"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

Кожен ранок у школi починався з того, що, переступивши порiг класу, я
мовчки викладала на свiй стiл зошити з домашнiми завданнями. Так само мовчки
вони зникали, а потiм знов поверталися. Я не чекала прохань. Вони були менi
не потрiбнi. Мною захоплювалися, мене поважали i мене боялися. Були й тi,
хто ненавидiв, проте ненавидiв мовчки, i це не заважало.
Хоча дехто все-таки спробував висловити свою неприязнь.
Сергiя Чемерицького моя свобода непокоїла. Цiкавий психологiчний вузол:
до моєї появи вiн був найкращим учнем, мав беззаперечний авторитет. Саме
перед ним учнi повзали на колiнах, щоб отримати зошит з виконаним завданням,
i навiть платили йому за це: задача з геометрiї - три грн., вправа з
української мови - двi грн., а от твiр з української лiтератури - цiлих
п'ять. Як бачите, Сергiй таки високо цiнував свої творчi здiбностi.
Вiн намагався конкурувати зi мною i робив це якнайпiд-ступнiше. Така
чоловiча слабкiсть мене вiдверто вiдштовхувала. Йому навiть бракувало
смiливости грати зi мною вiдкрито. Нi, вiн обрав iнший шлях: скарг i
доносiв. Це трохи допомагало, однак день у день вiн поступався своїми
позицiями. А я вичiкувала. Я знала, що той, хто вважає себе бездоганним,
одного дня неодмiнно припуститься помилки. I цей день настав.
Вечiр, присвячений п'ятдесятiй рiчницi iснування нашої школи, мали
провадити учнi. Такий собi подарунок для вчителiв. Ведучими призначили
"найкращого" та "найкращу", хлопчика та дiвчинку, Сергiя та Марго. Матерiал
ми збирали самостiйно: цiкавi випадки, слова подяки вчителям, iсторiї з
життя школи. Ви розумiєте, на що я натякаю: iсторiї, випадки, казочки. Хто в
нас тут фея казок? Це був мiй шанс.
I я знала, що виграю, бо Сергiй самостiйно, без пiдручника пiд очима,
не мiг i двох слiв докупи зв'язати. Та ще наша класна керiвниця зробила
своєму улюбленцевi справжню ведмежу послугу. Вона сказала, що це буде
невимушений вечiр у тiснiй компанiї, щонайдовше - пiвгодини, тому ведучi
можуть обмежитися невеличкими експромтами. "Найкращий експромт -
пiдготовлений", - сказала я собi, рушаючи до бiблiотеки. Свою промову я
готувала десять днiв. Вона складалася з найсмiшнiших випадкiв з життя школи,
анекдотичних прикладiв з її iсторiї, лiричних вiдступiв, влучних зауважень,
доречних цитат, трьох вiршiв мого власного виробництва та iншої нiсенiтницi.
Iнколи життя буває таким несподiваним... Невимушений вечiр виявився
урочистим святом, тiсна компанiя - комiсiєю з районного вiддiлу освiти,
колективом вчителiв у повному складi i батькiвською групою пiдтримки.
Тридцятихвилин-ний вечiр тривав рiвно три години, на яких мого експромту
ледве вистачило. Я цитувала класикiв, розповiдала анекдоти, декламувала
вiршi i, звичайно, засипала вчителiв лестощами, якi, як вiдомо, роззброюють
будь-якого супротивника. Водночас я робила двi справи: забезпечувала собi
свободу дiй серед вчителiв та серед учнiв. Останнього досягла без особливих
зусиль.
Коли Сергiй зiйшов на сцену i побачив розмах заходу, його експромт
закiнчився, так i не почавшись. У пам'ятi глядачiв залишилася його єдина за
весь вечiр iмпровiзацiя - закам'янiла усмiшка на блiдому обличчi, якою й
обмежився його внесок у програму свята. Пiсля цього випадку Сергiй менi не
заважав. Вiн ненавидiв мене тихо, вiн взагалi став таким тихим, що я його
майже не помiчала.
Нарештi я тримала в руках свою свободу, майже тримала, бо iснувала ще
одна, остання проблема. Того жахливого вечора, пiд час святкування ювiлею