"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

iскра життя... Глибоко-глибоко зiтхнув, поволi витер уста рукою i
подивився на свого камрада й на невiдомого чужинця...
- Авантi!!. Авантi!!. - загукав шалено його камрад, як то гукають на
коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. - Авантi!!!
- Та-ак... - задумано повторив третiй, - авантi, брат!
Вiн знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у
його та║мничий, могутнiй змiст, якийсь особливий у його власних устах:

- Авантi!!
Нещасний помалу слухняно звiвся на ноги й, хитаючись, обiперся на плече
друга.
А друг хапав невiдомого чужинця за поли, дивився в його очi сво┐ми
очима, повними слiз... чоловiчих слiз!.. I, не знайшовши, що сказати,
пролебедiв ламаною мовою:

- Ми з Палермо... З Палермо!.. - I раптом, не маючи чим винагородити,
схопив за руку й потряс ┐┐ з усi║┐ сили, вигукуючи:
- Евiва!.. Евiва Укра┐на!!
А далi, боячись, щоб його друг не впав на парапет, заметушився,
вкладаючи його руку на сво┐й ши┐.
Похитуючись i тримаючись один за одного, вони пiшли. Власне, один
поволiк другого.
А третiй лишився. Нахмурений, вiн стояв i замислено дивився услiд тим
двом смiшним "мушкетерам", поки вони не згубилися в сiрiй лавинi. Пiд
пахвою тримав шкiряну торбу з пляшками горiлки, що вiн ┐х роздобув i нiс
на хрестини. Туди вiн поклав знову й ту, з яко┐ пив iталi║ць. "Бач! -
похопився був, - треба ж було вiддати ┐м ┐┐ зовсiм!" Та вже пiзно. Добрi
думки приходять пiзно.
Цей третiй - це був вiн, Максим. I це було сьогоднi вранцi.
Тепер та пляшка сто┐ть ось посеред столу в числi iнших, i трiшки крови
прикипiло на ┐┐ шийцi. Максим зразу так i не обтер ┐┐, забув. Пiзнiше тi║┐
крови теж нiхто не обтер, хоч Соломон, який випадково спостерiгав усе
вiддалiк, розказав, як то Максим напував з не┐ бiдолашного iталiйця, що
"йде, але навряд чи вже дiйде до сво║ю Iталi┐". I тепер пляшка так i
сто┐ть незаймана. Звичайно, дiйде й до не┐ черга, вип'ють i ┐┐, незалежно
вiд того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють i за здоров'я чужинця.
Може, вона якраз i чека║ на це, стовбичачи посеред столу.
"А в а н т i!" - посмiхнувся Максим, замикаючи коло думок i
вiдповiдаючи сам собi на якiсь сво┐ тяжкi вагання. I зiтхнув, зринаючи з
глибокого виру душi на гамiрну поверхню. Закурив.
- Що? - спитав Соломон.
- Все в порядку, професоре! Пийте...
Соломон не повторив запитання. Сам пригнiчений, заглиблений у себе i
воднораз напружений, як натягнута струна, вiн, доктор фiлософi┐ й професор
дiямату глушив горiлку чи горiлкою глушив власну душу й власну голову, i
був червоний, i був на вигляд байдужий до всього свiту, крiм яко┐сь
веремi┐ в собi. Як завжди, хмiль його з вигляду не брав, але знати було,
що, не як завжди, вiн тепер тратив рiвновагу. Десь, певно, вiдчував, що
зiрвався й кудись непоправно летить, i хоч намагався ту рiвновагу
вiдновити, та вона явно вiдновитись не давалася.