"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

III

На другому поверсі, як тільки Дейвід ляснув у долоні, три покоївки покотили шкіряні крісла в невелику затишну кімнату, оздоблену штучним малахітом. Доки гості оглядали верхні галереї сорокакімнатного замку, в «малахітовій шкатулці» з’явився низенький довгий стіл з чорного дерева, загорілися свічки в канделябрах, кам’яну підлогу застелили товстелезним килимом, біля кожного крісла на просторих візках стояв обід, у каміні з бронзовим окуттям запалало багаття.

— Кожен високий гість обідає у цій кімнаті, - сказав Рассел, широко розчиняючи обидві стулки вузьких дверей з чорного різьбленого дерева, оздобленого тонкими пелюстками рожевого корала.

Малькольн вражено зупинився на порозі й ледь не вигукнув: «Для чого така розкіш? Я економлю центи, щоб придбати звичайну електронну рахівничку, а тут… золото на столі». Не втримався, запитав господаря:

— Ви знаєте, на що витратила свої Нобелівські премії Марія Кюрі?

— Тратити гроші так, як уміє робити це жінка, не здатен ніхто, — весело одказав Дейвід і додав: — Якщо ви скажете, що вона вгатила їх на тисячу суконь, я не здивуюся.

— Марія Кюрі, щоб ви знали, сер, була геніальною жінкою і їла звичайною ложкою, дбаючи про відкриття для всієї цивілізації, - стримуючи нервові дрижаки, сказав Малькольн, відверто вивчаючи широке, випещене обличчя Рассела. Малькольн помітив, як змигнула зверхня усмішка в очах господаря вілли, й здогадався, про що той подумав. То була гірка правда, й Малькольн сказав про неї, даючи зрозуміти Расселу, що перед ним не наївний хлопчак з хвилинною славою. — На жаль, сер, ви маєте рацію: ніщо не вічне на цій планеті. Навіть відкриття не належать ученому. Особливо ті, що виводять цивілізації з темряви неуцтва.

— Цього вимагає людство, якого уже ніщо не зупинить. Хіба не так? — запитав Рассел. — Не Кюрі, так хтось інший збагнув би таємницю радію. Історія обрала Марію Кюрі і не помилилася.

— Так, Марія виправдала свою високу місію. Але якими зусиллями? — заперечив Малькольн. — Якби мільйони належали вченим, а не Нобелям, ми б уже володіли іншими енергіями. Але вченим дано тільки розум, який намагають ся купити ті, хто має гроші, - журно покивав головою Малькольн, не чекаючи співчуття.

— Ви близькі до істини, — мовив Рассел так, ніби похвалив Малькольна. Він першим опустився в крісло й запросив сідати гостей. — Сьогодні ми порушимо традицію і пообідаємо раніше: кожного ще чекають справи. Я обідаю без служниць, панове, тому наливайте собі, кому що до смаку. І прошу вести розмову без взаємних образ. Сприймаймо цей світ таким, як він є: ви — відомі вчені, я — дивакуватий бізнесмен і хочу разом з вами збільшити свої капітали. Можливо, з цієї затії я нічого не матиму, але вірю, що ваше відкриття зробить безсмертним й ім’я Дейвіда Рассела. Якби я жив в епоху Марії Кюрі, їй би не довелося витрачати свою премію на грам радію. Запанувала мовчанка.

— Я недооцінив вашу обізнаність, сер, — вибачився Малькольн, приязно поглядаючи на Рассела. — Через те щиро вірю, що ви запросили нас не заради власних інтересів.

— Не знаю, Малькольне, — хитрувато примружився Рассел. — Звісно, я не можу купити вас, як Джіммі чи Пітера. Я вступаю з вами в долю. Хто програє, хто виграє — покаже час. Закон бізнесу вимагає відвертості, панове. Я лише хочу знати, в що я вкладаю свій капітал.

— Оскільки ви займаєтесь акумуляторами, сер… — перейшов до справи Макларен, але Х’ю замахав до нього рукою, поквапом випив чарку коньяку і, смакуючи сандвіч з кетовою ікрою, заговорив до обох зразу:

— Ніякої категоричності! Ми не на базарі, панове, і ніхто не знає, що нас чекає попереду. Хто б міг подумати, що відкриття нейтрона призведе до такої крихітної і такої садистської бомби? Після відкриття Кюрі на небосхилі виріс найотруйніший гриб, якого першими скуштували японці. Після того, як ми розгнуздаємо нейтрино, ми запалимо на одній з планет сонце. Якщо доживемо до цього. Тому я проти всяких там колупань в ядрі атома. Наше відкриття принесе людству вічний двигун без страхітливих радіацій і білих смертей. Як і хто використає першим цей перпетуум-мобіле, в нашій країні чи за рубежем, — це вже справа людей бізнесу. Ми віримо й робимо свою справу. Ми, містер Макларен, як і містер Рассел, просто диваки у цьому оскаженілому світі. Про деталі поговоримо потім. Ви пристаєте на це, сер? — запитав і глянув на Дейвіда Рассела.

— Я тільки хотів знати, скільки це мені коштуватиме і коли чекати найперших результатів, — уточнив Дейвід, натискуючи пальцем кнопку на підлокітнику крісла.

— Слухаю, сер! — пролунав ніби зі стелі голос Джіммі.

— Покличте Шеллмана. Нехай захопить свою чекову книжку, — розпорядився Рассел.

— Слухаю, сер.

— Електроніка в побуті — найнеобхідніша річ для вас, джентльмени, — обізвався до гостей Дейвід, підсовуючи до себе тарілку зі смаженими карасями. — У ваших лабораторіях будуть найновіші відеотелефони з дистанційним управлінням. Економія, правда, мізерна, але ж і життя наше складається з невловимих секунд, джентльмени.

— Ми ще не дали згоди, а ви вже накидаєте на мене програмне ласо, — дорікнув Малькольн і додав роздратовано: — Вченому важко змусити себе не думати про роботу, тому прошу не вимірювати мій час секундами корисної праці. Інакше я залишаюсь у лабораторії університету з рахітичними ґратами на вікні і звичайнісіньким чорним телефоном.

— Нерви, друже мій, нерви… — зітхнув Дейвід. — І вся причина в тому, що вас відволікає від роботи думка про гроші. До речі, ви одружений? У вас є діти?

— Заручений, — невдоволено буркнув Малькольн.

— Це якраз найважчий варіант для молодої людини, — визначив Дейвід, приязно усміхаючись до збудженого Малькольна.

Звідкись долинула тиха музика, ніби по тонких срібних берегах покотилася хвилька рідкого кришталю.

— Ввійдіть! — гукнув Дейвід.

Двері розхилилися на одну пілку, і до кімнати ввійшов худючий чоловічок, що вразив Вундстона своєю головою. Здавалося, на довгій шиї лежала велика диня з чорною кураїнкою цупкого волосся, що двома вихорками переходила в брови, межи яких жовтеньким хвостиком виткнувся ніс, підпертий щіточкою вусів.

— Викликали? — запитав чоловік Дейвіда Рассела дужим низьким голосом. Чоловік поводився так, ніби, окрім Рассела, у кімнаті нікого не було.

«Така голова повинна бути в судді по регбі, - подумав Малькольн і тихо хіхікнув, уявляючи, як цей чоловік приміряє собі нового капелюха. — Напевне, він носить шкіряного кашкета з вузьким дашком». Малькольн повеселішав і тепер з цікавістю дивився на чоловіка.

— Познайомтеся, панове. Перед вами Шеллман, — від рекомендував Дейвід своїм гостям розпорядника кредитів. — Він не любить, коли його величають сером, джентльменом, називають по імені. Він просто Шеллман. У його трохи незвичайній голові тримається не одна тисяча фінансових і валютних операцій, імен, номерів рахунків, чеків. Ця людина дорожча від найсучаснішої електронної машини саме своїм пророцтвом. Ви зараз у цьому переконаєтесь, — говорив Рассел так, ніби перед Х’ю і Малькольном стояла не людина, а кібернетичний геній. — Шеллман, — сказав Дейвід і нахмурив високе, без єдиної зморшки чоло, — перед вами сидять найвизначніші вчені майбутнього. Ще ніхто не знає, чим обернеться відкрита ними енергія, але сьогодні ці джентльмени бідують. У них нема справжніх лабораторій, вони наймають середньої руки квартири і не завжди можуть запросити колегу до ресторану. Скільки, на ваш розгляд, ми можемо видати цим джентльменам, якщо вони стануть нашими компаньйонами?

Шеллман підійшов спершу до Вундстона, потім до Макларена, на кілька секунд приклав свою пергаментну пучку вказівного пальця до живчика на руці Х’ю і Малькольна. Повернувся знову до Рассела й мовив неприємним скрижанілим басом:

— Я беззастережно оплачуватиму чеки обох. Але в ме жах десяти мільйонів на кожного.

Макларену здалося, що Шеллман хитнувся й поплив над підлогою, помахуючи своєю головою, схожою на кам’яну сокиру. «Це на межі божевілля, — вжахнувся Малькольн і застеріг себе: — Тут щось не те. Або Дейвід розігрує дешевий водевіль, щоб потім разом пореготати, або я вперше бачу божевільного магната. Але чому сміється Х’ю?»

— Вам що, заклало вуха? — питав Макларена Вундстон і повторював уже втретє: — Містер Дейвід цікавить ся, скільки вам виписати на перші дні? Шеллман пропонує сто тисяч, за які ви можете не звітувати.

Малькольн не встиг навіть розкрити рота, коли проскрипів бас Шеллмана:

— Через тиждень я напрошуюсь у гості. Підготуйте свої розрахунки.

Коли Шеллман вийшов і, як здалося Малькольну, зник не в двері, а крізь стіну, Дейвід затишно вмостився в кріслі, міцно притиснув до грудей перехрещені руки й глянув на Малькольна. Сліпуче, з синіми переблисками світло еліпсовидного діаманта, що прикрашав середній палець лівої руки Дейвіда, неприємно різало очі, і тому Макларен підвівся з крісла, підійшов до каміна й опустився на твердий шкіряний пуф, обернувшись обличчям до Рассела, що сидів тепер до Макларена впівоберта й зачаєно сміявся над чимось. Малькольн подумав, що Рассел, як і Шеллман, несповна розуму. Він навіть поспівчував Дейвіду і запитав:

— Вам не шкода подарованих грошей, сер? Чи це ще невідома мені пастка?

— Ви не підписували жодних зобов’язань, сер, — усе ще усміхаючись, відповів Рассел.

— Так, але внизу нас чекає Джіммі з кольтом, — напівжартома нагадав Х’ю.

— Ні, все гаразд, джентльмени, — уже діловим тоном сказав Рассел. — Зараз нас почастують кавою і танцями найвродливіші і найчорніші дівчата. Чорне на зеленому виглядає дуже ефектно.

Малькольн згорнув удвоє чек і сховав його до потаємної вузької кишені штанів. Хоча чек був іменний, проте в Америці все можливе. І Малькольн це добре знав.

Дейвід помітив, як Макларен старанно ховає свою перепустку до клану багатіїв, сказав, награно підморгнувши Вундстону:

— Пригадую, як я ховав стодоларовий білет, коли вперше одержав його з рук покійного батька. Я боявся виходити з такими грішми на вулицю, чекав від кожного зустрічного несподіваного нападу. Батько дав мені гроші, щоб я купив собі новий костюм, але я не наважувався зайти до магазину, де завжди вештаються кишенькові злодії. Нарешті я сховав свої гроші, як і сер Макларен свій чек, до вузенької кишеньки для годинника. Коли я сідав у автобус, переді мною якась леді загубила з ноги черевичок і кинулася його шукати, розштовхуючи руками натовп пасажирів. Я, як справжній джентльмен, вирішив стримати нетерпеливих і допомогти молодій леді. Вона так захопилася пошуками черевичка, що двічі штовхнула мене ліктем у живіт. Це було несподівано й боляче, але я навіть не пискнув, маючи надію познайомитися з гарненькою дівчиною. Коли автобус уже рушав, дівчина встигла вскочити в салон, а я залишився чекати наступного автобуса. Один джентльмен якось підозріло подивився на мене. Я вирішив, що причиною тому був мій розхристаний вигляд. Я тісніше запхав поли сорочки й раптом збагнув, що не відчуваю під рукою цупкого квадратика новісінької купюри. Аж тоді я здогадався, що білява леді імітувала сцену з черевичком, полюючи за моїми грішми. Надійніше буде, панове, якщо Пітер відвезе вас просто до банку, і ви зможете покласти гроші на власні рахунки. І, якщо ви не заперечуєте, я попрошу принести нам кави.

— З радістю, — весело погодився Х’ю. — Я звик випивати за день не менше десяти порцій міцного арабіку.

— У вас сталеве серце, — швидко докинув господар «малахітової шкатулки». Це було сказано так, ніби Дейвід шкодував, що купив надто дорогу річ і несподівано довідався про її прихований гандж.

Вундстон по-своєму зрозумів несподівану зміну в голосі Рассела й зі сміхом відповів, добуваючи з шкіряного футляра довгу й товсту сигару:

— Я народився в рік пацюка, сер. А це створіння, як вам відомо, не боїться навіть атомних бомбардувань. Якщо, звісно, пацюк не опиниться в самісінькому пеклі вибуху.

— Нікому не хочеться загонити себе на той світ. Особливо тоді, коли до тебе приходить удача, — муркнув Рассел. Його трохи дратувала тонка інтуїція його нових компаньйонів. У такому товаристві він не міг насолоджуватися вишуканою грою своєї ерудиції, вгадувати по найменшому натякові чиїсь думки, забаганки й тієї ж хвилини задовольняти бажання гостя. Уважніше придивився до товстуна Х’ю з неодмінною сигарою, до зовні спокійного Малькольна, який щось нотував у крихітному записничку з брунатними обкладинками, подумав собі: «Звичайні хлопці, але в їхніх головах є те, чого не купиш ні за які гроші. Такі, як вони, навчилися вже знищувати розум, але ніхто не додумався перетворювати дурнів на таланти, хоча і в бевзя, і в талановитого голова іноді важить однаково. Можливо, саме в цьому найбільша таємниця природи. Тільки їй дано регулювати якісний баланс свого розуму. А якби геніїв плодили на замовлення і коригували дорослий розум? Ким би я тоді хотів бути? Геніальним жебраком чи витонченим інтелігентом з мільйонами в кишені? Таки краще сидіти у власному замку і купувати все, що продається. Навіть отаких наївних фізиків разом з їхньою ідеєю перпетуум-мобіле». — Ви поспішаєте, сер? — запитав несподівано Малькольна, котрий квапно подивився на свій наручний годинник.

— Я у вашому розпорядженні, сер, — відповів поштиво Малькольн і здригнувся від пострілу гармати.

— Кандіс прокинулася, — заспокоїв гостей Дейвід і ніби ненароком натиснув на голову Будди з сандалового дерева, що стояв неподалік від каміна. — Це салют на вашу честь, панове.

— У вас тут справді відчуваєш епоху конкістадорів, — зауважив Х’ю, пихкаючи сигарою.

— Це хоч трохи прикрашає наш електронний вік, — погодився Дейвід і натякнув: — Хоча б тим, що не треба питати дозволу в жінок перед тим, як запалити сигару.

— У кімнаті прекрасна вентиляція. Мабуть, це пов’язано з каміном, — відкинув від себе докір Х’ю й глибоко вдихнув ледь вловимий аромат кави.

Цієї хвилини розчинилися двері й до кімнати вкотилися три низеньких візочки. На них сиділи в позі Шіви три чорні дівчини, тримаючи в руках таці з кавою. Візки штовхали три схожих білих дівчини з розпущеним довгим волоссям. Біля них тендітні негритянки здавалися довершеними ідолами сил неземних, вражаючи Малькольна матовим полиском на плечах, майже оголених персах, схрещених ногах і вигинах талії. Малькольну здавалося, що і рожеві уста дівчат витесані з корала, як он ті пелюстки троянд на чорних дверях кімнати.

Зі стелі, зі стін, від підлоги полинули ледь чутні удари тамтамів. Біляві дівчата повсідалися на пуфах біля каміна, а негритянки, погойдуючи головами на високих шийках, почали підійматися, рости на очах, ніби не самі вони, а магічна сила тамтамів зводила їх у магічному танці.

Ттххха-аттха-а! — вирвався притлумлений і водночас різкий звук під судомистий вигин найближчої до Малькольна дівчини. Макларен завмер, пригадуючи розповідь батька, з якої запам’яталося, що саме під такий крик в батькове плече вп’ялася стріла дикуна.

Ррат-там-трраттататррат! — різко ударили бубни від каміна, й Малькольн озирнувся на тих, хто видобув ці сухі звуки ритму. Там, перед високими вузькими бубнами, сиділи троє індійців.

Малькольн знову згадав батька й відчув, як і він, що білі, потрапляючи в жорстокі обійми джунглів, завжди переймаються гіпнотичною силою тамтамів і рухів людського тіла, що вібрує, як струна, перекочується хвилями від голови до п’ят, відповідаючи на кожен звук бубна й гортанного крику.

— Кава холоне, сер, — озвався ніжний голос. Малькольн побачив близько від себе вродливе личко білявої дівчини. — Ваша кава, сер, — ледь чутно повторила вона, розтуляючи ніжні уста.

В обличчя подув свіжий вітер, і в цю мить згасли свічки. Лише жовтаві спалахи вогню з каміна метали по стінах якісь тіні.

— Як вам сподобалась кава, панове? — запитав Рассел, і кімната виповнилася м’яким світлом зелених бра, яких раніше Малькольн не помічав.

— Ви влаштували нам королівський прийом, — похвалив Дейвіда Х’ю, підводячись з крісла. — Правда, не знаю, коли все це вивіється в мене з голови і я почну думати про справи.

— Гадаю, що наступного разу ми питимемо чорну каву у цій кімнаті тільки після того, як випробуємо ваш перпетуум-мобіле, — уточнив Рассел, і Малькольн збагнув, що за розкіш і долари треба розплачуватися. І якнайшвидше.

— Ключі у наших руках, — відповів Х’ю, ховаючи до кишені чек, що досі лежав на столі. — Тепер лише треба знайти двері, за якими стоїть наше відкриття. Як ви гадаєте, Малькольне, ми зможемо вгадати ті двері?

— Усяка енергія нагадує мені дикого мустанга, — тихо мовив Малькольн, зустрічаючись з поглядом ледь примружених очей Рассела. — Виграє той, хто першим приборкає дику силу природи.

— Тобто? — швидко перепитав Дейвід Рассел і зиркнув на Х’ю. — У вас є конкуренти?

— У світі існують два табори, дві системи, — як люблять говорити в Радянському Союзі, - пояснив Х’ю. — Саме в тому Союзі працює фізик Павло Острожний. Фанат. Робот.

— Ви з ним зустрічалися? — поцікавився Дейвід.

— І не раз, — відповів Малькольн. — От тільки хто з нас виграє останній раунд — покаже час.

— Я хотів би, щоб рефері підняв вашу руку, Малькольне, — роблено усміхнувся Рассел.

— Іноді це залежить від єдиного удару, сер, — сказав холодно Малькольн і підійшов до Рассела попрощатися.