"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

II

Пітер подзвонив. З легким придихом розчинилися високі дубові двері, і на порозі з’явився двометрового зросту негр з кольтом на поясі.

— Привіт, Джіммі! — усміхнувся до нього Пітер і кивнув на Х’ю й Малькольна: — Ми — до шефа.

— Зброю прошу залишити в холі, - нагадав Джіммі, зачиняючи двері й прошкуючи слідом за візитерами.

— Ці джентльмени більше покладаються на свій розум, а не на пістолети, — одказав Пітер, але Джіммі наздогнав гостей біля сходів на другий поверх, чемно, проте владно повторив:

— Прошу ваші піджаки, джентльмени.

Х’ю переглянувся з Пітером, здвигнув плечима й вилущив ґудзика з петельки свого широкого піджака.

— Цього разу можеш не наполягати, Джіммі! — почулося з верхньої галереї, і всі разом підвели голови — до них привітно махав рукою кремезний чолов’яга в сірому гольфі, сталевого кольору штанях і білому піджаці спортивного крою. — Х’ю, Малькольне, прошу, піднімайтеся нагору. Пітер і Джіммі постережуть наші душі. Чи не так, хлоп’ята? — весело запитав Рассел і легенько плеснув у долоні, озираючись.

— Мабуть, ці джентльмени од самого Президента, — буркнув Джіммі, маючи надію одержати від Пітера інформацію.

Дивився в широку спину Х’ю й думав, чи зміг би звалити цього товстуна одним ударом в щелепу, чи довелося б добивати в тім’я, як робив це, коли супроводжував Рассела в портових кабаре.

— Ти маєш рацію, Джіммі, - сказав Пітер, всідаючись у глибокому кріслі біля бронзового божка й добуваючи з бара пляшку рому. — З твого дозволу пропущу келишок. Нерви щось розгулялись.

— Дейвід приймає гостей у «малахітовій шкатулці», де бувають тільки люди Президента, — думав про своє Джіммі, зважуючи свою поведінку з Вундстоном і Маклареном.

— Що нам до того, Джіммі? — зауважив Пітер, журно посміхаючись. — Пес завжди залишається біля порога й чекає, поки хтось зверху кине йому недоїдка. Сідай, Джіммі, та вип’ємо за нас.

— І за нашого шефа.

— Безперечно, Джіммі, - похопився Пітер, знаючи дурнувату вдачу Джіммі. — Мені, як і кожному з резиденції великого Дейвіда, не набридла ця служба.

— З цього завжди і починай, — муркнув Джіммі, сідаючи до великого столу з червоного дерева, на якому стояв відеотелефон і довжелезний пульт з різнокольоровими кнопками. — Не знаю, як ти, — бликнув на Пітера Джіммі, - а я почуваю себе господарем дому, де затишно мені і моїм дітям.

— Це правда, Джіммі. Я завжди казав, що ти великий Цербер цього замку. І, мабуть, через те, що саме тут Висока Кандіс утопила в ставку твого першого сина Джоя, — шпигнув Пітер, бажаючи подрочити Джіммі.

— Джой сам винен. І ти це добре знаєш, — захрипів Джіммі, поволі підводячись з крісла. — Якщо ти хочеш над кимось позбиткуватися, то раджу мене обминути.

— Це я просто згадав Високу Кандіс, — не моргнувши оком, сказав Пітер, — До речі, де вона? І чому ніхто не стріляв з головної гармати, коли ми повернули з траси на алею?

— Кандіс спить.

— Усю ніч вештається, а потім спить до полудня. Так вона всіх женихів одвадить. — Пітер допив другу чарку, підійшов до Джіммі, нагнувся над пультом. Розгледівся й кивнув на крайній зліва тумблер: — Якщо ти й далі записуватимеш наші балачки, я проситиму Рассела платити мені за роль блазня. В Америці нічого не робиться задарма, Джіммі.

— Я не люблю балакучих, Пітер. А якщо у тебе свербить язик, то забирай пляшку і йди у свою машину. І раджу поменше пити, бо шеф любить усе робити на тверезу голову. До речі, вимагає це й від нас. Я сідаю до роботи, Пітер.

— У цьому зачаклованому будинку нема з ким відвести душу, всі зайняті справами, — буркнув Пітер. — Шукай мене в машині. Може, хоч посплю яку часину, — сказав з невеселою усмішкою в ледь примружених очах.

«Тут поговориш, — подумав Джіммі, вмикаючи потаємне вічко телекамери, що стежило за машиною Пітера. — Тут, брате, ніде не сховаєшся, усі тебе чують і бачать. Звісно, Пітер може патякати про що завгодно — він білий. Перш ніж Рассел витурить його за ворота, на віллі не залишиться жодного негра. Про це Пітер ніколи не згадує. Як і жоден білий американець, який не був у моїй шкурі», — розмірковував Джіммі, чекаючи розпоряджень шефа. Але Дейвід мовчав.

Джіммі вирішив, що шефові зараз не до нього, і тому висунув шухляду, де лежав його другий сніданок — сандвіч з двома пластівцями сиру, шматочком шинки, два апельсини і термос з кавою.

Пітер розкошував у машині. Він любив добре попоїсти, тому розігрів собі в термопечі три мисливські сосиски, відкрив плескату бляшанку з курячим паштетом, добув з бара Дейвіда (шеф не пам’ятав, що і скільки з’їдав) скляночку з копченими мідіями, накраяв хліба і, набивши рота їжею, подумав про Джіммі: «Засидівся в теплому гнізді, а мені нікуди прилаштувати свого земляка Році. Вибачай, Джіммі, але я об’їду тебе на кривій. Будемо вважати, що тобі не поталанило в житті». Пітер знав, що Джіммі слідкує за ним телекамерою, вмонтованою у флюгер головної башти. Тому підморгував до нього й муркнув повним ротом:

— На цьому стоїть Америка, мій великий чорний брате.