"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- На ось випий...
Мама дала менi склянку. Я механiчно почала пити i чула, як вона тим
часом розмовляє з батьком, а потiм телефонує. Не минуло й пiвгодини, як у
дворi зiбралися всi, хто тiльки мiг, - мiлiцiя, невiдкладна допомога,
сусiди. Я не пiшла, я вже все бачила. Мама повернулася з лiкарем, вiн
оглянув мене, кiлька разiв про щось запитав. Я почувалася чудово.
Вiдповiдала розумно, проте всiх непокоїло те, що я не плакала. Тому менi
зробили укол.
Але я не хотiла плакати, бо вже казала вам, не вiдчувала жалю чи суму.
Я не вiдчувала нiчого, окрiм огиди, а вiд огиди не плачуть. Прийшов слiдчий,
теж ставив запитання. Я все йому розповiла. Все, проте нi слова про Чорного
Незнайомця. Я побоювалася, що тодi уколiв побiльшає. Кмiтлива дiвчинка.
Мiлiцiонер розмовляв з моїми батьками у вiтальнi. Всi були такi
приголомшенi, що й не помiтили, як я з'явилася у дверях i почала
прислухатися до розмови.
Дiвчину звали Оленою. Вона зустрiчалася з хлопцем з нашого будинку. Як
звали - не пам'ятаю. Вiн був тихою, спокiйною i привiтною людиною. Його всi
любили, бо вiн умiв ремонтувати майже все i завжди допомагав сусiдам. Не
пиячив, не бешкетував, учився на слюсаря. Проте у скоєному пiдозрювали саме
його.
До самого вечора всi ставилися до мене уважно та запобiгливо, наче до
невилiковно хворої. Я почувалася чудово, жартувала, смiялась i не розумiла,
чому всi так дивно за мною спостерiгають, чому всi хочуть, щоб я плакала.
Днiв зо три я не виходила на вулицю, бо дуже багато спала, а решту
часу, позiхаючи, тинялася квартирою. Цiкаво, я не бачила снiв. Нiяких. Я так
багато спала, але не бачила нiчого. А, може, сни все-таки були, проте мiй
мозок забороняв менi запам'ятовувати їх. Цензура просто вирiзала усi кадри.
Я не плакала, я багато думала. Тим часом хлопця вже схопили. Це справдi
скоїв вiн. Вони того вечора добряче погуляли, випили, проте дiвчина, навiть
у такому станi, не хотiла чогось там робити. Не питайте мене, чого саме, я
тодi такого не розумiла. Вони посварилися, i вiн її повiсив. Версiя
кримiналiстiв дуже проста.
Проте тiльки я знаю, що сталося насправдi. Правда завжди складнiша,
тому в неї так важко повiрити. Там був Чорний Незнайомець. Вiн заволодiв
душею цього хлопця i зробив те, що йому подобалось.
Одного ранку я нарештi вийшла у двiр, постояла коло пiд'їзду, разок
з'їхала з гiрки, попорпалася в пiску i раптом знов почула той монотонний
поскрип. Я пiдвела очi.
На гойдалцi був хлопчик. Вiн гойдався зосереджено, з обличчям людини,
яка не бавиться, а виконує тяжкий обов'язок. Перед моїми очима гойдалася
дiвчина на мотузцi, потiм хлопчик, а потiм знов дiвчина. Я подумала, що
Олена теж хотiла гойдатися так, як вiн. Але прийшов Чорний Незнайомець i
забрав її. А хто завадить йому прийти ще раз i забрати цього хлопчика? Ту
дiвчинку у червоному сарафанi? Мене? Хто наважиться стати йому на перешкодi,
коли його нiхто не бачить, крiм мене? Менi стало так сумно, так сумно, що я
заплакала. Це був справжнiй водоспад слiз, я плакала i не могла зупинитися.
Мене вiдвели до мами, яка обняла мене i дала можливiсть вилити мiй смуток. Я
плакала за Олену i за її хлопця, за хлопчика, який був тодi на гойдалцi, i
за всiх iнших.
Пiсля того, як я по-справжньому виплакалась, я досить довго хворiла.