"День на роздуми" - читать интересную книгу автора (Зима Александр Викторович)

IV

Павло Острожний приходив на роботу о восьмій ранку, щоб хоч з годину побути в самотині, креслячи на цупкому аркуші паперу безконечні схеми невловимих гравіталів. Звісно, він не вірив, що ось так, ловлячи в уяві, серед неіснуючих химер, потрібну йому закономірність, можна відкрити закон несподіваного сплеску енергії. Хто, якими силами тримає її в оболонці плазми кульової блискавки, що викликає вибух, вогненні вихори? Чому та жариста страхітлива куля може рухатися в стратосфері зі швидкістю надзвукового літака, розпорюючи попереду себе неймовірно важку завісу повітря? Як вона проникає жариною в загерметизований літак і знову пливе над пасажирами, вкриваючи людські голови передчасною сивиною? Як вгадати її джерела і відкрити закон її короткого пекельного життя?

Полюючи за таємницею гравіталу, Острожний чомусь завжди бачив перед собою велетенську, з волохатим вогненним остям літаючу кулю, перед якою ціпеніло все живе, приречено чекаючи милосердя. Або смерті. «Ні, - сказав собі Павло, — людина завжди сподівається на добро. Навіть від цього блукаючого жмутка енергії, що, ніби з нічого, з порожнечі вивергає свою силу в реальному образі вогню й щезає, кане іноді тихо, як мильна булька, залишаючи різкий дух озону».

Павло був переконаний, що блискавка виникає з перенапруги, яка має перейти в тепло, але відбувається стрибок, сплеск, схожий на лавину енергії, яка перевищує швидкість цього потоку в оптимальних умовах і відкривається, летить утаємниченою краплею, на яку не діють закони гравітації.

«Очевидне і неймовірне», — говорив сам до себе Павло, поглядаючи на дірочки в сірій пластиковій розетці, з якої теж колись у його кабінеті з’явилася кульова незнайомка. Тоді в кабінеті була секретарка Люся. Вона розгубилася й просто вимела блискавку напівскрученою газетою. І газета не загорілася, а блискавка не вибухнула. Тільки Люся стояла бліда як стіна. — Але чому вона не запалила газету? — запитав себе Павло й ледь не скрикнув: — Та тому, що кат його знає чому! Це просто не блискавка. Блискавка лише породила цю енергію, як і водневу бомбу детонує ядерний заряд урану. Детонує чи народжує. Хвилі гравіталу на воді й кульові блискавки мають щось спільне. Лише ні перше, ні друге поки що не підвладні людському розумові…

Треба думати й частіше бачитись з Малькольном. З Вундстоном каші не звариш: він керівник, організатор, бухгалтер, бо всі химери непокори давно вигоріли в його великій голові і тепер удобрюють своїм попелом правильні, розважливі думки професора Вундстона з світовим ім’ям. А Малькольн щось мовчить. «На два мої листи — ні гугу-у!» — наголосив на останньому «у» Павло й озирнувся на двері, які рвучко розчинила чорнява й швидкоока Люся з приймальні, тримаючи в руці чималий пакунок. Гостренький носик її напнувся трохи до губ, і вона мелодійно проспівала, наслідуючи Острожного:

— Доброго ранку, сер Острожний! Ви такі у нас тепер знамениті, що навіть бандероль надсилають на ім’я інституту, щоб не відривати вас від роботи. Але оскільки я знаю, що містер Макларен пише тільки вам, то принесла цю бандероль на ваш стіл, Павле Романовичу. І не забудьте: в обід з вас кава, — виголосила Люся й піднесла довгасту бандероль до вуха, легенько потрусила й сумовито сказала: — Чує моє серце, що тут для вас гостинці. І неабиякі.

— Люся, не журіться: усе, окрім ручки, листа й журналів, віддаю вам, — пообіцяв радий Павло, дістаючи з шухляди довгого ножа для розрізування паперу.

Зверху довгастої пластикової коробки лежав конверт з листом. Павло швидко добув листа, прочитав перший рядок і почув легеньке покашлювання Люсі…

— Перепрошую, — обізвався до неї Павло таємним тоном, ніби уже розмовляв з Маклареном. — Одну хвилинку. Тільки от заберу свої речі, - вибачався, відкладаючи вбік чорну коробку з ручками фірми «Пілот» та два журнали з проблем фізики. У бандеролі була ще прозора торбинка. Перед очима Павла замерехтів золотий бісер. Поруч зойкнула Люся, притискаючи до грудей маленькі кулачки й не зводячи очей з набору гаманців, торбинок більших і менших з бронзовими застібками. — Не з моїм досвідом розбиратися тут що й до чого, — роздратовано мовив Павло й посунув пакунок секретарці. — Ви вже якось самі…

— Ви це серйозно? — не повірила Люся.

— Знаєте, мені якось не до іграшок, — образився Павло, але Люся була невблаганною і передала йому з усіх дарів бронзовий брелок для ключів. — Це вам особисто, Павле Романовичу. Як візитна картка при зустрічі. Не можна ж так розщедрюватись. Де ваші ключі? Я мушу сама все зробити, інакше ви загубите цього бронзового ідола кіберів, — погойдала на ланцюжку засмученого джина з покірно схрещеними руками на грудях.

— Ключі в дверях, — кивнув Павло на оббиті ядучо-жовтим дерматином двері й невдоволено скривився: терпіти не міг цього кольору й сто разів обіцяв собі купити два метри сірого або чорного дерматину й попросити господарника Васю Ченчика замінити оббивку, але щоразу забував і згадував, коли йшов смерком додому й натикався на ці двері, які нагадували шмат загуслої сірки. «Двері у пекло життя», — казав собі Павло й штовхав їх від себе, щоб зразу ж забути про ці дрібниці комфорту.

Люся (інакше вона не була б секретаркою директора інституту) перехопила погляд Павла Острожного й збагнула, що так дратувало його. Ніби між іншим запитала:

— Павле Романовичу, ви коли їдете на вчену раду?

— Як завжди.

— Тоді об одинадцятій. Машина вас чекатиме на лівому крилі.

— Спасибі, - кивнув Павло й провів Люсю поглядом до дверей. По тому, як Люся бридливо торкнулася пальцями жовтого дерматину, Острожний зрозумів, що його чекають приємні зміни. Потім вирівняв складені вподовж сторінки листа й прочитав від початку.

«Високоповажаний колего! — писав Малькольн вишуканим стилем, але без зайвих подробиць. — Радий вас повідомити, що ми з Х’ю Вундстоном обладнали власну лабораторію і я тепер можу перейти до конкретних дослідів. Мабуть, химерна Америка зглянулася на мене, і я не відчуваю тепер найменшої фінансової скрути. Надсилаю вам і вашій нареченій маленькі сувеніри. Прошу вас приїхати до нас бодай на місяць з діловим візитом. Чогось конкретного, звісно, я вам не покажу, але я познайомлю вас з цікавою жінкою Хілдою Брайнт, яку називають геніальним демоном, її трохи побоюються навіть всесильні світу цього: вона вивчає енергію розуму й захоплюється локацією блукаючих енергій померлих душ, що, безперечно, здивує вас і дасть усі підстави назвати Хілду Брайнт доісторичною істотою, якщо не викопним містиком. Я погоджуюсь з вами, бо теж не вірю в те, чим захоплювався швед Еммануїл Сведенборг у часи Іммануїла Канта, який, як свідчить Кант, міг розмовляти з духами померлих. Я в це не вірю, але факти, засвідчені очевидцями, схиляють мене припустити, що ехолокація розумових енергій була під силу Сведенборгу.

Мене не цікавить містика, я не люблю захоплюватися старим чи новоявленим дивом, але мене, як і Хілду Брайнт, цікавить вид розумової енергії, яку важко пояснити в наш вік, вік, коли з геніїв уже вміють робити ідіотів. Вибачте, я, здається, знову захопився. Це від того, що вчора у мене гостювала міс Брайнт. Вона просто полонила мене своєю ідеєю всепланетного інтелекту, запрограмованого в її лабораторії. Або ця жінка знищить людство, або нам треба сховати її за надійні ґрати як божевільного садиста.

Я знову повертаюсь до енергії малого. Це основа нашого стрибка вперед. Тільки там сховані закони гравітації, закони розширення і ущільнення матерії як у межах окремої молекули, так і цілих метагалактик.

Ви, Павле, завжди виступали за те, щоби пошуки енергії йшли через супротивне, через вивчення законів виникнення і регулювання подібних сплесків, котрі нагадують нам, закодовану схему з антисвіту: можна по-різному прочитати цю таємницю й по-різному провести експеримент, не даючи жодних гарантій ні для цивілізації, ні для самої планети. Я хочу сказати, що читаю Сведенборга не заради цікавості, а маю надію, паралельно до своєї роботи й розробок Хілди Брайнт, навчитися пеленгувати й розшифровувати людську думку приблизно так, як ми настроюємось на хвилі радіостанції чи телепередавача. Нейрофізик Хілда Брайнт, котра стала науковим директором фірми „Імплантад“, пропонує чималі гроші тому, хто разом з нею візьметься за розробку цієї ідеї. За цю ідею вхопився практичний Х’ю Вундстон, сподіваючись на мою і, з вашого дозволу, вашу підтримку. Адже йдеться не про інтереси Хілди Брайнт, а про досягнення цілого людства, і вам, Павле, як і вашій країні, не захочеться пасти задніх.

Наскільки мені відомо з джерел вашої преси, ви захопилися, окрім основної роботи, штучним інтелектом. Це ще проблема. Без розшифровки імпульсів живого розуму не може бути й мови про розробку принципової схеми керованого штучного інтелекту з параметрами власного самоаналізу.

У листах і коротких зустрічах нема змоги розглянути навіть одну проблему. Люб’язно запрошую вас бодай на тижневий візит до нашої з Х’ю лабораторії. Ви надто енергійна і ділова людина, тому пропоную одночасно прочитати в університеті курс лекцій з історії ядерної фізики у вашій країні і розтлумачити нашим молодим людям феномен електронного стрибка Японії, який наші студенти пов’язують з вибухами атомних бомб над Хіросімою і Нагасакі. Жахливішого садизму я не знаю. Це каже вам американець, який над усе любить свою Америку.

Я зміг би прочитати ці лекції сам, але наші молоді люди, сидячи на університетській лаві, досі не вірять, що в Радянському Союзі, зокрема в Новосибірську, окрім іноземних, є й радянські вчені: для багатьох американців ви залишаєтеся незрозумілою нацією, де кожен мріє лише про світову революцію і всепланетний комунізм.

Як не дивно, містер Павел, але це так.

Останнім часом, ви добре знаєте причину цього політичного дикунства, у нас вважається поганим тоном запрошувати в гості людину з Росії. Звісно, я маю на увазі Радянський Союз, але у нас прийнято називати вашу державу просто Росією, вкладаючи в це поняття ширший зміст.

Наперед заявляю, а мій лист може бути офіційним документом, що на увесь час вашого перебування в Америці гарантую вам повну безпеку й найкращі умови для відпочинку. Наш фінансовий патрон, котрий скромно називає себе лише компаньйоном фірми, просив передати вам, що його резиденція, особистий шофер і він сам (у певних межах) до ваших послуг.

Заздрю вашим можливостям науковця: вам не доводиться думати ні про штати працівників, ні про обладнання. Ми з Х’ю обмежилися поки однією лаборанткою Мері Куант. У неї університетська освіта, але нам здається, що вченого з неї не вийде. Проте здібнішого помічника важко знайти. Мері охоче погодилась на мої пропозиції. Можливо, на цей крок її штовхнула матеріальна скрута, безвихідь, бо у Мері, окрім мене, нікого з близьких не залишилося. Про її родинну трагедію у свій час багато писали. Те, що пережила Мері, витримає не кожен мужчина, містер Павел. Я намагаюся не згадувати при ній про утаємничений об’єкт „Циклон“. Він знаходиться десь у глибині джунглів. Там працював професор хімії містер Куант. Там він і винайшов у пробірці свою жахливу смерть. Мати Мері намагалася встановити справжнього винуватця загибелі свого чоловіка, натрапила на впливового свідка, але саме з того дня, коли вона подзвонила Мері з аеропорту, ніхто вже не бачив місіс Куант.

Не всім нам щастить, містер Павел. Я гадаю, Мері знайде себе в житті й забуде про існування „Циклону“. До речі, суд так і не встановив, чи справді існує горезвісний „Циклон“, чи це просто вигадка убитої горем сім’ї, бо досі на рахунок Мері не поступило жодного цента.

Надто багато суму в листі, але це лише хвилинна ностальгія за рожевими юнацькими літами. Я увесь в роботі, Павел. Бажаю того ж і вам.

Чекаю вашої думки стосовно моїх запросин. Життя людське надто коротке, Павел. Особливо у наш ракетно-стресовий вік, де навіть малим дітям сняться ядерні війни. Можливо, ми самі вже втрачаємо розум і забиваємо своїм дітям ясні голівки жахом апокаліпсиса. Не знаю, як у вас, але я особисто намагаюся не вмикати телевізор, інакше втрачу інтерес до науки і до життя. А нам, Павел, відкривати енергії для майбутніх поколінь.

Хочеться бодай глянути на вас і пересвідчитися, що між нами ніколи не проляже межа непорозумінь.

Ваш Малькольн Макларен».

Острожний опустив на стіл руку з останньою сторінкою листа, перевів погляд на чорний футляр японських ручок, і йому здалося, що то мініатюрна копія чорної домовини, яка зачинилася двома стулками над батьком і матір’ю незнайомої йому Мері Куант, котра теж шукає нерозгаданий код людської думки.

«Чи скористається ним Мері, щоб знати правду про свою матір? — запитав себе Острожний і сахнувся думки, що ідея Хілди Брайнт може стати реальністю. — Природа надто мудра, аби довірити нам ці таємниці. Тоді ми втратимо велике право бодай у думках побути на самоті. А все велике народжується в пекельній тиші самотини».

Уже дорогою до головного корпусу Павло раптом згадав, що тиждень тому мав надіслати висновок на кандидатську роботу охайненького й надто запопадливого аспіранта. Павло не зробив цього, бо знав наперед: доведеться читати ще одну «прилизану» кандидатську, де все старанно списано, проаналізовано в межах вимог, і народилася ця робота не тому, що вишколений молодик вирішив присвятити себе науці, а просто йому нетерпеливиться перейти в інший ранг, вознестися в очах рідних і отримувати більше грошей. Пригадалася наукова кар’єра Малькольна і його вбивча фраза: «Якщо молодий учений за два роки не здивує бодай Америки, на нього дивитимуться як на „колишню людину“».

Павло невдоволено сіпнув кутиком губ: його дратувала така жорстокість у боротьбі за виживання, але в цьому реальна вимога самої науки, куди йдуть не заради рангів і зарплати. «А ми штампуємо кандидатів з надією, що кількість перейде в якість. Науковий непотріб лежить каменем, обростає мохом, усі спотикаються і не наважуються сказати, що камінь, навіть під мохом, залишається каменем. Мабуть, я не зможу більше закривати очі й напишу те, що думаю. Якщо цей симпатичний молодий чоловік стане першим невдахою, то нехай вибачає: боротьба тільки тоді вінчає переможців, коли у кожного борця є висока мета».

Острожний відчував, що його мучитиме сумнів, набридатимуть дзвінками високі опоненти і, можливо, сам шкодуватиме за втраченими кимось роками, але в душі влягався спокій, ніби сам перейшов щойно межу недозволеного, за якою йому стало все простим і зрозумілим, де ніхто не дозволяв собі натяків, напівправди, рятівних посилань на авторитети, а те, що робив кожен, освячувалось суворим законом науки.