"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Знавши його добре, Максим бачив, що професор хльоба║ не горiлку
сьогоднi, а щось iнше, далебi - терпку отруту жаху й безнадi┐, але нiчого
не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стiл, побо║вище
людського серця з усiма темними силами - з тривогою, турботами, жалем,
нудьгою смертельною, злиднями, самотнiстю, а головне - з жахом безвихiддя
й смерти, - побо║вище й арена пориву до життя й радiсного цвiтiння, що
мерехтiло, як недосяжна вже для присутнiх тут мрiя. Озбро║нi батареями
пляшок горiлки, дзбанами квасу i варенухи та горами невибагливо┐, але
║дино доступно┐ для ┐хнього бенкету нинi, потрави в виглядi картоплi,
огiркiв, капусти й цибулi, присутнi зводили завзятий бiй. Було гамiрно,
людно. Тут судiв увесь Максимiв рiд, а чи точнiше - рештки його,
мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись
феноменальним споко║м i зрiвноваженiстю, з яко┐ його нiщо не могло
вивести, не в силi зiпсувати йому спiвану ним пiсню - буйну й широку, як
степ, i гучну, як грiм. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду,
розметаного вiйною, але ще таки роду, монолiтного i в цих рештках. Ось вiн
заповнив тут усю хату, аж через двi свiтлицi заставлену повздовж столами,
i пiд гуркiт далеких вибухiв, пiд завивання, тупiт i скрегiт смерти
навколо справляв тут свiй, либонь, останнiй спiльний бенкет, - пiдiймав
чарки й келихи й виголошував незграбнi, але гарячi, з самого серця, слова,
ще й спiвав свою пiсню, п'ючи "за щастя, за долю" для новонароджено┐ й
за... Але цього останнього "за" нiхто не хотiв вимовляти вголос, бо вислiв
найкращих побажань тут був би пригадуванням найгiршого. Ах, як по║днати
радiсть народження з трагедi║ю неминучо┐ загибелi когось посеред тих, що
зiйшлися тут разом?!.
Усi були тут близькi й рiднi, лише Соломон - чужий. Вiн не належав до
роду. Але вiн був Максимiв приятель, а колись ще й був його вчителем.
Великий "мудрець" i недавнiй "стовп суспiльства", вiн у великому сум'яттi
знайшов сьогоднi Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його
споко║м захистити свою душу, чим немало здивував Максима. Либонь, тому
Максим i притяг його сюди. Чи, може, тому, що й сам хотiв за ним
захиститися? Рiд його, Максимiв, дебелий i живучий, та все то простi люди,
ще не мали в бiльшостi навiть початково┐ освiти, а душа ж потребу║ собi
рiвних, щоб у часи критичнi черпати собi силу з ┐хньо┐ сили, щоб крiпити
себе снагою душi iншо┐. Чи не тому й опинився тут Соломон, приведений
Максимом iз зруйнованих вулиць?..
Усi пили, спiвали й знову пили. Та чомусь хмiль, справжнiй хмiль
блаженного одурiння, обминав ┐х сьогоднi. Вони хотiли перепити себе - i не
могли. Вони хотiли переспiвати себе, вичерпати серце - i не могли. Серед
них була людина, помiчена вже тавром смерти, тавром вiчно┐ розлуки. Над
душею, що тiльки-но прийшла на свiт, сидiла душа, призначена на розп'яття.
Це - батько новонароджено┐. Це - Максим. Нiхто не мiг вичитати приречення
на його кам'янiм обличчi, але всi це знали й так. Йому вже треба було
втiкати. Йому вже треба було бiгти вздовж по землi, надiючись хiба на
щастя.
Куди?
В безвiсть.
Вiд кого? Чому?
Хто зна. Тому, що вiн не досидiв у тюрмi в одних i втiк i що не дався
повiсити себе другим i теж утiк... I тепер йому нема║ мiсця на землi: на