"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сподiватися з тих кра┐в. I стояла зоря сiм ночей, i вдруге вбоялися греки,
й почали чистити полки сво┐ вiд гунiв[5], i готiв, i вiд iнших варварiв, i
стали брати ┐х не як спокон вiк старих, разом iз вождями та во║водами, а
вокрiм, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже
бачили стiни константинопольськi лiта божого 400-го, коли на небi такоже
стояла опахата зоря.


В ЛIТО 422-е мiсяця квiтного

Був знову квiтний, i знову так само тепло й весело починалася весна, та
вiдтодi минуло десять лiт, багато чого змiнилося й у життi, й у природi, й
помiж людей, однi народились, iншi переселилися в потойбiчний свiт, у
незнану кра┐ну предкiв. Богдан упiзнавав i не впiзнавав свiй рiдний
маленький Ки┐в город, i ║диний, хто лишився таким самим, була мати,
княгиня Рада.
Батько пiшов у зелений iрiй пращурiв. Тепер Богдан був уже не княжичем,
а князем землi Ки┐всько┐ й повномiжним осподарем усiх ┐┐ ланiв, i рiчок, i
лiсiв, i гiр, i всього, що в них було живого й мертвого.
Звiстку про вiтцеву смерть принесли йому купцi-гречники аж у самий
царiв город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять рокiв у
варварських тагмах iмператора, досконало вивчивши всю вiйськову технiтарiю
роме┐в, усi ┐хнi хитрощi й стратегi┐, заживши собi слави невразимого й
непереможного скiфа, бо нiхто, вийшовши йому супротиву, не змiг ще
викрутитись од його меча, ножа, сулицi або кия.
Й Богдан таки здебiльшого бився ки║м.
То була важезна дубиняка, обкована з усiх бокiв залiзними смужками,
втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипiв. Того кия не кожен мiг i
пiдняти, в Богданових же руках вiн крутився змi║м, i лихо було тому, хто
трапляв на дорозi шаленого "скiфа".
Богдана в iмператорськiй тагмi нiхто не любив, i то через усiм
зрозумiлi заздрощi, зате всi боялися й шанували, бо нiкому не хотiлось
першому вступати в бiй, попри всi на свiтi накази та бичi; "скiф" же йшов
уперед сам, добровiльно викликаючись на герцi.
Дружив Богдан лише iз сво┐ми - Бориславом та Вишатою, якi пiшли з ним i
за море й намагалися бути завжди поплiч свого зверхника й улюбленця. Й се
надавало Богдановi ще бiльшо┐ сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить мiг
прислужитись йому сво║ю могутньою рукою, що мало чим поступалася
Богдановiй, а Борислав, хоч i слабший, завжди виручав товариша де мечем, а
де й хитрiстю.
Борислав хвацько гуторив i грецькою, й латинською, й фрязькою, й
готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках
iмператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навiть рiдно┐ полянсько┐,
здебiльша обходячись i так. У сво┐ двадцять шiсть лiт вiн став ще
кремезнiший, але на зрiст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й
жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, i
кремезний, як Вишата. Мечники в тагмi так i звали ┐х: Здоровий скiф,
Довгий скiф i Куций скiф, хоч кожен з них мав, певно, сво║ iм'я. Та,
по-перше, так зручнiш, а по-друге, хiба запам'ята║ш цi незбагненнi
скiфськi iмена.