"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

балкону, пiдсковзнувся i впав. З котами таке буває. Може, вiн був не в
формi, а, може, не прокинувся. Хто знає. Та й для чого це тепер? Я злякано
зойкнула i стрiмголов кинулася надвiр. Уже за кiлька хвилин я мiцно тримала
його на руках, перевiряючи, чи всi кiсточки цiлi, чи не подряпанi лапки, i,
мабуть, була налякана дужче за нього. Все було гаразд, ми вже поверталися
додому, коли я почула цей звук. Взагалi, то був добре знайомий менi
ритмiчний поскрип. Моя улюблена гойдалка. Та хто мiг гойдатись о такiй порi?
Я була впевнена, що всi ще сплять чи тiльки прокидаються. Я не могла
побачити гойдалки вiд нашого пiд'їзду - її затуляла дитяча гiрка.
Оце й була можливiсть. Можливiсть вiдвернутися i пiти додому. Вже тодi,
я дуже добре пам'ятаю, вже тодi я вiдчула щось недобре: перелякана тиша,
нiмий вiтер, неспокiйне тремтiння Ричарда на моїх руках i монотонний скрип
гойдалки, немов жалобне голосiння по небiжчику. Цiкавiсть вбила кiшку. Я
була дуже схожою на кiшку i була цiкавою.
Не розмiрковуючи довго, я пiшла на звук i нарештi побачила суперника,
який випередив мене того ранку. На гойдалцi була дiвчина. Не звертаючи уваги
на явний опiр Ричарда, я ступила ще ближче, коли раптом збагнула, що щось у
дiвчинi було неправильним. Сонце, цей дурнуватий прожектор, висвiтило менi
кожну деталь, показало всi подробицi, щоб я могла сповна оцiнити картину i
запам'ятати її на все життя. Що я й зробила.
Дiвчина не гойдалася. Точнiше, вона все-таки гойдалася, проте не на
гойдалцi, а на мотузцi, яка обвивала їй шию i мiцним вузлом трималася на
перекладцi. Її ноги похитувалися через доволi сильний вiтер i вдаряли
сидiння гойдалки, бо звисали сантиметрiв на десять нижче за нього. Це й було
причиною того дивного дзвону, i тепер я знала, по кому вiн. Я наче
закам'янiла, замерзла, застигла. Я запам'ятала кожну рисочку її обличчя.
Воно було бридким. Я не вiдчувала до неї жалю. Я зовсiм нiчого не вiдчувала.
I тут я помiтила ще один об'єкт у полi мого зору: метрiв за десять вiд
мене на виходi з двору стояв Чорний Незнайомець. Я не здивувалася, бо знала,
що вiн просто має бути десь поблизу, бо те, що я бачила, було картиною з
його свiту. Я сказала: "Здрастуйте" i побачила, як сiпнулася його голова.
Вiн мовчки постояв ще з хвилину, потiм повернувся i пiшов. Я мiцно
пригорнула Ричарда до себе i зробила те саме. Ми спокiйно прямували вiд
гойдалки, так, наче залишали залу пiсля закiнчення вистави.
Коли я прийшла додому, з'ясувалося, що мене не було понад пiвгодини.
Мама чула, як я виходила, i почала непокоїтися. Я мовчки вiдпустила Ричарда
i повернулася до неї. Мiй голос був спокiйним i якимось сонним:
- Мамо, там на гойдалцi дiвчина. Вона висить на мотузцi i... i
гойдається собi.
Мама здивовано глянула на мене:
- Що? Марго, про що ти?
- Там дiвчина. В неї синє обличчя, визирни з вiкна, сама побачиш.
Мама пiдiйшла до вiкна, i я почула, як вона не зойкнула, а якось
здивовано охнула, потiм швидко повернулася до мене, її обличчя було блiдим,
проте, хоч як дивно, виглядало молодшим, бо страх розгладив на ньому усi
зморшки, а очi здавалися такими великими, палкими i яскравими, як два
зелених смарагди. Мама була надзвичайно вродливою в безоднi свого страху.
Наступної митi вона заговорила. Швидко i дiловито.
- Марго, сiдай. Негайно. Як ти почуваєшся? Я хотiла спати.
- Дякую, добре.