"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Богдан потроху вiдвик од свого ймення, та й iншi не називали Богдана
Богданом, лише тим давнiм словом, що з легко┐ руки смаглого косацького
отамана прилипло йому навiки: Гатило. Й княжич залюбки вiдгукувався на той
поклик, бо в ньому було щось рiдне, й шпарке, й майже забуте...
По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi
дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не
знав. Може, зважили на те, що прямий спадко║мець, ки┐вський князь, син
Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але
сталося як сталось.
Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов
меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали
Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього
вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi
щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна
зрада, й князi, й велi┐ та малi боляри, й можi лiпшi, й усе во┐нство
невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки
мусив поступитися столом, який посiв нещодавно.
- Хiба то мало! - виправдовувався вiн. - Греки ще нiколи не платили нам
данi. Тепер платять.
Князям i велi┐м болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i
лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося
при Дуна┐, можна було нагнати й не такого жаху на роме┐в, бо тагми ┐хнi
саме ратилися в Асi┐.
За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських
можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське
вiйсько.
Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi
минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся
дорослим бо║м, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв,
бо на них не скупились нi роме┐, нi ┐хнi численнi вороги в квропi й Асi┐.
Порiвняно до Константинополя Ки┐в город видався Богдановi маленьким
селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сi║ю
смiховинною "стiною" неважко впоратися трьом сотням роме┐в, озбро║них
звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдi┐, якi
кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi
гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну
стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i
стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша,
та Богдан аж туди нiколи не ┐здив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi
впевнено почуваються й за гостроколом, який захища║ ┐х од степових
на┐зникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась.
Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.
А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами,
бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох
десяткiв налiжниць, якi мали сво║ю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у
його старечих жилах.
Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над
глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй
сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось.
Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку