерами сну. Третину протеревениш з друзями, просидиш за обідом, пробігаєш з дітьми, пролюлячиш, бавлячись димом і вбиваючи себе. Що залишається для науки, Х’ю? Тринадцять літ! Це за умови, якщо дотягнеш до шістдесяти. Ми схожі, Х’ю, на нічних метеликів. Ви не зауважили, що вже вечоріє і нам ніколи займатися теревенями?

— На жаль, сер, сьогодні нам доведеться займатися далеко не науковою роботою. Але це позбавить нас від зайвих клопотів, коли доводиться шукати зайву сотню доларів, — сказав Вундстон і набурмосився. Коли він нервував, то завжди звертався до Малькольна надто офіційно й нетерпеливо гриз сигару.

Малькольн підійшов до свого робочого столу, задивився на власний малюнок, де згори скочувалася лавина більярд них куль. У кожній кулі, наче в білячому колесі, обертали ся менші кульки, а в них — ще менші. Так аж до безконечності. Це був малюнок енергії гравіталу.

Про що думав Малькольн? Він сам не знав. Він просто дивився й фізично відчував присутність тієї невидимої лавини, яка може збурити світ від одного необережного кроку вченого. Тим ученим може бути він або Павло Острож ний. Інших Макларен поки не знав.

Х’ю Вундстон стояв посеред кімнати й не зводив погляду із заґратованого вікна. У кожну клітинку ґрат він уявно вписував прожитий рік, намагаючись простежити свій життєпис і згадуючи лише те, що запам’яталося й вплинуло на його кар’єру. Ось малий Х’ю приїхав з батькової ферми в Нью-Йорк. «Це — залізні джунглі, - пояснив батько. — Тут кожен — за себе. Треба вижити, вистояти й збудувати тут власний дім. Інакше ніхто не помітить, що ти жив і боровся в цьому захаращеному світі».

— Х’ю, — обізвався Малькольн, і Вундстон здригнувся. З сигари обломився стовбурець попелу й протрусив сиву доріжку на піджаці. «Таке враження, що Х’ю не в піджаці кольору гнилої вишні, а витесаний з сандалового дерева й уже одгорів наполовину», — подумав Малькольн, звертаючись до Вундстона: — Х’ю, якщо я виїду з цієї, як ти кажеш, шхери, я подарую тобі коробку прекрасних воскових свічок. На кожній з них буде виписано одну із заповідей божих. Щороку треба спалювати одну свічку, Х’ю. Але за однієї умови: треба спалювати свічку з тією заповіддю, якої ти не переступив.

— Спасибі, - кивнув Вундстон з нотками роздратування в голосі. — Я люблю сидіти при свічках, але я не збираюсь морочити собі голову якимись словами божими. Я просто палитиму їх, і все.

— Ні, Х’ю, просто так їх палити не можна. Хоча б тому, що на кожній свічці випечена вогнем любові ще одна фраза: «Не убий!»

— Ти гадаєш, я здатний когось убити? — запитав ображений Вундстон.

— Бракувало, щоб ти скористався для цього ножем чи бельгійським браунінгом! Я не про те, Х’ю, і ти це пре красно знаєш: твій розум здатний створити диявольську смерть для мільйонів. А я не хочу бути співавтором тієї трагедії.

— А-а, ти он про що, — розсміявся Вундстон і приязно обняв Малькольна за плечі. — Я радий, що поряд зі мною працюватиме проповідник святого Миколая. Книжника, — наголосив Х’ю й вирішив ще замовити кави, але хтось настирно постукав у двері.

Малькольн вивернувся з-під руки Вундстона, підійшов до дверей і різко розчинив їх — на порозі стояв невисокий кремезний чоловік у шкіряному картузику й сірому пальті. Перше, що впало Малькольну в око, це те, що молодик звик до несподіванок, бо, тримаючи праву руку в кишені пальта, люб’язно усміхнувся й ввійшов до лабораторії.

— Мене звуть Пітер Гоулд, — відрекомендувався гість і безцеремонно звернувся до Вундстона: — Містер Х’ю, на вулиці дещо неспокійно, тому Дейвід Рассел просив вас за вітати в його заміську резиденцію.

— З тих пір, як містер Вундстон вклав свій розум у капітал Рассела, акції Х’ю так зросли, що за ним присилають озброєний ескорт? — процідив Малькольн і додав тоном наказу: — Містер Пітер, залиште в спокої свій пістолет! У стінах університету терористів немає.

— Із тисячі випадків, сер, один завжди непередбачений, — розтягнув уста Пітер, імітуючи усмішку. Потім холодно звернувся до Вундстона: — Містер Х’ю, через п’ять хвилин я чекаю вас біля університету, — сказав і швидко вийшов.

— Рассел мені все більше подобається, мовив до Макларена Х’ю, натякаючи, що він з цим чоловіком давно на коротку ногу.

Малькольн промовчав. Викликав офіціанта Едді, подякував за каву й попередив, що сьогодні більше замовлень не буде.

Вундстон уважно стежив, як Едді вправно навів порядок на столі, взяв тацю, вклонився й вийшов. Це йому сподобалось, і він знову обізвався до Малькольна:

— Яка вишуканість у роботі! Ви не заздрите Едді?

— Я ніколи й нікому не заздрив, — відповів Малькольн, роззираючись по лабораторії й думаючи своє. — Едді надто охайний і обов’язковий у всьому. Мене це дратує. Особливо зараз, коли я на межі відчаю… або відкриття.

— Безперечно — відкриття, — швидко погодився Х’ю й знову зиркнув на свій годинник.

— Встигнемо, — ледве стримуючи гнів, кинув Малькольн на педантичний жест Вундстона й рушив до дверей.

— Не в тому причина, мій друже, — вкрадливо підказав Х’ю. — Безгрішшя, Малькольне, нас обох ріже без ножа. Ви подали мені кошторис на сто сорок тисяч. Я на віть боюся натякати про цю суму на вченій раді, - скаржився, прошкуючи з Малькольном довгим коридором головного корпусу.

— Звісно! — вибухнув Малькольн. — Якби ми створили нейтринну гармату, то нас би озолотили. Он, — показав коротким змахом руки на білий «кадилак» за товстими шибами парадних дверей, — перша перлинка на стежці вашої зради, Х’ю.

— Ви знову помиляєтесь, Малькольне, — терпляче за перечив Вундстон. — Рассел великий дивак, і не варто звертати уваги на його королівські вереди. Як на мене, то я вважаю, що на диваках тримається світ.

— Не знаю, — муркнув Малькольн і відвів погляд від запопадливого Вундстона. — Я б не дозволяв дивакам гратися з вогнем. Особливо з таким, який викрешуємо ми з вами.

Х’ю не встиг відповісти, бо в цей час з-за однієї з колон вискочив Пітер Гоулд і наздогнав Малькольна з Вундстоном. Він розчинив дверцята машини й запросив учених. Потім сам вмостився за кермом, кинув через плече:

— Стільки розвелося садистів, що на хвилину боюся залишити машину без нагляду. Мені здається, кожен тре тій в Штатах носить в кишені пластикову бомбу.

— Ви перебільшуєте, сер, — заперечив Вундстон, влаштовуючись на м’якому шкіряному сидінні. — Та й взагалі, бомби — це дрібниця порівняно з постійним жахом, що у тебе зі спальні вкрадуть дитину. У вас є діти, містер Гоулд?

— Одруження зараз надто обтяжливе, сер, — відповів Пітер, скеровуючи «кадилак» у потік машин. — До того ж треба постійно думати про те, хто виховуватиме твоїх сиріт.

— Якщо кожен вважатиме себе приреченим, то через півстоліття джунглі проковтнуть Нью-Йорк, — зауважив, як дитині, Вундстон.

— O, це було б найсправедливіше вирішення проблеми, сер! — надміру голосно вигукнув Пітер. — Людей пора відстрілювати, як австралійських кенгуру, бо з усього живого людина — найжахливіша потвора. Вона визначає, що на цім світі корисне, що треба знищити, що тримати на харч, що для розваг, чим нагріти своє анемічне тіло, на чому їздити, чим убивати собі подібних; розум, яким природа наділила людину, служить уже не природі, а тій-таки людині, котра спроможна тільки на одне: своїми покидьками отруювати світ. Настане час, сер, і людину задушить нею ж розкурений чад.

— Невесело з вами, — зітхнув Вундстон. Його дратувало те, що Пітер має рацію, хоча висловлює свої спостереження з позицій примітивної натурфілософії. «Та й що він бачив прекрасного, створеного генієм людським, щоб можна було сперечатися й закликати Пітера до тверезого глузду?» — розважливо подумав Х’ю, розуміючи, що основна трагедія Америки в неуцтві таких, як Гоулд, котрі роблять висновки тільки з того, чим дихають, що їдять, що оточує їх в примітивному існуванні. — Невесело, — повторив Х’ю. — І навряд чи зуміє хто переконати вас у протилежному: вас уже спотворив страх.

Пітер Гоулд налаштував кольоровий телевізор на про граму найновіших фільмів. На екрані якась красуня усміхалася супермену Гаррі, котрий сидів у вертольоті з кулеметом на колінах.

— Ось кому весело, — сказав Пітер. — Гаррі легко живеться, бо він навчає вбивати. Чи є зараз почесніша місія, містере Вундстон? — кепкував Пітер, перезираючись з Х’ю у сферичному дзеркалі. — Гляньте, як майстерно стріляє Гаррі. Зараз міс проситиме, щоб їй теж дозволили про шити кулями бодай одну траншею, в якій сховалися наші майбутні вороги. Гляньте, як красиво фонтанує кров з пробитого горла. З того самого горла, яким солдат виголошу вав комуністичну пропаганду, щоб відібрати ваші мільйони, сер.

— Ви не були найманцем, Пітер? — несподівано запитав Малькольн.

— Я навіть не був солдатом, — невдоволено пояснив Пітер і вимкнув телевізор. — Мене ще змалку привчили до того, що всяке зло, яке вчинила людина, стає її постій ним бумерангом. Хіба не так?

— Гадаю, цього не знає ніхто, — невпевнено відказав Вундстон, добуваючи з кишені чергову сигару, яку він не так курив, як чадів димом. — В одному я переконаний: світ — це боротьба добра і зла. У великому й малому. Енергія не народжується без боротьби.

— По-вашому, сер, війни неминучі? — поцікавився Гоулд.

Вундстона дратувало, те, що він опустився до рівня Гоулда і сперечається з ним, як з рівним, але все ж продовжив:

— Якщо ви розумієте під боротьбою лише вбивство собі подібних, то ми ніколи не порозуміємось, сер, — підкреслив Х’ю, зиркаючи на Малькольна, котрий задумливо дивився на зіркоподібний шрам на шиї Пітера. Малькольн не чув, про що говорили Пітер з Х’ю, тому його запитання захопило Гоулда зненацька, і Гоулд здригнувся, механічно втискуючись пальцями в оббите шкірою кермо машини. Малькольн запитав:

— Містер Гоулд, ви тоді не знали, що стріла звичайна, не затруєна?

Пітер не зразу відповів, а Х’ю не міг збагнути, чому саме про це питає Малькольн і звідки він міг довідатися, що Гоулд був поранений стрілою.

— Ви пережили страх смерті, сер, — продовжив Малькольн, — і тепер знаєте, як тяжко вмирати. Через те ви такі наполохані й обачні. Хіба не так?

— Я ненавиджу насильство, — тамуючи стогін, одказав Пітер. Він зглянувся в дзеркалі з Малькольном, пояснив: — На моїх очах помер Джон Райтер. У страшних корчах. Його теж не обминула стріла дикуна.

— Невже досі червоношкірі полюють на нас? — здивовано запитав Вундстон, нервово струшуючи попіл з сигари. — Це для мене прикра новина.

— Містер Гоулд лежав із стрілою в потилиці навіть не на нашому континенті, - пояснив Вундстону Малькольн і знову звернувся до Гоулда: — Вашим шефом тоді був Дейвід Рассел?

— Що ви?! — з обуренням вигукнув Пітер і озирнувся на Малькольна, щоб пересвідчитися, чи вірять йому. — Я тоді був дуже молодим і хотів швидко розбагатіти. Після тієї ночі, коли мені, наче струмом, пронизало шию і збило з ніг, я зрозумів, що великі гроші платять тому, хто вміє вбивати. І робить це без зайвих емоцій. А мені було жаль тих голопузих.

— Ви не можете бачити, коли на когось підіймають зброю. Чи не так? — запитав Малькольн і сам відповів: — Ви завжди думаєте, що колись і на вас гляне чорна зіниця дула. Але це дрібничка, сер, бо, коли уб’ють вас, мене чи містера Рассела, про це кричатимуть усі газети і наша смерть не загубиться в світі. Страшніше, коли ніхто не побачить, як пихне вогонь з дула, ніхто не напише про це лише тому, що нікому буде писати. І станеться все це дуже просто: через континент покотиться океанська хвиля з швидкістю реактивного літака, а позаду — нічого живого! Голий базальт! Геніально, правда?

— Мені не дано про це думати, сер, бо я про це вперше чую, — прошепотів блідими устами Пітер. Їдучи сюди, він дещо зрозумів з натяків Рассела: ті, кого він везтиме, страшні своїм розумом, але саме тому вони великі люди Америки. — Я навіть не знаю, чи зможе хто таке зробити, сер.

— Це можемо зробити ми, сер, — жовчно усміхнувся Малькольн. — Я і містер Вундстон. Невже ми не схожі на вбивць? Вам доводилось бачити їх зблизька. І не раз. То як? Схожі?

— Ви жартуєте, сер, — ухилився від відповіді Пітер. — Хоча б тому, що вас запросив до себе містер Рассел.

— Він випадково не пастор — проповідник нової релігії миротворців? — покепкував Малькольн, розуміючи, що всі його докори й знущальний тон справді пов’язані з власною невлаштованістю в житті, в якому гине талант через постійне безгрішшя.

— Містер Рассел великий фантаст, — сказав на те Гоулд з повагою й шанобою до свого шефа. — Він мріє про вічний акумулятор, і через це його вважають диваком, що кидає гроші на вітер.

— Ви обожнюєте свого шефа, чи не так? — запитав Малькольн.

— Інакше б я не служив тут, — пояснив Пітер, як і на лежало відповісти тому, хто не, хоче залишитися без роботи.

— Тоді запропонуйте шефу назвати вічні акумулятори «Мустанг-ХДМ». Звісно, акумулятори називатимуть просто «мустангами», але кожному кортітиме дізнатися, що криється за трьома літерами. Навіть Дейвіду Расселу. Скажу лише вам: це перші літери імен Х’ю, Дейвіда і Малькольна. Якщо хочете, то продавайте своєму шефу цю ідею як власний винахід. Вам дуже потрібні гроші, сер, а Рассел охоче купить у вас цю рекламу.

— Спасибі, сер, — тихо подякував Пітер. — Ви дуже великодушні. Як і містер Рассел. Цим ви схожі, сер.

Х’ю Вундстон довго не міг згадати, в кого ще, окрім Пітера Гоулда, була така покірність у поводженні. Аж тепер, коли Пітер трохи втягнув шию в плечі й відвів очі від дзеркальця, згадав голос і манеру офіціанта Едді. «У них, — подумав Х’ю, — однакова печать рабства. — Від цього відкриття Х’ю мерзлякувато повів плечима, добиваючи себе нищівними докорами совісті: — Раби, жалю гідні раби. І чорні, й білі. Невже і я з Малькольном з тією ж печаттю в душі? Ні-ні, ми не заради грошей… Наука ніколи й ні для кого не була рабством. Ні-ні, так не можна думати, інакше постійно відчуватимеш спиною свист батога. Я не про це думав. Ні-ні! Я хотів лише сказати, що не тільки негри у нас раби. Так, я лише це хотів собі сказати».

Макларен не відводив погляду від високих кактусів, що аж до обрію захаращували рівнину карачкуватими стебла ми й поволі оберталися, розставляючи вусебіч короткі грубі пагони, схожі на обрубки рук.

— Ландшафт майбутнього. І ним володітимуть каліки з куксами. Повна гармонія.

— Настрій у вас нікудишній, — зітхнув Вундстон і запитав: — Ви були коли-небудь в заміському маєтку Рассела?

— Не випадало нагоди. Чув лише, що місячної ночі містер Рассел милується танцями мавок. Скільки там ставків? — звернувся до Пітера.

— Як коли.

— Тобто?

— Вілла містера Рассела схожа на замок, оточений широким каналом з густими вербами. Штучні дамби ділять канал на ставки. Кількість дамб залежить від настрою доньки містера Рассела. Її називають Високою Кандіс.

— Ви не знаєте, скільки платять мавці за один сеанс нічних танців? — запитав Вундстон, хитрувато поглядаючи на Малькольна.

— Це не таємниця, сер, — відповів Пітер. — Дейвід Рассел запрошує трупу з негритянського балету. А в дівчат того балету, як вам відомо, загострене відчуття власної гідності. Містер Рассел оцінив ту амбіцію в п’ятсот доларів за вечір.

— Чув!? — вигукнув Вундстон, повертаючись на м’яко му сидінні й хапаючи Малькольна за плечі. — Дівчисько, чорношкіре мавпеня з гарненькими ногами, за один вечір заробляє те, що мені платять за два тижні. Мені — фізику, перед ким навіть майбутнє схиляє голову.

— Містер Рассел просто дивак, — зауважив Пітер. — За тисячу доларів можна найняти дюжину білих дівчат, які танцюватимуть незгірш, але Дейвід любить чорних примар. Він колись накладе за це головою: негри двічі обстрілювали нашу машину.

— Удень чи вночі? — уточнив Х’ю, ніби це мало якесь значення.

— Умирати однаково при сонці й при місяці, - буркнув Пітер, пригальмовуючи машину перед поворотом на алею, яка починалася від бетонованого шляху й тягнулася аж до вілли Рассела.

— Звичайно, — погодився Х’ю й цілком серйозно пояснив свою цікавість: — Я хотів лише знати, коли безпечніше кататися з вами.

— Якщо вірити записці, - мовив Пітер, — що я знайшов на своєму сидінні, Рассела уб’ють між першим і другим сніданком. Ось на цій алеї. Рассел дуже реготав, коли про читав цю записку. З тих пір він називає алею ешафотом Дейвіда.

— Гм, — муркнув Х’ю. — На такій швидкості важко розгледіти, хто сидить у машині, і замість Дейвіда мені вгатять кулю під ребро. Зараз, як ви зауважили, саме час готуватися до другого сніданку, сер.

— Нас троє, а вони полюють лише на Рассела, — заспокоїв Вундстона Пітер, не збавляючи швидкості машини.

— Це інша справа, — пожвавішав Х’ю й глянув на стрімку вежу заміської резиденції Рассела, на рівний квадрат лісу, що одним ріжком оточував замок, скосив очі на радарну установку й літак, які виднілись ліворуч від алеї, й сказав, ні до кого не звертаючись: — Розум і багатство — речі несумісні. І в цьому парадокс цивілізованого світу. Як не дивно.