"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

нiчиєї уваги i минуло нiким не помiченим. Гадаю, тут вона таки досягла
певних успiхiв.
Доля розпорядилася так, щоб моя прабабця народилася саме в цiй родинi.
Її звали Христею, Христиною, i вона була неймовiрно гарною жiнкою. Саме
жiнкою. З розповiдей бабцi У мене склалося враження, що вона нiколи не була
дiвчиною, хоч би як абсурдно це звучало. Вона була дитиною, а потiм, у
якийсь певний момент життя, на тобi! - перетворилася на квiтучу i звабливу
жiнку. Бабця казала, що Христина була сама пристрасть, справжня чаклунка,
кожен погляд - полум'я, кожен рух - виклик.
Гадаю, Христина не одразу зрозумiла, якою яскравою була її врода.
Допомiг батько. Вiн розповiв їй. А вiн умiв розповiдати i, найголовнiше,
робив це переконливо, за допомогою рук. Саме вони, великi й тяжкi чоловiчi
руки, такi несхожi на руки iнтелiгентного вчителя, довели моїй прабабцi, що
вона прекрасна, а також, що врода - найогиднiший з усiх дарiв диявола.
Вiн бив її майже щодня. Це нiкого не дивувало, на це нiхто не звертав
уваги. Чоловiки б'ють жiнок, батьки б'ють дiтей.
Христину не обтяжувала її зовнiшнiсть, проте вона непокоїла батька,
який повiльно втрачав розум вiд постiйної "турботи" за свою доньку.
- Христе, чого сьогоднi в церквi на тебе так дивився той писарчук з
Пiдвисотки? Ти йому всмiхалася? Не треба брехати, я знаю, що так. Пiдiйди,
дитино, настав час уроку Божого. Я побоююся, що ти забула обличчя нашого
Творця.
Вiн нагадував їй про нього за допомогою рук чи тонкої тростини, яку
завжди носив з собою, бо ж накульгував.
Подумки повертаючись у тi роки, я думаю, що в Христини не було жодних
проблем анi з Богом, анi з його обличчям. А ось у батька вони були. Що
робити бiдному чоловiковi, коли доньчина врода непокоїть дужче за всi
богословськi питання? Куди подiти вiдчай вiд того, що вона сильнiша, що, хоч
як намагайся, а не милуватися нею не можна, бо зваблює, несамохiть зводить з
розуму. Його безсилля перед бажанням переходить у страх перед грiхом,
вiдтак - у лють, яку вiн зганяє на її тiлi. Якщо ти не хочеш мене
задовольнити, хоч i можеш це, я зламаю тебе. Як дитина - iграшку. Завважте,
це знову ж таки дуже логiчно. Залiзна чоловiча логiка.
Христина не боялася свого батька, як моя бабця свого чоловiка. Вона
ненавидiла його. Вiн мiг одного дня забити її до смерти, проте її ненависть
було важко вбити. Вона була її єдиною подругою, пiдтримкою i втiхою. Як
бачите, жiнки з мого роду були здатнi на сильнi почуття.
Коли Христинi виповнилося дев'ятнадцять, батько засватав її за
сiльського старосту, п'ятдесятирiчного удiвця, людину глибоко релiгiйну i
такого самого садиста, як батько. Христинi не треба було якось змiнювати
себе: її ненависть однаково стосувалася батька та чоловiка. Я навiть
сумнiваюсь, чи вона їх взагалi вiдрiзняла. Менi здається, батько вже
змалечку був для неї чоловiком, як пiзнiше чоловiк - батьком.
Христина померла у двадцять рокiв, народжуючи свою дитину, - мою бабцю.
Її отруїла зависока доза безмежної ненависти, з якою вона викинула, не
народила, а саме викинула у цей свiт плiд її союзу з чоловiком-батьком чи
батьком-чоловiком. Плiд Її ненависти. А що ж ви думали: буває тiльки "плiд
кохання"?
Моя прабабця нiколи не кохала, але вона ненавидiла.
Може, ви помiтили, що про Христину я розповiла бiльше, анiж про бабцю.