"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Батькiвщини, що зветься Слобiдською Укра┐ною та чия доля ║ чи не
найяскравiшим зарисом долi цiлого народу, що заселя║ трагiчну землю,
Укра┐ною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий шлях, який
тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник велико┐ революцi┐ безлiч
жертв в iм'я братерства, рiвности й свободи - в святому поривi до
прекрасного мiту, до "вселюдського щастя"... А потiм перша пiшла масово по
тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно обдурена, ошукана...
Потiм великими масами вимерла вiд голоду року Божого 1933-го, складаючи
гекатомби жертв знову ж таки в iм'я тi║┐ свободи, братерства й
вселюдського щастя, поставивши пасивний, але вiдчайдушний опiр
найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до
ступня новiтнього "вiрую"... Пiзнiше, як частина Европи, найдальше
висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному
побо║вищi двох жорстоких систем iз таким "вiрую", двох велетенських,
ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих цiй землi, сил -
червоно┐ й брунатно┐, пiд знаком п'ятикутно┐ зорi й пiд знаком чорно┐
свастики. Ця земля стала пляцдармом ┐хнього герцю, уособлюючи в сво┐й
трагедi┐ трагедiю цiло┐ доби. Сплюндрована й розтоптана пiд чобiтьми
незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не хоче
здаватись, не хоче зникати з лиця землi.
Словом, дiя вiдбува║ться на частинi територi┐ нацi┐, яка ще не жила,
все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають i,
зда║ться, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збира║ по краплi
рештки вже решток сво┐х сил та й хоче знову звести голову...
Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою зображення цi║┐
дi┐ може бути кадр, що потряс душу геро║вi в дальшому розвитку подiй i що
його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку...



...Велика колона приречених на смерть разом iз геро║м бiжить пiдтюпцем
попiд парканами, гнана чисельним, до зубiв озбро║ним ворожим конво║м.
Бiжить, гнана десь за мiсто... Вгорi кружляють сталевi стерв'ятники
другого ворога, поливаючи землю вогнем i залiзом. Приреченi в нудьзi
передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти вiдразу,
але перелякана варта притиска║ колону до парканiв i жене ┐┐ вчвал все туди
ж i туди ж, за мiсто, де ма║ бути суд i розправа над цi║ю колоною сiрих
умовних знакiв, що були колись людьми. Але ┐х пильнують i женуть так тому,
що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання
надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть вчвал
- щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть i живу душу, й ту надiю
останню в безодню а чи розiп'ясти ┐┐.
А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса
й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках трима║ двi
почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марi┐. Вона тими iконами, бiжучи,
хрестить колону. Хрестить розпачливо... Очi ┐┐ широко вiдкритi, волосся
розвiва║ться на вiтрi, груди розхристанi - груди Матерi, що вигодувала
цiле поколiння дiтей... Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить... Вона
мовчить, але очi ┐┐ кричать... I вчува║ться, що вона кричить уся, кричить
тим криком, яким кричали колись i ┐┐ предки, прагнучи врятувати свого